ФЕЄРВЕРК ПОЧНЕТЬСЯ О 15:15

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

13 травня 23:29

134

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Вони товаришували ще до школи, а точніше – за два роки до того, як почали вгризатися в граніт науки.

Вітьок, худеньке, прудке хлопченя зі швидким поглядом і гострим язичком, який словами ставив кривдників на місце, і Васьок – коренастий, вайлуватий здоровило, один кулак якого дорівнював двом Вітьковим, що на собі не раз відчуло багато кривдників Вітька.

Друзі були різними в усьому. Починаючи від статусу батьків і закінчуючи власною роллю в товаристві однолітків.

Батьки Васька належали до прошарку сільської інтелігенції: татко викладав фізику в школі, мама – хімію та біологію, що змушувало хлопчика тримати відповідну планку в навчанні.

Вітьок свого батька не знав.

Вони з мамою жили в бабусі, до якої приїхали з міста, щоб перечекати негаразди (так бабусі казала мама). А йому мама розповідала, що татко був геологом і з експедиції не повернувся – напевно, десь у Карпатах заблукав.

За пів року бабуся померла, а мамі пощастило влаштуватися до школи. Прибиральницею.

Відтоді хлопці й потоваришували. Батькам обох не було з ким дітей удома залишати, тому ті їх приводили із собою на роботу, а мама Вітька, тітка Віра, за ними приглядала. І хоча Вітьок був на рік молодшим, обох відвели до першого класу. Одночасно. Проте Вітьок пів року до учнівського журналу записаним не був – на випробувальному терміні перебував.

Та за результатами першого півріччя його знання були не гіршими за знання однокласників.

Початок вересня видався напрочуд теплим.

Першокласники стійко відсиділи належні за розкладом чотири уроки й висипали на шкільне подвір’я, тягнучи за собою важезні ранці та портфелі.

У батьків Васька попереду були заняття, маму Вітька чекало прибирання, тож хлопців посадили в шкільному актовому залі й наказали готувати домашні завдання. Але які вони – завдання в першокласників на початку навчального року?

– Як вважаєш, пуголовки в жаб поперероджувалися? Ті, яких улітку ми під кладкою ловили? – Вітьок перестав стукати сидінням стільця, яке автоматично підіймалося після кожного опускання.

– Хтозна… Треба запитати Генку, той точно знає, бо поряд з річкою живе, – Васьок підійшов до відчиненого вікна й глянув у двір. – Якщо хочеш, можемо збігати подивитися. Але спочатку з’їмо по бутерброду. Мама казала, що його нам у своїй сумці в кабінеті біології залишила.

– Ну то ти в кабінет біжи, а я до туалету змотаюся. Зустрінемося на стежці. Тільки не затримуйся: у нас є два уроки, поки батьки звільняться і сюди по нас прийдуть.

– Не турбуйся, ми швидко. Вони й не здогадаються… Давай портфель, я понесу, – Васьок закинув свій ранець на одне плече, Вітьків – на інше й поволі побрів коридором.

Васьок неспішно підійшов до дверей біологічного кабінету, повернув ключа, який стирчав у замку, відчинив двері й, не зачиняючи їх, ступив усередину.

Мамина сумка була на місці, в одній із шафок, над якою стояло два манекени – сови й галки.

Хлопчик дістав із шафки сумку, натиснув на язичок замка – той клацнув і відскочив, демонструючи щільно згорнутий пакунок із чималенькими бутербродами з булки, щедро намащеної вершковим маслом.

У цей час тітка Віра мила в коридорі підлогу. Побачивши відчинений кабінет, зазирнула всередину, зачинила двері й повернула ключ.

Протягом двох уроків чекав Вітьок друга.

Щоразу, пробігаючи повз зачинені двері біологічного кабінету, гнав бажання повернути ключа й зазирнути всередину, але так було негоже, це ж кабінет не його мами.

Тому біг далі, вкотре навідувався до актового залу, вискакував на подвір’я, мчав до стежки, яка вела в бік річки, і знову повертався до школи.

За дві години до кабінету біології прийшла Васькова мама й випустила в’язня.

Васьок мовчки стояв перед товаришем і, опустивши додолу очі, черевиком ворушив уявну пилюку. З розумінням того, що він запізнився…

Надвечір вулицями пронеслася тривожна звістка: у сусідньому селі, вище за течією, прорвало дамбу. По обіді бурхливий річковий потік домчав до їхнього села, зірвав кладку й розтрощив дерев’яний настил об стовбур столітньої верби.

