У ПОШУКАХ СОН-ТРАВИ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Сині очі на пів обличчя під виразними чорними бровами, ніжно-рожева шкіра, подібна до коштовної порцеляни, вуста нагадують своїм кольором доспілі вишні, а ще хвилясте світло-русяве волосся, заплетене в косу, що сягає трохи нижче за спину, – це Тіна.

Йде вулицею – озираються не лише чоловіки, жінки також мусять визнати: красуня! Трішки псував гармонію форм і кольорів завеликий ніс, але коли ви зустрічалися з глибоким, щирим поглядом дівчини, той недолік одразу випадав з поля зору. Бог, даючи дитині життя, мабуть, тієї миті мав надзвичайно гарний настрій, бо щедро обдарував Тіну й іншими талантами. Була вона здібною до науки, а ще гарно співала. З першого класу їздила на всілякі творчі конкурси, концерти і привозила звідти грамоти, а інколи й скромні подарунки: книжки, іграшки, якісь сувеніри.

Мати з батьком натішитися не могли своєю одиначкою, однак уголос намагалися зайвий раз її не захвалювати, аби тим не розпестити дитину, а водночас і не зурочити.

«Ти наша розумниця! Іншого ми й не очікували», – отакою зазвичай була їхня реакція на успіхи донечки.

Узагалі, в їхній сім’ї емоції ніколи не переходили певних меж. Раділи спокійно, сперечалися стримано, сумували також без надміру.

Коли помер дідусь Кирило, Тінин татко, який доводився йому сином, розважливо прокоментував це горе:

– Такі закони життя. Рано чи пізно це трапляється з кожною людиною.

Семирічна на той час Тіна жахнулася:

– Отже, і я помру?!

Татусь трохи зам’явся, однак вирішив не приховувати суворої правди від дитини.

– Так, але це станеться нескоро, – все-таки заспокоїв її. – У тебе попереду цілі десятки років!

Дівчинка довго не могла отямитися від усвідомлення свого тимчасового існування. Однак згодом нові події, нові враження стерли гостроту прикрого відкриття, крім того, мати обнадіяла Тіну розповідями про те, що вчені їхньої країни працюють над створенням ліків від усіх хвороб, а отже, і від смерті. Можливо, останнє домислила сама Тіна, але то вже не мало значення. Майже до повноліття вона тішила себе цією рожевою казкою.

У п’ятнадцять років Тіна стала студенткою педагогічного училища. Тоді навчання в таких закладах могли дозволити собі тільки учні з високим рівнем знань. На одне місце претендувало по п’ять-сім осіб. Звісно, дівчина успішно склала всі іспити, бо й справді мала чудові знання. Траплялися і тоді «липові», як їх називали, відмінники, але то не про Тіну – її оцінки заслужені, бо татко з матір’ю, вчителі тієї ж школи, де дівчина навчалася, нізащо не могли дозволити, щоб хтось дорікнув їм необ’єктивним оцінюванням власної дитини.

– Ви аж надто суворі до Тіни, – інколи зауважували колеги. – Вимагаєте від неї більше, ніж від інших, а на оцінки скупитесь. Лише з ваших предметів у Тіни нижчі бали, ніж поставили інші вчителі. Невже ви не розумієте, що через це вона не отримає свідоцтва з відзнакою?

Таке свідоцтво в той час давало право на зарахування до нав­чального закладу без складання іспитів.

– Нічого страшного! – вперто стояла на своєму Тінина мати, Віра Павлівна. – Це стимулюватиме її краще підготуватися до вступу.

Історик за фахом, вона, мабуть, вважала себе також непоганим психологом, думала, що добре знає свою доньку, якій різні складнощі будуть лише на користь, адже саме вони гартують людину. Мати так і пояснила Тіні, яку все ж таки зачепила надмірна принциповість батьків:

– Якщо ти не навчишся долати маленькі труднощі, то спасуєш перед великими. А в житті їх не уникнути. У чому проблема? Доведи, що маєш знання, які гідні вищої оцінки. Тоді ми з батьком визнаємо свої помилки. Хоча які там помилки! Завжди за бажання можна присадити будь-якого учня якимось каверзним запитанням. Тебе також.

Тіні хотілося запитати, а чи самі батьки впевнені на сто відсотків у своїх знаннях, але дівчина добре знала, що в їхній сім’ї не заведено зазіхати на авторитет старших, тому промовчала. Змалечку Тіну привчали до того, що кожен свій крок вона має зважувати і, перш ніж його зробити, треба подумати, чи не завдасть вона ним неприємностей своїм близьким. Варто визнати, що жодного разу Тіна не підвела їх, не змусила червоніти за свої вчинки.

