ВАЛЕРІЯ

Жінку розбудив телефонний дзвінок. Лера невдоволено потягнулася, розплющила очі. Сьогодні ж вихідний, ще й так рано. Кому не терпиться?

Подивилася на екран: Денис.

– Мала, ти що, ще спиш? Ну ти даєш! Вставай, сонна принцесо. Ти не забула, що нас на сьогодні запросили в гості до мого шефа? Щоб ти в мене була найгарніша! Ти ж знаєш, від шефа залежить моє майбутнє… наше майбутнє, – розливався соловейком Денис.

Валерія почувалася недобре, то відмовчувалася. Подивилася на годинник і подумки ахнула: а таки ж заспала, вже й полудень…

Йти нікуди не хотілося, то зробила спробу відкараскатися:

– Денисе, щось мені погано сьогодні. Я б краще полежала. Відпочила.

Та чоловік був наполегливий і невблаганний:

– Відпочинеш після вечірки! Подарунок і квіти я беру на себе. Заїду по тебе й заберу, а потім привезу. На вечірці потанцюємо, поспілкуємося з потрібними людьми… Я думаю, що гостей буде багато: в шефа ж день народження. До речі, запросив він не всіх, тож я повинен це цінувати. Ти не можеш мене підвести.

Як не пручалася, а довелося погоди­тися. Денис давно поклав слухавку, а Лера ніяк не могла заставити себе піднятися. Боліло все: голова, спина, ноги. Вона вже й обстеження пройшла у лікарів. Добре, що немає ніякої хронічної хвороби. Усе від нервів. А як може бути інакше…

Жінка поринула у спогади: приїхала у велике місто понад десять років тому. Сама, без знайомих. Самотня. Грошей обмаль.

А що могла дати мати, яка самотою тягнула та виховувала двох доньок? Чоловік не дуже переймався: йому аби випити. Як зранку є пляшка, то відразу до неї – життя вдалося, а все інше нехай почекає.

Працювала важко і без вихідних. Підробляла всюди, де могла. Закінчила виш, має гарну посаду, непогані гроші, то допомагає мамі й сестричці. А як же інакше: батько далі пиячить. А тепер ще й разом із зятем – чоловіком молодшої сестри. Сестричко-сестричко, і як ти могла так втелющитися… Перед очима ж мала батька. Та що тепер казати, як двійко дітей бігає. Добре, що є старша сестра, яка до­помагає.

Валерія тяжко зітхнула: а хто б це їй допоміг, хто б це про неї подумав? Особисте життя якось не складається. Коли познайомилася з Денисом, то мала певні сподівання, а от зараз… У Дениса всі розмови лише про себе талановитого… гарного… працьовитого…

Лера вкотре подумала: нащо їй той егоїст? Скільки спочатку натякала, а потім прямо казала, що, може, треба подумати про сім’ю, дітей, а він наче не чує… Та що там не чує – не хоче чути.

А ще у Лери з’явилася підозра, що наречену Денис підшукує собі іншу та ба­гатшу…

Дівчина вкотре зітхнула і почвалала до ванної кімнати. До приходу Дениса причепурилась. Навіть сама дивилась на себе у дзеркало із задоволенням: струнка, великі зелені очі, довге каштанове волосся, гарне видовжене личко.

Денис не зайшов: посигналив знадвору. Вийшов з автівки, чемно відчинив дверцята.

В автівці говорив лише він, Лера куняла. Нарешті не витримав:

– Що це ти, як та риба?! Чи навмисне? Хочеш мені все зіпсувати?! Я ж тебе прошу!

Мабуть, полаялися б, аж тут – приїхали. Шеф Дениса, хоч і у віці, проте холостяк. Такий собі випещений симпатичний чолов’яга. Подав Лері руку, наговорив компліментів. Дівчина вкотре подумала: чого він завжди розглядає її з такою цікавістю? Та ні, що за дурня лізе в голову. Здається, надумала щось собі… це все від постійних важких думок і турбот… поганого самопочуття…

Гостей було небагато. Усі привітні, чемні, уважні. Лера ледь трималася. Спочатку вирішила, що вип’є келих червоного вина, а потім передумала. Вона вип’є трохи віскі. Може, це її підбадьорить.

Наприкінці вечірки її зовсім розвезло. Вона пошукала очима Дениса – той життєрадісно «стрибав» перед гарною білявкою. У Лери навіть не було сил погукати його, щось пояснювати. Вона взяла келих і вийшла в коридор, трохи пройдеться садом. Трохи пройшла, а далі йти несила. Відчинила двері якоїсь кімнати. Кімната невеличка і скупо вмебльована. Диван, крісло, торшер, маленький столик із газетами. Зайшла. Вона трохи посидить, зов­сім трішки…

…Прокинулася Лера вранці. Вона на дивані, під головою подушка, прикр...