УСЬОМУ СВІЙ ЧАС

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

18 червня 00:01

491

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Уперше вони серйозно посварилися 2020 року, коли наприкінці літа чоловік Ніни Романівни, працівниці великої бібліотеки Херсона, 53-річний Сергій Іванович, почав збиратися їхати на заробітки до росії. Звісно, як і кожна подружня пара, вони сварилися й раніше, але то були звичайні побутові непорозуміння, необачно сказані іноді одне одному образливі слова, прояви роздратування після втоми наприкінці робочого дня тощо. І ті дрібні незгоди зазвичай скоро закінчувавалися примиренням і швидким відновленням нормального сімейного життя.

Та цього разу було значно серйозніше. І подружнє непорозуміння базувалося не стільки на різних бажаннях чи життєвих уподобаннях Ніни Романівни та Сергія Івановича, скільки на неоднакових політичних поглядах. Чоловік не бачив нічого поганого в тому, що їде працювати до великої сусідньої країни, натомість дружина була категорично проти.

– Як ти можеш їхати туди, до цих агресивних окупантів? – гнівно запитувала чоловіка Ніна Романівна. – У нас із ними зараз неоголошена війна, на Донбасі гинуть наші хлопці, а ти вдаєш, наче тебе це не стосується.

– Мене це й справді майже не стосується, – з байдужістю відповідав Сергій Іванович. – І не агітуй мене проти них. Мені особисто росіяни нічого поганого не зробили.

– Ах, тобі нічого? А те, що Україні погано від них, це тобі до лампочки?

– Уся ця так звана війна – тимчасове явище, – уперто стояв на своєму Сергій Іванович. – Ми з росіянами – віковічні сусіди і давні друзі, помиримося – і все буде нормально, знову дружитимемо.

– Знову дружитимемо? – сердито перепитала дружина. – Та у нас із ними ніколи дружби не було! Скільки разів я пропонувала тобі почитати правдиві книжки з історії, які приношу з нашої бібліотеки, щоб ти вибив зі своєї дурної голови ці пропагандистські нісенітниці про нашу з ними вічну дружбу. А ти все відмахуєшся, носом крутиш, вважаєш себе освіченою і культурною людиною. А насправді ти невіглас!

– Прошу: тільки без образ, – відповідав чоловік. – Ти сама знаєш, як у мене з роботою – ніяк. Наша будівельна компанія збанкрутіла, працівники розбіглися в пошуках кращої долі. А те, що мені зараз пропонують тут, на Херсонщині, не влаштовує ні щодо зарплатні, ні щодо умов.

– І ти обрав росію, – гнівалася Ніна Романівна. – Гаразд, не можеш знайти нормальної роботи тут, в Україні, спробуй знайти її на Заході, в країнах Євросоюзу, хоча б у тій же сусідній Польщі або в Литві. Там теж потрібні будівельники з умілими руками, як у тебе. Ну, чому ти прешся в ту кляту росію?

– У Європі для мене все буде незнайоме, а в росії вже працюють мої добрі приятелі, земляки, кличуть мене туди, там уже все налаштовано і для праці, і для життя та побуту, і платня дуже пристойна.

– А чому ж вони там не наймають за ту пристойну платню своїх, місцевих? – не заспокоювалася Ніна Романівна. – Навіщо вони українців туди приманюють – ти не задумувався над цим?

Сергій Іванович засміявся й відповів весело:

– Бо їхні робітники більше пиячать і ледарюють, аніж працюють. Та й праця їхня – неякісна, безліч недоліків. А українці, ті, що там працюють, здебільшого не випивохи, роблять усе на совість, наче для себе.

– Ото і є наша біда, що працюємо, як для себе, десь на чужині, а не у своїй країні, – сумно мовила Ніна Романівна.

– Дасть Бог, дійде черга і до нашої країни, – відповів Сергій Іванович і, трохи подумавши, додав останній аргумент на користь свого від’їзду: – Та й донька наша живе з чоловіком за кордоном і за неї ми можемо бути спокійними.

