Жіночі історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
«Боже, Боже, за що людина карається, страждає, коли нічим не завинила ні перед Всевишнім, ні перед людьми?» – Зоряну ці думки мучили все життя, а у Великодні свята особливо гостро. За 60 років вона жодного разу не мала радості Божого Воскресіння чи бодай мінімальної людської радості від банального вихідного.
Раннє дитинство запам’яталось Зоряні не надто, а ось шкільна пора – як на долоні. У молодших класах товаришки на Великдень хизувалися новим одягом. Гуляли вулицею в різнобарвних сукенках зі скрипливого кримплену, зате кольори насичені, аж соковиті, не те що коричнева шкільна форма. Зорянина ж мама перешивала зі своїх речей так звані «обновки» для доньки.
– Глянь, непогана спідничка вдалася. Ну, не можу я тобі купити шматка тканини, бо ж усі гроші витрачаємо на будівництво. Бач, наша хата стара, глиняна, миші на столі лазять, живемо, ніби в хліві. Ти підростеш, витрати збільшаться, з чого тоді стягнемо копійчину? Мусимо будувати тепер. Потерпи трішки.
Зорянка й терпіла, тому раділа безмежно, коли її, активістку класу, на сам Великдень примушували сидіти в школі, бо «приїде перевірка, мусять піонери бути тут, а не біля церкви». Перевірки жодного разу не було, зате дівчинка спокійно сиділа з такими ж відмінниками на лавці біля школи, одягнена у шкільну форму, а не в перелицьованій спідниці.
Уже совіти приказали довго жити, можна було йти до храму, мама купила чи не першу нову річ, і Зорянка сподівалася, що нарешті в неї буде справжній Великдень. Та, як на зло, першого дня свят добряче захворіла, що аж з ліжка не вставала. Тато до храму не йшов, зате привів до хати таких, як сам, колгоспних водіїв. Пили горілцуню до гикавки. Заливали горе, що колгоспи розформовують, техніку краде керівництво, а їм, простим робітникам, хоч з голоду помирай. Такого п’яного тата дівчинка бачила вперше. Він же навіть не помітив хворої дитини на ліжку за горою верхнього одягу так званих гостей. Прийшла мама зі свяченим, вигнала їх у сад. Зорянці було дуже погано, не стільки від хвороби, як від образи. І грошей у них тепер не буде, бо тато залишиться без роботи, і хату вони так і не добудують, бо не буде за що, і, відповідно, знову ніякого нового одягу. Відвернулася дівчинка до стіни, навіть не встала їсти. Мама гукнула декілька разів та й подумала, що дитина спить. Прибрала і лягла на старенький диванчик відпочити. Невдовзі прийшов п’яний тато, він щось там говорив незрозуміле мамі, вона штурхнула його зі словами:
– Йди проспись, немудрий. Я не хочу тебе, п’яного, зовсім, та й дитина вдома.
– Т-ти, т-ти-и-и-и ме-ене… гик, свого ч-ч-ч-чоловіка, не хочеш?
Зорянка почула глухий удар і крик матері.
Відтоді в їхній оселі почалося пекло. Батько причастився до чарки, мама з дитиною втікали з хати і не поверталися, поки він не засне. Це буде згодом, а того Великодня однією бідою не закінчилось. Наступного дня тато катував маму в ліжку. Репетував. Якщо мама втікала, ловив і бив її:
– Не хочеш мене? Маєш іншого?
Не зважав на те, що в кімнаті підліток, робив над матір’ю наругу. Зорянка накривалася ковдрою з головою і боялася дихати, бо теж могла отримати стусана. Від того злощасного Великодня все й почалось і тягнулося цілий рік. Наближалися наступні Великодні свята, яких дитина починала панічно боятись. Її страхи стали реальністю. Удень Зоряна сиділа в стодолі, читала книжку, бо батько пиячив, мама старалася не потрапляти йому на очі. П’яні гості реготали, жартували, що горілка його заводить більше, ніж будь-яка красуня.
