У ПОШУКАХ СОН-ТРАВИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

16 липня 22:04

575

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Сині очі на пів обличчя під виразними чорними бровами, ніжно-рожева шкіра, подібна до коштовної порцеляни, вуста нагадують своїм кольором доспілі вишні, а ще хвилясте світло-русяве волосся, заплетене в косу, що сягає трохи нижче за спину, – це Тіна.

Йде вулицею – озираються не лише чоловіки, жінки також мусять визнати: красуня! Трішки псував гармонію форм і кольорів завеликий ніс, але коли ви зустрічалися з глибоким, щирим поглядом дівчини, той недолік одразу випадав з поля зору. Бог, даючи дитині життя, мабуть, тієї миті мав надзвичайно гарний настрій, бо щедро обдарував Тіну й іншими талантами. Була вона здібною до науки, а ще гарно співала. З першого класу їздила на всілякі творчі конкурси, концерти і привозила звідти грамоти, а інколи й скромні подарунки: книжки, іграшки, якісь сувеніри.

Мати з батьком натішитися не могли своєю одиначкою, однак уголос намагалися зайвий раз її не захвалювати, аби тим не розпестити дитину, а водночас і не зурочити.

«Ти наша розумниця! Іншого ми й не очікували», – отакою зазвичай була їхня реакція на успіхи донечки.

Узагалі, в їхній сім’ї емоції ніколи не переходили певних меж. Раділи спокійно, сперечалися стримано, сумували також без надміру.

Коли помер дідусь Кирило, Тінин татко, який доводився йому сином, розважливо прокоментував це горе:

– Такі закони життя. Рано чи пізно це трапляється з кожною людиною.

Семирічна на той час Тіна жахнулася:

– Отже, і я помру?!

Татусь трохи зам’явся, однак вирішив не приховувати суворої правди від дитини.

– Так, але це станеться нескоро, – все-таки заспокоїв її. – У тебе попереду цілі десятки років!

Дівчинка довго не могла отямитися від усвідомлення свого тимчасового існування. Однак згодом нові події, нові враження стерли гостроту прикрого відкриття, крім того, мати обнадіяла Тіну розповідями про те, що вчені їхньої країни працюють над створенням ліків від усіх хвороб, а отже, і від смерті. Можливо, останнє домислила сама Тіна, але то вже не мало значення. Майже до повноліття вона тішила себе цією рожевою казкою.

У п’ятнадцять років Тіна стала студенткою педагогічного училища. Тоді навчання в таких закладах могли дозволити собі тільки учні з високим рівнем знань. На одне місце претендувало по п’ять-сім осіб. Звісно, дівчина успішно склала всі іспити, бо й справді мала чудові знання. Траплялися і тоді «липові», як їх називали, відмінники, але то не про Тіну – її оцінки заслужені, бо татко з матір’ю, вчителі тієї ж школи, де дівчина навчалася, нізащо не могли дозволити, щоб хтось дорікнув їм необ’єктивним оцінюванням власної дитини.

– Ви аж надто суворі до Тіни, – інколи зауважували колеги. – Вимагаєте від неї більше, ніж від інших, а на оцінки скупитесь. Лише з ваших предметів у Тіни нижчі бали, ніж поставили інші вчителі. Невже ви не розумієте, що через це вона не отримає свідоцтва з відзнакою?

Таке свідоцтво в той час давало право на зарахування до навчального закладу без складання іспитів.

– Нічого страшного! – вперто стояла на своєму Тінина мати, Віра Павлівна. – Це стимулюватиме її краще підготуватися до вступу.

Історик за фахом, вона, мабуть, вважала себе також непоганим психологом, думала, що добре знає свою доньку, якій різні складнощі будуть лише на користь, адже саме вони гартують людину. Мати так і пояснила Тіні, яку все ж таки зачепила надмірна принциповість батьків:

– Якщо ти не навчишся долати маленькі труднощі, то спасуєш перед великими. А в житті їх не уникнути. У чому проблема? Доведи, що маєш знання, які гідні вищої оцінки. Тоді ми з батьком визнаємо свої помилки. Хоча які там помилки! Завжди за бажання можна присадити будь-якого учня якимось каверзним запитанням. Тебе також.

