НЕВИШИТА ВИШИВАНКА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

05 листопада 19:03

458

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Поміж рудої трави, що її висушило за літо пекуче сонце, синіми зірочками розсипалися волошки. Вони все ще не втратили свого кольору, хоча впродовж тривалого часу їх тріпали поривчасті суховії, вкривало залипистою пилюкою і поливали дошкульні дощі. Ніжні квіти виявилися незламними перед сильними природними стихіями, вкотре доводячи, що фізична перевага – це ще не запорука перемоги. Можливо, і ми так – вистоїмо, незважаючи на все?..

Незважаючи на зневіру, яка нерідко полонить думки, незважаючи на втому, що охоплює не лише тіло, і незважаючи на нестерпні страждання від численних людських втрат та усвідомлення того, що вони невідворотні, що оті гарні, зовсім юні та зрілі наші діти приходитимуть до нас лише у згадках та в болісних снах…

Не хотілося б використовувати часто вживане порівняння, але воно в цьому разі найбільш підхоже. В Андрія очі – ніби ті волошки. Такого ж насиченого кольору, якого не пригасила навіть війна, що для нього розпочалася ще сумнозвісного 2014 року. Вона тоді, на щастя, не охопила своїм полум’ям усю країну, але встигла проковтнути тисячі жертв, скалічити долі й поранити свідомість тих, хто зіткнувся з її жорстокістю і цинізмом. Ми не готували своїх дітей до насилля, як це робили божевільні сусіди, – ми вчили їх бути добрими, любити й берегти цей світ і своє життя. Війна змусила наших дітей убивати, ховати своїх побратимів, часто збираючи тільки їхні залишки. Вони стали свідками страшних картин знищення всього живого навколо, і для більшості наших дітей це виявилося таким великим потрясінням, що вони вже ніколи не будуть такими, як раніше, – життєрадісними, впевненими в майбутньому, врівноваженими. Так, вони кричатимуть уві сні, вони будуть нестриманими і навіть агресивними, коли стикатимуться з несправедливістю, або ж просто мовчатимуть годинами, днями… І ти вже знаєш, що в такі хвилини краще не чіпати наших дітей, не намагатися зазирати в їхні душі, не викликати їх на відвертість, бо навіть досвідченому психологові це не завжди до снаги.

Андрій важко повертався до мирного життя. Сховався від нього, як равлик, у мушлю своєї самотності. Так склалося, що Андрій не встиг створити сім’ю до того, як став учасником АТО, а потім… Потім була ота мушля, від якої його не врятувала жодна красуня. На жаль… Бо ж був він хлопець гарний, добрий і руки мав, як кажуть, золоті. Як бачу Андрія перед собою – статурний, русявочубий, з правильними рисами обличчя і з очима кольору польових волошок.

– Андрійку, тобі б пасувала вишиванка: ти типовий українець! – пожартувала якось.

Він трохи засоромився від компліменту (не звик, мабуть, до них), але спромігся на жартівливу відповідь (так думала тоді, а тепер вважаю, що то було цілком серйозно):

– От вишиє мені її кохана дівчина, тоді й одягну.

Не поцінувала Андрія та, кого мав у серці. Примхлива красуня Аліна не звертала жодної уваги на мовчазного однокласника. Так, Андрій не був говірким, не вмів зачепити дівчину заграванням – просто виконував за неї роботу на пришкільній ділянці, діставав дефіцитні касети з її улюбленими виконавцями, готував реферати. Але хіба такими способами можна завоювати юнку, яка вже відчула до себе увагу старших хлопців, які запрошували її в кафе і навіть дорогі ресторани, дарували коштовні прикраси? Та й сама вона була не з бідної родини. Та ще й одиначка. В Андрія ж батько помер, коли він мав лише вісім рочків, а матір хлопець провів у засвіти, навчаючись у десятому класі. Мав іще двох сестер, які й ставили його на ноги. Але обидві не шикували. Ба більше, одна сама, оскільки чоловік спасував перед труднощами і залишив сім’ю, виховувала хворого на ДЦП сина.

Я бачила погляди, якими Андрій супроводжував Аліну. Захоплені і водночас сповнені безнадії…

– Андрію, зверни увагу на Мар’янку. Гарна дівчина, і, здається, ти їй не байдужий.

Я була класним керівником усіх цих дітей і чудово бачила, хто кому симпатизував, у кого за ким сохло сердечко і чим хто, як кажуть, дихав. Звісно, не претендую на ідеального знавця душ своїх підопічних, але довгі роки роботи дечого мене навчили.

Андрій зітхав і, не бажаючи продовжувати вочевидь неприємну для нього розмову, відбувався звичним:

– Ну їх, цих дівчат! І без них проблем вистачає.