Зорянці стало зле, аж до спазмів у животі.
А ввечері історія повторилася. Щойно тато поліз до мами, як Зорянка виблювала на підлогу. Це трохи стримало тваринний інстинкт батька.
Улітку мама з донькою ночували або на сіні, або в тій недобудованій хаті, де лиш стіни та дах. А взимку доводилось тулитися разом в одній кімнаті, яка слугувала кухнею, спальнею і дитячою. Половину старої хати завалили і на її місці збудували частину нової.
Після дев’ятого класу Зорянка вступила до технікуму, де їй трохи розвиднився світ. На Великдень додому не їхала, хоч і в гуртожитку не можна було залишатись, комендант у суботу перевіряв усі кімнати. Зоряна напередодні купила продуктів і заховалась під ліжко. Пролежала так до вечора, бо комендант мав ключі, тож міг будь-якої миті зайти до кімнати. У неділю дівчина дивилась через вікно, як люди з повними кошиками йдуть до церкви, а Зоряні сльози капали на черству булку, бо навіть води не було як закип’ятити: на свята вимкнули газ. У понеділок приїхали товаришки – в новому одязі та повними торбами смаколиків. Зоряна ж не сміла взяти й крихти чужого, бо не мала чим почастувати дівчат. Отакий Великдень.
Наступного року Зоряна напередодні Пасхи купила смердючі речі в гуманітарці й добре їх заховала. Коли в суботу дівчата поїхали в село, довго прала і вимочувала одяг в оцті. Запах стояв жахливий, хімія з кислотою виїдали Зоряні очі. Сушила речі в кімнаті, знову перечікуючи коменданта під ліжком. За останні гроші мізерної стипендії дівчина придбала шматок ковбаси і трішки солодкого. Зате в понеділок, коли приїхали дівчата, мала що поставити на стіл і одягнути «нову» річ. Третього року Зоряна підготувалась аналогічно, але чомусь на душі було так важко, що хотілось не те що плакати, а головою об стіну битися.
У понеділок її розшукали сусіди і повідомили, що вчора померла мама. Зоряна картала себе: якби поїхала на Великдень додому, то кат би не замучив неньку. На похороні сусіди шепотілись:
– Огир вкоротив їй віку. Йому лиш одне в голові, коли нап’ється, а п’є щодня.
Зорянка похорон заледве відбула, далекі родичі радили якомога рідше бувати вдома. Дівчина й сама це розуміла, що з батьком небезпечно залишатись наодинці.
На комбінаті харчосмакових продуктів, куди Зоряна пішла попрацювати після технікуму, їй, як напівсироті, виділили ліжко-місце в затхлій комірчині, де ніхто не хотів селитися. Зорянка спала з відчиненим вікном, бо не було чим дихати. І ось її перший Великдень. Раділа, що може в неділю не ховатися під ліжком, як ото в технікумі, а гарно одягнутися і вийти між люди. Це був перший її за 20 років відносно вдалий Великдень. І, мабуть, останній. Зоряна понесла святити пасочку, декілька яєць. Якби спогади не ятрили душу, то вона була б щасливою.
У місті зустріла односельців, які радили негайно оформляти на себе хату, бо в ній уже ґаздує інша жінка:
– Ти залишишся без нічого, роби щось.
Зоряна це сама розуміла: гуртожиток викупили, треба звільняти затхлу комірчину, комбінат закривають. Де і за що жити? У село до тата й не думала повертатись. Але й втрачати хату не хотілося.
Легко сказати: «Роби щось». А як? Наступного дня Зоряна поїхала до голови сільради по пораду.
– Оскільки я знаю твого немудрого тата, то розумію, що ти справді можеш втратити оту недобудову. Жити, по суті, нема де, але згодом можна довести її до пуття. Молодичка терпить твого тата і знає, за що: зазіхає на хату. Але ця жінка не знає, що твоя мама була єдиною власницею подвір’я, вона написала заповіт на тебе. Проте тобі треба поквапитися все оформити, поки не запізно.