Тіні хотілося запитати, а чи самі батьки впевнені на сто відсотків у своїх знаннях, але дівчина добре знала, що в їхній сім’ї не заведено зазіхати на авторитет старших, тому промовчала. Змалечку Тіну привчали до того, що кожен свій крок вона має зважувати і, перш ніж його зробити, треба подумати, чи не завдасть вона ним неприємностей своїм близьким. Варто визнати, що жодного разу Тіна не підвела їх, не змусила червоніти за свої вчинки.

У педагогічному училищі дівчина швидко освоїлася, і її світлина впевнено зайняла місце на дошці «Наша гордість». Знову були грамоти за успіхи в навчанні, за перемоги в різних олімпіадах, конкурсах, зокрема й у творчих. Врода Тіни на піку юності ще більше розквітла, змушуючи страждати серця хлопців-однокурсників і тих, хто старший. Страждали, бо красуня зовсім не звертала на їхні залицяння уваги. Мабуть, не прийшла до неї ще та пора, коли в серці пробуджується кохання. Тіна приймала від своїх шанувальників квіти, навіть ходила з хлопцями на побачення задля цікавості, але серйозно все те не сприймала.

«Аби трохи розважитися, голову провітрити, бо вона мало не тріщить від усіляких формул, теорем і правил», – пояснювала подругам, які запитували, навіщо марнує час на хлопців, з якими не планує зав’язувати стосунки.

І лише коли на передостанньому курсі до них у педучилище влаштувалися на роботу два викладачі музики, байдуже серце неприступної гордівниці прокинулося від якогось незрозумілого солодко-болісного почуття. То Тіну охоплював раптовий безпричинний сум, аж до плачу, то щось радісне піднімалося в душі, також ніби без приводу, то їй хотілося просто, завмерши і заплющивши очі, годинами лежати на ліжку й думати про нього, найкращого… Її ніжне обличчя аж пломеніло від тих уявних картин, хоча там нічого аж надто сороміцького й не було. Таке собі… Ось він пригорнув Тіну до себе чи просто за руку взяв, в очі ніжно зазирнув… Коли Тінина фантазія сміливішала до поцілунку, то дівчина аж затуляла руками обличчя чи натягувала на нього простирадло, ніби боялася, що хтось дізнається про її найзаповітніші мрії.

А хлопці-музиканти й справді були гарними! Особливо Віталій Анатолійович. Уже самою усмішкою змушував дівочі серця битися частіше. Чимось нагадував відомого в ті часи радянського актора Олега Відова. Директор педагогічного училища, приймаючи молодих викладачів на роботу, важко зітхнув, ніби відчуваючи, що з ними прийдуть і додаткові клопоти: більшість колективу – жінки, та й студентські групи скупі на хлопців. Отож вирішив попередити:

– Ви – хлопці молоді, гарні, а в нас тут дівочий заповідник, тому обійдімося без зайвих пригод. Щоб і я спокійно спав, і ви не мали проблем. Сподіваюся, ви мене зрозуміли?

Ті, дружно закивавши головами, відповіли майже в один голос:

– Авжеж, зрозуміли.

Вийшли після співбесіди і, звичайно, відразу ж забули про те застереження. Молодість! Хіба можна її поставити в якісь рамки, коли йдеться про почуття? У ці роки всі емоції сягають граничних показників: кохати – до божевілля, ненавидіти – також до краю!

Варто сказати, що обидва хлопці мали вже досвід в особистих стосунках. Вони закінчили виші, а в тому середовищі більшість юнацтва встигала пройти етапи пізнання протилежної статі. Щоправда, не завжди ті студентські романи закінчувалися маршем Мендельсона – частіше залишали після себе тільки приємні спогади. Траплялися, звісно, і драми, бо як без них? Життя не терпить одноманітності.

Андрія Васильовича спіткало на тому шляху розчарування: його залишила дівчина. А от Віталій Анатолійович, навпаки, сам ледве втік від своєї, бо вона надто наполягала на поході до РАЦСу, а він у свої двадцять три аж ніяк туди не поспішав.

