ВИГРАШ

– Умію, – я намагалася говорити рішуче, хоча ноги підступно тремтіли: я ледь знала декілька ігор.

– Хм, похвально, – дядько Вова широко усміхнувся, знову блиснув зубом. – А на що гратимемо? На цукерки?

Відвідувачі загиготіли. Офіціантка знизала плечима й уважно подивилася на мене. Моєю спиною пробіг холодок.

– Ставлю дві тисячі.

Дядько Вова цокнув язиком:

– Дві тисячі? Дві тисячі чого? Гривень? Доларів? Песо? Чи все ж цукерок?

– Доларів.

Дядько Вова здивовано хмикнув та вискалився.

– Дві тисячі «зелених»? А в тебе вони хоч є? Чи ти така впевнена, що виграєш?

– Є.

Насправді не було, але найважливіше – говорити так, щоб він повірив, та вірити Толикові.

– Ну… Це вже цікаво. Що ж, зіграю з тобою. Так би мовити, щоб розважитись. Але спершу треба тебе перевірити.

– Нащо? – мої руки підступно затрусилися, і я сховала їх у кишені.

– Щоб ти не махлювала. Знаю я таких!

Дядько Вова грубо обмацав мене зверху донизу своїми міцними долонями, зазирнув у всі кишені, змусив навіть підійняти светр. Потім схвально кивнув і клацнув пальцями. З бічних дверей вийшов худий чоловічок, чимось схожий на пацюка, та зневажливо подивився на мене. Дядько Вова всівся за столик у кутку зали й жестом запросив мене. Я сіла навпроти. «Пацюк» став біля мене та прискіпливо стежив за всіма моїми рухами. Дядько Вова дістав з кишені колоду.

– Ну, то в що гратимемо? – дядько Вова примружився та блиснув золотим зубом.

– Ну…

– Оскільки ти скидаєшся на новеньку і я вперше з тобою граю, то зіграємо у найпростіше – в дурня. Виграєш – гроші твої. А програєш – мої. До речі, а де твої гроші?

– Кажу ж: є, – я намагалася приховати тремтіння в голосі.

– Ну є, так є. А нема, то знайдеш і віддаси. Хоч землю гризтимеш, але знайдеш, – мій супротивник вискалився та загиготів. – Ще ніхто не зміг мене обдурити.

Я легенько кивнула, а серце стислося у грудях від жаху. Дядько Вова тим часом роздав карти. Я повільно взяла свої. «Пацюк» став збоку й не відводив з мене очей. Так, Толик сказав, що допоможе. І де він? Як допоможе, якщо цей окатий за всім пильнує?

Мої руки вкрив холодний піт. Я озирнулася, але, як і думала, Анатолія ніде не було. Відвідувачі повернулися до пияцтва та душевних розмов, забувши про мене. Офіціантка протирала столи. Ми зустрілися з нею поглядами, і я відвернулася.

– Ну, твій хід, мала, – слова дядька Вови повернули мене до тями.

– Ем… Можна секундочку?

– Ну… Можна!

Я ледь тримала карти у спітнілих пальцях. Якою картою ходити? А якщо прогадаю? Анатолій таки обдурив мене! Обіцяв мені допомогти, а де сам? А тепер я ганебно програю, ще буду винна цьому кабанові, доведеться віддавати з тих грошей, що збирала мамі…

І раптом двері тихо прочинилися. Відчувши спиною подих морозного повітря, я повернулася. У наливайку зайшов Толик! Обтрусив з куртки сніг, усміхнувся мені й сів за вільний столик збоку. Я усміхнулася у відповідь, але миттю зробила серйозне обличчя, щоб, бува, дядько Вова не помітив. Але той сидів спокійно, навіть нудьгував, чекаючи на мій хід. Здавалося, відвідувачі не помітили Толика, адже далі собі розмовляли й випивали. Чи, може, він тут постійний клієнт? Мабуть, так, інакше звідки б тоді він знав про дядька Вову? Толик сидів за столиком, склавши руки перед собою, і пильно дивився на мене. Замовлення він не робив, та й офіціантка не поспішала підійти до нього. Прийшов, щоб допомогти мені? Але як? Я запитально підняла брову. Анатолій легенько кивнув і усміхнувся.

– Секундочка вже давно минула! – нагадав мені мій опонент, поплескавши мене по плечу. – Роби хід, мала, чого тягнеш? У мене часу обмаль!

Я знову зиркнула на однокласника. Він зосереджено дивився на мене й мовчав. «Ну, допоможи мені! – звернулася я до нього подумки. – Ти ж обіцяв!»