У педагогічному училищі дівчина швидко освоїлася, і її світлина впевнено зайняла місце на дошці «Наша гордість». Знову були грамоти за успіхи в навчанні, за перемоги в різних олімпіадах, конкурсах, зокрема й у творчих. Врода Тіни на піку юності ще більше розквітла, змушуючи страждати серця хлопців-однокурсників і тих, хто старший. Страждали, бо красуня зовсім не звертала на їхні залицяння уваги. Мабуть, не прийшла до неї ще та пора, коли в серці пробуджується кохання. Тіна приймала від своїх шанувальників квіти, навіть ходила з хлопцями на побачення задля цікавості, але серйозно все те не сприймала.

«Аби трохи розважитися, голову провітрити, бо вона мало не тріщить від усіляких формул, теорем і правил», – пояснювала подругам, які запитували, навіщо марнує час на хлопців, з якими не планує зав’язувати стосунки.

І лише коли на передостанньому курсі до них у педучилище влаштувалися на роботу два викладачі музики, байдуже серце неприступної гордівниці прокинулося від якогось незрозумілого солодко-болісного почуття. То Тіну охоплював раптовий безпричинний сум, аж до плачу, то щось радісне піднімалося в душі, також ніби без приводу, то їй хотілося просто, завмерши і заплющивши очі, годинами лежати на ліжку й думати про нього, найкращого… Її ніжне обличчя аж пломеніло від тих уявних картин, хоча там нічого аж надто сороміцького й не було. Таке собі… Ось він пригорнув Тіну до себе чи просто за руку взяв, в очі ніжно зазирнув… Коли Тінина фантазія сміливішала до поцілунку, то дівчина аж затуляла руками обличчя чи натягувала на нього простирадло, ніби боялася, що хтось дізнається про її найзаповітніші мрії.

А хлопці-музиканти й справді були гарними! Особливо Віталій Анатолійович. Уже самою усмішкою змушував дівочі серця битися частіше. Чимось нагадував відомого в ті часи радянського актора Олега Відова. Директор педагогічного училища, приймаючи молодих викладачів на роботу, важко зітхнув, ніби відчуваючи, що з ними прийдуть і додаткові клопоти: більшість колективу – жінки, та й студентські групи скупі на хлопців. Отож вирішив попередити:

– Ви – хлопці молоді, гарні, а в нас тут дівочий заповідник, тому обійдімося без зайвих пригод. Щоб і я спокійно спав, і ви не мали проблем. Сподіваюся, ви мене зрозуміли?

Ті, дружно закивавши головами, відповіли майже в один голос:

– Авжеж, зрозуміли.

Вийшли після співбесіди і, звичайно, відразу ж забули про те застереження. Молодість! Хіба можна її поставити в якісь рамки, коли йдеться про почуття? У ці роки всі емоції сягають граничних показників: кохати – до божевілля, ненавидіти – також до краю!

Варто сказати, що обидва хлопці мали вже досвід в особистих стосунках. Вони закінчили виші, а в тому середовищі більшість юнацтва встигала пройти етапи пізнання протилежної статі. Щоправда, не завжди ті студентські романи закінчувалися маршем Мендельсона – частіше залишали після себе тільки приємні спогади. Траплялися, звісно, і драми, бо як без них? Життя не терпить одноманітності.

Андрія Васильовича спіткало на тому шляху розчарування: його залишила дів­чина. А от Віталій Анатолійович, навпаки, сам ледве втік від своєї, бо вона надто наполягала на поході до РАЦСу, а він у свої двадцять три аж ніяк туди не поспішав.

– А чому ти проти? – дивувався приятель (Андрій і Віталій товаришували з першого курсу). – Віта гарненька, кохає тебе, крім того, заможна. Он який дорогий подарунок купила тобі на день народження (мав на увазі гітару, і справді недешеву). Недурна, зрештою. Чого тобі ще треба?

Віталій віджартовувався:

– Андрійчику, навколо стільки таких дівчат, і ще значно кращих, а ти пропонуєш мені ще з молодих років зв’язати себе путами Гіменея з однією! Ні, я хочу скуштувати різних напоїв, порівняти і знайти найкращий для себе.

Вони відразу помітили одне одного і відчули отой потяг, який виникає між чоловіком і жінкою. У Віталія він був цілком усвідомлений. Так, він бажав цю дівчину! Не тому, що був таким собі некерованим самцем, ні – то був потяг до тієї досконалості, яку чоловік бачить в одній жінці й не помічає в іншій. Як вона взяла інструмент у руки, як нахилилася над ним, як перегорнула сторінки нотного зошита, а тоді несміливо подивилася на нього, очікуючи вказівок, – усе в ній вабило його чоловічу сутність. Віталієві захотілося торкнутися тендітної дівочої руки, і він ледь стримав себе, щоб не зробити цього.

– Над чим ви працювали з попереднім викладачем?

