В ОБІЙМАХ СНІГУ І ТЕПЛА

Тепер Ліна не дає спокою – вперто й нахабно намагається додзвонитися. Ну бо який має вибір? На її кар’єрі віднині можна поставити хрест. Але, певно, з висоти свого трону Ліна не бачить того ж хреста й на їхніх стосунках. Цікаво, на що ця дівчина досі сподівається?

Рука потягнулась до телефона. Остогиділи ці токсичні взаємини! Скинув її дзвінок і заблокував номер.

Євген, вмостившись у ліжку, за декілька хвилин до сну подумав, що варто-таки поїхати кудись на два-три дні відпочити від усіх і всього. А яке найбільш відлюдне місце? Звісно, «Боброва хата», що заховалась у глибині поліських хащів. Уранці зателефонує власникові, а за сумісництвом другові дитинства Богдану, щоб забронювати.

***

Робочий тиждень успішно фінішував. Іще один малий забіг перед наступним.

Євген закупив продуктів на два дні, заїхав додому, аби зібрати трохи речей, і вирушив у дорогу. Пів години – та й буде на місці.

Після головної автостради вузька асфальтівка завжди трохи напружувала. В оточенні дерев, що дедалі густішали й обступали темрявою пізнього зимового вечора, вона звивалася сірою стрічкою, погаптованою залатаними ямками. Добре, хоч дорожні служби пильнують дороги другорядного значення. Інакше б далеко не заїхав розбитим шляхом.

Раптом у світлі фар мигнула тінь. Євген вдарив по гальмах, крутнув кермом, уникаючи зіткнення. Авто понесло в придорожні кущі. Боковим зором чоловік устиг упіймати кількох козуль, що перемайнули через дорогу і зникли в лісі.

– Милі кізоньки, аби ж ви були здорові! – обійшов довкола автівки й сердито копнув пробите колесо. Ну, добре, що ніхто не постраждав. Але без евакуатора не обійтися. Треба хоч до села якось доїхати, а там уже Богдан допоможе. Він з автомобілями на «ти». Змалку добре в механіці тямить.

Звісно, змінити колесо Євген і сам зміг би, якби напередодні не залишив запасного в гаражі. От чим тільки думав? Безлад у житті створив такий самий безлад у голові. Але немає такого клопоту, який не можна владнати в еру технологічного прогресу. Чоловік швидко знайшов у списку потрібний номер і зателефонував.

А вже за двадцять чи й менше хвилин ліс обабіч шляху заяснів відблисками потужних фар евакуатора.

– Вітаю! Службу порятунку викликали? – з кабіни граційно випурхнула тендітна дівчина.

– Добрий вечір, пані! Так. Тут невеличка халепа. Кози дорогу перебігали…

– О! Класика жанру! – дівчина махнула рукою і засміялась. – Звично для нашої місцевості… То куди вас треба транспортувати?

– В Симуни. Там живе мій давній приятель.

Дівчина мовчки кивнула, швидко і вправно завантажила на платформу його «мерса», і вже менше ніж за десять хвилин вони вирушили до місця призначення.

– Можна запитати? – першим порушив мовчанку Євген.

– Звісно.

– Добровільно обрали цю роботу чи вас змусили? – весело примружив очі.

Дівчина залилася сміхом:

– Чому всі завжди про це запитують? Якби хотіла стати балериною, то пішла б у школу танців. Але я змалку обожнювала великі машини! Тому й подалася відразу після одинадцятого класу в автошколу. Щиро кажучи, мріяла про вантажівку. Але так склалося, що кермую еваком.

– Ну, вам це добре вдається.

– Оу! Дяка! – дівчина знову усміхнулась, трохи помовчала, а тоді поцікавилась: – То це ви так у гості до друга прямували?

– Так. Він – власник екосадиби «Боброва хата». Хочу декілька днів відпочити на природі, подалі від людей. Інакше в мене розвинеться соціопатія.

– О, мені знайомі ці відчуття! Іноді, як трапиться декілька токсиків упродовж робочого дня, хочеться на безлюдний острів. До речі, я знайома з Богданом. Ми відпочивали з друзями в його садибі декілька разів. Незабутнє місце! Сосновий ліс, озеро з рибою, мангальна, чан для купання. Але найбільше мені сподобалось годувати лісових мешканців. Там білки й козулі з рук їдять! Можна навіть погладити тварин – настільки вони довіряють людям. Якби ж усі заслуговували на таку довіру… Знаю покидька із сусіднього під’їзду. Браконьєрством промишляє. І він такий не один. От скажіть: чого ще зараз людям бракує?