Дядько Вова роздратовано видихнув та пильно подивився на мене. Під його сердитим поглядом я на мить застигла, не в змозі поворушитися.

«Ходи десяткою пік!» – раптом пролунав голос Толика в голові. Я аж заклякла від несподіванки. Це справді він чи в мене вже галюцинації від хвилювання?

«Ну! Чого тупиш? Ходи, як я сказав!» – голос знову зазвучав у моїй голові. Я обережно озирнулася. Толик так і сидів за столиком, відвернувшись убік. Дядько Вова мовчки чекав мого ходу, його посіпака не зводив з мене очей, і, схоже, вони не чули мого однокласника. Що ж, вибору немає. Схоже, саме так Толик мені допомагає. Я зробила хід, як наказав голос. Він лунав у моїй голові перед кожним ходом, і я чітко виконувала настанови. Ні дядько Вова, ні інші люди не чули голосу, думаючи, що я граю сама. Спочатку я не відразу наважувалася робити ходи, вагалася, а раптом це омана або ж мені просто здається від хвилювання. Раз карти навіть ледь не випали з моїх мокрих тремтливих пальців. Проте, впевнившись, що поради однокласника слушні, я ходила вже впевненіше, відразу, щойно чула голос у голові.

І я виграла. Несподівано для самої себе і для противника. Дядько Вова так і закляк на місці, дивлячись то на переможні карти на столі, то на мене. «Пацюк» хотів іще раз обшукати мене, навіть хижо простягнув до мене свої руки з довгими кривими пальцями, проте почув наказ зупинитись.

– Стоп. Усе чесно. Вона виграла, – видихнув дядько Вова, копирсаючись у внутрішній кишені. – Ну що ж, мала, тримай. Твоє.

Переді мною лежала пачка стодоларових купюр, перетягнута гумкою. Я дивилася на неї, не наважуючись доторкнутися. Відвідувачі забігайлівки теж здивувалися з мого виграшу й поглядали на наш столик. Дядько Вова ще раз зиркнув на мене, і я аж здригнулася від цього ображеного, а водночас зневажливого погляду. Мені на мить здалося, що очі дядька Вови спалахнули червоними вогниками, обличчя скривилося, стало зморшкуватим, зуби видовжилися та зловісно вискалилися до мене. Я струсила головою – і мара зникла. Переді мною так і сидів товстий чоловік у затертому спортивному костюмі.

– Ну, ходімо, чого сидимо? – кинув дядько Вова до «Пацюка».

Той скривився, але кивнув. Обидва пішли до виходу, озираючись на мене та перешіптуючись. Уже біля дверей «Пацюк» глузливо запитав у дядька Вови:

– Ну що, програв, чортяко?

– Програв, і таке буває, – зітхнув той і штовхнув двері.

Смужка світла увірвалася в напівтемряву наливайки, відбиваючись від блискучих спортивних штанів дядька Вови. І раптом мені здалося, що з-під його куртки майнуло щось довге та темне, схоже на хвіст із китичкою. Я струснула головою – і видіння щезло. Дядько Вова з посіпакою зникли за дверима, а я досі дивилася їм услід. Відвідувачі наче забули про мене й повернулися до своїх звичних справ.

Отямившись, я згадала про Толика, але його вже не було за столиком. Коли ж він встиг вийти, та так, що я не помітила? Я віддихалася, все ще не в змозі повірити у своє щастя. Так, залишатися тут небезпечно. Он скільки охочих поживитися виграшем новенької! Наче випивають та розмовляють, але зиркають недобрими очима. Я швидко заховала пачку грошей під куртку, ближче до тіла, вибігла з наливайки й щільно зачинила за собою двері.

Хвилинку постояла надворі, жадібно ковтаючи свіже морозне повітря. Воно було для мене наче панацея після часу, проведеного в тій нудотній задусі. Оговтавшись, я озирнулася довкола та щільніше притисла гроші до тіла. На щастя, мене не переслідували. Дядько Вова та його поплічник десь пропали, тож я повернула знову в напрямку ринку.

«Треба подякувати Толикові за таку допомогу, – крутилася думка в моїй голові. – Не хочу бути невдячною». Але ж куди він подівся? Логічно, піду шукати Толика туди, де вперше зустріла.

