ЧУЖИНА – НЕ ЗАВЖДИ МАЧУХА

– Ти збожеволіла?! – кричала подруга у відповідь. – Куди я поїду?! Сяду тобі на голову з хворою дитиною у твоїй одній кімнаті? (На той час ми з дочкою обмінялися квартирами: вона з дітьми перейшла жити в мою двокімнатну на Валовій, а я – в її однокімнатну на околиці міста).

– Я ж своїми руками відправила тебе в те пекло! Господи! Не пробачу собі нізащо! І Бог мені цього не простить! – ридала я у слухавку.

– Припини! – звучала лаконічна відповідь. – Я – не дитина! Треба було самій ворушити мозком. Зрештою, ніхто на таке не сподівався. Не муч себе! Прошу!..

Тільки-но я хотіла щось заперечити у відповідь, як миле обличчя моєї подруги якось дивно завібрувало, затремтіло, і екран почорнів, зв’язок пропав. Я вмикала і вмикала телефон, сотні разів набирала знайомий номер, але відповіді так і не дочекалася...

Я ледь не захворіла тоді, просто божеволіла з горя. Днями і ночами висиджувала перед телевізором, жадібно ловила найменшу інформацію. Внучка навчила мене користуватися інтернетом. Я і в ньому пропадала. Про бої в Мелітополі знала все напам’ять. Напружена, як струна, одержимо чекала дзвінка від Ольги. Донька вже зі мною сварилася:

– Мамо! Я тебе прошу! Не можна ж так себе з’їдати! Подивися на себе у дзеркало! На кого ти стала схожа? Чому ти себе звинува­чуєш? У чому твоя провина?..

– У тому, що я відправила Ольгу на явну смерть!

– Відправляють посилки і бандеролі, – сердилася дочка. – Як це ти її «відправила»? У неї що, своєї голови немає?

– Облиш, Ларисо, мудрувати! Я, не хто інший, її «пиляла», щоб їхала на Батьківщину… Ось і «допилялася»… Чи ж зможу тепер із цим жити? А якщо її вбили, і Беаточка тепер сама-самісінька десь там, серед руїн… Господи! Я цього не переживу!

– Не накручуй себе, матусю! – безпорадно повторювала моя Лариса, бо також була безпомічна, абсолютно нічим не могла мені зарадити.

Якось саме Лариса побачила на екрані телевізора телефон, за яким можна було розшукувати тих, хто пропав на окупованих територіях, тих, із ким було втрачено зв’язок. Я тоді так зраділа! Вхопилася за той номер, як за рятівну соломинку. І що ви думаєте? Відшукали ми Ольгу. Разом з Беаточкою відшукали! Живими!

Просто в неї розрядився телефон, не було де зарядити. Часто зв’язку в окупованому місті не було зовсім, постійно пропадав інтернет. Коли вже зв’язок наладився, і ми змогли поговорити, то подруга не могла нарозповіда­тися, що вони пережили!

– Перший місяць війни, коли все летіло та вибухало, коли орда окупантів гатила по місту, я відчувала справжній тваринний страх і відчай. Ніколи в житті стільки не молилася, так не ненавиділа, так не боялася за рідних, друзів, знайомих, – розповідала Ольга, – Найбільше палив страх, звичайно, за Беаточку. Дитина майже не ходить, а в місті розбили всі крамниці. Продуктів немає. Нема що їсти. Добре, що люди проявляли милосердя й розуміння. Жаліли мою дитину, ділилися останнім. Але й ділитися особливо не було чим. Аптеки теж розгромили. То щастя, що я мала чималий запас «Дифеніну» для дочки. Захопила із собою, ніби щось знала, ніби відчувала…

Потім пропав зв’язок, світло… Мелітополь занурився у пітьму. У ті дні я вперше в житті зрозуміла: з’їхати з глузду можливо й в абсолютній тиші. Здається, за­мовкли навіть птахи. Ніколи не забуду першого виходу в місто після окупації. Дощ, сірість, перелякані люди, скрізь черги... Того дня я вперше побачила орків, уперше плакала. Здавалося, що це сон. Страшний, липкий сон, який ніяк не закінчиться...

– І скільки ви так жили? Що було далі? – запитала я тремтячими губами.