Тіна назвала декілька творів.

– Зіграйте той, який найбільше вам подобається.

То був полонез Огінського. Ніжні звуки полинули аудиторією. Віталій, неочікувано для себе, раптом відчув у знайомій мелодії щось нове, що лягало на його душу чистою прозорістю, змиваючи з неї оту вдавану юнацьку брутальність, яку вважав майже своєю візитною карткою у стосунках із жінками.

«Гарна, мила дівчинка. Ще зовсім юна, незіпсована… – подумав він, повертаючись увечері додому. – Зустрітися б із Тіною через декілька років… А сьогодні можна й під суд потрапити за стосунки з неповнолітньою».

Хоча в ті часи за «аморалку» суворо карали, це не зупиняло ні справжніх негідників, ні тих, до кого кохання прийшло не за віковим графіком. Віталій не зараховував себе до перших, бо нікого не силував до взаємин із ним і зайвими обіцянками не обдурював, однак і почуття до юної студентки, хоча вони і схвилювали його, не вважав чимось надто серйозним. Сподівався обійтися приємним фліртом.

Тіна… О, з Тіною коїлося щось неймовірне! Вона почувалася так, ніби стоїть на краю прірви, тримаючись за руку коханого. Забере він її – і дівчина впаде в ту прірву, зникне в ній назавжди. Навіщо Тіні життя без Віталія?

А навіщо такі крайнощі, скажете ви? Ні, дівчина зовсім не мала наміру вкорочувати собі віку. То все було на рівні відчуттів. Є нагода бачити коханого – літала на сьомому небі від щастя, немає – пустка в душі та темрява навколо. Знову ж таки ота юність зі своїми крайніми полюсами. Згодом Тіна навчиться жити помірковано, як і її розсудливі батьки, але не раз шкодуватиме за тим часом, коли керувалася не розумом, а своїм, нехай і нерозважливим, серцем.

У педучилищі періодично влаштовували різні творчі звіти, огляди, конкурси, у яких брали участь не лише студенти, а й викладачі. Віталій Анатолійович, як виявилося, також мав непоганий голос. Спільні репетиції, виступи на святкових концертах… Вони, звичайно, зближували викладача і студентку, стираючи бар’єри між їхніми різними статусами. Непомітно перейшли на «ти». Звичним стало проводжання Тіни до дому після музичного заняття, яке в неї було останнім і закінчувалося пізно ввечері.

– Навіщо ти баламутиш дівчині голову? – запитав якось Віталія Андрій, з яким вони винаймали квартиру. – Чи, може, дочекаєшся її повноліття й одружишся з нею? Тоді нечесно підтримувати близькі стосунки із Жанною.

Та працювала в будинку культури цього ж містечка хореографом. Гарненька дівчина зі стрункими ніжками і тендітною фігуркою подобалася багатьом чоловікам, і не один із них бажав би мати Жанну за дружину, однак знайомство з Віталієм визначило її вибір. А він і не опирався цим стосункам, бо Жанна йому також подобалася. Про майбутнє з нею поки що не задумувався – насолоджувався тим, що має в цей момент.

– Як ти, Андрійку, любиш усе ускладнювати! – відмахнувся Віталій від повчань друга. – Чому відразу розлучатися чи одружуватися? На все свій час. Ти сам чомусь не квапишся сунути голову в подружнє ярмо, а мене все підштовхуєш туди.

– Та ж я ні з ким і не зустрічаюся, – промовив Андрій.

– І даремно. Он психологиня сохне за тобою. Чим тобі не підходить? Симпатична, розумна, небідна, з квартирою, – озвучив таку саму пораду, яку колись отримав від приятеля щодо Вікторії, своєї колишньої дівчини.

Андрій промовчав. Хіба ж міг визнати, що і його нестримно ваблять до себе сині очі юної красуні? От тільки дивлячись, яким поглядом вона проводжає постать його товариша, Андрій усвідомлював, що в нього немає жодного шансу на взаємність. Отож і розмови на цю тему зайві.

– Сон-траву я знайду в березневім саду

І сни твої відгадаю, мила…

Тіні, яка сиділа в актовій залі та слухала пісню у виконанні коханого, здавалося, що всі зрозуміли, кому він її адресував. Адже недаремно замість слова «чорноока» Віталій проспівав «синьоока». А як дивився на Тіну! Він також кохає її! І ця пісня – це його привселюдне освідчення!

Як легко в юному віці пристрасть сприйняти за кохання! А це ж зовсім не рівноцінні речі. І якщо кохання без пристрасті не існує, то вона без нього чудово себе почуває.

Після виконання своїх номерів хлопці вийшли у фоє.

– Послухай… – Віталій трохи зам’явся. – Ти не міг би переночувати в когось із наших?

Андр...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.