У РАДОСТІ, ТА НЕ В ГОРІ…

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

20 березня 21:12

619

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Марія лежала й дивилась у вікно. Боліли очі. Світло вуличного ліхтаря виймало зіниці гострим вістрям. Чи то, може, їй лише здавалося… Але чомусь так пекло все тіло, ніби хтось у самісіньке вогнище вкинув. Зціплювала зуби, щоб хоч не закричати. Бо якби вирвалось із грудей те нелюдське голосіння, то й на небі почули б…

Важко стулила повіки. Так навіть ліпше. Ще б і вуха затулити. Залити воском чи смолою, щоб не чути отих стогонів за стіною. Протяжних і солодких, сповнених пристрасті…

Думки куйовдились у голові, штовхались, метушились. І марно було намагатися зібрати їх докупи, вблагати про спокій. Зусібіч на жінку тиснули стіни, душили застояним повітрям і важкою хворістю. У цій маленькій кімнатці, закритій від стороннього ока, минуло вже два роки її добровільного – чи вимушеного? – ув’язнення. З того боку дверей кипіло й нуртувало життя, лунав радісний сміх, а тут – лише монотонний цокіт старого годинника та світлини на стінах.

Розплющила очі. Прикипіла до тих фотографій. Ось вона – у весільному вбранні, з білосніжними квітами у волоссі й тонким серпанком вельона. Відкритий погляд, щастям по вінця наповнений. А поруч – коханий чоловік… На іншій світлині – їхня донечка Ліна. Така витончена, делікатна, з чарівними ямочками на щічках. Її найбільша втіха й безцінний скарб. Добре, що доля хоч до дитини прихильна. Марія щоднини благає у Всевишнього прихильності до Ліночки. Бо ж так дитина далеко – аж у Данії! Хоч і телефонує часто, але материнське серце не знає спокою. А у спогадах усе занотоване: і перше слово донечки, і перші несміливі кроки, і шкільні роки, що пролетіли так швидко – схаменутись не встигли… Уже декілька років минуло, відколи Ліна вийшла заміж за іноземця. Забрав данець Олав молоду дружину до себе. А матері тільки спогади лишились. Бо приїздить не так часто, як би того хотілося. Тільки й радості, що Лінин голос у телефоні почує та за онуків розпитає…

Глибоко вдихнула Марія. Усміхнулася. На тумбочці біля ліжка тьмяно світилася настільна лампа. У її тремтливому сяйві обриси минулого оживали, вимальовувались, підступали до ліжка. Не проганяла їх. Нехай приходять на тиху бесіду. Бо є що згадати, з чого посміятися і через що заплакати…

Квітиста весна

Батьки ледь не силоміць випхали її в місто.

– Їдь, – повчала ненька, – шукай роботу й живи як пані. Чи ти хочеш отак бабратись у кізяках, як ми з батьком?

– Але ж у колгоспній їдальні кухар потрібний! Просили, щоб погоджувалась, – впиралася, не уявляючи собі, як зможе проміняти зелене роздолля рідного села на бетонні міські мури.

– Ти, дочко, послухай, що кажемо. Поганого не порадимо, – втрутився вже й батько. – Хрещений обіцяв влаштувати тебе помічником кухаря в ресторан. То йди і навіть не думай! Аби хоч нігтиком зачепитися, а потім час покаже…

Стиснула волю в дрібний кулак, спакувала валізу й поторохтіла рейсовим автобусом у райцентр. Тут вона вчилася на пекаря, сюди знову життєвий шлях повернув.

Хрещений справді допоміг з роботою. Працювала в кухні попихачем. Усі дірки молодою і вправною дівчиною затуляли. Аж доки не помітив її здібностей сам директор. А все тому, що захворів кондитер і випічку шеф-кухар доручив Марії, знаючи, як смачно їй це вдається.

– Куштував якось твої пиріжки. Добрі, що тут скажеш, – скупо похвалив. – Ось маєш рецепти: читай, учись і хутко повертайся, щоб робота в руках горіла. На сьогодні замовили десяток завиванців із вишнею, андрути з горіховим кремом та сім порцій грибочків зі згущеним молоком. Візьмеш собі помічницею Валю – вона колись у пекарні працювала. Усе зрозуміло?

Тільки й того, що головою кивнула. Відтоді все й закрутилося. Директорові настільки сподобалася випічка Марії, що він наказав перевести її на посаду кондитера. І не прогадав. Бо відвідувачі потекли рікою. Як і слава про талановиту майстриню солодкої здоби.

