Життєва історія

Світанок зачепився за вікно їхнього вагончика – тихцем, лагідно, як та пір’їнка, яку підхопив і згодом кинув вітер, – колихався на їхніх очах, широко розплющених після сну. Вони нікуди не їхали, тільки в пам’яті миготіли тисячі будинків, дорожніх знаків і запалених у нічну пору ліхтарів. Пам’ять зблискувала спіралеподібно, бо знову і знову вихоплювала із прос­тору домівку кожного, про що чоловіки розповіли один одному, піддавшись ліричному настрою.

– Чух-чух, – пожартував старший, сивиною відмежований од молодих чоловік, ворухнувши вухами на нерухомій голові. – Куди їдемо, салаго?

Удвічі молодший співмешканець у житловому вагончику не відповів одразу: з подивом удруге після поселення оглянув душову кабінку, туалет, кухню з електроприладами та з великою кількістю посуду.

– Чух-чух, – передражнив старшого, ще краще відтворюючи звуки потяга.