ВIДЬМА З ОКРАЇНИ

– Чую…

– То слухай. Будеш тут стільки, скільки треба. Мене – слухатися. Робити, що кажу. Нічому не дивуватися. Нічого нікому не розказувати. Зрозуміла?

Мовчить… І ці порожні очі, в яких горе втопилося…

– Кивни, якщо згідна.

Легкий порух.

– Тебе хоч як звати?

– Марфою…

– Гаразд, Марфуcю, рятуватимемо твоє дитя, але почнемо з тебе.

Спершу я натягала води в усі балії та відра, які знайшла в коморі, і ще одну велику принесла з горища. Розпалила надворі кабицю, бо в хаті влітку прохолодно, та й не хотілося впускати гарячий дух. Гріла воду і носила в лазню, де вже розгорялися перші поліна. Бровко і кіт дивилися на це все скептично, Марфа так і сиділа на полу, їй було байдуже. Правило «не дивуватися» вона виконувала аж надто сумлінно.

Шугнула з лавки кота, бо комусь треба глядіти дитя, поки буду зайнята роботою, взяла її руки у свої і повела за собою.

Я роздягнула Марфу, зав’язала їй волосся мотузкою, а зверху для певності ще наміткою замотала.

– Стій рівненько.

Поливала обережно тепленькою водою з ковшика і щедро зачерпувала долонею з миски солі, змішаної з перетертим полином. Натирала руки, спину, ноги, сідниці, живіт. Додала трохи меду і ніжно обтирала шию, личко, кружальця грудей. І знову спину, вже сильніше, не так бережно.

Я говорила їй прості нехитрі слова. Про те, що вона сильна і впорається. Що вже впоралася, бо звернулася по допомогу. Що в неї є величезний дар від її коханого – дитина. Що в її житті було велике щастя – взаємне, щире, справжнє кохання. І що, навіть якщо втратить рідну людину, ці почуття з нею назавжди.

Обличчям Марфи, спочатку закам’я­нілим і байдужим, текли струмочки сліз.

І я просила її плакати, бо біль справжній, його не можна тримати всередині, треба плакати, ридати, кричати. Сльози не можна залишати в тілі. Вони завмирають гострими кілкими кристалами, як та сіль, якою її натираю, і роз’їдають, роздирають зсередини. І тоді єдиний вихід – це заніміти, завмерти, померти десь там глибоко всередині, щоб не боліло. Бо живе болить, а мерлому однаково.

– А в тебе дитинка, маленька, жива. Хоче живу маму. Воно не зможе без тебе, розумієш?

Марфа кивала, і її тіло здригалося від ридань. Поки безсловесних. Але вже живих.

– Лягай.

Я поливала її водою, гарячою, а тоді холодною, розминала тіло так, як тільки вміла (а вміла я небагато, більше слухала, як вона реагує – де м’якне, де завмирає, а де болісно стогне).

Залишивши жінку на лаві, докинула ще декілька полін і пішла в хату глянути, чи все гаразд. Дитя спало. На столі стояв чужий глечик, накритий рядниною. Відгорнула – молоко. Кіт вдає, що то не його, нічого не знає. Бог з тобою, котиську… Підігріла трішечки молока, а вже дитятко запхинькало. Намочила скоренько чисту миточку в молочку і – в ротика. Смокче малесеньке.

Набрала в печі попелу, схопила інший, уже свій, глечик із трав’яним відваром і побігла знову до лазні.

У гарячому, мокрому череві лазні, просякнутому запахом трав і деревини, стояло корито, наповнене крижаною водою. Розпареній, розімлілій від жару дівчині (язик не повертався назвати цю тонесеньку тендітну майже дитину жінкою) я спершу натерла голову попелом, ретельно промила водою, а потім іще прополоскала довге русяве волосся відваром з кропиви та ромашки.

Допомогла підвестися, бо вона вже не мала сил. Підвела до корита.

– Лізь.

Марфа лише ледь здригнулася, коли розігріте тіло занурилося у крижану воду. Сиділа, цокотіла зубами, але не піднімала голови. І лише коли я впіймала усвідомлений погляд, узяла її під пахви, підняла, обтерла полотном і повела до хати.

