ВАЛЕРІЯ

Мабуть, полаялися б, аж тут – приїхали. Шеф Дениса, хоч і у віці, проте холостяк. Такий собі випещений симпатичний чолов’яга. Подав Лері руку, наговорив компліментів. Дівчина вкотре подумала: чого він завжди розглядає її з такою цікавістю? Та ні, що за дурня лізе в голову. Здається, надумала щось собі… це все від постійних важких думок і турбот… поганого самопочуття…

Гостей було небагато. Усі привітні, чемні, уважні. Лера ледь трималася. Спочатку вирішила, що вип’є келих червоного вина, а потім передумала. Вона вип’є трохи віскі. Може, це її підбадьорить.

Наприкінці вечірки її зовсім розвезло. Вона пошукала очима Дениса – той життєрадісно «стрибав» перед гарною білявкою. У Лери навіть не було сил погукати його, щось пояснювати. Вона взяла келих і вийшла в коридор, трохи пройдеться садом. Трохи пройшла, а далі йти несила. Відчинила двері якоїсь кімнати. Кімната невеличка і скупо вмебльована. Диван, крісло, торшер, маленький столик із газетами. Зайшла. Вона трохи посидить, зов­сім трішки…

…Прокинулася Лера вранці. Вона на дивані, під головою подушка, прикрита ковдрою. Роздягнута. За вікном – сонеч­ко. У кімнаті, крім неї, нікого. У двері постукали. Відповіла. Двері відчинилися. Увійшов господар будинку – шеф Дениса. У піжамі, зверху вовняний халат. У руках таця зі сніданком.

– Сніданок готовий. Нумо снідати.

Лері було ніяково, ледь пробелькотіла:

– А Денис?

Чоловік подивися здивовано і мовив:

– Денис поїхав. Він мені сказав, що це ваше бажання залишитися.

Пан Роман дивився розгуб­лено:

– Я щось не так сказав чи не так зрозумів?

Валерія опустила повіки: ну і покидьок цей Денис! От вона йому… Натомість розплющила очі, попросила вийти, розпитала, де ванна кімната. Десь за десять хвилин причепурилась і пішла до виходу. Пан Роман чекав на ґанку.

– Вибачте мені. Я ще ніколи не почу­вався таким… – чоловік запнувся. Лера стала викликати таксі. Чоловік зголо­сився підвезти, та вона відмовилася.

Удома відразу почала телефонувати Денисові, але той не відповідав.

Денис зателефонував сам у понеділок уранці, а розлючений був:

– Ти що там наробила? Чи щось бовкнула? Мене звільнили з роботи!

Лише зараз Лера усе зрозуміла: «Ах ти ж… то заради кар’єри, посади, грошей… був готовий…»

І Денис і не крився:

– А що тут такого… ми всі дорослі люди. Він же тобі подобався. Я у твоїх очах це бачив. Та й ти йому сподобалася… Ти сама так хотіла.

Лера заніміла: вбила б покидька. Та треба триматися: вона на роботі. Після роботи піймала таксі й поїхала до Дениса додому. Той орендував житло. Вона багато разів була в нього. Двері відчинила власниця квартири. Жінка була здивована:

– А він тут більше ніж місяць не живе. Казав, що живе з жінкою, і вони вирішили винаймати більше помешкання…

Он воно що… Крім того, що кинув, то ще був готовий підкласти її у ліжко до шефа.

Ледь доїхала додому, проковтнула снодійне: треба добре поспати, отямитись і жити далі. Вона цього покидька забуде. І взагалі, всю цю дурню викине з голови.

Викинути з голови не вдалось. Десь за декілька днів дзвінок: пан Роман.

– Пані Валеріє, ще раз вибачте, будь ласка. Почувався останнім покидьком. Навіть не знаю, що вам іще казати та як себе поводити.

Лера мовчки поклала слухавку. Пан Роман телефонував неодноразово, то внес­ла його номер у чорний список.

Одного разу виходила з колегами з роботи, а біля будівлі її чекав пан Роман. Жіночки з цікавістю роззиралися. Ну, ж не влаштовувати скандал на вулиці. Сіла в автівку. То знову винуватився, просив вибачення, а потім запросив до ресторану. Він не знає, що зробити і як зробити, то просить її допомогти йому вийти з цього становища, щоб він не почувався так… У нього такого ніколи не було і, він сподівається, ніколи не буде.

Валерія зловтішно усміхнулася. Ресторан? От вона йому покаже ресторан! Там вона йому влаштує такий скандал, що мало не здасться. На все життя запам’ятає.

Та от у ресторані усе сталося якось по-іншому. Зал був невеликий: столики на двох, тиха музика.

Колишній шеф її колишнього друга так винувато заглядав в очі, видно було, що чоловікові геть кепсько. Несподівано розговорилися. Пан Роман багато розповідав про себе. Лера відмовчува­лася й уважно розглядала співрозмовника. А таки ж не схожий на ловеласа та негідника. Ще згадала, що казав про шефа Денис. Та ж, звісно, говорив усякий бруд і гидоту. А про кого він узагалі відгуку­вався добре?

Наступного тижня пан Роман зателефонував знову. Почали зустрічатися. Влітку разом відпочивали. Побралися. Чекають на дитину.

Коли були разом, пан Роман розповів, що Денис йому все казав, що Лері він (Роман) дуже подобається, що вона сама напроси­лася (!!!) до нього на день народження, та ще й з умовою, що вона залишиться, а він (Денис) же не хотів її брати, бо на той час зустрічався з іншою жінкою. І взагалі, вони з Лерою ніколи не були парою. Це вона намагалася його використати, а він простак (!) повівся.

Подружжя вже мало дитину, як озвався Денис. Зателефонував Лері:

– Допоможи. Я без роботи, без грошей, а «твій» міг би мене влаштувати…

Лера відповіла «достойно», а у відповідь почула: «Невдячна! Я тобі життя влаштував, а ти… хто ти… після цього… ти…».