У ДОЛОНЯХ СПОКОЮ

Прокинувся, ще темно було. Але небо вже наливалося прозорістю. Отже, незабаром світатиме. Утомлено потер скроні. Майже місяць не турбували нічні жахіття. А це знову почалося… Два роки минуло, та легше не стає. І не стане… Навіть час не спроможний загоїти його рани.

Вийшов надвір. Розправив широкі плечі та вдихнув на повні груди просякнуте живицею лісове повіт­­ря. Цей мальовничий куточок раю на землі став рятунком для чоловіка, його тихою гаванню. Хоч ніхто з рідних не зрозумів такого вчинку. Продати трикімнатну квартиру в центрі міста, залишити престижну роботу й оселитися в занедбаному селі – це для всіх було верхом дивацтва. Якщо не сказати божевілля.

– Туди ж не дійти і не доїхати! Глушина, – розпачливо сплескувала мама руками. – Владе, синку! Облиш цю затію. Краще поїдь кудись. Відпочинь. Тікати на край світу – не вихід.

– Я тут не залишуся. Не можу… Не відмовляй мене. Усе вже вирішено, – Влад змучено поглянув матері в очі, і та враз притихла.

– Синку, – батько поклав на плече теплу руку. – Роби, як уважаєш за потрібне. А ми завжди підтримаємо тебе. Не забувай про це.

– Дякую, тату.

І ось тепер він тут, у маленькому лісовому селі, оточеному гінкими соснами та величними дубами. Це був радше хутір, і в десятку чепурних будинків доживали віку місцеві старожили. Молоді зовсім тут не було. Лише влітку, коли приїздили майже в кожну хату онуки. Тож тутешні мешканці дуже здивувалися, коли Влад придбав порожній будинок і почав господарювати в ньому. Їм було невтямки, що можна тут робити такому молодому чоловікові. У селі ж ні крамниці, ні клубу. Та що там казати, навіть дороги нормальної немає! І взимку, коли замітало, опинялись відрізаними від цивілізації.

Старенькі вже звикли до того. А Владові було байдуже. Що йому треба? Усе потрібне для життя має. Тож єдине, чого прагнув, – знайти спокій для душі, яка поволі помирала під власними руїнами.

Намагався відволіктися клопотами в господарстві. Завів курей, декілька десятків кролів і табунець цесарок. Спершу навіть не знав, як давати всьому раду. Не призвичаєний був до такої роботи, бо ж у місті виріс. Але згодом здобув досвід. Добре, що поруч мешкали щирі та відкриті люди, які завше могли підказати й допомогти. Як-от бабця Ліда. Маленька, жвава, дрібненька, мов висушений опеньок. І така моторна на свій вік, що Влад не раз дивувався, де вона бере сили. Саме ця старенька і стала його першою порадницею. Прислухався до кожного її слова, вбирав усе, наче губка. А бабуся тішилася невимовно! Це ж чудово – передати комусь здобутий досвід. Значить, немарно прожила стільки років на світі…

…Сонце – пухке зі сну, розніжене – поволі вибралося із затишного сповиточка. Зачерпнуло пригорщу роси, вмилося, причепурилося й бадьоро підморгнуло з небесної височини.

Влад швиденько погодував живність, перекинув через плече легкий рюкзак і попрямував до озера, яке розкинулось у самісінькій гущавині старого лісу. Десять хвилин швидкої ходьби – він на місці. Вода чиста. Прозора, холодна. А місцеві мешканці запевняють, що ще й від хвороб зцілює. Тому щоденні купання вже стали для молодика традицією…

Та цього разу біля озера на чоловіка чекала несподіванка. На березі, розкинувшись у прекрасній наготі, лежала дівчина. Обличчя заховане під панамою. А волосся… Такої розкішної шевелюри Владові не доводилося бачити. Світло-каштанові локони розсипалися довкола променистим килимом. Цікаво, які вони на дотик? Мабуть, м’які, ніжні…

Здригнувся. Що це лізе в голову? Дурниці! Роз­вернувся, щоб повертатися додому, аж раптом під ногою тріснула суха гілка.