Я знала, що турбот у хлопця і справді вдосталь. Усе на ньому: паркан, двір, будинок, бо сестри хоча й неподалік, але жили окремо, а Андрій залишився на батьківському обійсті й мусив усе оте господарство підтримувати. Але радше не як учительці, а як звичайній людині мені хотілося прилаштувати дитину в добрі руки. Сім’я ж Мар’янки – то порядні ґазди, і донька їхня вихована якнайкраще. А ще живуть поряд і вже відтепер підтримують свого юного сусіда чим можуть.

Однак кохання – то така річ, яка з раціональністю не пересікається. Добре це чи погано – кожен може мати власну думку. Мабуть, Андрій кохав Аліну й після того, як їхні шляхи після закінчення школи розійшлися назавжди. Аліна незабаром вийшла заміж і переїхала до чоловіка в обласне місто, а Андрій так і залишався без пари, хоча та сама Мар’яна все ще очікувала на його взаємність. Я здогадувалася про це з розмов із дівчиною, у яких обов’язково йшлося про непіддатливого хлопця.

– І що він у ній знайшов, окрім гарного личка? – ділилася Мар’яна своєю журбою. – Вже з того, кого обрала, можна визначити, що цінує насамперед.

А обрала Аліна хлопця, батькам якого належав доволі прибутковий бізнес. Були в ньому і виготовлення та продаж тротуарної плитки, і торгівля іншим будівельними матеріалами. Особисто з чоловіком Аліни не була знайома, але від її однокласниць почула не вельми позитивну його характеристику.

– Пещений і зверхній нахаба, як це часто трапляється в сім’ях, куди багатство прийшло, а перед культурою зачинили двері, – безапеляційно сказала Тіна, яка завжди говорила те, що думає. – Але Алінка молиться на нього чи, найімовірніше, на його статки.

Мені було шкода своєї учениці, бо життя вже не раз продемонструвало сумні наслідки таких шлюбів, де розрахунок був вищий за почуття. Проте, можливо, для Аліни розкішне, забезпечене життя і є сутністю щастя? У наш час до приказки «з милим рай і в курені» багато хто ставиться скептично, бо реальність нерідко спростовує це давнє народне міркування. Вибір робить кожен особисто. Аліна свій уже зробила. В тому, що Андрій кохав її щиро, безкорисливо, я чомусь була впевнена, адже навіть спроб завоювати дівчину не робив, вважаючи заможність її батьків непереборною перешкодою для себе. Гордість – це почуття було властиве Андрієві, нерідко ускладнюючи йому життя. Не приймав жодної гуманітарної допомоги. Хтось приносив одяг (не мало значення, новий чи вживаний). «У мене все є!» – відмовлявся. З продуктів хіба що фрукти брав, коли частували. Інше вирощував на городі самостійно, а крупи, макарони купував спочатку на ту невеличку пенсію, яку отримував як сирота, а згодом почав заробляти сам, іще навіть навчаючись у професійному училищі. Здобув Андрій спеціальність водія і до АТО встиг трохи попрацювати в місцевого фермера. Після демобілізації знову сів за кермо.

До юнака часто зверталися по допомогу старенькі бабусі чи самотні жінки, дорослі діти яких були далеко. Полагодити електрику, порубати чи порізати дрова… Для близьких сусідів Андрій робив це безкоштовно, а з інших брав символічну плату, аби вистачило на ремонт інструменту та на бензин. Наймався і до господарів, бо ж і в себе потрібно було за щось наводити лад у старенькому батьківському будинку.

Якось і я звернулася до Андрія. Після того, як закінчив роботу, пригостила його пиріжками.

– Давно не їв, – промовив Андрій, смакуючи. – Для себе самого ліньки готувати щось складніше за кашу чи суп.

Я приготувала пакет з випічкою і на правах колишнього класного керівника змусила Андрія взяти його із собою, не втримавшись усе-таки від поради:

– Гарну господиню потрібно тобі в будинок! Щоб і пиріжки пекла, і діток народила. Навколо стільки дівчат!

Спробувала знову закинути слівце за Мар’янку:

– Зрештою, і шукати далеко не треба.

– Я подумаю, – сказав, мабуть, здогадавшись, кого я мала на увазі.

Ех… Чому я не розповіла Мар’янці про оту вишиванку? А раптом усе склалося б по-іншому? І не боліло б сьогодні моє серце від тих спогадів…

Мобілізували Андрія майже із самого початку повномасштабної агресії. Мабуть, провели його лише найрідніші люди, бо не одразу всі жителі нашого села дізналися про це, хоча чутки про такі події поширюються швидко. Андрій же увагу до себе не любив привертати, тому й не розповідав стороннім про повістку. Здогадуюся, як важко було йому знову повертатися в те пекло. Андрій ніколи не розповідав про пережите там, поспішав перевести тему, щойно заходило про війну.

– Навіщо про це згадувати? – зупиняв спроби дізнатися щось про його військовий досвід.

Дехто з односельців цікавився:

– А нагороду за що отримав?