Незабаром Марія переїхала з гуртожитку у власну однокімнатну квартиру. Облаштувалася. Хоч оселя була й невеличка, але вид за вікном вражав у самісіньке серце: широке плесо річки поміж стрімких берегів, порослих молодими соснами, березами й осиками. Там дівчина любила прогулюватись. Вмощувалася на прогрітому за день камені й розгортала цікаву книгу… Так і познайомилась зі Сашком, який часто спускався до річки порибалити. Розговорилися. Домовились зустрітися. А ввечері прогулялись у парку й зайшли в найближче кафе, щоб поласувати морозивом.

Сашко працював журналістом у місцевій газеті. Тож доброї пів години Марія слухала про те, яка цікава й захоплива в нього робота.

– Розкажи щось про себе, – врешті мовив.

Усміхнулася.

– Ну, моя робота не настільки публічна, як у тебе. Я лише кондитер у ресторані.

– Отже, смачно готуєш? – задоволено примружив очі. – Чудово! У вік тотальної емансипації з цим складно останнім часом. Жінки хочуть керувати, будувати, командувати й аж ніяк не смажити млинці в кухні…

– Одне іншому не заважає.

– Ти справді так думаєш?

Вона ствердно кивнула. Сашко заховав у кутиках чітко окреслених губ іронічну посмішку. Марія того навіть не зауважила… Її думки полонили його гарні очі, густий соковитий голос і руки, теплі та лагідні. Коли торкнувся декілька разів її пальців, ніби струмом пронизало…

Декілька місяців зустрічей. Освідчення. Весілля. Квітиста весна юності, сповнена мрій, тільки набирала сили…

Щедре літо

Декілька років після одруження обживались у новій кооперативній квартирі. Зробили сучасний ремонт, прикупили дефіцитні меблі. Марія була на сьомому небі від щастя, коли дізналася про свою вагітність. Адже до народження дитинки побут був облаштований найкраще.

Сказала про свій стан чоловікові. Він невимовно зрадів! І відразу заходився телефонувати своїм колег ам і друзям.

– Навіщо це все? – дивувалася Марія.

– Гріх не відсвяткувати таку подію. Махнемо за місто, посмажимо шашлички під музику. Шампанське – рікою! Треба обмити майбутнє народження сина.

– А може, донечки, – усміхнулась лагідно.

– У нашому роду завжди хлопчики народжувались – і в діда, і батька. Тому й у мене так буде.

Промовчала Марія. А коли за сім місяців народила донечку, Сашка ніби підмінили. Він ходив похмурий, як дощова ніч. Уперше дитину взяв на руки десь аж за пів року. Мовляв, раніше боявся, бо маленька була. Образа пекла Марію зсередини. Не за себе – за Ліночку. Бо як можна не любити це золотоволосе янголятко з розсипом кучериків і променистими оченятами! Цю усмішку, що затуляє собою сонце…

Дівчинка росла допитливою і чемною дитиною. Коли пішла до школи, вчителі натішитись не могли. Усе нахвалювали, що розумна й вихована. Тоді, певно, й відтануло Сашкове серце. Побачив ураз, що донька на нього зовні схожа. Почав проводити з нею більше часу, навіть на риболовлю брав.

Літо подружнього життя нарешті розпогодилось. Пригріло сонечко. Марія відчула полегшення. Не стрималась, щоб не похвалитися перед сусідкою, яка пів року тому оселилась у їхньому будинку:

– Ох, Даринко! Я така рада, що Сашко з Ліною зблизився. Знову сьогодні пішли на річку карасів смикати.

– Добре тобі, – сусідка заздрісним поглядом повела затишною оселею сусідів. – Дім – повна чаша, люблячий чоловік, чудова робота. І дитина золота. Не те що в мене – чортяка з рогами росте. Учора знову з цигаркою в писку спіймала. То витіпала, як коноплі.

– І що ж Михась? Як виправдовувався?

– Та! – махнула рукою і важко зітхнула. – Якби батько був, то боявся б. А так…

– Невже ніколи навіть не запитає про сина? Поїхав і все?

– І все. Тепер у Дмитра інша родина. Не потрібен йому Мишко… От малий і казиться.

Марія співчутливо погладила подругу по руці, підсунула до неї горня з чаєм.

– Ти вродлива й молода жінка. Ще влаштуєш свою долю. Не муч себе…

Дарина метнулася темними очима до вікна. Там розгулявся дрібний дощик, малюючи на склі химерні потічки візерунками. Жінка похитала головою.

– Ти правильно кажеш. Треба будувати власне щастя. Бо ще трохи – і Михайло виросте, піде на власний хліб. Не хочу лишитись у гіркій самотності.