– А чому ти проти? – дивувався приятель (Андрій і Віталій товаришували з першого курсу). – Віта гарненька, кохає тебе, крім того, заможна. Он який дорогий подарунок купила тобі на день народження (мав на увазі гітару, і справді недешеву). Недурна, зрештою. Чого тобі ще треба?

Віталій віджартовувався:

– Андрійчику, навколо стільки таких дівчат, і ще значно кращих, а ти пропонуєш мені ще з молодих років зв’язати себе путами Гіменея з однією! Ні, я хочу скуштувати різних напоїв, порівняти і знайти найкращий для себе.

Вони відразу помітили одне одного і відчули отой потяг, який виникає між чоловіком і жінкою. У Віталія він був цілком усвідомлений. Так, він бажав цю дівчину! Не тому, що був таким собі некерованим самцем, ні – то був потяг до тієї досконалості, яку чоловік бачить в одній жінці й не помічає в іншій. Як вона взяла інструмент у руки, як нахилилася над ним, як перегорнула сторінки нотного зошита, а тоді несміливо подивилася на нього, очікуючи вказівок, – усе в ній вабило його чоловічу сутність. Віталієві захотілося торкнутися тендітної дівочої руки, і він ледь стримав себе, щоб не зробити цього.

– Над чим ви працювали з попереднім викладачем?

Тіна назвала декілька творів.

– Зіграйте той, який найбільше вам подобається.

То був полонез Огінського. Ніжні звуки полинули аудиторією. Віталій, неочікувано для себе, раптом відчув у знайомій мелодії щось нове, що лягало на його душу чистою прозорістю, змиваючи з неї оту вдавану юнацьку брутальність, яку вважав майже своєю візитною карткою у стосунках із жінками.

«Гарна, мила дівчинка. Ще зовсім юна, незіпсована… – подумав він, повертаючись увечері додому. – Зустрітися б із Тіною через декілька років… А сьогодні можна й під суд потрапити за стосунки з неповнолітньою».

Хоча в ті часи за «аморалку» суворо карали, це не зупиняло ні справжніх негідників, ні тих, до кого кохання прийшло не за віковим графіком. Віталій не зараховував себе до перших, бо нікого не силував до взаємин із ним і зайвими обіцянками не обдурював, однак і почуття до юної студентки, хоча вони і схвилювали його, не вважав чимось надто серйозним. Сподівався обійтися приємним фліртом.

Тіна… О, з Тіною коїлося щось неймовірне! Вона почувалася так, ніби стоїть на краю прірви, тримаючись за руку коханого. Забере він її – і дівчина впаде в ту прірву, зникне в ній назавжди. Навіщо Тіні життя без Віталія?

А навіщо такі крайнощі, скажете ви? Ні, дівчина зовсім не мала наміру вкорочувати собі віку. То все було на рівні відчуттів. Є нагода бачити коханого – літала на сьомому небі від щастя, немає – пустка в душі та темрява навколо. Знову ж таки ота юність зі своїми крайніми полюсами. Згодом Тіна навчиться жити помірковано, як і її розсудливі батьки, але не раз шкодуватиме за тим часом, коли керувалася не розумом, а своїм, нехай і нерозважливим, серцем.

У педучилищі періодично влаштовували різні творчі звіти, огляди, конкурси, у яких брали участь не лише студенти, а й викладачі. Віталій Анатолійович, як виявилося, також мав непоганий голос. Спільні репетиції, виступи на святкових концертах… Вони, звичайно, зближували викладача і студентку, стираючи бар’єри між їхніми різними статусами. Непомітно перейшли на «ти». Звичним стало проводжання Тіни до дому після музичного заняття, яке в неї було останнім і закінчувалося пізно ввечері.

– Навіщо ти баламутиш дівчині голову? – запитав якось Віталія Андрій, з яким вони винаймали квартиру. – Чи, може, дочекаєшся її повноліття й одружишся з нею? Тоді нечесно підтримувати близькі стосунки із Жанною.

