У ДОЛОНЯХ СПОКОЮ

– Піду трохи прогуляюся, – кинула дівчина невдоволено, розвернулася й попрямувала до лісу. Під пахвою тримала невеличку теку.

– Ти пробач, Владе! Не знаю, що на Єву найшло. Вона добра дівчина. Письменниця… Уже видала дві дитячі книжки. Розійшлися чималим накладом… А це приїхала нову писати… Та чого так розсердилась і нечемно повелася, самій дивно! Досі за онукою такого не помічала.

– Мабуть, настрій поганий. Таке буває, – ледве стримував сміх, що так і рвався із грудей. Хто-хто, а він добре знав причину такої її поведінки.

Старенька пішла поратись у господарстві, а Влад заходився обтесувати рубанком дошки, підганяючи їх до потрібного розміру. Працював, а з голови вранішня зустріч ніяк не виходила… Сьогодні вперше за останні два роки відчув: життя триває. Збагнув, що серце в грудях таки живе. Пошматоване, скривавлене, але живе… І це відчуття сподобалося йому.

Новенькі ворота вдалися на славу. Хоч і виготовляв їх уперше в житті.

– Владику! Та в тебе ж золоті руки! – вигукнула Лідія й почала виймати з гаманця гроші.

– Що ви робите? Заховайте це! Я нічого не братиму! – сказав, як відрізав. – Завтра ще прийду лаком покрию, щоб не псувалися під дощем. Бувайте!

Швидко пішов. Лідія лиш руками розвела. Хотіла ж як краще, а Влад розсердився.

* * *

Тихо підкрадався вечір. Торкався прозорими пальцями верхівок дерев, невагомо ступав землею, збиваючи прохолодні намистини роси із шовкових трав. Грів теплими долонями крижані щоки місяця і тягнув із неба сріблясті нитки проміння-прядива, розкидаючи їх на землі тонким мереживом.

Влад вмостився у глибокому кріслі й уже навіть задрімав із книжкою в руках. Аж раптом хтось тихенько постукав у вікно. Схопився. Відчинив двері. Війнуло дикою свіжістю лісу. На порозі стояла Єва. Збентежена. В її очах – непокірна пристрасть. Аж подих перехопило від такої краси.

– Ось, – тицьнула миску, прикриту рушником, – бабуся передала вам пиріжки. Щойно з печі… Каже, ви такі любите.

Сказала і розвернулась, аби розтанути в сутінках. Зупинив за руку, сам від себе того не очікуючи.

– Не йди, – хрипко мовив. – Я чаю заварю…

Осяяла Влада ясними смарагдами. В очах неочікувано розлилося тихе море тепла. Усміхнулася:

– Гаразд. Давай свій чай…

Вони проговорили майже до опівночі. Влад милувався натхненним обличчям Єви. До болю хотілося торкнутися розкішного водоспаду волосся. Не посмів. Не хотів сполохати неповторну мить. Мелодійний голос дівчини заворожував, проникав у кожну клітинку його тіла. Застигла кров проривала вени болем, обпікала могутньою силою. Він живий! Він таки живий.

– Я піду, – вивела Влада з напівсвідомості. – Уже пізно…

Провів аж до будинку бабусі Ліди. Торкнувся руки дів­чини, зазирнув в очі, що ховали відблиски місяця.

– Прийдеш іще? – ворухнув губами.

– А треба?

– Дуже…

– Ти справді цього хочеш?

– Не віриш?

– Ні.

Влад рішуче притягнув Єву до себе і пристрасно поцілував. Яка ж солодка ця дівчинка!.. Хоч зовні й жаска, мов кропива.

– А так віриш? – хрипко запитав.

– Може, так, а може, й ні, – лукаво усміхнулась, крутнулася на місці та швидко вискочила за ворота. Залишилися тільки тонкий аромат її парфумів і смак ягід на губах.

Влад повертався додому, мов захмелілий від молодого вина. І що це з ним коїться? Навіть подумати не міг, що зможе знову закохатися. Та ще й так зненацька – лише після однієї-єдиної зустрічі.

