ВIДЬМА З ОКРАЇНИ

Я прийшла в село, про яке забули всі боги, на світанку четвертого місяця від останнього дня урожаю. Йшла ще безлюдними вулицями, і мої ноги залишали неглибокі сліди на снігу, якому зосталося недовго лежати. Он трава вже проситься проростати!

Дійшла до краю лісу і ще трохи за нього, із зусиллями відсунула рипку хвіртку, зайшла на обійстя, випорпала з-під лави ключ і відчинила двері до хати. Ображена, давно покинута, вона повіяла на мене пусткою, вогкістю та якимсь таким відчаєм, що слів не добереш описати.

– Я дійшла, привіт, я надовго тут з тобою.

– Не вірю. Побудеш трохи і підеш. Ти така, як усі.

– Можливо, піду, я не знаю… Але нескоро. Я ще встигну тобі набриднути.

– Хм… Не вірю, але заходь, раз прийшла…

І ми почали жити разом. Хата-пустка і жінка-пустка. Повітка з дровами не дала замерзнути. Невеликий запас продовольства, маленький городець, ліс та річка до...