Вона провела в мене чотири седмиці. Кирик, кіт, що взяв на себе обов’язки няньки, і Марфа спали на печі. Я прокидалася із самого ранку, ходила в ліс по трави, поралася на обійсті, варила кашу, пекла в кабиці паляниці. Поїла гостей молоком, таємницю появи якого вдалося розкрити: Марфина старша сестриця підсобила. Пильнувала обох – і Марфу, і дитину. Мені здавалося, що їх двоє, маленьких, у мене на руках, і обох треба доплекати. Двічі в седмицю топила лазню, потім замотувала Марфу в м’якенький коц, обіймала її, гойдала, як маленьку лялю. Мугикала колискову. Розказувала, яка вона гарна, ніжна, добра, що її зранене серденько ще знатиме кохання і любов, що треба лише трішки зачекати…

Розчісувала її світле волоссячко і розказувала їй про те, як там у великому світі живуть люди. Що їх болить, за чим сумують, про що мріють… Розповідала про трави: де ростуть, як збирати, як заготовлювати, від чого помічні. Повертаючись із лісу, розказувала про струмок, дерева, лісових, водних, озерних духів, про дріаду, з якою подружилася, про величезні і далекі землі драконів, яким байдуже до людей і які обирають одну пару на все своє безсмертне життя, про королівство вовкулаків, де ієрархія важливіша за особисті прихильності, про земляних альвів, через нерозуміння названих дроу, хоч від назви там тільки колір шкіри. А так – альви альвами: гострі вуха, досконалі тіла, зверхність, пихатість і паскудний характер.

Мої розповіді Марфа сприймала як дитина казку – зацікавлено, з недовірою. Життя мешканців Окраїни минало в ізоляції, і тільки рідкісні каравани людей доїжджали в місцеві села. Їй важко було уявити реальність поза межами Окраїни. Але це не було моєю метою. Бо щире зацікавлення, що починало загорятися в її очах, свідчило про те, що я на правильному шляху.

Одного дня я прокинулась від того, що в моїй хаті хтось порався. Це Марфа прокинулась, почувши кректання дитини. Вона вдяглася, сама подбала про хустку на плечі (ранки ж бо вже холодні), розпалила кабицю, підігріла води і молока… Погладила кота, дала Бровкові каші…

І ми з хатиною обидві відчули сум. Бо, схоже, наша гостя повернулася до життя, тож невдовзі піде у свою оселю.

Її сестра ще багато років приносила по глечику молока двічі в седмицю. А Кир, уже дорослий, забігав то з яблуками, то з грушами, то з відрізом полотна. Марфі, багатодітній мамі, дружині коваля, було ніколи. І я доб­ре її розуміла: коли отримуєш щастя після такого болю та випробувань, не хочеться ні на мить його втрачати.

Марфа була першою і не останньою. Як я її і просила, жінка нічого не розповідала односельцям про те, як вона жила в мене і чим її лікували. Та люди мудрі. Живе в хаті, де колись жила відьма, – значить, відьма. Навіть те, що сама «відьма» говорить про те, що не є відьмою, їх не переконувало. Їм не цікаво, що я роблю, чим лікую – словом, настоянкою, гіркою правдою чи терпким полином. Основне – результат.

Моя комора вгинається від добра, і вже забулися ті перші напівголодні місяці тут. У моєму домі завжди хтось гостює. Ті, в кого поранене серце, спалена душа, сумне і хворе тіло. У жителів Окраїни є відьма, яка лікує словом, піснею, колисковою, обіймами та цікавими історіями. Дивна відьма, але краще така, ніж ніяка.

У мене є пес, прапраправнук того першого Бровка. І є кіт, той самий чорний лискучий кіт, що прийшов спекотного літнього дня. Приходять і йдуть люди. Так цікаво, що вони не задумуються про те, чому їхня окраїнська відьма за добру сотню років зовсім не змінилася. Вони знають відповідь. Це все тому, що відьма! Але наша, значить, так і має бути.

Вечорами я лягаю на холодний піл, заплющую очі й бачу купол неба. Його безмежність вражає, а сильні потоки вітру підтримують мої невпевнені крила.

***

Колись я виросту, вивчу собі заміну, поселю в хаті Марфину праправнучку, доручу її коту. Я залишу позаду Окраїну, людей, їхні переживання і страхи, їхній біль і горе. Я знову відвідаю землі дроу, королівство вовкулаків, державу білих альвів. І, може, навіть навідаюся в рідні пенати.

Мій дракон торкатиметься хмар, як уперше, і знову відчуватиме біль, від якого сховався в хатині біля лісу. І разом із болем приходитиме свобода.

Я не знаю, що робитиму із цією знову набутою свободою. Куди насправді летітиму. І хто мене чекатиме. Я не знатиму, що робити з тим, про що снила останні декілька століть.

Як це, коли можна не бути потрібною?

Як це, коли можна не рятувати, не зцілювати, не підтримувати, не жити для когось?

Як це, коли для себе?

Як це, коли є тільки ти і величезна невідомість попереду?

Бійтеся своїх бажань, вони можуть здійснитися. Так, ти можеш здобути силу. І свободу. І міць. І все, про що так мріяла. А чи знаєш ти, що далі з цим робитимеш? І чи буде з ким тобі розділити небо?