У ПОШУКАХ СОН-ТРАВИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

24 липня 12:04

443

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Найімовірніше, так би і сталося, бо Андрій таки втомився від Тіниної байдужості, якби раптом вона… не злякалася. Не того, що позбудеться такого відданого шанувальника – вона боялася втратити нагоду хоча б заочно бути присутньою в житті коханого. І так, їй таки добряче набридли материні прискіпування, мовчазне невдоволення батька і ота жіноча самотність, усвідомлення якої у двадцять з невеликим хвостиком і майже в тридцять зовсім різні. У першому випадку це як короткочасна весняна гроза, після якої одразу ж на небі з’являється тепле яскраве сонечко, а у другому – ти надовго опиняєшся в полоні холодних осінніх днів, з їхньою ранковою мрякою та затяжними дощами. Доволі гнітюче відчуття, яке дедалі частіше з’являлося в Тіни.

І вона знову почала зближатися з Андрієм. То Тіні потрібна була якась порада, то його чоловіча допомога в оформленні класу. А потім Андрій запросив дівчину на свій день народження, який вирішив відсвяткувати лише з нею.

– Ти можеш зробити мене найщасливішим у світі чоловіком, – промовив, опустившись перед Тіною на коліно і простягнувши їй каблучку. – Якщо ж тобі зовсім до мене байдуже, я назавжди зникну з твого життя, бо бути з тобою поруч, але не разом – то мука.

Тіна погодилась на його пропозицію.

Вранці, прощаючись з Андрієм, відповіла на його поцілунок. Але вуста її були холодні, безтрепетні, ніби з них якась невідома сила забрала життєдайне тепло.

«Нічого, поступово Тіна звикне до мене, – втішав себе Андрій. – А я вже постараюся зробити все, аби вона відчула себе бажаною, щасливою жінкою».

Штучні квіти ніколи не подарують тієї насолоди, що живі. Вони можуть бути кращими, яскравішими, пишнішими, але непримітна лісова фіалка чомусь змушує людське серце завмирати від якогось надзвичайно тендітного, трепетного почуття, а букети з дорогого шовку, паперу чи пластику залишають нас байдужими, хіба що породжуючи в нас захоплення майстерністю людських рук. Мабуть, це тому, що вони мертві, а в найменшій рослинці, яку створила природа, пульсує життя.

Так-от, Андрієві інколи здавалося, що він тримає в руках не живу, а штучну жінку.

Спочатку він натішитися не міг тим, що нарешті володіє Тіною. Навіть від того, що може просто торкатися її руки, пригортатися до коханої, сидіти поруч із нею, отримував неймовірну насолоду. А вже ночі… Андрій не міг тепер уявити свого життя без коханої. Поспішав після роботи додому, щоб допомогти їй чи то в кухні, чи у виготовленні роздаткового матеріалу або ще чогось. Тіна була вдячна йому за це, жартувала, що половина її зарплатні – то його заслуга, а Андрій думав цієї миті: «Я готовий для тебе на все, тільки подаруй мені хоча б маленьку частку свого тепла, поділися щедрістю жіночого тіла, бо я відчуваю лише твою нехіть, від якої і сам незабаром скрижанію».

Створювалося враження, що вони обоє опинилися в завмерлому кадрі. Навколо вирувало життя зі зміною картин природи, інтер’єрів, дійових осіб, почуттів, а вони, ніби зачаровані, застигли у своєму безсиллі: Андрій майже втратив надію, яку плекав перед одруженням, а в Тіни, правду кажучи, навіть не виникало бажання підтримувати її в чоловікові. Хоча остаточно розірвати з Андрієм стосунки все ж таки не наважувалася, адже звикла до того комфорту і піклування, якими він її оточив. Дівчина розуміла, що бере від цього шлюбу більше, ніж віддає, і що чинити так – означає бути егоїсткою, але пасувала перед цією слабкістю.

Маля. Воно мало б поєднати цих двох чужих людей. Інколи це спрацьовує. Але буває й навпаки. Особливо тоді, коли в парі кохає лише один.

