ВІЙНА – ДОБРА ВЧИТЕЛЬКА

Помалу сутеніє. Між вербами та попід тинами тихо крадеться чиясь тінь. Хтось якби увидів, то подумав би: злодій. А він не злодій, просто не хоче, щоб хтось бачив.

Три дні тому повернувся із фронту. День відсипався, ще день сина бавив, а сьогодні не втримався – пішов до Ольги. Знав, що чекає. Вона завжди чекає. Відтоді, як перестрілися біля клубу, коли ще на гульки виходили. Коли то було? Мабуть, років десять тому. Після тієї зустрічі і любилися, і сварилися, і розбіглися, і поодружувалися, і знову зійшлися, бо серцю не накажеш. Бачилися нечасто, адже мали сім’ї. Та не бачитися не могли. От і там, на фронті, коли було аж дуже спекотно, саме про Ольгу й згадував. Стояла, як того останнього вечора під вербою, і просила берегти себе: «Ти тільки повертайся, бо лиш тобою живу. Повернешся, то зійдемося. Не можу так більше».

Повернувся. Довго думав. Бо війна – гарна вчителька. Усе в голові перевернулося. Далеке стало близьким, а близьке – далеким. Чорне – білим, а біле – чорним. Якби не контузія, не повертався б сюди. Бо там чесніше.

Та коли отямився в лікарні й побачив, що вже не так, як було, то зрозумів: відвоював. Місяць мовчав, нікому не давав про себе знати. Та все зашили, підлатали, додому відправили. Гадав, що не піде до Ольги, бо без руки, мабуть, уже не потрібний їй. І перемоги не привіз. Та серце не рука, на місці зосталося. Зібрався і – до їхнього місця, по-іншому жити. Війна – добра вчителька, та уроки важкі.