Марія усміхнулася. Хіба ж може така красуня не подобатись чоловікам? Висока, струнка, з довгим чорним волоссям і звабливо накресленими губами. Дарина аж пашіла нерозтраченою пристрастю. Лише сліпий міг би того не бачити…

Дощова осінь

Осінь заплакала дощами. Загорнула тендітну постать Марії у плащ, зітканий із вологих, холодних вітрів. Усередині щось надламалось і повільно помирало. Разом із жінкою. Бо за два роки після весілля дочки дізналася про чоловікову зраду…

Тієї ночі прокинулася від незрозумілого холоду. Сашка поруч не було. Марія встала. Накинула халат і пішла в кухню.

Боліло горло. Приклала руку до чола – так і є! Грип усіх на роботі подолав, а тепер і до неї дістався.

Випила ліки. Прислухалась. Де ж чоловік? Підійшла до дверей убиральні.

– Любий, ти там? – тихо запитала.

У відповідь – німа тиша. Аж раптом за вхідними дверима, на сходовому майданчику, почулися скрадливі кроки й жіночий сміх. На спині сипнуло морозом. Стукнули двері Дарининої квартири. Сашко навшпиньки зайшов у коридор. У самому спідньому…

Жірка задихнулась від пронизливого болю. Із грудей вирвався стогін. Спалахнуло світло. Він важко прикував Марію очима до стіни. Бліде обличчя вкрилося плямами злості.

– Чого виєш? Ну, скочив разок у гречку, то й що? Усі так роблять. Я теж не святий.

Сльози заслали очі. Стало раптом так важко дихати!

– Не всі, – хрипко витиснула й пішла у спальню, хитаючись, наче п’яна.

Сашко тієї ночі спав у вітальні. А вранці пішов на роботу, навіть не попрощавшись. Тоді ж і вирішила подавати на розлучення. Зради вона ніколи не пробачить! Крапка…

Та осінь була справді сльотавою надміру. Зранку періщив дощ. Мокрий асфальт блищав чистим склом. Тож водій новенького «Форда» не зміг упоратись із керуванням, вилетів на тротуар, зніс із ніг Марію, яка саме поспішала на роботу, і поділив її життя на «до» і «після»…

Лікарі зібрали розтрощені ноги майже по кісточках. Прогнози були невтішні.

– Ходити ви нормально не зможете. Потрібен візок… Але сидіти, лежати, рухати тілом – запросто. Тож не опускайте рук і вірте у краще. Іноді стаються дива…

Жінка змучено усміхнулась і похитала головою:

– Не зі мною…

Як у воду дивилася: вже майже три роки пересувається у візку. Та й то тільки тоді, коли доглядальниця вивозить на прогулянку. Ліночка платить тій жінці чималі гроші, щоб доглядала маму. Бо сама не може приїхати – нещодавно народила другу донечку. І Марії до себе не забере. Хіба ж то завиграшки – в таку далечінь хвору жінку везти?!

На кожен дзвінок доньки відповідає, що все добре:

– Не турбуйся! Мені вже краще.

– Ти завжди кажеш одне й те ж… Не знаю, чи то правда, чи ти просто не хочеш, щоб я хвилювалася.

– Ліночко! Змінімо тему. Розкажи мені про онучок…

Дочка розповідає, а Марія сонцем світиться. Скільки треба їй для щастя? Знати, що в дітей та онуків усе гаразд – ото й усе… А власне самопочуття – то таке… У душі давно панує крижана буря…

Зима самотності

Марія знову обвела очима кімнату. Зі світлини на стіні усміхалися батьки. Біль огорнув серце. Немає її сивих голубів! Полинули у вирій вічності. А так би хотілося пригорнутися до маминих грудей, зануритись у батькові обійми!.. Звірити їм свою журбу. Щоб розрадили й підтримали. Бо дочці й досі не сказала правди про її батька. І нікому про те не розповідала. Навіщо з дому бруд на загальний огляд виносити? Без того сусіди давно перешіптуються.

А Сашко з Дариною навіть не ховаються. Він свою коханку вже й додому не соромиться приводити. Зачиняться в кімнаті, де й досі стоїть їхнє подружнє ліжко, і розкошують.

Судомне хлипання вирвалось із глибини грудей. Марія затулила обличчя долонями. Повільно, надриваючи жили й нерви, підвелась. Посунула неслухняні ноги, сіла. Затуманеними очима прикипіла до стелі. Вуста беззвучно шепотіли щось, відоме лише їй.

Та коли за стіною знову почулося ритмічне скрипіння ліжка й солодкі стогони, шепіт набрав сили:

– Чого ж варта твоя шлюбна обітниця, чоловіче? У радості, та не в горі… Не в горі…