Та працювала в будинку культури цього ж містечка хореографом. Гарненька дівчина зі стрункими ніжками і тендітною фігуркою подобалася багатьом чоловікам, і не один із них бажав би мати Жанну за дружину, однак знайомство з Віталієм визначило її вибір. А він і не опирався цим стосункам, бо Жанна йому також подобалася. Про майбутнє з нею поки що не задумувався – насолоджувався тим, що має в цей момент.

– Як ти, Андрійку, любиш усе ускладнювати! – відмахнувся Віталій від повчань друга. – Чому відразу розлучатися чи одружуватися? На все свій час. Ти сам чомусь не квапишся сунути голову в подружнє ярмо, а мене все підштовхуєш туди.

– Та ж я ні з ким і не зустрічаюся, – промовив Андрій.

– І даремно. Он психологиня сохне за тобою. Чим тобі не підходить? Симпатична, розумна, небідна, з квартирою, – озвучив таку саму пораду, яку колись отримав від приятеля щодо Вікторії, своєї колишньої дівчини.

Андрій промовчав. Хіба ж міг визнати, що і його нестримно ваблять до себе сині очі юної красуні? От тільки дивлячись, яким поглядом вона проводжає постать його товариша, Андрій усвідомлював, що в нього немає жодного шансу на взаємність. Отож і розмови на цю тему зайві.

– Сон-траву я знайду в березневім саду

І сни твої відгадаю, мила…

Тіні, яка сиділа в актовій залі та слухала пісню у виконанні коханого, здавалося, що всі зрозуміли, кому він її адресував. Адже недаремно замість слова «чорноока» Віталій проспівав «синьоока». А як дивився на Тіну! Він також кохає її! І ця пісня – це його привселюдне освідчення!

Як легко в юному віці пристрасть сприйняти за кохання! А це ж зовсім не рівноцінні речі. І якщо кохання без пристрасті не існує, то вона без нього чудово себе почуває.

Після виконання своїх номерів хлопці вийшли у фоє.

– Послухай… – Віталій трохи зам’явся. – Ти не міг би переночувати в когось із наших?

Андрій здивувався:

– Але ж ти казав, що Жанна поїхала в село до бабусі...

Віталія трохи роздратувала прискіпливість Андрія.

– Так, вона справді поїхала, але мені потрібно…

– А-а-а… Ти все ж таки вирішив… – нарешті здогадався Андрій.

Спробував застерегти:

– Чи варто?

Віталій усміхнувся:

– Прибережи свої повчання для своїх майбутніх діточок. Гаразд?

Тіна бачила іншого Віталія. Безмежно закоханого в неї, ніжного і пристрасного, з яким і найтемніше небо здавалося зоряним. До закінчення навчання залишалося три місяці, у вересні Тіні виповниться вісімнадцять, і вона очікувала на продовження казки з назвою «Щасливе одруження». Але наприкінці травня дівчину перестріла Жанна, яка дуже популярно пояснила, хто з них ким доводиться Віталієві.

– Він тобі не повідомив, що незабаром стане татусем? І що ми вже подали заяву до РАЦСу? А ти для нього… Як це делікатніше сказати…

Побачивши зблідле обличчя Тіни, Жанна вирішила не добивати її остаточно.

– Ну, захотілося хлопцеві трохи розважитися, зняти напруження, поки я відсутня. Я, звісно, не в захопленні від цього, але сама бачиш: він чоловік гарячого темпераменту. А ти це сприйняла за кохання? Яка довірлива!

Тіна стояла, відчуваючи, як щільнішає бруд на її тілі. Їй навіть дихати стало важко. За що Віталій так із нею? А може, ця дівчина каже неправду?

– Навіть не сумнівайся, – запевнила та, ніби прочитавши її думки. – Хочеш – зустрінемося утрьох, щоб Віталій сам прояснив ситуацію?

Тіна повільно брела містечком, яке мить тому стало свідком її великого горя. Авжеж, то було горе, бо Тіна мусила назавжди попрощатися зі своїм коханням.

«А раптом… раптом Жанна збрехала? – чіплялася за рештки надії. – Може, й було щось у них раніше, до того, як ми з Віталієм… Не міг же він так вдавати із себе закоханого… Чи все ж таки міг?»