– Бовдур! – прошепотів сердито собі під ніс і вмить присів за розлогим кущем азалії. А незнайомка сполохано підскочила, кутаючись у рушник. Панама впала в траву. «А ця дівчина – красуня! Звідки взялась у цьому Богом забутому місці? Певно, приїхала до когось…» – подумав.

– Хто там? – дзвінко гукнула, напружено вдивляючись у зарості.

Влад мовчав. Що робити? Оце влип в історію!..

Незнайомка раптом рішуче попрямувала в його напрямку. От халепа! Цього ще бракувало!.. Та іншого виходу не було. Тож підвівся і пішов дівчині назустріч. Щоки горіли від невимовного збентеження.

– Не підходьте! – вигукнула вона. – Стійте там, де зараз! Хто ви?

– Я тут живу неподалік. У Катеринівці, – махнув рукою в напрямку села.

– Справді? – її очі недобре звузилися. – А тут що робите? Підглядаєте за дівчатами?

Влад розсердився. Ну-от, почалося! Велика цяця! Думає, що в нього немає іншого клопоту, крім як на неї дивитися. Забагато честі!..

– Ні! Я тут щоранку купаюся. А ви зараз перекрили мені доступ до озера. Чи, може, це ваша приватна власність? – чоловік зміряв сердитим поглядом струнку фігуру.

Дівчина почервоніла. На її шиї ворухнулася тонка жилка. Вилиці гостро окреслились. От-от вибухне люттю! Куслива – відразу видно…

– Не напружуйтесь, – іронічно ворухнув бровами. – Я купатимусь на протилежному березі…

Розвернувся і пішов. Не озираючись, швидко роздягнувся і пірнув в обійми прохолодної води. Як приєм­но! Неможливо дібрати слів, щоб передати той вибух відчуттів, які наскрізь проймали його єство… Трохи поплавав, а коли вийшов із води і пробігся очима берегом, дівчини вже не було…

Швидко прямував стежиною до села. Треба поквапитися, бо роботи непочатий край. Та й бабусі Ліді обіцяв сьогодні ворота полагодити, бо вони вже так розхиталися, що незабаром зовсім упадуть. А може, й не полагодити, а нові змайструвати. Дерево там точно вже струхнявіло. Влад не звик до принципу «стук, грюк, аби з рук». Якщо братися до справи, то так її виконати, щоб комар носа не підточив. Тоді і самому приємно, і замовник задоволений.

* * *

Старенька сусідка саме припинала козу на вигоні. Побачила Влада, усміхнулася привітно. Подобався їй цей молодик. Дуже був на її старшого сина схожий.

– Доброго ранку, Лідіє Семенівно! – гукнув весело. – Як і обіцяв, прийшов ворота нові встановлювати.

– Синку! Та це ж такий клопіт! Може, ті якось полагодь, та й по всьому?

– Там уже не деревина, а порох. Немає що лагодити. Показуйте, де у вас дошки лежать.

– У повітці, біля хліва. Вибирай, які треба, – махнула рукою, а самій страх як незручно! Не звикла ж просити в людей допомоги. Та коли помер чотири роки тому її Федір, то не мала вибору. Діти далеко. Хто ж їй підсобить у буденних справах?

Але сьогодні в старенької – радість. Онука приїхала! Ще й на цілий місяць. Давно вже не навідувалася сюди. Востаннє була в селі на похороні дідуся. А оце завітала несподівано, мов сніг на голову. Навіть не попередила. Закотила у двір новеньку автівку, випурхнула з неї метеликом. Сміється, Лідію обіймає, а в самої така журба з очей хлюпає, що й словами не передати…

– Що з тобою, дитино? – запитала згодом.

