ВИБІР

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 травня 00:23

431

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

За пів подиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки, ніби народився цієї ж миті в кімнатній духоті, – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, метелик раптово зник у свічаді, наче то не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.

Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада й оторопів: звідти назустріч – людиноподібна істота в чорному, з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…

За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…

«Сатана!» – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно й холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.

– Маєш, чоловіче, померти. Завтра. Надвечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!

Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…

Остапові не вдавалося опанувати себе навіть тоді, коли розчинився поряд останній зиґзаґ метелика: тремтіння переходило в сердечний біль, невимовну і непідвладну розумову муку.

З першим прядивом денної білизни почав прясти і свої гіркі думки. «Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…»

Чоловік почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди глузував із себе, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там: є де самому зігрітися із шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…

Остап гасав котельнею, як ошпарений, кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав на нього: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Урешті, знизавши плечима, чоловік пішов додому.

Остап ліг на лаву – навідався до нього тривожний сон, уже за декілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.

– Господи! – скрикнув Остап. – Зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!

Нова хвиля страху спровадила його на вулицю. Остап ішов хутко – врізнобіч ногами й емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…

Біля шкільної огорожі чоловік спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, якого прокляли і дружина, і діти…

«Навіщо такому жити? – переконував себе. – Не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, вже час…»

Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..

Задкуючи, мало не налетів на сторічну, з двома ціпками Пилипиху, яка аж зойкнула від несподіванки.

– Пробачте, бабуню! – по-юдівськи перепрошуючи, нахилявся до старої – дедалі ближче і ближче… І раптом відстрибнув убік. – За що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася про нього, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.

Ближче до обіду покликав Остапа директор школи. Наче мінним полем, пройшов чоловік багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) вислухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, впіймавши на гарячому бідолашну циганку, яка прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дірявої халабуди…

Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…

Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок та хвору на діабет дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду Остапа завжди полонили тривалі спогади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так обожнював свою білявку! Дарував їй квіти, сипав компліменти! А вона… розповідала подружкам, що нестямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Присягалася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів її до зради… Остап не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.

Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: він хотів упорядкувати парубоцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, як свічадо, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… в пекло! Чоловік метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, який уперше нервувався чи зловтішався…

На порозі хати здивований сусід:

– Що за поспіх, Остапе?

– Нічого. Підійди ближче…

На поріг вигулькнуло троє діточок, за ними – худенька жіночка.

Остап затремтів і заплакав:

– Тікайте! Завтра все зрозумієте!

Надзусиллям змусив себе позадкувати, зачинився у спальні, а ключі через розбите вікно жбурнув у город. Триматися до останнього… подиху!

Людиноподібна істота з’явилася з осколка дзеркала, як і раніше… Відчувши її, Остап підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.

– Янгол!

– Так, янгол, – кивнув прибулець.

– Але ж… Раніше я бачив сатану!

– Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще декілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом... Так захотів Господь… Прости Небесному Царству за останні випробування…

Відлітали на небеса разом. В Остапа з’являвся дар бачити крізь пелену часу… Чоловік усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть учителі, хлопцям, які трохи перебрали, коли пили за упокій колеги в котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, сторічна жінка з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.