У хаосі думок раптом виразно виокремилася одна: у неї затримка критичних днів. І якщо для Жанни вагітність – то ще один козир, аби прив’язати до себе Віталія, то для неї це тепер безжальний присуд. Іти в лікарню, де можна зустрітися зі знайомими (ще й, може, односельцями!), – це те саме, що визнати себе блудницею, дівчиною легкої поведінки. Уявила очі батьків – і в грудях аж затерпло від страху. Ні, вона повинна впоратися із цією проблемою сама, без сторонньої допомоги.

Повернувшись додому, Тіна випила все, що придбала в аптеці. Коли вночі дівчині стало погано, деякий час терпіла, сподіваючись, що так і потрібно та що все минеться, однак ураз змокріла від крові білизна змусила звернутися по допомогу. Господиня квартири, яку винаймала (гуртожитку заклад не мав), викликала «швидку допомогу».

«От дурепа, – бідкалася вона. – А якби померла? Потрібен мені цей клопіт?»

Приїхали батьки. Чи не вперше вони були розгнівані вчинком доньки.

– Ми думали, що ти поїхала здобувати професію вчителя, а не повії, – невдоволено промовила мати.

Батько мовчав, але з усього було видно, що згідний з нею. Це був іще один удар по серцю Тіни, бо вона все ж таки очікувала від найрідніших людей співчуття.

– Ваша донька ледь не померла, а ви замість підтримати її… – жінка, яка лежала з Тіною в палаті, не втрималася від зауваження.

Мати огризнулася:

– Якби вона робила те, що потрібно, то такого не сталося б!

Але все ж таки припинила дорікати Тіні, особливо після того, як лікар розповів їй, що загроза існувала не лише для здоров’я, а й для життя доньки.

Майже два тижні провела дівчина в лікарні. Байдуже сприйняла застереження лікаря про те, що наступної вагітності може й не бути.

«От і добре, – подумала. – Навіщо мені діти від некоханого чоловіка?»

У тому, що Віталій – її єдине кохання, Тіна була впевнена. Такі почуття не повторюються! Навіть після того, як Віталій легко відмовився від неї, не прийшов провідати в лікарню, хоча, звичайно, знав, з якої причини Тіна туди потрапила (чутки вже дійшли до педагогічного училища), вона не викинула його ні зі своїх думок, ні із серця.

– І сни твої відгадаю, мила…

У Тіниній уяві раз у раз виникала картина святкового концерту, на якому коханий виконував пісню, присвячену, як вона вважала, їй.

«Мої сни про тебе, – подумала сумно, – а от хто сниться тобі? Жанна? Чи згадуєш ти мене хоча б зрідка? Невже і справді я була для тебе короткочасною розвагою?»

Пам’ять відтворювала слова Віталія, промовлені на заняттях чи під час спільних репетицій, а особливо в миті ніжності. Дівчина згадувала погляди, якими Віталій зустрічав її. Тіна ж бачила там захоплення, ласку, кохання! Чи то була звичайна чоловіча цікавість?

Після закінчення навчання Тіна як найкраща випускниця отримала скерування в одну зі шкіл міста. Першим пориванням було бажання відмовитися від нього. Залишатися тут, де все нагадуватиме дівчині про пережитий біль? Ні, потрібно тікати з цих місць якнайдалі! Вона поїде в якесь глухе село будь-якої області й повністю присвятить себе роботі, чужим дітям. Але усвідомлення того, що тоді її шляхи з коханим, найімовірніше, вже ніколи не перетнуться, породжувало в Тіни таке гнітюче відчуття, що вона ледь не заридала вголос.

«Як я житиму без Віталія?! Хай здалеку, хай на коротку мить, а я маю його бачити», – вирішила вона.

Отож залишилася в місті. Так, зрідка Тіна бачила Віталія, бо намагалася йти на роботу чи повертатися з неї тим самим маршрутом, яким ходив він. У такі дні дівчина почувалася так, ніби напилася води після довгих годин спраги. Довго тримала в уяві побачений образ. Були б тоді мобільні телефони, мабуть, непомітно фільмувала б ті зустрічі, щоб потім мати змогу наодинці переглядати відео, насолоджуючись жестами і виразом обличчя коханого.