Сварка поступово стихла. Ніна Романівна зрозуміла, що буде змушена змиритися з від’їздом чоловіка до росії. Домовилися так: Сергій їде туди на пів року, а далі час покаже, що і як.

Сергій Іванович пропрацював у рф цілий рік. Повернувся в Херсон восени 2021 року і заявив, що це він приїхав у відпустку. А за місяць знову поїде, бо є робота на іншому об’єкті приватного будівництва з дуже високою платнею.

– Чого ж мені відмовлятися від цих грошей? – казав він дружині. – Там власники будівництва ставляться до нас, херсонців, приязно, поважають наше вміння якісно працювати, створюють усі умови.

Ніна Романівна незадоволено хитала головою, але вже не заперечувала. Бо й справді чоловік привіз гарні гроші, які були дуже доречні: і ремонт у квартирі зробити, і доньці трохи переслати, бо вона скоро стане мамою, і своїй 78-річній хворій мамі Ніна Романівна змогла б допомогти придбати дорогі імпортні ліки.

На початку зими 2021 року Сергій Іванович знову подався до сусідньої країни, а Ніна Романівна перевезла свою маму із села до себе у міську квартиру, щоб лікарський догляд за старенькою був систематичний та якісний.

Аж тут настало 24 лютого 2022 року…

Уже вранці цього дня Ніна Романівна телефонувала чоловікові, просила негайно все кинути в росії й повертатися в Херсон. І він був згоден із цим, але на перепоні стали і перекриті кордони, і скасування всіх міжнародних рейсів між сусідніми країнами. І поки Сергій Іванович очікував розрахунку від працедавців і шукав шляхи повернення в Україну, північний ворог увійшов у Херсон та окупував цей великий обласний центр. Дорога додому була закрита.

Сергій Іванович дуже хвилювався за долю дружини та тещі, щодня телефонував їм, запитував, чи вони в безпеці. Застерігав без нагальної потреби не виходити на вулицю. А Ніна Романівна просила чоловіка тікати з росії кудись за кордон, бажано в Європу, куди вже хлинув потік біженців з України. Он і донька кличе їх до себе в Німеччину, але Ніна Романівна зараз із немічною мамою нікуди не зможе виїхати.

– Там нашим громадянам у всьому допомагають: і грошима, і житлом, і продуктами, і одягом, – говорила Ніна Романівна чоловікові, – то перебирайся туди, може, до доньки нашої поїдь і дочекайся звільнення Херсона від окупантів. Я вірю, це обов’язково станеться!

Жінка часто плакала, коли вони розмовляли з чоловіком, але він її підтримував, просив триматися і часто повторював:

– Усе буде нормально, треба лише перетерпіти й дочекатися.

На початку квітня Сергієві Івановичу вдалося разом зі ще двома українцями-заробітчанами перебратися через Грузію в Туреччину, а звідти літаком – до Литви, у стародавнє місто Каунас. Там жили родичі одного з чоловіків цієї української бригади будівельників. Їх прихистили, надали невеличкий будиночок з однією кімнатою та кухнею, навіть забезпечили роботою – відновити й перебудувати старий двоповерховий будинок на околиці міста.

Сергій Іванович регулярно спілкувався телефоном із дружиною, розпитував її про життя в окупації, розповідав про своє перебування в дружній Литві. А Ніна Романівна розповідала чоловікові, поки був зв’язок, про їхнє сутужне життя під «руським миром»: окупанти постійно пиячать, поводяться зухвало, наче вони тут господарі, часто грабують місцевих жителів, нишпорять усюди в пошуках цінних речей і валюти, багатьох херсонців заарештували й утримували у полоні, з бібліотек міста вилучали і кудись вивозили старовинні, рідкісні і цінні книги, часто викидали і спалювали книжки українською мовою з історії, підручники та й просто українські книжки. При цьому сміялися і казали переляканим працівницям бібліотек, що вони привезуть сюди книжки «правдивої руської історії».

