ВЕЛИКОДНІ ДЗВОНИ

Софія відчувала, що не зовсім мала рацію, але визнати це і попросити вибачення в чоловіка не вважала за потрібне. Декілька днів холодного спілкування закінчилися примиренням. Та було воно, виявляється, відносним.

Поступово Володимир втратив право на будь-які висловлювання, які стосувалися виховання доньки. Не бажаючи здаватися в очах дитини безсердечним батьком, він припинив сперечатися з дружиною через це. А вона, здобувши сумнівну перемогу, дедалі менше брала до уваги думку чоловіка і в інших питаннях.

Софія, цілком присвятивши себе турботам про Юлечку, давно ніде не працювала. Раніше вони разом із чоловіком планували сімейні витрати, а тепер вона робила це самостійно, і часто покупки були недоцільними. Коли ж замість запчастин, потрібних, щоб відремонтувати автомобіль, яким Володимир таксував, Софія придбала для десятирічної доні золоту прикрасу, терпіння чоловіка урвалося:

– Ти не подумала, що я можу потрапити в аварію, наразивши на небезпеку не лише себе, а й інших людей? Невже оцей ланцюжок вартий людського життя?

І знову вислухав порцію докорів про свою жадібність, про неувагу до рідної дитини, про небажання зробити її щасливою.

Того дня Володимир залишив їхнє помешкання. Ночував у батьків, які давно помічали смуток в очах сина, хоча він і намагався не турбувати їх своїми сімейними негараздами.

Софія сподівалася, що гнів чоловіка мине і він повернеться в сім’ю. Та Володимир прийшов, щоб забрати свої речі.

– Можеш подавати на розлучення й аліменти, хоча і без цього я допомагатиму, – сухо промовив, залишаючи будинок.

Ні дружина, ні донька, яка вже засвоїла материні уроки щодо батька, не зупиняли Володимира: обидві вважали, що нікуди він не подінеться, засумує за ними і за деякий час, повернувшись, ще й попросить вибачення за свій учинок. Та минув місяць, другий, третій, рік, а будинок залишався без господаря. І чомусь швидко почали виходити з ладу то праска, то телевізор, то паркан забажав ремонту, то дах почав протікати. Софіїну самовпевненість змінили розпач і жаль за впертим чоловіком.

«Нехай би вже прийшов, – міркувала, довго не засинаючи, – я вже не була б такою… нерозважливою, не накоїла б таких дурниць».

Наближався святий Великдень. Софія дуже любила це свято, бо для неї воно було ще й знаковим. Саме напередодні Христового Воскресіння після тривалого перебування в лікарні вони вперше повернулися додому втрьох – вона, Володимир і Юлечка. А наступного дня жінка пішла до церкви, щоб освятити паску і подякувати Спасителеві за донечку. Ще жодного разу відтоді Софія не пропустила цього таїнства.

Та цього разу пригнічений настрій не пускав у їхню оселю свято. Руки мляво готували великодні страви, а до пасок жінка взагалі не бралася: знала, що їх треба випікати з піднесенням у душі, бо інакше тісто не сходитиме. Вирішила послати Юлю в магазин, щоб купила готові паски. Незабаром дівчинка повернулася із заплаканими очима. Софія занепокоїлася:

– Що сталося? Тебе хтось образив?

– Мамо, я бачила бабусю. Вона сказала, що татко дуже хворий. Його скеровують в обласну лікарню. Здається, онкологічну…

Усі Софіїні образи втратили вагу, зда­лися такими надуманими, нікчемними.

«Як, як я могла так чинити з рідною людиною? Що зі мною трапилося, яка полуда затулила мені очі? Чому я забула, що наше життя не безкінечне?

Софія бігла вулицею до будинку батьків Володимира, не помічаючи здивованих поглядів перехожих, і хотіла лише одного – щоб вислухав, щоб не відвернувся, щоб пробачив їй…

Того суботнього вечора довго горіло світло в будинку, куди повернувся господар. Юля не хотіла лягати спати, боячись відпустити таткову руку, тулилася до його плеча, поспішала розповісти, як сумувала за ним, як їй бракувало його. А Софія… Про її почуття говорили очі, благальні, турботливі, тривожні.

Тріумфальною ходою сходило на свій трон сонце, вітаючи всіх мирян зі святом Великодня. Софія з Володимиром стояли біля церкви в оточенні друзів, рідних. Підходили знайомі, повсякчас лунало: «ХРИСТОС ВОСКРЕС!» – «ВОІСТИНУ ВОСК­РЕС!». Душа Софії звільнялася від тягаря, у жінки з’являлася надія, що й цього разу вона вблагає Бога врятувати дорогу їй людину. В небесну височінь полинула урочиста мелодія дзвонів. Кажуть, що цього дня вони мають особливу, цілющу силу. Володимир відчув міцний потиск руки дружини:

– Жити! Ми неодмінно БУДЕМО ЖИТИ!