– Сорому.

– Влучно сказали.

Зацікавлено подивився на її виразно окреслений профіль із тонкими рисами. Гарненька!

– Ми досі не познайомились, – тихо зауважив. – Євген!

– Олеся.

– Гарне ім’я. Незвичне.

– Справді? – пильно глянула й раптом зашарілась. – Дякую!

Попереду заясніло розлоге поле, що бігло прямісінько до Симунів. Он уже й перші хати видніються…

Решту шляху здолали мовчки, аж до Богданового обійстя.

– Ти ніяк без пригод не можеш! – зареготав приятель, загрібаючи Євгена у ведмежі обійми.

– Принаймні цього разу пригоди були неочікувано приємними, – Євген ковзнув промовистим поглядом на Олесю.

Дівчина знову почервоніла, проте вдала, що не почула сказаного. Хутко вивантажила автівку, забрала гроші і вже з кабіни помахала чоловікам:

– Бувайте здорові, панове!

Щойно евакуатор зник за рогом вулиці, Богдан поплескав друга по плечу й весело йому підморгнув:

– Зачарувала панночка? Ще б пак, розумна, працьовита. Де ти у своєму оточенні, у якому здебільшого гламурні ляльки, таких красунь зустрінеш? Ліна й поруч із ними не стояла. Вибач, що так прямо кажу, але ж ти знаєш мою думку щодо твоєї обраниці.

– Не перепрошуй! Невеличке уточнення: тепер уже колишньої обраниці.

Богдан здивовано присвиснув:

– Нічого собі! От тільки не знаю, вітати тебе чи співчувати тобі…

– Вітай. Почуваюся так, наче позбувся важкого й незручного наплічника.

– Добре, що нарешті ти сам це зрозумів. Ліна – точно не твоя історія. Навіть Галинка її недолюблювала. А ти ж знаєш, що моя дружина – найдобріша жінка у світі, яка й мухи не скривдить.

– Так, знаю… Гаразд! Змінімо тему! Там я твоїм дівчаткам подарунків привіз. Ходімо, допоможеш забрати їх з машини…

Наступної миті з будинку вибігла дів­чинка, а услід за нею вийшла Галина. Мала з радісним криком помчала назустріч гостеві.

– Кла-а-ас! Дядечко Женя приїхав!

Він підхопив дівчинку на руки й пригорнув до грудей.

– А ти нівроку підросла! – захоплено округлив очі, насолоджуючись дзвінким дитячим сміхом.

***

Вихідні зарядили енергією внут­рішні акумулятори. Євген вимкнув телефон. Виявилось, що два дні без інтернету та мобільного зв’язку – це прекрасно! Чоловік добряче виспався, наситився пахощами живиці. Двічі навіть трохи заблукав у лісі, хоч намагався не відходити далеко від садиби. Добре, що брав на прогулянки свій старенький «Нікон», то наробив чимало чудових світлин. Буде чим похвалитися на роботі.

Богдан привіз замариноване м’ясо, і доки Галина з донечкою ладнали недільний обід, вони поралися біля мангала і згадували дитячі роки.

Після дружніх посиденьок Євген зібрався в дорогу, пообіцявши собі подумки, що відтепер частіше влаштовуватиме такий відпочинок. Після нього світ заграв яскравими барвами, а всі буденні турботи раптом стали дріб’язковими й неважливими.

Коли попереду сутінки раптом розсіялись вогнями міста, Євген уперше відчув, як сильно бракувало йому повноцінного відпочинку. Та він навіть ніколи нормальної відпустки не мав! Таки й справді треба прислухатися до порад Богдана й хоча б на тиждень ставити на паузу свій трудоголізм.

Чоловік згадав, що вдома порожній холодильник. Зупинився біля продуктової крамниці. Щойно підійшов до неї, як двері відчинились і з магазину випурхнула вже знайома водійка евакуатора.

– Добрий вечір! – усміхнувся Євген, щиро не розуміючи, чого це раптом так радісно стало від несподіваної зустрічі.

– Добрий вечір! Як відпочинок? – у її очах танцювало сяйво вечірніх вогників. Теплих і затишних. Дещо зацікавлених.

– Чудовий, та, на жаль, надто короткий.

– Бачу, ви знову в сідлі, – Олеся кивнула на автівку. – Змінили коникові підкову?

Євген тихо засміявся і кивнув:

– Так. Він готовий до нових забігів.

– Усе ж не варто запаску вдома залишати. Більше так не ризикуйте.

– Ну, я знаю, хто мені допоможе, якщо раптом потраплю в чергову халепу.

