ВІН ЛЮБИВ ПОЛЕ

Житечко-пшениця,

Ти людського щастя

Золота криниця.

Слова і мелодія збереглися в його пам’яті з дитинства, коли ще в багатьох селянських хатах висіло на стіні радіо. З нього, одночасно збираючись на роботу, дізнавалися про ранкові новини, слухали виступи відомих співаків. Телевізор здебільшого вмикали пізніми вечорами після того, як попорали худобу й повечеряли. Пісня про поле у виконанні відомого хору чомусь запала в душу хлопцеві.

Інколи дружина заводила розмову про те, що таки не завадило б узяти в оренду трохи земельки.

– Люди багатіють на цьому. Поглянь на свого кума: уже третій автомобіль купує. А в його Лариси яких тільки прикрас немає!

Останнє, мабуть, дуже зачіпало жінку, бо подивилася на Романа з такою образою, що йому стало незручно.

– Купи й собі, якщо вже так хочеться, – не заперечував він.

– Хіба в нас є зайві гроші? Якщо я куплю собі все, що хочу, то тобі не вистачить ні на солярку, ні на запчастини до трактора, ні на все інше для твого поля. А от якби ми мали хоча б двадцять гектарів…

Роман не розумів дружини. У них є все, що потрібно. Автомобіль, хоча й не новий, але цілком пристойний, будинок з новим ремонтом. Так, не вілла, але навіщо людині величезні хороми, на які потрібно витрачати купу коштів і зусиль? Син їхній також має все для навчання і відпочинку. Велосипед, лижі, ковзани, ролики, відвідує спортивні секції. Самому Романові взагалі небагато потрібно. Більшу частину часу він ходить у спецівках, а на свята має декілька светрів, джинсів, костюм, вихідну куртку. У Юлі ж он гардероб речей не вміщає, однак хочеться все більше і більше. Звичайно, вона жінка, а їхні бажання необмежені. Це поле, на відміну від них, не потребує зайвого. Кинеш густіше зерна – вродить мізер, переборщиш з гербіцидами – взагалі спалиш майбутній урожай. Навіть добрива, і те потрібно з розумом вносити в землю, бо вона не терпить ні надміру, ні нестачі. Роман так добре вивчив своє поле, що знав, коли краще його орати, засівати, коли і скільки йому потрібно дати помочі, залежно від погодних умов.

Чоловік жив звичним життям, у якому були спокій, впевненість у завтрашньому дні (настільки це можливо в людському житті), були маленькі (знову ж таки відносно) мрії, була кохана дружина і бажаний син. Хотілося б мати і донечку, але чомусь не складалося. Що ж, у них ще є час. Романові лише тридцять сім, а Юля молодша нього на три роки, тому мають надію стати батьками ще однієї дитини.

Майдан якось не те що оминув Романа… Ні, він хвилювався за тих, хто відстоював на ньому незалежність його країни. Долучався до гуманітарної допомоги, яку збирали в їхньому селі для сміливців. Купував для них каву, чай, печиво, які односельці-студенти відвозили у столицю. Дуже вразила Романа загибель мирних людей.

– Невже це можливо?! Як свої могли вбивати своїх же?

Потім були Крим, Донбас. І хоча те все також обурювало Романа, він не пішов добровольцем в АТО. Вважав, що військові мали б залагоджувати такі проблеми, а що може зробити він, людина, яка ніколи не тримала в руках справжньої зброї? Варто сказати, що в армію Романа не брали: у дитинстві він отримав складний перелом лівої руки, і вона неправильно в нього зрослася. Окрім того, мав досить поганий зір, носив окуляри. Це трохи ускладнювало Романові роботу з технікою, однак він освоїв її настільки, що міг інколи навпомацки усунути несправності.

Коли ж розпочалася повномасштабна вій­на, Роман одразу пішов записуватися в територіальну оборону. Зброї він не отримав, але разом з іншими чоловіками охороняв село нічної пори від можливих диверсантів. Згодом деякі його односельці пішли добровольцями у військо, когось мобілізували за потреби, а Романові сказали:

– Поки що маємо потребу в людях з військовою підготовкою, а у вас її нема.

Незабаром покличуть до зброї і таких, як Роман. Найкращі, наймужніші воїни загинуть у нерівній боротьбі з ворогом, який у рази переважав їх. Це лише в казках один богатир перемагав багатотисячне військо – реальність зовсім інша.

– Ромчику, не йди, – благала дружина. – З твоїм зором тільки воювати! І рука, вважай, лише одна працездатна.

Він заспокоював її:

– Там потрібні не лише стрільці. Підвозитиму боєприпаси. Чи навіть їсти готуватиму хлопцям – без цього там також не обійтися. Не хвилюйся, це зовсім безпечно, це тобі не на «нулі» перебувати.

Юля не погоджувалася.

– Тепер така зброя, що за кілометри вражає: не встигнеш ні втекти, ні сховатися.