Ліг спати. Але сон не йшов. Непокоїли спогади. Те, що волів забути, заховати за сімома замками, зараз так чітко вимальовувалося перед очима, ніби знову повернувся в минуле…

– Вона не вижила, Владе! – друг намагався пояснити, але він його не чув. І слухати не хотів.

Як це – його кохана Стелла, його екзотична смаглява красуня, з якою три роки тому пішов до вівтаря, загинула? Такого не може бути! Тільки не з ним! Він ніколи нічого поганого не робив. Чесно жив – за Божими заповідями. А Стелла? Чого раптом опинилася в одній автівці із синком місцевого бізнесмена? Що в них було спільного? І чому вона загинула в цій аварії, а на тому «золотому» парубкові – ні подряпини?..

– Ти мене чуєш, Владе? – Андрій міцно стиснув його за плечі. – Отямся! Почуй, що кажу! Друже!

Туман в очах поволі розсіювався. Зболена свідомість уперто не хотіла сприймати правду. Жорстоку, невблаганну. Вона вбивала, знищувала, втоптувала в бруд… Виходить, його Стелла, його люба дружина, мала коханця? І то вже певний час?.. А чим він її не влаштовував? Що робив не так? Влад ладен був вийняти з грудей серце і покласти Стеллі до ніг… Як вона могла зрадити?!

– Ти давав їй забагато волі. Не треба було…

Андрій співчутливо поклав руку йому на плече.

А згодом було впізнання тіла. Після цього – похорон. Усе немов у чорному сповитку тугого болю. Не хотілося дихати, жити. Щось усередині надламалось і померло.

Минув місяць. Полегшення не було. Лише тісніше обгортав задушливий кокон безвиході.

– Їдьмо до мене на дачу! – запропонував Андрій. – Тобі треба хоч трохи розвіятись.

І вже там, у затишних долонях густого саду, в усеохопній тиші, йому на гадку спала рятівна ідея…

Влад утік від усього світу. Так, щоб забути, щоб нікого не бачити. І тепер він тут. А поруч – Єва. Дивовижна зеленоока лісова мавка. Волів би не думати про її прекрасну наготу біля озера. Але ж не може! Грішні думки ніяк не дають спокою.

* * *

Ранок розбудив дружним щебетанням птахів. Влад миттю зірвався з ліжка і поглянув на годинник. Зазвичай о цій порі він уже на озері, а сьогодні проспав. Це так учорашні посиденьки на нього вплинули.

Швидко погодував живність і підбігцем рушив на ранкове купання.

Єва була вже там. На березі купкою лежав одяг, а дів­чина жваво пірнала. Серце виривалось із грудей, коли підплив до неї впритул. Єва незмигним поглядом прикипіла до його темних очей.

– Я чекала на тебе… Чого так довго? – зронила з вуст легке зітхання.

Обійняв. Пригорнув її тремтливе тіло. Відчув усю – до решти… Підхопив на руки і поніс на берег. Не пручалася. Тільки тісніше притиснулась… Високі верховіття сосен на тлі небесного полотна стали свідками їхнього кохання, коли розпалені пристрастю тіла танули в обій­мах одне одного і ставали одним цілим, зітканим із дикого та хмільного шаленства.

Додому поверталися разом. Трималися за руки, мов закохані підлітки.

– Приходь до нас увечері, – запросила Єва.

– Прийду.

День минув дуже швидко. Вадим знічено топтався біля будинку бабусі Ліди. Старенька вийшла з хати, здивовано подивилася.

– Ти чого не заходиш, синку? Ми ж чекаємо. Єва вже й хвилюватись почала, – каже, а в самої радість в очах. Тішиться, що в онуки все добре складається.

Влад спершу трохи соромився. Як-не-як, а ніби вже він і не просто гість у сусідстві. Це вже щось значно більше. Бо в серце вростає корінням трепетне почуття.

Єва вийшла за Владом, щоб провести його. У нічному небі мерехтіли ліхтарики зірок. Дівчина звела до неба обличчя:

– Яка краса! Хіба в місті таке побачиш?