Коли я повернулася до кіоску з пиріжками, колишнього однокласника там не побачила. Ну звичайно! Хто стоятиме на одному місці в мороз? Очевидно, в нього теж є свої справи. Дав пораду і пішов собі, а чого я очікувала? Ой, як незручно! Я ж навіть номер телефону в нього не взяла! Виходить, тепер не зможу подякувати йому! У соцмережах Толика немає. Це я точно знаю, бо нещодавно шукала там усіх однокласників: ми планували зустріч випускників, але вона так і не відбулася. Написати комусь із його друзів? Та Толик особ­ливо ні з ким і не спілкувався у школі, завжди був відлюдькуватим і трохи дивним. Найімовірніше, ніхто не має його контактів. То що, залишити давнього знайомого без подяки? Ні, так не годиться! Як казав мій покійний дід, зробили добро – відплати, щоб знову тобі було!

У мене був вихідний. Отже, вільний час, щоб пошукати Толика, ще є. Але де ж його шукати? Як найлегший варіант – запитати у продавців. Він же примітний, не могли ж вони його не запам’ятати. Але це не допоможе, бо вони ж не пильнують за всіма людьми на базарі. Отже, турбувати продавців немає сенсу. Навіть якщо хтось і пригадає, що вони зможуть сказати? Варіант другий – піти до Толика додому. А це ідея! Стоп, а де ж він живе? Як же я відшукаю його адресу? І раптом пригадала! Колись, коли ще навча­лася у школі, я заходила до Анатолія в гості. Однак лише декілька разів: треба було забрати зошит, чи книжку, чи ще щось – уже не пригадаю. Але де його квартира, я приблизно запам’ятала. Це ж зовсім недалеко звідси. Сподіваюся, Анатолій не переїхав. Скільки років минуло? Він же міг і переїхати. Хоча малоймовірно, якщо врахувати його відлюдкуватість.

Дорогою я пригадувала Толика, яким пам’ятала його зі школи. Ніколи особ­ливо не спілкувалася з ним, і тільки сьогодні у пам’яті спливли події минулих років. Толик ніколи не мав багато друзів серед однокласників та однолітків. Усі вважали його дивакуватим, тому спілкувалися з ним рідко, здебільшого з користю – щось позичити чи списати. Я теж зазвичай уникала розмов з Анатолієм, бо він часто говорив таке, що мене іноді лякало, тож він здавався чудакуватим навіть мені.

Толик був задумливим і мрійливим хлопцем. Завжди сидів на задній парті біля вікна та дивився вдалечінь, щось шепочучи собі під ніс. Казав, що пише вірші. Навіть декілька разів читав їх перед класом, але тоді з нього сміялися та глузували. Уже не пригадую, що такого смішного було в тій поезії, проте клас її категорично не прийняв. Не розуміли однокласники, які цікавилися комп’ютерними іграми, футболом та іншими популярними серед підлітків речами, мрійливого хлопця, який мовчки дивився у вікно та складав вірші. Я не спілкувалася з Анатолієм радше «за компанію», щоб не здаватися такою ж дивакуватою в очах однокласників. Насправді ставилася до Толика нейтрально, якщо не приязно. Тихий, спокійний, ні з ким не б’ється, нікого не ображає. За що його зневажати?

А ще Толик був неймовірно проник­ливим. Завжди помічав зміни в настрої, навіть якщо людина ніяк не показувала їх зов­ні. Наприклад, одного разу він сказав усім, що вчителька фізики дуже страждає, хоча на вигляд вона була в нормальному стані, вела урок, як зав­жди. А за декілька днів та потрапила до лікарні. Як виявилося, з неї знущався чоловік-алкоголік, постійно бив та обзивав її і того разу побив особливо жорстоко. Ніхто з колег до трагічного випадку навіть не припускав про її горе, настільки вміло Людмила Степанівна його приховувала. І лише Толик помітив її страждання за напускною маскою сімейного щастя.

Потрібний будинок я знайшла швидко. Стара цегляна хрущовка, захована у дворах, поряд – залізні гаражі з облуп­леною фарбою та невеличкий палісадник. На лавці ніхто не сидів – холодно для бабусь, які люблять цілими днями базікати про різні дрібнички та переповідати плітки зі свого та чужого життя. На щастя, двері до під’їзду не були зачинені на кодовий замок, тож я зайшла всередину. Мені в ніс ударив запах цвілі з підвалу впереміж з ароматом котлет та борщу, які готував хтось на першому поверсі. Я піднялася та третій поверх, розглядаючи двері. Номера квартири не пригадувала, але точно запам’ятала двері, бо вони були незвичні та відрізнялися від сусідніх. Ага, ось – оббиті темним дерматином, а зі світлого дерматину – аплікація у вигляді коня, що став дибки. Так колись прикрасив двері дід Толика, який любив коней і робити щось цікаве своїми руками. Дід уже давно помер, а кінь так і залишився на пам’ять про нього, виблискуючи латунним оком-заклепкою, що від гри світла, здавалося, пильнувало за гостями.