Тіна відчувала, що їхній з Андрієм шлюб руйнується щохвилини, і тому серйозно задумалася над дитиною, яку раніше не мала наміру народжувати від нелюбого чоловіка. Чомусь дуже боялася, що не зможе полюбити її так безмежно, так міцно, як має любити мати. Тіна припинила вживати протизаплідні пігулки (робила це, приховуючи від Андрія), проте однаково не вагітніла.

Не вперше Тіна пошкодувала про скоєне в юні роки. Десь за рік після того, як позбулася небажаної вагітності, вона побачила в центрі міста Віталія з дитячим візочком. Як згодом виявилося, він чекав на дружину, яка зайшла до магазину неподалік. Тіна скрадливо спостерігала за коханим, ховаючись за спинами людей, які стояли на тролейбусній зупинці. Віталій раз у раз заглядав до маляти, щось говорив, мабуть, заспокоюючи чи розважаючи його.

«Це могла б бути моя дитина», – сумно подумала дівчина.

І відразу ж з’явилося усвідомлення: «Своє маля я вбила власними руками!».

Довго Тіна не знаходила спокою після тієї зустрічі й не раз їй ввижався той дитячий візок, над яким схилявся Віталій. Потім змирилася з непоправним, хоча каяття час від часу ятрило душу.

Тепер відчула: вона любитиме своє дитя, незважаючи на відсутність такого почуття до його батька. Жага материнства прокинулася в Тіні з такою силою, що вона наважилася поділитися своїми побоюваннями з Андрієм.

– Якщо нам не судилося стати батьками, не біда, – заспокоїв він Тіну. – Я кохаю перш за все тебе, а не твою здатність зробити мене татусем. Зрештою, у світі дуже багато сиріт, і їм також потрібна сім’я.

Після тієї розмови минуло в надіях ще три роки. Спробували вдатися і до штучного запліднення, однак безуспішно. Може, тому, що на той час в Україні в цій галузі ще мало було досліджень, а може, тому, що доля вирішила не давати Тіні ще одного шансу стати матір’ю, бо чомусь і справа зі всиновленням закінчилася в них також невдачею.

Уже було подолано перші бюрократичні перешкоди, і Тіна з Андрієм поїхали в дитячий будинок, аби визначитися з тим, кому вони стануть батьками. Директорка запропонувала зайти в ігрову кімнату, де саме перебували дітки. Тіна чекала те, що душа їй підкаже: ось саме цей малюк змусить у ній щось ворухнутися, саме він, можливо, кинеться до неї, і тоді станеться те, про що вона читала в сентиментальних оповіданнях, бачила у фільмах. Однак, на диво, діти байдуже відреагували на прихід гостей. Так, вони з радістю прийняли принесені солодощі, фрукти, іграшки, але не поспішали ні з обіймами, ні з поцілунками.

На здивування Тіни, директорка промовила:

– Звикли. У нас часто бувають гості, які обмежуються лише подарунками. А ми й не ведемо з дітками бесід про те, що по них повернеться матуся чи татусь. Навіщо дітей розчаровувати? Трапляється таке диво рідко.

Тіна мовчки дивилася на дітей і усвідомлювала, що й вона жодному з цих хлопчиків чи дівчаток не стане матір’ю. Ці галасливі дітлахи їй зовсім чужі! Вони не Віталієві, навіть не Андрієві, не її – цих дітей народили якісь невідомі жінки, зіпсовані (адже не може нормальна жінка відмовитися від маляти, яке дев’ять місяців виношувала під серцем, була з ним єдиним цілим), можливо, невиліковно хворі, і оті всі вади неодмінно відгукнуться в їхніх дітях. Це станеться рано чи пізно, і Тіна житиме в постійному страху, чекаючи на це. Чи готова вона до такого випробовування, до цієї вічної тривоги? Ні і ще раз ні!

Вони їхали додому мовчки.

Нарешті Тіна наважилася заговорити:

– Пробач мені… Я не змогла.

Андрій торкнувся її руки:

– Усе добре. Я кохаю тебе.