Улітку мобільного зв’язку з Херсоном дуже часто не було. А в ті рідкісні дні, а то й години, коли якимось дивом зв’язок налагоджувався, Ніна Романівна встигала повідомити, що в більшості районів міста немає електрики, води, перебої з газопостачанням, почалися проблеми з продуктами, ліками для хворих, у магазинах, які ще працюють, величезні черги. Але херсонці тримаються, бо вірять у Збройні сили України та у своє визволення.

І вони дочекалися – 11 листопада Херсон звільнили. І Сергій Іванович, радісно зустрівши цю звістку в Каунасі, почав готуватися до повернення додому. Закінчивши всі роботи, на які підрядився в Литві, чоловік повернувся у свою херсонську квартиру першого дня грудня. І, звісно, був вражений різким контрастом стану міста і життя його мешканців із тим, що було тут до війни, особливо з тим, яким спокійним і забезпеченим було життя литовців.

Херсон перебував під частими і постійними обстрілами з боку російської армії, в місті зникала електрика, водопостачання, опалення і зв’язок, у помешканнях було холодно. Сергій Іванович бачив жахливі й руйнівні результати ворожих обстрілів, але бачив і радість в очах земляків, які, попри всі труднощі війни, залишалися оптимістами і не втомлювалися повторювати:

– Головне, що ми вільні! І немає тут смердючого «руського миру» – цих генетично стародавніх розбійників, ґвалтівників, брехунів і мародерів. А під обстрілами ми вистоїмо! І все відбудуємо, все полагодимо. Усе буде Україна!

А Ніна Романівна не втрималася від того, щоб трохи покепкувати з чоловіка, нагадуючи йому розмови дворічної давнини:

– Ну то як, тепер змінив свою думку про так званих друзів-росіян? – запитувала вона з іронічною усмішкою. – Побачив на власні очі їхню «дружбу»?

Сергій Іванович вимушений був визнати, що він помилявся, бо не хотілося йому вірити в таку підступність і цю нелюдську, майже тваринну ворожість росіян до України та українців.

– Виїжджаючи з пригодами з росії після початку війни, ми стикалися з багатьма росіянами, – розповідав Сергій Іванович. – І були здивовані їхнім ставленням до нас. Воно різко змінилося, нехай і не зі щиро дружнього, але все ж із мирного і спокійного до відвертої ненависті. І ми їх запитували: «Чого ви напали на Україну, чого нас ненавидите, що ми вам поганого зробили?». І якщо відкинути ту відверту дурню, яку вони повторювали за своїми брехливими пропагандистами, мовляв, Україна готується вступити до НАТО і напасти на росію, щоб загарбати її неосяжні землі та багаті родовища корисних копалин, разом із нафтою, газом і золотом, то залишилося ось що: в росіян – занадто роздуте самовозвеличування і водночас жахливий комплекс заздрісної меншовартості до всіх успішних народів і держав. Особливо до сусідських. Я от недавно почав читати книжку, яку вони приперли до твоєї бібліотеки – «Історія слов’янських народів», – то там автор прямо пише, що ще в Новгороді…

– Вибач, переб’ю тебе, – сказала Надія Романівна, – вони і тут збрехали й перекрутили, з цим новим виданням відомої кількарічної праці історика Карамзіна. Перша назва цього багатотомника – «Історія держави російської». А нинішня назва цього великого товстенного фоліанта з його деякими виправленнями і перекрученнями – це химерні й хворобливі претензії сучасних російських властолюбців на все світове слов’янство. Але говори далі, слухаю тебе…

– Отже, там автор пише, що жителі одного князівства так заздрили сусідньому князівству, яке розвивалося і жило краще, що були готові піти на них війною.

– Так і є, – підтвердила Ніна Романівна, – до того ж їхня заздрість – агресивна, руйнівна. Замість того щоб брати приклад з успішних народів та держав і собі пробувати подібне повторювати, вони віками нападають на сусідів, грабують їх, а у себе нічого не хочуть робити.

