Вибитися в люди чи залишитися людиною!?

У продовж останніх півтора року я все частіше втікаю в комірку і звідти визираю на світ. Не питайте чому. Це й так зрозуміло: не тільки війна і сирени зробили мене такою вразливою, а й те, що повилазило з чужих людей, із друзів, навіть із близьких родичів. Майже нікому не телефоную, взагалі мало кого хочу бачити. Та з кожного повилазило таке, що можна фільми-страшилки знімати… Війна підсилила в кожному те, що було: добрі взялися допомагати іншим, розуміти і співчувати, а паскудні та невігласи відриваються і принижують за найменшої ж нагоди. І так дивно діставати ляпас від тих, кому ще вчора простягав руку. Ех, якби ж то тільки ляпас?! Але не всі такі, не всі…

Моя добра приятелька раптово звільнилася з роботи, на якій пропрацювала понад десять років. Хоч, може, й не раптово… Останнім часом її там гнобили за найменшу дрібницю. Іншим за таке нічого не казали, – за спізнення, за проколи і хитрув...