– Ти чула, що ті виродки роблять на нашій землі? Вбивають, грабують! Думаєш, якщо прийдуть сюди, пошкодують тебе чи Данилка? Не заберуть наш дім, наше поле?

– Далося тобі те поле! – гнівалася жінка. – Було б за чим шкодувати, а то якийсь клапоть маленький. Он у фермера нашого – понад дві тисячі гектарів, а чомусь ні його сини, ні зять не поспішають іти воювати. Усі бронями себе забезпечили, їздять на відпочинок, з шиком святкують дні народження, купують іномарки із салонів, а такі, як ти, бідаки мають їх захищати!

– Юлю, я не їх – я тебе з Данею хочу захистити, – опирався Роман.

– Тоді не йди, бо, якщо з тобою щось станеться, нас ці багатії не рятуватимуть – першими втечуть або ж, навпаки, ще й хлібом-сіллю зустрінуть ту звіроту.

Роман і сам майже не сумнівався у словах дружини. Життя, на жаль, підтверджувало їх правдивість. Однак і відсиджуватися в той час, коли його товариші, односельці ризикують життям (а двоє вже ніколи не повернуться в рідний дім), він не міг.

Тієї осені, коли вирішив остаточно, посіяв на своєму полі озиму пшеницю. У глибині душі леліяв надію: наступного літа він збиратиме хліб! Не триватиме ж ця війна безкінечно?! Ось збереться весь світ із силами і зупинить цю збожеволілу орду. Бо й справді, не можуть же нормальні люди прагнути смертей маленьких діток, немічних старих, жінок... Чи тішитися новинам про зруйновані дитячі садочки, школи, лікарні. Взагалі, чинити те, чого не сприймає розум здорової людини! Ні, вони таки хворі, до того ж безнадійно, зі страшними наслідками для всього людства. Такі можуть знищити все живе на цій землі.

Роман зі щемливим сумом дивився на щойно засіяне поле. Не хотів, аби воно перетворилося на випалену територію, яку залишали після себе оскаженілі вороги. В його уяві воно проростало оксамитовою зеленню, поступово золотавіло під теплими промінчиками сонця, наливалося стиглістю важких колосків… Роман, звичайно, радів і тоді, коли збирав на ньому врожай, щоправда, ловив себе на тому, що в такі миті відчував ледь помітну жалість: ніби відбирав у поля те, що воно так дбайливо пестило протягом свого короткочасного материнства.

– Юлечко, я постараюся відпроситися наприкінці лютого чи навесні, щоб підгодувати пшеничку, – пообіцяв останнього дня перед від’їздом.

– Романе, не йди…

Заплакала, припадаючи до його грудей.

– Я незабаром повернуся.

Поглянув на сина:

– Данилку, слухайся маму. Ти тепер маєш їй допомагати в господарстві. Запам’ятав, де лежать інструменти?

Малий кивнув мовчки. Мабуть, боявся, що, коли заговорить, не втримається – заплаче. Провів Романа сумним прощальним поглядом.

У січні 2024 року Роман загинув під час евакуації поранених побратимів. Його привезли додому за декілька днів. Хтось із жіночок, які прийшли провести односельця в останню дорогу, промовив:

– Тут ще пощастило, що можуть похоронити по-людському. Не гниє десь на полі чи в посадці або ж місяцями в моргах різних не скитається тіло. А в моєї племінниці вже пів року, як чоловік пропав, – і жодної звістки про нього не маємо. Була людина – і слідочка тепер не знайти. Сваха ледь розум не втрачає, на пігулках тримається.

Ніхто з присутніх не заперечив жінці. Війна, як виявилося, внесла свої корективи в розуміння щастя.

Юля тих слів не чула. Вона й саму себе ледь відчувала. Здавалося, що тікають з неї сили разом із відходом Романа, який лежить застиглий у домовині. Йому вже нічого й ніхто не потрібні: ні вона з Данилком, що тісно притулився до неї, ні поле з посіяною пшеницею, яку він збирався підгодувати навесні, аби вродила щедро, – і їй, Юлі, також до всього стало байдуже.

«Навіщо я сердилася на Романа за те, що пропадав на ньому днями? Ревнувала до того поля… Чомусь здавалося, що чоловік на нього дивився з такою любов’ю і ніжністю, з якою ніколи не дивився на мене», – подумала з гірким каяттям.

З промовою виступали місцевий голова, директор школи, представники з району, командир Романа. Юля не вслухалася в ті виступи, але часто повторювані фрази про мужність чоловіка, про його героїзм інколи пробивалися в її свідомість.

– Герої не вмирають! – пролунали над могилою вже добре знайомі всім слова.

Серце Юлі пронизав нестерпний гострий біль, у скронях стало гаряче, і неначе якась цупка тканина стиснула її шию, не даючи змоги ковтнути повітря.

– Люди… він не хотів бути героєм – він любив поле…

Ледь чутні, понад силу промовлені слова загубилися в голосній мелодії, яка тужливо линула над засніженим кладовищем.