Нещодавно Тіна відсвяткувала шістдесятиріччя. Вона все ще має гарний вигляд на свої літа. Щоправда, давно потьмяніло золото її кіс, а колись яскраво-сині очі згасли і тепер нагадують своїм кольором безбарвне небо в холодні зимові дні, коли сонце надовго сховається за хмарами. Здається, так само холодно і в її серці, бо рідко коли з’являється на Тіниному обличчі тепла усмішка, ота, яка вабить до себе людей. З усіма жінка ввічлива, люб’язна, але не більше. Ніхто не знає, що коїться в Тіниній душі, бо нікому її не відкриває, навіть Андрієві. Хоча й знає, що той здогадується і про її думки, і про почуття, тому інколи дивиться на неї не зі звичним обожнюванням, а з ледь помітним несміливим докором. Зрідка Тіну мучить сумління, бо вона розуміє, що її чоловік заслуговує не лише на повагу.

«Але ж Андрій знав, що я кохала іншого! – одразу ж виправдовує себе. – На що сподівався?»

Авжеж, роки стишують пристрасть, і Тінине почуття до Віталія вже відрізнятиметься від того, що було в юності. Але воно й досі хвилює її серце, яке Тіна колись так щиро подарувала коханому. Натомість отримала вбивче розчарування в найкращому людському почутті.

Колись вони таки опинилися віч-на-віч. Це трапилося на святкуванні дня народження колеги Андрія і Віталія. Тіна спочатку відмовлялася йти туди, бо знала, що там буде й Жанна, яку вважала винуватицею свого нещастя.

– Самому мені незручно там з’являтися, тож без тебе я не піду, – категорично промовив Андрій.

Тіна змушена була погодитися, щоб не ставити його в незручне становище.

Липень надокучав аномальною спекою, і, незважаючи на кондиціонери, у приміщенні, де відбувалося святкування, було задушливо. Тіна вийшла на присадибну територію і сіла на лавочку під крислатим кедром. Заплющила очі, поринувши на мить у юність.

– Сон-траву я знайду…

Їй, Тіні, також тоді дуже хотілося знайти те диво-зілля, яке допомогло б зазирнути в душу коханого. Вона ніяк не могла повірити, що оте все, що з ними відбувалося, для Віталія було звичайною інтрижкою, черговою розвагою. Не вона, а Жанна стала прикрою випадковістю в його житті. На жаль, Тіні забракло сміливості, щоб поборотися за своє кохання. Вона відразу ж здалася. А якби… Занадто пізно. Тепер уже справді нічого не виправити.

– Про що думаєш?

Тіна так заглибилася у свої спогади, що не почула кроків Віталія.

– Про тебе. Про нас, – не покривила душею.

Він зітхнув. Сів поруч. Мовчав якусь хвилину.

– Ти так і не пробачила мені?

Тіні не хотілося з’ясовувати стосунків. Жінка раптом зрозуміла, що правди вона так і не дізнається. А чи хотіла вона її почути? Може, хай усе залишиться таким, як є в її ілюзіях? Віталій її кохав, але підступна Жанна змусила його одружитися, переконавши в тому… В чому? Це вже не має значення.

– Тебе шукає дружина.

На ґанку стояла Жанна, роззираючись навсібіч.

– Ото вже… – з прикрістю промовив Віталій. – Жодної хвилини спокою не дасть!

Незважаючи на невдоволення, піднявся і пішов дружині назустріч.

Тіна дивилася, як віддалялася його постать. Усі наступні роки, згадуючи Віталія, жінка чомусь спершу бачила перед собою не його вродливе обличчя, не ті темно-сірі очі, які з любов’ю дивилися на неї в їхні короткі зоряні ночі, а саме цю покірну постать, яка миттєво виринала в її уяві. Ні, він таки не здавався щасливим чоловіком!

Якби ми мали змогу читати чужі думки… Хоча б у якісь вирішальні миті, важливі для нашого життя. Уявляєте, скільки шлюбів з корисливою метою не зареєстрували б, скільки доль людських не було б зруйновано!? Скільки життів людських урятувала б така здатність! Кажуть, що такі унікуми (їх іще називають телепатами) існують, але не всі мають змогу звернутися до них по допомогу.

А от сон-трава наразі доступна кожному з нас. Раптом виявиться, що легенда про її властивість відгадувати сни, а можливо, й думки тих, кого ми кохаємо, не така вже й фантастична? Повіримо в це хоча б на коротку мить! Однак, шукаючи цю чарівну квітку, будьте обережними, бо вона здатна не лише заспокоїти ваше серце, а й отруїти його болем зневіри.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.