– Твоя правда, – погодився чоловік, – це помітно, що в них просто якась патологічна жага до всього чужого, дармового, не заробленого своїми руками і своїм розумом. А якщо хтось не хоче віддавати свого, вони кричать: ага, ви нас не любите, тому ми на вас і нападаємо. Насправді ж вони відчувають, що є гіршими за інших, зокрема, за нас. Вони бачать, що ми – освічені, розумні, культурні, наші спеціалісти – більш кваліфіковані і так далі, словом, кращі за них. Окрім того, вважають, що ми всім цим хизуємося, і це їх бісить та спонукає до агресії. Вони зляться не на себе, а на нас, що ми демократично обрали вже шостого президента, а в них понад двадцять років один і той же правитель. От тільки одного не розумію – звідки все це в них взялося?

– Так склалося історично, – відповіла Ніна Романівна. – Це повелося з часів татаро-монгольської орди, яка кочувала на неосяжних степових просторах, і цю безмежну велич території автоматично переносила на велич свого народу. Уявну велич, звісно. Бо велич народу вимірюють не квадратними кілометрами території, яку він займає, а зовсім іншим. І сам Карамзін, до речі, називав росіян невігласами. Та й узагалі, в його «Історії», попри її великодержавність, стирчать непривабливі вуха типового жителя тиранічної московської держави.

– Я це лише тепер почав розуміти, коли застав початок цієї великої війни там, у росії, – зізнався Сергій Іванович, трохи помовчавши. – Ти б бачила, як вони почали на нас, українців, вороже дивитися! Учора ми були мало не їхніми друзями, чудовими спеціалістами своєї справи, а раптом стали, як вони із злобою казали, нацистами, фашистами, які не люблять росіян і не хочуть з ними дружити.

– Ой, Сергію, я це чудово все бачила тут, під час окупації! – вигукнула дружина. – Але для них ворогами є всі, хто не за них. І хто живе й хоче жити краще за них. Сьогодні для них ненависні вороги ми, українці, завтра можуть стати казахи, післязавтра – молдовани і так далі.

– Це точно, – підхопив Сергій Іванович, – вони там у себе й американців обзивають образливими словами, і європейців. Усі для них погані. Лише вони хороші!

Ніна Романівна подивилася на чоловіка з хитринкою в очах і мовила:

– Як шкода, що ти все це зрозумів не з книжок, які я тобі пропонувала читати, і не з правдивих статей та фільмів, а лише після початку цієї огидної війни.

– Мабуть, я занадто буквально дотримувався жартівливого прислів’я східних народів, що треба послухати пораду жінки і зробити навпаки, – з усміхом відповів Сергій Іванович. – Але життя, точніше, ця війна додає мені розуму, тут ніде правди діти, каюсь.

– Краще пізно, ніж ніколи, – сказала дружина. – А я ще думаю: якби більшість українців усе це зрозуміла значно раніше, маю на увазі те, що ти зрозумів лише там, у росії, з початком війни, а наші херсонці тут, під час окупації, та й не лише херсонці, то, можливо, й цієї війни не було б.

– Можливо, – відповів Сергій Іванович. – Але зараз реальність така, що треба боротися, воювати за нашу свободу.

Чоловік уважно подивився на дружину, про щось роздумуючи, і повідомив:

– До речі, я сьогодні вранці був у військкоматі.

Ніна Романівна стрепенулася і схвильовано подивилася на чоловіка. Спитала тремтячим голосом:

– Ти їдеш на фронт, воювати?

Сергій Іванович усміхнувся й обійняв за плечі дружину. Відповів заспокійливо:

– Мені сказали, що з моєю застарілою військовою спеціальністю потреби в моїй мобілізації зараз немає. А от моя будівельна професія зараз тут, у Херсоні буде дуже доречна. Бо, на жаль, досі тривають ворожі обстріли і постійно треба щось відбудовувати, відновлювати, ремонтувати тощо. Тож роботи зараз у мене тут вистачить. Хай і з не дуже високою платнею, як було в Каунасі.

Ніна Романівна притулилась до чоловіка, лагідно глянула йому в очі й мовила задоволено:

– От і добре, всьому свій час – і твоїй високій зарплатні, і моєму п’ятдесятирічному ювілею, і появі в нас онуків. А зараз нам треба вистояти й обов’язково перемогти!