УКРАЇНСЬКИЙ БОРЩ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

15 червня 09:56

506

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Світанок зачепився за вікно їхнього вагончика – тихцем, лагідно, як та пір’їнка, яку підхопив і згодом кинув вітер, – колихався на їхніх очах, широко розплющених після сну. Вони нікуди не їхали, тільки в пам’яті миготіли тисячі будинків, дорожніх знаків і запалених у нічну пору ліхтарів. Пам’ять зблискувала спіралеподібно, бо знову і знову вихоплювала із простору домівку кожного, про що чоловіки розповіли один одному, піддавшись ліричному настрою.

– Чух-чух, – пожартував старший, сивиною відмежований од молодих чоловік, ворухнувши вухами на нерухомій голові. – Куди їдемо, салаго?

Удвічі молодший співмешканець у житловому вагончику не відповів одразу: з подивом удруге після поселення оглянув душову кабінку, туалет, кухню з електроприладами та з великою кількістю посуду.

– Чух-чух, – передражнив старшого, ще краще відтворюючи звуки потяга.

Одночасно сіли за стіл, накритий звечора, коли завітав до них поляк-роботодавець, власник цього незвичного помешкання пан Чіхо. Тоді погодили все, починаючи від зарплатні, випили за знайомство й години дві перекидалися в карти. Почергово програвали полякові – зумисне, за порадою хлопців-земляків, яких тимчасово замінили в панському господарстві: розчулений перемогами в улюбленій грі пан розщедриться на аванс, лишень натякни на нестачу злотих у кишені.

– Чух-чух, – старшому згадалось популярне в Галичині слово «чухати» у значенні квапливо йти, дуже доречне в їхній ситуації.

Проковтнули залишки вечері, нашвидкуруч прибрали зі столу і в робочому одязі – на будівництво ферми. Години виснажливої праці тягарцями лягли на плечі, повисли на руках та ногах. Старший поглянув на небо:

– З півночі дощ наближається.

– А ближче до нас випогодилось, хай йому грець! – зітхнув молодший.

Усміхнулися, побрели до гурту з канапками – обідня перерва.

– Гербати?* Кави? – метушився біля них син роботодавця, десятирічний хлопчина з рудою чуприною і з обличчям у ластовинні.

– Борщу, нашого українського, – пам’ять старшого зробила такий віраж, що навіть ударив йому в ніздрі приємний запах.

– Цо то? – ластовиння на обличчі хлопчини подалося вверх, розширилося, але хутко повернулося на місце.

– О, то казка, хлопче, – загомонів старший. – Казка, яку можна зачерпнути ложкою й зачаруватися, бо живе вона спочатку в землі, а потім торкаються її руками, вкладають у неї частку душі – найсвітлішу, неспоганену злобою, лихослів’ям чи іншою марою. Посмакуєш тієї казки – хочеться в інші повірити...

– Ніби й так... – сподобалось почуте молодшому.

З роботи повертались через містечко: туди у справі потрібно було шоферові. Зупинилися біля «Бедрьонки», магазину популярної в Польщі торгівельної мережі. Молодший нагадав старшому:

– Не говорити гучно в приміщенні, бо присоромлять... Культура!

– Басую.

– Пошепки басувати!

Ходили між продуктовими рядами, наповнили кошик делікатесами, порівняли співвідношення зарплат і цін у державі Євросоюзу та в рідній, похитали головами.

– Коли вже приєднаємося?..

Натрапили на відділ з овочами.

– Приготую борщ! – вигукнув старший, жонглюючи червоним бурячком.

– Не галасуй! – застереження молодшого привернуло увагу гурту молодиків.

– Галасуй, галасуй, тут усі свої, – відчеканив хтось у шкірянці та у джинсових штанах.

Спохопилися: як могли не помітити раніше земляків у типовому для них одязі, мімікою «то хмари, то сонечко», ходою «козак довго їхав верхи на коні». Таких не менше ніж п’ять десятків у магазині, а поляків у закутках – кіт наплакав.

Повернулися у вагончик, насвистували знайомі мелодії: обидва з дитинства мали неабияку здібність до художнього свисту, та жоден не спробував сценічної долі. Котрась із мелодій розбурхала апетит менш досвідченого свистуна.

– Хочу трускавок, – проспівав.

– Себто полуниць, – донеслося із сусіднього ліжка.

– Так, панове, поле поблизу. Тож піду назбираю.

– Облиш, пан розсердиться, бо ягоди лишень достигають – червоних катма, – здалося, що ця репліка, закутана в бас, задзеленчала шибками.

– А мусить знати? – молодший гайнув за двері.

За чверть години миска з полуницями прикрашала їхній стіл.

– Залий сметаною, розімни, – в басі з’явилися лагідні нотки.

– Слухаюсь! – козирнув спритник. – А декому варто пильнувати, щоб на гарячому... пан чи пані...

Старший зайняв пост знадвору під вікном, викурив цигарку, помилувався березами, між якими прозорилася теплиця, парою породистих коней у загородці, яких виплекали українці для розваг господарів, і бігцем у вагончик.

– Ніхто не зайде, – всівся за стіл.

Полунична страва наповнила вагончик божественним ароматом, чоловіки взялися за ложки й оніміли: на порозі рекламувало весну обличчя в ластовинні, знайоме «цо то» бабахнуло, як бомба.

– Та то... український борщ, – вуха старшого ворухнулися так помітно, що хлопчина, реготнувши, забув, чим цікавився, але вже наступної миті випалив:

– Можна скуштувати?

«Їсти казку ложкою». У голові хлопчини ця химерна фраза вертілася безупинно, смішила й розважала його, і тільки тепер, вечеряючи в українців, він повірив у таку дивину, та так повірив, що побіг, попрощавшись, розповісти про неї матері.

– Чух-чух, – торкнувся старший потилиці молодшого, – влипли?

– Хтозна... Поляки полуниць зі сметаною та цукром не розмішують, принаймні в цій місцевості.

Спочатку господиня рецепт українського борщу в них випрошувала, за якихось два–три дні вимагала в кожного окремо, тицяючи до рук гроші. Відмовляли, а спокою не було й не було. Допоміг Стівенсон, відомий поет і прозаїк, дарма що покійний: саме його непоступливі пикти з відомого твору, які забрали із собою в могилу таємницю вересового меду, переконали безмежно добру, але наполегливу польку відчепитися від заробітчан і виявити повагу до їхньої життєвої позиції. Старший нестямно радів, що хоча б раз згодився йому на заробітках фах учителя зарубіжної літератури...

*Чай.