– Та! – вдавано безтурботно махнула рукою дівчина. – Не зважай. Творча криза, бабуню… Поживу трохи в тебе, надихаюся лісовим повітрям, накупаюся в озері – і все як рукою зніме. Може, нарешті почну писати нову книгу…

– Нехай Бог допомагає, – кивнула старенька, а сама й не вірить словам онуки. Щось вона точно приховує. Така зажура в кутиках вуст причаїлася. Певно, доля випробовувала онуку на міцність. Отож тепер тут, у глушині, сердечні рани зализуватиме. Ліда не один день прожила на світі, тож нещасливе кохання розпізнати може. Тут і до ворожки не ходи…

– Над чим так задумались? – вивів із роздумів Влад.

– Та так… Про життя думаю, – усміхнулася сумно.

Чоловік нарешті помітив машину, що стояла за хатою.

– У вас гості? – почувався трохи збентеженим. Незручно вийшло. Може, старенькій ніколи вгору глянути, а тут він прийшов.

– Онука приїхала. А ось, до речі, й вона…

Влад аж підскочив від несподіванки. Його дірявили пронизливо-зелені очі. Розкрилені брови повільно зсунулися до перенісся, і це точно не віщувало нічого доброго.

– Що він тут робить? – дівчина сердито поглянула на бабусю.

– Нові ворота ставить, – здивовано подивилася та. – Що таке, доню? Ти чого кипиш?

– Піду трохи прогуляюся, – кинула дівчина невдоволено, розвернулася й попрямувала до лісу. Під пахвою тримала невеличку теку.

– Ти пробач, Владе! Не знаю, що на Єву найшло. Вона добра дівчина. Письменниця… Уже видала дві дитячі книжки. Розійшлися чималим накладом… А це приїхала нову писати… Та чого так розсердилась і нечемно повелася, самій дивно! Досі за онукою такого не помічала.

– Мабуть, настрій поганий. Таке буває, – ледве стримував сміх, що так і рвався із грудей. Хто-хто, а він добре знав причину такої її поведінки.

Старенька пішла поратись у господарстві, а Влад заходився обтесувати рубанком дошки, підганяючи їх до потрібного розміру. Працював, а з голови вранішня зустріч ніяк не виходила… Сьогодні вперше за останні два роки відчув: життя триває. Збагнув, що серце в грудях таки живе. Пошматоване, скривавлене, але живе… І це відчуття сподобалося йому.

Новенькі ворота вдалися на славу. Хоч і виготовляв їх уперше в житті.

– Владику! Та в тебе ж золоті руки! – вигукнула Лідія й почала виймати з гаманця гроші.

– Що ви робите? Заховайте це! Я нічого не братиму! – сказав, як відрізав. – Завтра ще прийду лаком покрию, щоб не псувалися під дощем. Бувайте!

Швидко пішов. Лідія лиш руками розвела. Хотіла ж як краще, а Влад розсердився.

* * *

Тихо підкрадався вечір. Торкався прозорими пальцями верхівок дерев, невагомо ступав землею, збиваючи прохолодні намистини роси із шовкових трав. Грів теплими долонями крижані щоки місяця і тягнув із неба сріблясті нитки проміння-прядива, розкидаючи їх на землі тонким мереживом.

Влад вмостився у глибокому кріслі й уже навіть задрімав із книжкою в руках. Аж раптом хтось тихенько постукав у вікно. Схопився. Відчинив двері. Війнуло дикою свіжістю лісу. На порозі стояла Єва. Збентежена. В її очах – непокірна пристрасть. Аж подих перехопило від такої краси.

– Ось, – тицьнула миску, прикриту рушником, – бабуся передала вам пиріжки. Щойно з печі… Каже, ви такі любите.

Сказала і розвернулась, аби розтанути в сутінках. Зупинив за руку, сам від себе того не очікуючи.

– Не йди, – хрипко мовив. – Я чаю заварю…

Осяяла Влада ясними смарагдами. В очах неочіку...