– Порадьте...
– Рада є, лиш коштує багато...
З тим і поїхала Зоряна. Звідки їй узяти таку велику суму? В цеху була неуважною, плакала, припустилася помилки, аж начальник викликав дівчину на розмову. Він, отой начальник цеху, нетутешній. Колись приїхав сюди молодим фахівцем бозна-звідки. Жив комуністичними ідеями, а не дівчатами, партія розпалась, а сім’ї він так і не збудував. Чоловікові вже за п’ятдесят, а він і досі сам. Відлюдькуватий вічний комуніст.
Витягнув по слові з дівчини суть проблеми.
– Допоможу. Випишу авансом потрібну суму. З тебе – кава, – пообіцяв.
Зоряна раділа, як мала дитина: хоч хтось у житті їй допоміг. Прихилилась душею до Борисовича із вдячності, а він і надумав скористатися з нагоди – запропонував дівчині руку й серце.
Зоряна недовго й вагалася: квартира, хоч однокімнатна, в Борисовича є, чоловік він підстаркуватий, тлумити, як ото батечко маму, не буде, на кращу пропозицію годі й сподіватись. Розписались, і переїхала жінка з гнилої комірчини в парубоцьке лігво. Ой, немало зусиль доклала, аби оте помешкання стало затишним! Зоряна так працювала, що мало не знепритомніла. Фельдшер зі «швидкої» дорікнув Борисовичу:
– Що ж ви так вагітну доньку замучили прибиранням? Мали б сором, діду!
Борисович навіть не образився за «діда», бо зрадів, що незабаром стане батьком!
Ось Зоряна святкує свій перший Великдень у статусі заміжньої жінки. Лиш чоловік попередив одразу:
– Ніякого опіуму для народу. Не думай святити яйця, бо вижену з квартири!
Нічого не залишалось Зоряні, як скоритися. За 12 років заміжжя вона жодного разу не мала Великодня.
Синок підростає, місця мало, роботи немає, як у селі колись, та й треба довести до пуття хату. Батечко й хвіртки не полагодить, бо, мовляв, то не його, он уже третю молодицю приводить додому, лиш жодна не хоче його без хати.
Вирішила Зоряна їхати за кордон. Борисович – на мінімальній пенсії, грошей катма, то й відпустив дружину у світи.
А в тій Італії який Великдень? Працюй, мовчи, терпи. Хочеш більше – працюй у вихідні. Зоряна працювала, навіть коли землячки бігли до церкви. Жінка напередодні Великодня виносила на балкон варене яйце, окраєць хліба, сир, шмат м’яса і промовляла:
– Боженьку, окропи ці твої дари мені на радість.
Отакий Великдень Зоряна мала, бо господарі були єврейської віри, тож не дотримувалися християнських традицій. Ні – то й ні, аби добре платили. А там обіцяли й документи виготовити, тільки щоб Зоряна не залишала їхньої матері, бо досі ніхто не міг витримати довше ніж місяць з прикрою бабою, лише Зоряна вже другий рік терпить. Терпіла, чекала документів на легалізацію, не мала права їхати додому. Тата поховали чужі люди за єврики від Зоряни. Її чоловіка поховав уже дорослий син. А Зоряна гарувала. У селі хата виросла, в місті син навчався у виші за її кошти, а Зоряна збирала гроші на більшу квартиру. Так і промайнуло 15 років. Син навідувався до неї в гості, Зоряна ж не мала до кого їхати. А нещодавно син повідомив, що планує одружитися.
Зоряна збиралася додому. Нарешті вперше в житті в неї буде справжній Великдень!
Якби ж то! Цей день – 24 лютого – перекреслив усе: її єдиний син пішов захищати Україну. Зоряна відклала візит. До кого поїде?
Жінка має тверде переконання, що незабаром буде наша перемога. Тоді Зоряна обов’язково відсвяткує по-справжньому. Із сином, невісткою і внуками. Бо хоч раз у житті має бути в людини справжній Великдень!
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

