З поштової скриньки

Марія лежала й дивилась у вікно. Боліли очі. Світло вуличного ліхтаря виймало зіниці гострим вістрям. Чи то, може, їй лише здавалося… Але чомусь так пекло все тіло, ніби хтось у самісіньке вогнище вкинув. Зціплювала зуби, щоб хоч не закричати. Бо якби вирвалось із грудей те нелюдське голосіння, то й на небі почули б…

Важко стулила повіки. Так навіть ліпше. Ще б і вуха затулити. Залити воском чи смолою, щоб не чути отих стогонів за стіною. Протяжних і солодких, сповнених пристрасті…

Думки куйовдились у голові, штовхались, метушились. І марно було намагатися зібрати їх докупи, вблагати про спокій. Зусібіч на жінку тиснули стіни, душили застояним повітрям і важкою хворістю. У цій маленькій кімнатці, закритій від стороннього ока, минуло вже два роки її добровільного – чи вимушеного? – ув’язнення. З того боку дверей кипіло й нуртувало життя, лунав радіс...