* * *

Різдвяні морози навідалися не за графіком.

Був початок грудня – з утрамбованим іскристим снігом, морозом, збриженими гронами калини, ледь заледенілою річкою, вцяцькованою прозоро-синім кришталем.

Наближався кінець першого півріччя.

Кожна година, що відділяла від зимових утіх, семикласникам здавалася безкінечною.

Найважче сиділося на двох уроках математики, що були за розкладом останніми напередодні вихідних.

Тієї п’ятниці клас повідомили, що математик захворів, тож радість учнів не знала меж. Та незабаром попередили, що уроки математики перебере викладач фізики, а потім ці години він математикові поверне.

На початку великої перерви активісти сьомого класу оповістили про «термінове зібрання для боротьби з нечесністю», результатом якого стало рішення – провести уроки фізики не в класі, а на скутій «живою кригою» річці. Але без вчителя. Одноголосно.

Діти поспіхом зібрали портфелі, похапали верхній одяг і помчали на шкільний ґанок, щоби встигнути залишити клас до того, як гучний дзвоник сповістить про початок уроку.

Повільніше за всіх збирався Василько. У нього то не закривався ранець – змінне взуття заважало; то не хотіли зав’язуватися розбухлі від води шнурки на черевиках – зранку по пухнастому снігу бродив, хто ж від такого задоволення відмовиться; а то шапка невідомо де поділася – навколо довго роззирався, але ніде її не знаходив.

– Наздоганяй! Я по ковзани додому збігаю, ми ж і твої, і мої вчора в нас на веранді залишили, – випалив скоромовкою Вітя і пронісся повз товариша, нашвидкуруч застібаючи куртку.

– Зустрінемося в тебе. Намастиш варенням бутерброди, – кинув йому вслід Василько, піднімаючи очі на двох однокласників, Вадима і Костю, які хитро перешіптувалися, готуючись вискочити з класу.

– Чого ви, хлопці? Я щось не так сказав? – Василько зазирав з-під парти, шукаючи шапку.

– Цікаво чути, як ти керуєш своїм Санчо Пансою, зброєносцем, сином не кого-небудь, а прибиральниці, – хлопці зайшлися гучним реготом. – На, тримай! – Вадим жбурнув Василькову шапку на парту й почав всовувати руки в лямки свого ранця.

Де й узялася у вайлуватого Василька спритність! Він підскочив до Вадима, схопив того за ранець і повалив на підлогу. Костик тут-таки прийшов товаришеві на допомогу й осідлав нападника зверху.

Живий кокон із хлоп’ячих тіл катався по підлозі, стогнав і підвивав, глухо бухкаючи ногами, кулаками, головами, охкаючи і лаючись, збираючи на себе залишки крейди від багаторазово витертої дошки.

Раптом двері відчинилися.

– Васильку, ти ще тут? Бо я забув…

Опустивши очі на підлогу, Вітько не зміг договорити. Не роздумуючи, він схопив Костика за комір і висмикнув з виткого кокона тіл.

Костик сіпнувся, коліном зачепився за краєчок парти й завив від болю. Це повернуло хлопців до тями. Вадим відпустив Василькову куртку, скочив на ноги, схопив Костика за руку – і обидва вискочили в коридор.

– То кажеш, що ти щось забув? – запитав Василько, піднімаючись з підлоги й обтрушуючи крейду з рукава.

– Та яка різниця?! Вважай, що забув те, про що забув, – усміхнувся Вітько й повернувся на скрип різко відчинених дверей.

У клас увійшов фізик.

– Не зрозумів… Де всі? – запитав, обводячи очима порожнє приміщення, зупиняючи погляд на захеканих хлопцях.

Вітько збентежено знизав плечима й винувато шморгнув носом.

Василько стояв поряд із товаришем і, опустивши додолу очі, з розумінням того, що він запізнився…

Увечері селом пронеслася тривожна звістка: школярі бешкетували на льоду, той тріснув, діти опинилися посеред річки на обламаній крижині. Та пощастило, дід Кузьма рибалив біля ополонки. Він здійняв лемент, позбігалися чоловіки і школярів урятували.

* * *

Весна не лише повертає додому пташок, пробуджує землю, приносить тепло. Ця леді вміє зароджувати почуття, паростки яких бентежать розум, куйовдять думки, наповнюють мелодіями душу.