– То залишайся тут, зі мною, – тихо мовив.

Поглянула на нього зачудовано. Усміхнулася:

– Неочікувана пропозиція. Але ми нічого не знаємо одне про одного. Мені, наприклад, надзвичайно цікаво, чому такий вродливий молодий чоловік живе відлюдником. Це більш ніж дивно. А ти нічого не розповідаєш…

– Хочеш почути історію мого життя? – голос надломився.

Дівчина мовчки кивнула. Чому б і ні? Може, він якийсь злочинець, який від правосуддя переховується?
Та про це лиш подумала…

Примостилися на стовбурі зрізаної старої липи, що лежала під парканом баби Лідії. Влад якусь мить мовчав, збираючись із духом. І нарешті почав свою розповідь. Скільки можна тримати все в собі? Так пустеля всередині вигорить…

…Єва ошелешено мовчала. Було важко слово промовити. Навіть ворухнутись. Яка лиха випала йому доля! Хоча… Хіба її багато чим відрізняється?..

– Тепер – твоя черга, – глухо мовив і подивився їй просто в очі.

Здригнулася. Зітхнула-схлипнула. Важко розповідати те, що заховала на денці розбитого на уламки серця.

– Усе банально і просто… Я закохалася. Міцно і беззастережно. Думала: взаємно. А він виявився одруженим. Поставити крапку і тікати якнайдалі – це стало єдиним виходом. Інакше не змогла б забути… і розлюбити. А ти допоміг, зцілив. Відродив мою душу.

Обхопив долонями її обличчя, втонув у морі очей. Легким цілунком висушив росинки сліз на щоках.

– Не плач. Я – поруч… Доки ми разом, ніщо не зможе нас зламати! Правда? – лагідно прошепотів.

Єва радісно кивнула головою і пірнула в його теп­лі обійми.

* * *

У старої Лідії сьогодні – найрадісніший день у житті. Її онука Єва виходить заміж! Вона знала, що так буде. Бачила ж бо від самого початку, як вони із Владом дивляться одне на одного…

У дворі Влада стояв величезний намет, прикрашений квітами. Хоч як умовляли молодят батьки, але вони не захотіли святкувати весілля в ресторані. Сказали, що після реєстрації приїдуть сюди і тут гулятимуть, скільки душа забажає. Тож уже зранку почали з’їжджатися гості. Стільки автівок вишикувалось уздовж паркану, що незабаром ніде буде ставити.

Бабця та її подруги-односельчанки ще від учора клопочуться, готуються, щоб гідно гостей зустріти. Хоч Єва і сказала, що замовлятимуть їжу в ресторані, але ж мають містяни і їхніх страв покуштувати. Та й коли востаннє в Катеринівці весілля влаштовували? Нехай хоч тутешній люд душу відведе.

Вийшла з кімнати Єва. Лідія аж заплакала.

– Яка ж ти в мене гарна! – провела рукою по весільній сукні онуки.

– Найкраща у світі! – почулося за спиною.

Дівчина озирнулася – на порозі стояв Влад, який не міг відірвати від неї захопленого погляду.

– Час їхати на реєстрацію, – врешті промовив. – Усі готові? Тоді рушаймо.

…Відшуміло весілля. Розійшлися-роз’їхалися гості. Залишилися молоді самі у великому будинку. Влад загорнув кохану дружину в плед, розпалив камін, бо осіння прохолода вогко просочувалася в оселю, і примостився поруч.

– Тепер я щасливий, – усміхнувся лагідно й поцілував Єву у скроню.

– І я… Бути тут, поруч із тобою… Що можна порівняти з цим неймовірним відчуттям спокою і любові?

– Не сумуватимеш за містом?

– Ніколи! Маю стільки планів, що навіть не знаю, як усе це встигнути, – вона тихенько розсміялася й лукаво підморгнула.

– А зі мною поділишся своїми задумами?

– Охоче! Планую нарешті дописати книгу, посадити молодий садок за будинком і народити тобі сина.

– А якщо донечку?

– Нехай і так. Аби від великого кохання.