Я декілька хвилин постояла, розглядаючи аплікацію. Тягнулася рукою до дзвоника, але все ніяк не наважувалася натиснути на кнопку. Ось зараз Анатолій відчинить, і що я йому скажу? З чого почати? А раптом він уже одружений? Та ні, найімовірніше, ні з його відлюдькуватістю. А що, як мати відчинить? Що їй сказати? «Так, годі вже боятися, просто натисни на цю кнопку!» – майнула думка в моїй голові, і наче невидима сила смикнула мене за руку. Пролунала мелодія, схожа на солов’їні трелі. Я прислухалася: за дверима було тихо. Невже нікого немає вдома? Я ще трохи постояла, а коли вже збиралася повертатися, всередині раптом почулися кроки. Клацнув замок. На порозі стояла Толикова мама Анжела Іванівна, худа низенька жінка зі сплутаним темним волоссям, закутана в потертий халат.

– Добрий день, а Толик удома? – запитала я.

Анжела Іванівна не відразу відповіла. Вона пильно розглядала мене, і на її обличчі промайнуло здивування:

– Маринко? Ти?

– Я…

– Це ж треба! Майже не змінилася зі школи. Ну, заходь.

Анжела Іванівна провела мене в кухню й налила мені чаю. Сіла навпроти мене, задумавшись. Трохи почекавши, запитала:

– То ти до Толика прийшла?

– До нього.

– Толик помер, – відповіла жінка після паузи. – Три місяці тому…

Я заціпеніла, ледь не впустивши з рук чашку. Наші погляди зустрілися.

– Помер?

– Так, помер, – зітхнула Анжела Іванівна. – Знайшли його на зупинці. Начебто передозування наркотиками. Але я в це не вірю!

Вона запнулася та витерла сльози.

– Вибачте…

– Та нічого. Звідки ти могла знати? Отож знайшли Толика, списали його смерть на зілля. Однак не вірю! Толик ніколи таким не захоплювався. Не був він наркоманом! Думаю, що вбили його, але що вже кому тут доведеш?

– Вбили? Як? Хто?

Жінка схопила хустку та витерла сльози:

– А хто його знає? Він завжди був мовчазним. Хоча є в мене одна підозра. Толик, знаєш, мав одну слабинку – іноді в карти грав на гроші. І програв він одному відомому в них гравцеві, заборгував йому чималу суму. Той весь час телефонував Анатолієві, погрожував. Син мені не розказував, але я одного разу підслухала. Погрожував, що вб’є, якщо не віддасть грошей. Ото, мабуть, він і вбив…

– А як того гравця звати, ви не знаєте?

– Та чого б не знати? Дядько Вова, так його всі називають… Гидкий такий, грубий, злий, як чортяка!

Я застигла від подиву. То що ж це виходить, Толик через мене йому по­мстився? Явився мені привидом і допоміг відбити гроші?

– Прийміть мої співчуття. Мабуть, я піду, – і встала з-за столу.

– Маринко, почекай, – Анжела Іванівна схопилася та пішла до колишньої Толикової кімнати. – Зайди на хвилинку.

У кімнаті панував напівморок. Вікна були щільно заслонені темними шторами. Усі речі Толика лежали на місцях. Мабуть, мати залишила їх як пам’ять. Це ж треба, зі шкільних років тут мало що змінилося. Ось гітара, на якій Толик награвав мелодії на власні вірші. Ось медалі та грамоти – виявляється, Толик перемагав декілька разів у поетичних конкурсах. Та ж шафа з книгами, фотографії в рамках…

Анжела Іванівна дістала з шухляди книжечку в шкіряній палітурці. Побачивши її, я здригнулася. Де ж я її вже бачила? Згадала! Колись у гостях я ненароком торкнулася цієї книжечки – вона саме лежала на столі. Тоді Толик ударив мене по руці й наказав мені не чіпати його особисті речі. Я образилася і після того не розмовляла з ним декілька днів.

– Ось. Тримай. Толик казав, що хотів тобі віддати, але не зміг знайти тебе за адресою.

– Я переїхала.

– А, ну так. Не знайшли тебе. А ось ти сама прийшла, це ж треба. Тримай. Це тобі.

Я подякувала, поклала книжечку в сумку й пішла. На вулиці, відійшовши подалі від будинку, дістала її та погортала. Це записник з віршами! Толик писав їх для мене! Невже… Але чому він нічого не сказав мені за життя?

Лише після смерті зміг зробити комусь добро. Як же я йому вдячна! Тільки тепер зрозуміла, що дарма не спілкувалася з цією людиною. Може, врятувала б Толика від ігрової залежності. Треба спитати, де його могилка…