УМІЙ КОХАТИ І ПРОБАЧАТИ

Придбавши легковик, Михайло тепер завжди знаходив причину, щоб у вихідні кудись відлучитись, або ж пропадав у гаражі. Люба порадилась із Тетяною Іванівною, як їй бути. Та сказала, що треба перетерпіти, якось перемелеться. Адже Михайло не ображає її, не п’є. А в житті кожної сім’ї є якісь проблеми, і Люба, боячись втратити своє щастя, скорилась долі. Якби ж не хвороба, все було б добре. А так хтозна, куди крива виведе!

Люба витерла хустиною очі, сіла на стільці рівніше і втупилась очима в куток. У пам’яті зринули вранішні події. Яринка за сніданком попросила батька, щоб повіз їх на річку. Погода чудова, всі їздять на пляж, а вони – ні. Та Михайло знову надумав кудись зникнути з дому, хоча й неділя. І тоді донька, подивившись недовірливо на батька, запитала його по-дорослому:

– Тату, а ти часом не плануєш нас покинути?

Усі були шоковані. Михайло буквально отетерів. Люба поглянула на доню:

– З чого ти це взяла, чому так говориш?

А мала не вгавала:

– Он у Галинки батько теж отак їздив, поки не залишив їх із мамою, а собі знайшов іншу жінку, молодшу.

Михайло відвів очі, хвилинку помовчав, а потім заспокоїв своїх дівчат:

– Ні, я вас не покину.

Але все ж таки зібрався і поїхав кудись, пообіцявши наступної неділі неодмінно вибратись зі своєю сім’єю на річку.

І СОРОМ, І КОХАННЯ

Свекруха після сніданку пішла до сусідки погомоніти. Яринка метнулась до подружок. А Люба, взявши сумку і гроші, швиденько пішла на автобусну зупинку до райцентру. Чого їхала, й сама не знала. Кума розповідала, що розлучниця – вродлива жінка, колоритна стрижена білявка, працювала продавчинею в гастрономі, де Михайло часто купував собі щось поїсти. І те, що вона народила сина, теж Любі доповіли. Вона здогадувалась, що поїхав її суджений до них. Вирішила піти до перукарні й обрізати волосся, постригтись і собі. У перші роки сімейного щастя Михайло любив розпускати Любину косу, яка шовковим віялом розсипалась на плечах і, коли вона сиділа, закривала її тендітну постать геть усю. Тепер непотрібною чоловікові стала та коса, та й Люба, мабуть, також.

Підійшовши до перукарні, жінка у дверях зіткнулась із молодою матусею, яка несла на руках хлоп’я. Люба поглянула на дитя – і її жаром обсипало. Таке воно було схоже… на її Яринку. А білявка, виходячи, закінчувала розмову з перукарками:

– До моря на пляж поїдемо. Коханий обіцяв повезти нас!

Весела, самовпевнена… Така обкрутить будь-якого чоловіка!

Люба опанувала себе і, вже сівши у крісло, запитала в дівчат:

– Хто це така? Я десь наче бачила цю жінку.

Одна перукарка старшого віку недружелюбно відповіла:

– Продавчиня з магазину. Захомутала якогось одруженого і їздить на ньому. Народила безбатченка, а наче Бога за бороду вхопила. Сором який!

Люба ледь стримувала сльози. За годину коса лежала в пакеті, а з перукарні вийшла коротко підстрижена молода жінка з блакитними очима.

ВІДЧАЙ

Повернувшись додому, вона швиденько попорала господарство і пішла до мами Тані. Люба була дуже стривожена всім, що відбулося сьогодні, і розповіла про все неньці. Та мовчки взяла карти і розклала їх на столі. Ще колись бабуся навчила Таню ворожити. Карти підказували, що Любин суджений залишиться з нею, але в їхньому житті станеться якесь горе. На розлучницю чекає біда.

– Та не бажаю я нікому біди, – сумно зітхнула Люба.

– Мамо, мамочко, ти тут? Відчини швиденько! – почула Люба схвильований голосок доні. Яринка розповіла, що бабуся поговорила з кимось телефоном, а потім схопилась за серце. Поклала таблетку під язик і, виходячи з дому, послала її відшукати маму, привести додому, а сама поїхала до райцентру з Миколою – хрещеним батьком Яринки. Люба теж побігла до куми, щоб дізнатись, що ж трапилося. Та знала небагато, лишень те, що Михайло потрапив в аварію і тепер у лікарні.

Микола чекав на Любу біля хірургічного відділення.

– Не хвилюйся, – гукнув іще здалеку, побачивши схвильовану і перелякану Любу. – Вже оговтується від наркозу, – розповів, коли жінка підбігла до дверей. – Не турбуйся, видужає, він ведмідь сильний. Хоча і має декілька переломів. Тільки Ліда, пасія його, на смерть. А хлопчик живий і неушкоджений. Лідині батьки вже забрали тіло, а от від дитини відмовились, сказали, нехай батько годує, раз таке сталося. Свекрусі твоїй погано стало, її поклали в окрему палату, накололи, – повідомив Микола. – Михайло не винен в аварії, вискочила вантажівка на обгін автобуса, а він – у кювет, у траві лежав бетонний стовп, от машину і кинуло в дерево.