У випускному класі схвильована весною Вікторова душа поривалася співати для красуні Інни.

Але красуня його співу чути не бажала.

І чи може впасти в око довгоногій діві, дочці власника сільського магазину, невисокий худенький хлопчина – син шкільної прибиральниці?

Віктор римував Інні вірші й записував їх у зошиті в клітинку, та робила з них паперові літачки й випускала з вікна шкільного класу.

Він писав за неї твори, виконував контрольні з математики – вона приймала це як данину.

Він скомпанував її портрет з розмаїття весняного листя, за що здобув перше місце на обласному конкурсі мистецтв, назвавши його «Мій сон – Інна». Після чого дівчина погодилася зустрітися. Надвечір. Біля річки.

– Я мушу її чимось здивувати, – запально розповідав Віктор Василеві, сидячи на лавці шкільного стадіону під час перерви.

– Купи їй шоколадку… або морозиво «Каштан», з горіхами… – намагався допомогти товариш, ставлячи на місце Інни себе, ловлячи в роті смак гірко-солодкого хрумкого шоколаду.

– Та ну! Хіба таку цим можна здивувати? У їхній родині щодня і кава заварна, і шоколад з горіхами – мені її подруга Оксана розповідала.

– Тоді букет. Із блакитних троянд. Таких, як у баби Зіни на клумбі ростуть, а вона їх у місто продавати возить. Ото краса! Сусідка казала, що паростки баба Зіна аж з Нідерландів виписувала. За величезні гроші… А може, то вона про цибулини тюльпанів казала? Не пам’ятаю…

– Де ж я грошей на ті троянди візьму? Та й на тюльпани в матері просити соромно… – зітхнув Віктор, безпорадно опустивши плечі.

– Зробімо так: у тебе побачення о п’ятій? Баба Зіна з міста повертається о пів на шосту. До того часу я встигну на її клумбі букетом розжитися і тобі принести. Чекатимеш мене на роздоріжжі, під геодезичним стовпчиком, за чверть до п’ятої.

На тому й порішили.

О пів на п’яту Василь, сторожко озираючись, підкрадався до дротяного паркану баби Зіни. Одну кишеню його спортивних штанів відтягував секатор, з іншої випирали зібгані садові рукавички – щоб руки об колючки троянд не поколоти.

Через увесь двір баби Зіни тягнувся довжелезний дріт, до якого кріпився ланцюг – як невід’ємна приналежність до величезного кудлатого пса, господаря подвір’я.

Хлопець пошарпав хвіртку, переконуючись, що власниці троянд вдома немає і що доступ на подвір’я зачинений на кодовий замок, який так просто не відімкнути.

Подражнив пса, який неспішно виліз із буди й кілька разів ліниво гавкнув. Потім знайшов гнучкого прутика і запхав його в щілину між двома половинками воріт, намагаючись піддіти гачка, який фіксував браму зсередини. За кілька митей ворота відчинилися, впускаючи завойовника на чуже обійстя. Пес стояв біля буди, дивився на хлопця і не реагував. Ніяк. Зовсім.

Василь зачинив ворота й почав пробиратися повз бабину хату в бік садка, прикидаючи, як далеко сягає ланцюг цього лінивого собаки. Дійшовши до стіни помешкання, хлопець з полегшенням зітхнув – з протилежного боку будинку на нього дивилися, ні – підморгували, випромінюючи блакить, бутони кольору волошкового неба.

Василь рвонув до клумби.

Враз навколо задзвеніло – без рику й гавкоту на нього нісся здоровенний пес із червоними від люті очима. Хлопець зірвався з місця і незчувся, як видерся на високу грушу, під якою примостився кудлатий сторож, ліниво позіхаючи непомірною пащекою, оздобленою зубами кольору слонової кістки.

Приблизно о пів на п’яту Віктор зайняв свій пост біля геодезичного стовпчика. Від цієї миті час для нього зупинився. Він рахував кроки, збиваючись і починаючи спочатку. Вигадував римовані тексти, які промовлятиме, вручаючи блакитно-трояндову красу чарівній Інні. Подумки брав її руку у свою і зазирав в очі, кольору пелюсток букета, який подарує.