– Це залежатиме від того, наскільки гарно ви попросите, – Олеся закопилила губу, а тоді весело пирхнула сміхом.

– Уклінно проситиму. Ось просто зараз почну: якщо ваша ласка і ви не маєте інших планів чи справ на цей вечір, то дозвольте запросити вас на чашку кави!

Дівчина запитально ворухнула бровами, та вже наступної миті згідно кивнула:

– Чому б і ні? Могли б і менш пишномовно запрошувати. Наприклад, надіслати листівку. Поштовими голубами…

Тепер уже обоє розреготались. Євген похитав головою:

– Звісно, я трохи старший за вас. Але не набагато! – перевів подих і кивнув на кав’ярню неподалік. – Як щодо тієї? Смачна кава і широкий вибір тістечок.

– Ходімо!

***

Два тижні минуло, наче два дні. За цей час вони тричі зустрічались з Олесею. Справжніми побаченнями це, найімовірніше, не можна назвати. Хоч у них було безліч схожих уподобань і захоплень, нескінченних розмов про все на світі, вона тримала ледь помітну дистанцію, тож Євген навіть не робив спроб обійняти чи поцілувати дівчину. Незважаючи на те, що його дахозносно вабило до неї.

Вечір п’ятниці обіцяв гарне закінчення робочого тижня: домовились з Олесею зустрітися в центральному міському парку. Перший дрібний сніг припорошив усе довкола. Відчувався різдвяно-новорічний дух, зітканий із тонкого мережива морозної свіжості, глінтвейну, солодких помаранчів та гарячого шоколаду.

Євген чимчикував від паркувального майданчика і ще здалеку помітив тендітну постать Олесі, що поспіхом рухалась йому назустріч. Дівчина розмовляла телефоном. Раптом зупинилась та притиснула долоню до рота. Її очі розширились від розпачу.

– Привіт! Що таке? – стрімко наблизився до Олесі та стурбовано торкнувся її руки.

Дівчина мовчки убгала телефон у кишеню спортивної зимової куртки, судомно зітхнула й похитала головою:

– Телефонувала сестра. Щой­но її малого швидка забрала із запаленням апендикса. За годину – операція. Вибач, мушу бігти. Я потрібна їм…

– Не мусиш. Я відвезу тебе, якщо дозволиш.

Олеся зазирнула Євгенові в очі. Її губи затремтіли ледь помітним усміхом. Дівчина кивнула:

– Точно не відмовлюсь…

А вже менш ніж за пів години вона обіймала старшу сестру в кімнаті очікування, неподалік операційної зали. Євген із завмиранням серця спостерігав за теплом сестринської любові й зовсім неочікувано визнав, чи то пак, упіймав за хвіст прудку думку, що дедалі більше зачаровується Олесею. Її темно-сірими очима, лагідною усмішкою, трохи кирпатим носом, особливою манерою розмовляти, емоційно жестикулюючи. Навіть щойно, щось розповідаючи сестрі, ледь не перекинула паперянку з кавою. Чоловік милувався Олесиним густим волоссям незвичного попелясто-русявого кольору, високими вилицями й елегантним вигином шиї. Євгенові все подобалося в цій дівчині, а найбільше – щире й відкрите серце. Нині це рідкісне явище.

Нарешті до них вийшов лікар.

– Операція минула вдало. До ранку хлопчик залишатиметься під наглядом фахівців, а вже завтра ми перевеземо його в палату стаціонару. Маму прошу за декілька хвилин навідатись, а інші родичі зможуть зробити це наступного разу, – промовив він.

Доки Олесина сестра була з малим, вони гуляли в лікарняному парку. У притлумленому світлі ліхтарів очі дівчини підо­зріло мерехтіли вологою. Зненацька Євген помітив маленьку намистинку сльози, що хутко скотилася щокою. Рішуче підступив, обійняв Олесю обома руками і пригорнув до грудей. Вона тихенько зітхнула, ховаючи вдячну усмішку у високому комірі куртки. Обережно торк­нулася його руки – і їхні пальці миттю переплелися.

– Дякую, що ти тут, поруч зі мною, – прошепотіла Олеся.

Євген мовчки торкнувся губами її скроні:

– Це я тобі дякую! За все…

Зима сипнула жменьку крижаного пилу, і той закружляв довкола химерним танком поодиноких сніжинок. Стояли, зачаровані одне одним і білою казкою. І Євгенові, і Олесі було так добре в обіймах снігу та теп­ла, у сплетінні биття сердець і подихів. Так солодко…