– Минув місяць, – продовжувала Ольга свою страшну розповідь. – У місті наче тиша – на нас не летять бомби та снаряди. Ми все ще чуємо за межами міста бої, але це десь далеко. Я чую, коли підіймаються у повітря літаки. У ці хвилини ти розумієш: вони летять бомбити Україну. Ненависть... Була тільки ненависть!.. Я завжди подумки їм бажаю: «Щоб тебе збили!»

– Потім не стало газу, – зітхнула, згадуючи, подруга.

– Де ж ви готували їсти, на чому?

– На відкритому вогні. Розпалювали серед двору багаття. Або вішали на металеві перекладини над вогнем казанки, або той вогонь розпалювали між підвищенням із цеглин, покладених одна на одну. На ті цеглини ставили каструлі, сковорідки, чайники… Хто що мав, у кого що збереглося. Варили відразу на всіх уцілілих у будинку людей. Не вистачало палива, тому варили раз на день.

– А жили ж де? Ти, здається, казала, що твій будинок одразу розбомбили.

– Хто в підвалах, хто в гаражах, а нас із Беатою мер розмістив у вцілілому крилі напівзруйнованої школи. Спали на матах, притягнених зі спортзалу. Було дуже холодно. Але на вулиці – ще холодніше. Ми що не день максимально скорочували час перебування назовні. І через холод, і через окупантів.

– Усього натерпілися! – сумно зітхала я. – І голоду, і холоду, і страху!..

– Знаєш, коли повз тебе проїжджає рашистська техніка та проходять фашисти зі зброєю, виникає якесь нове відчуття. Це не страх. Страху вже нема. Це відчуття, наче ти серед мерців. Уявляєш, орки ходять біля тебе, їздять машинами, але вони – наче мерці серед живих людей! Часто наші люди зникали, назавжди. Ще вчора була поряд із тобою людина, їла зі спільного казанка, а сьогодні вже її немає. Або згодом знаходять мертвою, або взагалі пропала, наче її й не було. Ось тоді вже страшно! Не знаєш, що буде завтра, що на тебе чекає…

– А мати? Брат? Що ж твоя мати? Невже нічим не могла вам із Беатою допомогти? – кипіла я, неначе самовар, бо така бездушність рідних людей мене просто вбивала.

– Матері вже немає… Померла… А брата вбили...

– Як убили? – розгубилась я. – Хто? За що?

– Нам волонтери з нашого боку продукти, ліки привезли, а росіяни тих волонтерів не пускали. Брат із кількома чоловіками втрутились.

– Ну і?..

– Всі поплатились життям. Усіх на місці поклали з автоматів!

– А продукти?

– Собі забрали, самі зжерли.

– Щоб вони вдавилися! – нетямилась я з люті.

Саме після тієї розмови моя Ольга зникла. Пропала надовго. Я думала, що вже ніколи не почую її тихого сумного голосу, не почую співу Беати.

Бачте, забула сказати про найголовніше. Олина Беата мала просто чарівний голос, який дуже нагадував голос Квітки Цісик, українки за походженням, але, на жаль, американської співачки, яка народилася, жила й співала за океаном. Там знайшла і вічний спочинок.

Згодом моя подруга Ольга обізвалася з Норвегії. Ольга в Норвегії!.. Як? Яким дивом вона туди дісталася?.. Хто допоміг?..

З її слів я тепер можу скласти докладну розповідь.

Їм допоміг той же міський голова Іван Федоров. За словами Ольги, він урятував багато людей. Уже з перших днів окупації пан Іван наполегливо радив людям виїжджати з окупованих територій, виїжджати всіма ще доступними на той час шляхами. Ольга скористалася одним із них. Усі вони були однаково небезпечними, але виходу не залишалося. Зостатися – означало наражатися на вірну смерть і наражати на неї власних дітей. Ширилися страшні чутки, що окупанти відби­ратимуть у батьків дітей і відправлятимуть їх кудись у росію чи білорусь. Мабуть, щоб потім виховати з них яничарів. Задля порятунку Беаточки Ольга була ладна на все!