Він ходив, думав, мріяв, а час не рухався. Можливо, тому, що годинника у Віктора не було й доводилося розраховувати тільки на Василя, який мав телефон і орієнтувався за показами на ньому? Але Василь чомусь не йшов.

Підкорюючись внутрішньому голосу, хлопець попрямував до кладки, біля якої, дуже сподівався, йому належало зустріти щастя.

Чимчикуючи второваною лісовою стежкою, Віктор насилу стримувався, щоб не зірватися на біг. У мізках дзиґою кружляла думка, що він може запізнитися… або вона прийде раніше, або…

Цієї миті його вухо вловило якісь далекі голоси, що долинали з лісу. А потім – сміх. Дзвінкий веселий сміх, який упізнав би з-поміж сотні схожих. Так сміялася лише вона, його казкова муза – Інна.

Віктор втиснувся в кущ шипшини, відчуваючи, як гострі колючки впинаються в тіло. Повз його схованку пройшли дві постаті: високий парубок, який торік поїхав навчатися до міста, і вона – його кохана, його квітка, його сонячна мрія – Інна.

Її голова покоїлася на його гарно натренованому плечі. Його рука ніжно пригортала її тендітне тіло. Його губи шепотіли щось у її маленьке вушко, на що вона відповідала заливистим сміхом, дзвін якого переривали його губи, які припадали до її.

Ноги Віктора підкосилися, й тіло сповзло по колючках шипшини, не відчуваючи нічого, крім пекучих ран у душі.

Починало сутеніти.

Віктор знерухомлено сидів між колючими кущами, допоки його не накрила якась тінь. Підвівши голову, хлопець закліпав очима й зареготав. Це був нервовий, істеричний сміх, який супроводжував стукіт ніг і гамселення кулаків об землю.

Перед ним стояв Василь і, опустивши додолу очі, черевиком ворушив пилюку. З розумінням того, що він запізнився… Про що сповіщали пошматовані спортивні штани, сорочка без одного рукава, розідраний до крові лікоть і… букет троянд. Блакитного кольору.

* * *

Їхню снайперську пару вважали найкращою.

Снайпер Джміль – худий, невисокий хлопчина, який міг нести на собі лише гвинтівку та легку амуніцію, але в умовах бою не мав собі рівних. Який швидше за всіх окопувався, бездоганно читав сліди, маскувався, мов хамелеон, майже не цілячись, вибивав десять із десяти. У денний чи нічний час – без різниці.

Другим номером у парі з Джмелем був Бугай – огрядний двометровий молодик, вайлуватий на вигляд, що не заважало йому рухатися, наче тінь, безпомилково «на око» визначати напрямок і силу вітру та прораховувати в голові дані для налаштування координат. Він легко ніс на одному плечі свій здоровенний наплічник, а на другому – чималенький Джмелів.

Того дня пара безшумно рухалася лісом – снайпери вийшли на зимове полювання.

Другу добу за пагорбом, на краю десятикілометрової сірої зони, на відстані не більш ніж два кілометри, там, де колись стояв багаторічний ліс, а зараз було кладовище обгорілих величних дерев, засів ворожий снайпер, якому між собою дали кличку Щур.

Джміль та Бугай уже кілька днів приходили сюди. За цей час вони визначилися з найбільш вдалим місцем для спостереження – біля пенька, стесаного ракетними осколками дерева, – а вже сьогодні розпочинали справжнє полювання.

Щур так швидко орієнтувався на місцевості, змінював позиції, миттю зникав і виринав у непередбачуваних місцях, що хлопці не ризикнули виказувати свою присутність, не будучи стовідсотково впевненими в успіху.

Сьогодні вони прийшли до вибраного пенька з планом: Джміль окопується, готує укриття, веде спостереження і чекає. Тим часом як Бугай повертається назад у лісосмугу і дугою радіусом у пів кілометра розставляє на певних відстанях шумовики, запрограмовані на певний час спрацювання, які почнуть стріляти в чіткій послідовності, що заохотить Щура вести вогонь по прихованих цілях, і є надія, що так викриє себе.

– Ну, Джмелику, побажай мені живим до тебе повернутися, – Бугай заліз у лямки наплічника, відірвав тіло від землі й, зігнувши свою здоровенну постать навпіл, легкими перебіжками зник в обрубках насаджень, які донедавна називалися лісом.