Люба тихенько відчинила двері палати і не могла спочатку впізнати чоловіка: він був майже весь забинтований! Підійшла до ліжка і завмерла. Михайло кліпнув повіками й побачив дружину:

– Любцю… Ти приїхала. А я ось що накоїв. Яринка де?

– Яринка вдома, не хвилюйся. Все буде добре, ти видужаєш, але доведеться потерпіти, – лагідно сказала дружина.

Михайло заплющив очі й відвернув голову до стіни. Люба помітила, як з-під чоловікових повік викотилася сльоза.

– Немає мені прощення, Любо. Я зрадив тебе… Не знаю, що найшло на мене. Та твоя хвороба, а тут іще Ліда зустрілася… Ех… – Михайло не знав, що казати далі, і замовк.

– Не хвилюйся, – кажу ж тобі. А Богданчика ми заберемо. Я ось поїду додому, ми з Яринкою все приготуємо і заберемо, – впевнено й миролюбно промовила Люба.

Чоловік підвів на неї здивовані очі:

– Як? То ти і про сина мого знаєш? Тільки його звати Іллею!

– А в нас буде Богданчик. Ти ж хотів сина. Я не можу подарувати тобі його. Але доля посилає нам дитя, тільки, на жаль, такою дорогою ціною воно дістається, – зболено сказала Люба.

«ПРОБАЧ, ЛЮБО»

Михайло простягнув вільну від бинтів руку до дружини і взяв її за руку, притулив до вуст і прошепотів:

– Пробач, серденько, пробач мені, якщо зможеш. Сядь біля мене, будь ласка. Скажи, а ти знала про все раніше? – запитав ледь чутно.

– Знала, – тихо відповіла Люба. – Що сталося, те сталося, тепер уже нічого не зміниш, а життя триває. Видужуй швидше.

– Ти в мене свята, Любонько. Повір, я кохав тільки тебе, а все, що сталося зі мною, – то якась маячня. Ось тут, у шухляді, лежить коробочка. Візьми її і розкрий.

Люба взяла невеличку коробочку блакитного кольору і розкрила. Там виблискував золотий перстень із камінцем. Вона здивовано глянула на чоловіка.

– Це тобі. Прочитай, що там написано, – попросив Михайло. На персні було вигравірувано: «Моїй єдиній Любові». – Я хотів тобі віддати ще вранці, вдома, а Ліду востаннє звозити туди, куди вона хотіла. У неї було чимало забаганок. Сина я б, звичайно, ніколи не покинув, але не міг більше розриватись на дві сім’ї. Ще й Яринка таке сказала сьогодні… Але доля по-своєму це вирішила. Я поплатився… – гірко закінчив Михайло.

– Ти тільки не хвилюйся, все буде добре, чуєш, Михайлику? – ніжно промовила дружина і погладила його руку. З-під легенької хустинки в Люби вибилось коротеньке пасмо стриженого волосся. Чоловік пильно глянув на кучерик і запитав:

– Ти що, коси відрізала?

Люба кивнула.

– Навіщо?

– Навіщо? – перепитала Люба. Їй так хотілося сказати: «Тобі хотіла сподобатись, ти ж стрижених любиш», але стрималась. – Та щось клопітно було доглядати. Нічого, коса знову відросте. Кістки зростуться, і все в нас буде добре. Ну все, одужуй. Я до мами ще загляну, – і, поцілувавши чоловіка, тихо вийшла з палати.

ВІДДАНА ДРУЖИНА

Хворий, який лежав на сусідньому ліжку, повернувся до Михайла:

– Вибач, друже, я став мимовільним свідком вашої розмови. Знаєш, що тобі скажу: якщо ще раз таку жінку скривдиш, то направду розшукаю тебе і морду тобі наб’ю. Неймовірна жінка!

Люба ледве перевела подих у коридорі. Лишень Бог знає, яких зусиль їй коштувала ця розмова! Постоявши хвилинку, жінка поквапилася до свекрухи. З нею стався серцевий напад, коли побачила сина усього в бинтах та ще й про онука почула. Люба тихенько підійшла до ліжка хворої і нахилилась до неї. Мати розплющила очі та змучено усміхнулась:

– Ти приїхала, доню? Бачила Михайла вже?

Люба кивнула і додала:

– Мамо, тримайтеся, все буде добре, сподівайтеся на краще. Нам потрібна буде ваша допомога. Богданчика я завтра заберу. Ось ліжечко і все потрібне ми з Яринкою приготуємо, бо сьогодні вже магазини зачинені, вечоріє. Микола чекає мене надворі. Коли вам покращає, то і вас заберемо, – Люба говорила лагідно, тримаючи свекруху за руку. Жінка похитувала головою, слухаючи, а потім спитала:

– Любонько, а ти знала, що Михайло підгулює? 

Люба кивнула. 

– Знала і мовчала. А тепер ще й синочка його хочеш забрати. Ти в нас свята і свята твоя любов! Хай Бог тебе береже. Дякую тобі, дитино! – крізь сльози вимовила свекруха, пригорнула невістку до себе і поцілувала.

– Я не свята, мамо, я просто кохаю.

Валентина КУНДЕНКО