А тут іще новий сюрприз: президент росії володимир путін підписав указ, за яким на ТОТ (тимчасово окупованих терито­ріях) до росгвардії можуть забрати не лише за російським паспортом, а й за українським. Також він зняв обмеження щодо віку. Тобто у 60–65 років мешканців ТОТ можуть призивати до росгвардії та відправляти на фронт воювати проти своєї Батьківщини – проти України. Тому люди почали масово втікати.

– Ми з Беаточкою причепилися (в прямому розумінні слова) до сім’ї, де був батько, ще міцний 60-річний чоловік, і двоє дорослих синів. Вони вирішили їхати через окупований Крим. Ще був і другий шлях: Бердянськ, Марі­у­поль, Новоазовськ та лінія так званої «ДНР». Мені не доводи­лося вибирати. Куди їхали мої нові знайомі, туди хвостиком за ними пленталась і я з дитиною. До того ж пан Семен виявився лікарем-невропатологом, і його допомога була для нас неоціненною, – розповідала Ольга.

Ольга ще багато говорила про те, як важко вибиралися з Мелітополя через окупований Крим, про те, як кілька разів проходили фільтрацію, блокпости.

– Як же ти потрапила до Норвегії, – я ніяк не могла збагнути. – І чому саме в Норвегію, а не в якусь іншу європейську країну з теплішим кліматом? Поїхала в  той холод, як на висилку!

– Що ти, – засміялася подруга, – Норвегія – чудова країна!

Будь-яка особа, яка раніше проживала в країні, яка постраждала від війни, має право на тимчасовий захист від будь-якої євро­пейської країни. Тимчасовий захист триватиме щонайменше впродовж року, залежно від того, як розвиватимуться події в їхніх країнах. Тимчасова допомога передбачає доступ до освіти для дітей, доступ до житла та ринку праці, медична допомога та посвідка на проживання.

Сім’я пана Семена вибрала Норвегію. Ми всі подали заявку на проживання в цій скандинавській країні. І я дуже щаслива! Ти собі не уявляєш, яка тут краса! Чого тільки вартують їхні фьорди! А північне сяйво! Яке дивовижне видовище! А опівнічне сонце! Ти собі таке уявляєш, щоб серед ночі світило сонце! І зовсім тут не холодно. У північних районах можливо, а ми у столиці, в Осло. Тут тільки трішки холодніше, ніж в Україні.

– То вам одразу надали житло?

– Так! Нас поселили в готелі, організували безкоштовні курси вивчення норвезької мови. Мені пощастило, бо я відразу знайшла роботу – прибиральницею тут-таки в готелі, в якому прожива­ємо. Крім того, тут недовго перебував професор консерваторії і він почув, як Беаточка співає. Дуже зацікавився нею. Поки гостював у знайомого, працював із нею. Хвалив її голос, казав, що рідкісний. Обіцяв влаштувати вчитися в консерваторію. Пророкував їй велике майбутнє. Можливо, моя нещасна талановита дитина стане відомою співачкою зі світовим іменем! Уявляєш? – Ольга просто світилася щастям! – І лікуватимуть її тут поки що безкоштовно. Може, вдасться й вилікувати. Медицина тут на дуже високому рівні! Епілептичні припадки в неї значно порідшали.

– Ой! Щоб тільки Бог їй допоміг! – раділа я також… – А твої супутники теж влаштувались непогано? Знайшли роботу?

– Ну, звичайно! Пан Семен – професор медицини зі світовим іменем. Його статті, праці перекладено багатьма мовами. Він тут – на вагу золота! Хлопці поки що працюють на будові, але я впевнена, що це – тимчасове явище! Вивчать мову і знайдуть щось краще.

– А мова важка? – не вгавала я. – Ти вже добре говориш норвезькою?

– Доволі пристойно, як для моєї роботи. На побутовому рівні. Мені більше й не треба!

– Слава Богу!

– Ото ж бачиш, – закінчила свою розповідь Ольга. – Чужина – не завжди мачуха! Для нас вона стала другою матір’ю, а ми – її дітьми, нехай не рідними, може, пасинками, але пасинками, яких прирівнюють до рідних дітей, яких люблять і про яких піклуються.

А я подумала, що за свою подругу тепер спокійна… Але, леле! Що за щербата доля в наших талантів? Квітка Цісик чарувала своїм співом не рідну Україну, а чужу Америку, а Беата Войтович у майбутньому чаруватиме не менш чужу їй Норвегію…