Джміль провів товариша очима, схвально кивнув, відзначивши, як той розчинися у вдало підібраному маскхалаті на багнюкою замурзаному снігу, ще раз озирнувся навколо, дістав саперну лопатку, й заходився вкопуватися у ґрунт між пеньком і обгорілим стовбуром.

Годинники на вибухових пристроях були встановлені з інтервалом у пів хвилини, з початком «феєрверку» о п’ятнадцятій п’ятнадцять.

На все про все у них із Бугаєм було дві з половиною години.

Джміль заглиблювався в брудно-мерзлу землю. Акуратно викладав вибраний між пеньком і стовбуром субстрат, перемішуючи його зі снігом, забруднюючи біле й забілюючи бруд. Хаотично розкидав зламані гілки, маскуючи себе в окопі. Під упор гвинтівки пристосовував плоскої форми камінець, який викопав із землі й вистелив гілками.

Наближалася третя година пополудні.

Снайпер не відривався від прицілу, спостерігаючи за сірою зоною, намагаючись не пропустити найменшого руху Щура, присутність якого відчувалася неусвідомлено. Його не було видно вочевидь. Він вгадувався в легкому коливанні гілок, хоча вітру не було від слова «зовсім». У незрозумілому полоханні пташок, які не лементують ось так з нічого. А ще спрацьовувала інтуїція. Коли вступають у дію відчуття, притаманні людям в очікуванні небезпеки.

Час стрімко витікав.

Джміль починав нервуватися. Його не так страшило те, що доведеться знову йти на полювання завтра, як те, що дев’ять датчиків часу на вибухових пристроях, які були в наплічнику Бугая, виставлені на 15:15 з інтервалом у пів хвилини. І які почнуть спрацьовувати невідворотно.

І зупинити цей процес змоги немає…

І Бугай досі не повернувся…

І наближається безвихідь…

І його нерви починають тріщати!

!!!

Ні! Це не нерви!

Це початок феєрверку, який вони запустили удвох з Бугаєм, спостерігати за яким доводиться лише йому…

Бах!.. Бах!.. Бах!..

Джміль припав до окуляра снайперської гвинтівки й перетворився на згусток енергії.

Бах!.. Бах!.. Бах!..

Рух! Живий рух!

Джміль зрісся зі зброєю.

Майже на краю сірої зони від одного з пеньків відділилася людська голова… блиснув окуляр ворожої гвинтівки, направлений у бік його схованки…

Палець Джмеля плавно натис на спусковий гачок.

«Бах-бабах!» – пролунав дивний, наче здвоєний постріл.

З завмиранням серця Джміль побачив в окуляр прицілу, як голова Щура в шоломі сіпнулася, підкинута маленькою цяткою, що проступила між навислих брів, і клюнула носом у сніжно-землисту багнюку.

Але цей кадр він бачив лише мить.

Раптом в очах потемніло, перекрило доступ повітря, щось велике й важке навалилося зверху й придавило до землі.

Джміль закляк. Та вже за мить зібрав сили й почав поволі вивільнятися. І лиш тоді, як остаточно вибрався на світло, він ледь не скрикнув, упізнавши Бугая, який своїм здоровим тілом притис його до дна окопу.

– Друже, ти живий?.. – хлопець обхопив руками закривавлене обличчя товариша й притис палець до сонної артерії – пульсу не почув.

Він швидко розстібнув маскхалат, зимову куртку й припав до грудей. Вухо вловило ледь чутний поштовх.

– Васильку!.. Ваську!.. Почуй мене, друже!.. – тряс Джміль товариша, вмиваючи обличчя гарячими сльозами, які не в змозі був ані витирати, ані зупиняти.

До самого ранку тягнув Джміль тіло Бугая в розташування їхньої військової частини.

Коли черговий на посту кинув звичне «Стій! Хто йде?!», сил залишилося лише на те, щоб відповісти і лягти поруч із тілом друга.

Дві доби Бугай був без свідомості.

Порушуючи всіх правила (а може, як нагороду за знищеного ворожого снайпера), Джмелю дозволили перебувати біля ліжка товариша.

На третю ніч, після чергової ворожої атаки безпілотників, повіки Бугая затріпотіли і розімкнулися. Розгледівши навпроти себе друга, кутики його губ заворушилися.

Джміль схопив товариша за руку й нахилився до його обличчя. З напіврозтуленого, потрісканого рота долинуло ледь чутне шелестіння:

– Скажи, Вітьку… хоч цього разу… я… не запізнився?

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!