Вибитися в люди чи залишитися людиною!?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

03 грудня 23:33

468

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

У продовж останніх півтора року я все частіше втікаю в комірку і звідти визираю на світ. Не питайте чому. Це й так зрозуміло: не тільки війна і сирени зробили мене такою вразливою, а й те, що повилазило з чужих людей, із друзів, навіть із близьких родичів. Майже нікому не телефоную, взагалі мало кого хочу бачити. Та з кожного повилазило таке, що можна фільми-страшилки знімати… Війна підсилила в кожному те, що було: добрі взялися допомагати іншим, розуміти і співчувати, а паскудні та невігласи відриваються і принижують за найменшої ж нагоди. І так дивно діставати ляпас від тих, кому ще вчора простягав руку. Ех, якби ж то тільки ляпас?! Але не всі такі, не всі…

Моя добра приятелька раптово звільнилася з роботи, на якій пропрацювала понад десять років. Хоч, може, й не раптово… Останнім часом її там гнобили за найменшу дрібницю. Іншим за таке нічого не казали, – за спізнення, за проколи і хитрування. Але ж інші навчилися мовчати і, як у народі кажуть, мити задниці начальству… а моя приятелька не така. От кілька разів нахамив їй заступник, то вона з ним принципово не віталася. Чекала, щоби він принаймні попросив вибачення чи пояснив свою негідну поведінку. Ага! Він доповів начальникові, а той уже накинувся на неї, як бицюра на червону шмату. Такого приятелька не очікувала від начальника, бо він завжди вмів вдавати із себе культурного і дипломатичного. Аж раптом… у приватній телефонній розмові пошматував їй настрій так, що залишалось тільки все змести на совочок і викинути… Приятелька запропонувала влаштувати «розбір польотів» на п’ятихвилинці. І що? Начальник відповів, що не має наміру перетворювати важливу для всіх п’ятихвилинку на особисті «бабські» чвари… Ось так… І наступного дня мило до всіх усміхався, наче не було тих «наїздів», наче то не він плювався у телефон. А потім узагалі сказав, що скоротить їй заробітну платню до мінімуму – тобто менше, ніж у прибиральниці. От вона й звільнилася. І добре зробила.

Там у них прибиральниці культурніші, навіть не варто порівнювати. Але ж одні вибилися в люди, а інші… Богу дякувати, залишилися людьми. Проте мовчать, бо не всі можуть отак просто звільнитися. Не всі можуть відстояти власну гідність, не всі такі горді… часи складні…

У мене на роботі почалося щось таке ж, як у моєї приятельки. Окрім надмірного контролю, то ще й усюди понаставляли камер стеження. Почуваюся як у тюрмі. Одного разу навіть зазирнула за жіночий унітаз – а раптом і там уже стоїть всевидюще око?!

Пригадую, перед зимовими святами керівництво відпустило нас раніше, а потім в установу приперлась перевірка згори – цілий вертеп! Терміново всім обдзвонили, щоби ми негайно вийшли на роботу. Я з мокрою головою, за містом, у передчутті свята – написала, що ЗВИНЯЙТЕ, ЗАХВОРІЛА! Не всі прийшли, але всі вислуховували, які ж ми поганці, як директор нас захищав… а то ж були суцільні блекаути, в кабінетах зимно. А кого це хвилює?! Навіть не хотілося нагадувати, хто перший почав… Сперечатись? Пригадала ситуацію своєї приятельки і махнула рукою… Звільнятися точно не буду, бо до роботи – 15 хвилин пішки. Де ж ви ще таку «халяву» знайдете?!

Ото про кого хочу вам розповісти, то про одного нашого працівника, якого все життя вважатиму людиною і громадянином. Було в нього троє синів. Середульший народився із серйозними вадами, від народження не ходив і потребував особливої опіки та уваги. Він усе тямив, був начитаний і розумний, але… За рік перед тим, як на нас напала рашка, той хлопець, бідака, помер. Було йому майже 25 років. Такі каліки довго не живуть, бо вживають багато знеболювальних препаратів, от у них печінка і не витримує. І то було дуже сумно, бо родина звикла жити з ним, а тепер мала вчитися жити без нього.

Невдовзі менший син зголосився піти в ТрО і звідти – на фронт. Відмовляти його було марно – так він поривався захищати рідну землю і… батьки його відпустили. У хаті залишився найстарший, який уже мав дружину й маленького синочка.

Найменший був дуже гарний і здібний. Саме перед війною він мав їхати в США за спеціальною програмою, вчитися там і працювати. Але він обрав захищати Україну. Його спорядили у гарячу точку. Одного разу хлопчині дуже пощастило, бо поруч розірвався снаряд, то тільки пошматувало амуніцію. Вижив. Приїхав додому, розповідав про все з гумором і попросив купити йому новий броник і телефон. Батьки купили, поїхав він знову на позиції… а за два тижні прийшла страшна звістка, що їхній 22-річний син повертається додому на щиті…

Сталося це так: він і ще кілька колег потрапили на ворожу засідку. Цього вечора він не мав іти на позицію, помінявся з колегою. Усі там полягли, бо ворог підступний і підлий. І все… дорога додому встелена квітами, люди вздовж стояли навколішки… така ціна нашого бажання жити і бути вільними. Так було записано в його книгу життя. Не встиг пожити, не відчув смаку дорослого життя.

Йому вже нічого не болить – він загнув і став героєм. А батьки залишилися сиротами. І я все думаю: як же тим батькам спочатку поховати сина-каліку, а потім найменшого – воїна?! І так рік за роком… Такі два удари, така доля… як би то не збожеволіти, як би пережити все це?!

Поховали вони найменшого, але життя триває і війна ще не закінчується, хоч як би того всім хотілося. Отой наш працівник, батько трьох синів, а тепер уже фактично одного, також щодня ходив на роботу. Був як у воду опущений: нікого не звинувачував, нікому прикрощів не робив. А я все-таки з ним віталася. Бо ж нема причин ігнорувати співробітника тільки за те, що в його родині такі нещастя, а лізти зі співчуттям також не пасує, бо наспівчували вже стільки, що через вінця переливається. Так, перші кілька тижнів він сахався і дивився на мене як на божевільну: який там, мовляв, добрий день, ти про що?! А я про те, що життя триває… мусимо пережити, прийняти і відпустити те, чого змінити не можемо, а відтак – повертатись до життя і дбати про інших, а насамперед – про себе… Тому я вперто віталася з ним щоразу, коли бачила в коридорі. І це спрацювало! Він, очевидно, і сам збагнув, що життя не припинилося, є робота, що він комусь потрібен.

Бо він і надалі залишиться людиною, хоч інші за цей непростий час уже встигли вибитися в люди, приміряти до себе хвалебні медальки і заслуги. Ще хтось виплюснув увесь свій негатив у соцмережі, а ще хтось, от як я, зашнурувався у своїй шкаралупці й став чутливий до чужого болю.

Як же непросто нам втриматись у цьому химерному світі! Десь цілу країну накрило потужне цунамі, а десь так потрясло землею, що цілі міста запалися в провалини… а ми балансуємо і живемо! Ми пливемо до свого омріяного життя і молимось за себе, за інших, за всіх, аби вижити!