ДВІ ЦІВКИ МОЛОКА

Степанко смачно облизується і щасливо, щербато усміхається до бабусі.

Минали роки… Степанко ріс, але любов до парного молока залишалася постійна. Він тієї любові не зраджував. Так само влітку на канікули приїжджав до бабусі. Так само самостійно прокидався на світанку й нетерпляче біг з кухликом у сарай… І дві незмінні цівки так само стікали з кутиків його уст.

– Знову заївся, замурзався молоком, як маля, – жартує Варвара, любовно оглядаючи онука.

«Та й бравий парубок ви­йшов!» – думaє. «Як іде сільською вулицею, від дівок паркани тріщать… Спираються… Видивляються… Щоб тільки не зурочили!» – клопочеться стара. І крадькома, щоб не помітив онук, хрестить його.

Про свій намір іти добровольцем воювати за Україну сказав їй першій, а вже потім – батькам. Батьки здійняли лемент, галас, крик, бо ж одного його мали! Один-єдиний синочок-пестунчик, викоханий, виплеканий! Як можна відпустити його на смерть? Варвара не відговорювала. Тільки подивилася в його зелені, як молода трава, очі й відразу розуміла: піде, неодмінно піде, ніщо у світі його не зупинить. Немає таких слів, щоб його зупинили! Їх ще просто ніхто не придумав!..

Він потрапив у кулеметний взвод мотопіхотного батальйону однієї з військових частин. Телефонував додому і до неї кожнісінький день. Хвалився, що недавно став командиром того взводу, отримав звання. І… загинув… Вхопила його смерть у свої кістляві обійми. Загинув на Донеччині, захищаючи рідну Україну. Загинув не тому, що був необережний, необачний, а тому, що не щадив, не беріг себе. Ціною власного життя рятував своїх підлеглих і не втратив жодного бійця. Тільки сам поліг, відійшов у вічність. Земля Донеччини, її слабосолоні чорноземи та солончаки прийняли його у свої материнські обійми, стали йому могилою, останнім притулком. Притулком для тіла. А де ж душа?.. Літає вільними птахом над безкінечними степами, над долиною Сіверського Дінця, над лагідними, теплими хвилями Азовського моря? Чи приходить у бабусині думки безсонними ночами і просить молока?

Ще про його смерть ніхто не знав, ще нікому не сповістили, ні батькам, ні їй, а вона вже знала!.. Варвара знала, бо їй наснився страшний сон… Наснився майже перед самим світанком, коли корова вже неспокійно оглядалася за своєю господинею. Її повне вим’я аж набухло від надлишку молока, і корові не терпілося від нього звільнитись. Але господиня сьогодні чомусь не поспішала, і корова нетерпляче тихенько мукала, переступала з ноги на ногу. А Варвара в нічній сорочці, нечесана, сиділа на ліжку й намагалась розгадати свій тривожний загадковий сон…

Їй наснилося, що приїхав онук, але чомусь не заходить у хату почоломкатися з нею, а йде прямісінько до сараю. І тримає свій кухлик у руці.

– Степанку! Степанку! – гукає його Варвара. – Куди ти? По молоко? А як же я? Чи сам доїтимеш? – сміється. Жартує… Підтюпцем за ним… А він дійсно стоїть у сараї, вже п’є, смакує молоко, і дві незмінні білі цівки, як завжди, стікають йому з куточків уст.

– Хто ж доїв? – чудується Варвара. Внук мовчить, тільки чомусь сумно усміхається до неї. Зірка теж мовчить, дивиться на свою господиню з-під густих білих вій, і в її великих карих очах старенькій бачиться справжній людський біль і жаль. А Степан якось дивно хилиться, хилиться, спирається на корову і по ній, як по стінці, повільно зсувається вниз, просто на м’яку грубу підстилку із золотистої соломи. Дві білі цівки на його підборідді темнішають, жахливо кривавляться і раптом перетворюються на цілком чорні…

* * *

Весна! По лісах, по полях, по левадах іде-бреде зелений шум… Пишно біло-рожево піняться, наче молоко в кухлику, розквітлі садки у своєму буйному весняному цвітінні. Від розлитих у повітрі пахощів паморочиться в голові. Їх хочеться ковтати, як збиті вершки, пити, як еліксир вічної молодості! Весна! Перша весна без онука… без Степанка…

Варвара з повним відром молока йде через квітучий садок, заходить до хати, мовчки проціджує молоко. Все робить на повному автоматі, намагаючись не дивитися на рідне лице в жалобному чорному обрамленні. Так само мовчки розливає молоко по глечиках. Нема кому його пити… Нема! За якусь хвилю не витримує. Важко падає навколішки перед портретом внука, як перед іконою, товче сивою головою до столика, над яким той портрет повісила.

– Степанку! Степанку! – кричить-ридає розпачливо, захлинаючись в гірких сльозах.

Знайомі рідні зелені очі дивляться з портрета на неї заспокійливо і наче промовляють:

– Не плач! Бабусю, не плач! Мені добре!

– Тобі добре? – кричить, мов одержима, у повному безпам’ятстві. – Безсовісний! Егоїст! Тобі добре? А як нам? Без тебе! Як мені?.. Дитино моя! Любий…

Як раптово вибухнули ті ридання, так само раптово вони й затихають. З нерозумінням, здивовано дивиться Варвара на глечики, повні молока, і розносить їх по сусідах.

– Там діти, там повно дітей, вони вип’ють, – бурмоче дорогою сама до себе. Сусіди зустрічають її мовчки. Знають, що говорити нічого не треба і дякувати не треба. Діти також мовчки п’ють молоко, смакують точнісінько так, як смакував колись її Степанко. Знайомі дві цівки молока стікають з кутиків дитячих уст по невмитих підборіддях. В кожному заюшеному, замурзаному молоком дитячому личку їй ввижається любий онук. І від того видіння неначе зсувається зі старечого серця важкий камінь, їй стає якось трішечки легше на душі.