– За те, що й інші.

І все. Жодних подробиць. Мабуть, вистачало йому тих спогадів у власній голові, які не йшли звідти навіть тоді, коли засинав. Може, й одружуватися не квапився, бо розумів, яким тягарем з отим зраненим внутрішнім світом стане для своєї дружини… Хтось із чоловіків, навпаки, поспішав після пережитого на війні знайти ліки в одруженні, а хтось хотів сховатися в самотності. Наче равлик у своїй мушлі… Як Андрій.

Першими відсутність Андрія помітили ті самі старенькі бабусі, які вже звикли до його допомоги. В однієї жінки вийшов з ладу електрочайник, іншій дрова привезли, а порізати нікому. Ще в когось покрівлю негодою пошкодило. А ще… в Мар’янки я почала помічати дедалі частіше заплакані очі.

– Якби я знала… Андрій тільки в день від’їзду прийшов і попросив доглянути його Пушка і Діка. Корм для них залишив та гроші, аби купувала, коли закінчиться. А навіщо мені ті гроші? Хіба в нас не знайдеться, чим нагодувати тваринок?

Мар’янка дивиться на мене сумно і якось розгублено: вона, мабуть, не розуміє, чому Андрій не помічав, що вона заради нього готова була не лише прихистити його тваринок, а й своє життя йому присвятити. Це ж так очевидно!

Я хотіла б утішити Мар’янку, обнадіяти отією останньою розмовою з хлопцем, отим його «Подумаю!», але не посміла: хто знає, як розпорядиться доля?

А вона, доля, на жаль, буває жорстокою.

Рік Андрієві янголи оберігали його від біди. А потім було вже це сумнозвісне і всім знайоме: «Зник безвісти»».

Господи, кажуть, що Ти не посилаєш випробувань, яких би людина не витримала. Дозволь не погодитися! Якщо мати, яка поховала своє дитя, ходить землею, а не помирає одразу ж після його смерті, то це не означає, що то горе їй до снаги, ця жінка після того не живе – вона існує. Так, ми говоримо, що потрібно жити заради інших діток, заради ще когось чи чогось. І так воно є, але всередині частинка серця згорає, стає вічною точкою безперервного болю, який поступово руйнує здоров’я і скорочує вік. Це несправедливо, Боже, коли діти йдуть на вічний спочинок раніше за своїх батьків.

Я не те що зраділа, що матір і батько Андрія не діждалися трагічної звістки, ні, я переконувала себе, що так краще для них. Не знають, не бачать, не страждають, не втрачають глузд від горя… Сподіваюся, що в той світ, де вони перебувають, земні новини не доходять.

Одинадцять місяців невідомості для рідних. Потім трагічне повідомлення.

Залишав село Андрій непомітно. Зустрічали ж його всі жителі… Гарною була та зустріч. З музикою, квітами. З промовами про його мужність. А я стояла в натовпі, і в моїй голові дзвеніло болем: «Андрій був доброю людиною!». Такі, як Андрій, потрібні цьому світу, аби він не здичавів, не озвірів, не перетворився на збіговисько жадібних лицемірів і мерзотників, здатних заради наживи продати рідну матір, вбити діток, зруйнувати все, що перешкоджає їхній меті.

На думку спадає то один, то інший випадок, коли цей скромний хлопець виявив такі, здавалося б, звичайні людські риси: співчутливість, безвідмовність, бажання прийти на допомогу, безкорисливість. Побратими розповідали, що і там, на війні, Андрій залишався таким самим. Не все війна змінює в людині. Є, виявляється, речі, які проростають у її серці незламними пагінцями.

Пізнього вечора після поховання Андрія до мене прийшла Мар’янка. Припала до моїх грудей… Як її втішити? І чи це можливо? Я гладила тоненькі дівочі плечі (за час, відколи зник Андрій, вона дуже схудла), голову. Намагалася вгамувати і її, і своє тремтіння. У глибині свідомості озвалося: «От вишиє мені кохана дівчина вишиванку…». Не вишиє! Вже ніколи не одягнути тобі, Андрійку, цього оберега… І таке сильне почуття провини враз охопило мене, що аж дихати стало важко. Я мала б розповісти Мар’янці про ту вишиванку! А раптом?.. Раптом річ, яку подарувала безмежно закохана дівчина, врятувала б Андрія від загибелі? Хіба мало траплялося таких див? Але часу не повернути…

Не буду мудрувати, стверджуючи, що все потрібно робити вчасно і що не всі помилки ми можемо виправити. Хто цього не знає? Однак кожен опановує ці істини по-своєму. Мені тепер доведеться про них згадувати щоразу, коли бачитиму сповнений журби погляд Мар’янки. Хоча й без цього я не зможу забути слів Андрія і його очі – сині, як оці волошки серед рудої трави, що його висушило за літо пекуче сонце…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.