До Тіни залицялися гідні чоловіки, але вона не слухала ні їхніх компліментів, ні пропозицій одружитися. Для Тіни вони й близько не стояли поруч із Віталієм. Точніше, інші чоловіки для неї взагалі не існували! Мати занепокоїлася, коли донька відсвяткувала двадцятишестиріччя.

– Тіно, ми вже не проти побавитися з онуками, – не раз затівала вона розмови на схожі теми. – Я маю достатній стаж, отож піду на пенсію і допоможу доглядати їх.

Тіна вимушено усміхалася:

– У мене навіть кавалера немає, а ви – про онуків…

– Сама в цьому винувата! Хіба мало в тебе залицяльників? Вибери нарешті когось із них.

І тут же не забувала застерегти доньку:

– Не забувай, до речі, що з роками дівоча врода минається, незабаром ти нею вже їх не привабиш.

Дівчина сердилася:

– Мені не потрібен чоловік, якого цікавить лише моя зовнішність!

– Я ж не кажу, що лише зовнішність, але така вже чоловіча природа: в очі їм спершу впадає саме вона, а вже потім вони оцінюють інше.

– Ти говориш про нас, жінок, як про якусь річ, – кривилася Тіна.

Після таких розмов у неї зовсім зникало бажання щось змінювати в особистому житті. Почувалася товаром, якому хтось має складати ціну. Така роль не для Тіни!

Був лише один чоловік, із яким вона прагнула спілкування. Андрій. Так сталося, що якось вони одночасно опинилися на професійних курсах. Трапилося це за декілька років після сумнозвісних для Тіни подій.

Андрій був невидимою ниточкою, яка єднала її з Віталієм. Тіна ніколи прямо не розпитувала його про коханого (дівоча гордість стримувала від такого), однак так ставалося, що в їхніх розмовах спогади про минуле непомітно поєднувалися із сьогоднішньою дійсністю, в якій дівчина виловлювала дорогоцінну для себе інформацію.

«Отже, у Віталія вже двоє діток… Мабуть, він щасливий із тією жінкою…» – вміло приховуючи розпач, слухала скупі новини про того, хто завдав її серцю невимовного болю.

– Живуть, як собака з кішкою. Жанна любить тринькати гроші, яких їй завжди мало, а Віталій не хоче брати додаткову роботу, він ненавидить шабашки, хоча міг би на весіллях та інших розвагах добряче заробляти.

Тугу в серці дівчини трохи стишує останнє повідомлення. То не було якесь задоволення від помсти, ні, але заспокійливе полегшення Тіна все ж таки відчула. Не хотіла б знати, що з іншою жінкою він щасливий стовідсотково.

Дівчина бачила, що не байдужа Андрієві. Та що там не байдужа!? Він дивився на Тіну з обожнюванням, запопадливо ловив кожну усмішку, відчував її настрій і намагався не завдавати прикрощів зайвим нагадуванням про минуле. Їй, як і кожній жінці, лестило таке ставлення, але навіть найменшого бажання поєднати з Андрієм свою долю в Тіни не виникало. Вона вважала, що й Андрій таких намірів не має, адже знає, кому належить її серце.

Однак Тіна помилялася. Чоловік щиро вірив у лікувальну силу часу. А ще сподівався, що зуміє своїм піклуванням, відданістю відігріти душу дівчини. Хіба не траплялося так, що звичайна вдячність згодом переростала в кохання?

Але, наважившись одного разу заговорити з Тіною про свої почуття, Андрій зустрів лише крижану ввічливість. Він уже готовий був змиритися з поразкою: припинив нагадувати про себе дзвінками, не запрошував дівчину на прогулянки. Знайшов у собі силу відмовитися від її запрошення, коли Тіна після його тривалого мовчання зателефонувала й поцікавилася, чи все в нього добре і чи не хоче він зустрітися за кавою.

– Усе нормально. Багато роботи, – відбувся стандартним.

А сам подумав: «Досить із мене. Чому маю кидати себе під ноги, навіть такій красуні, як Тіна? От візьму й одружуся з будь-якою жінкою, щоб Тіна не думала, що мені весь світ на ній клином зійшовся».

(Далі буде)

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.