У ЧИСТУ ВОДУ

Аж ось посеред тієї дороги чисте озерце завбільшки з велику калюжу, але глибоченьке, страшно й ступити. І обійти нема як, бо дорога вузька, ніби в яру. А вода така чиста-чиста, що камінці на дні видно. Павло спонукає її одним поглядом ступити у воду, мовляв, не бійся. Заходить жінка в те озерце, вже й нестрашно, бо знає, що Павло поруч, подасть руку в разі чого. Світлана ступає у воду, яка не холодна, що аж коле, а приємно нагріта від сонечка, й відчуває таку неймовірну полегкість, ніби й не було важкої, брудної дороги. Сполоснула ноги й пішла далі рівною стежкою з м’якою травичкою. На мить оглянулась і побачила, як за нею йде усміхнений Павло й несе букет польових квітів.

Світлана прокинулася. Довго роздумувала над дивним сном. Уже й не спала. А що було зарано їхати на роботу, то вирішила пройтись пішки, травнева погода сприяла прогулянці. Чогось ноги понесли навпростець чужими дворами. О такій порі людей було ще мало, тож чоловіка і жінку запримітила здаля. Ноги у Світлани підкосились: то був Валерій з вагітною дружиною. Зупинилася, бо не могла йти. Сіла на брудну дошку, яка колись слугувала гойдалкою. Коли пара порівнялася зі Світланою, вона мало не зомліла. Колишній і слова не зронив, а його супутниця запитала:

– Вам погано? Викликати «швидку»?

«Погано, через тебе погано, адже ти добре знаєш, що зруйнувала мою сім’ю, ти й мене, стерво, впізнала, а тепер вдаєш сестру милосердя», – промайнуло в думках. А найбільше вразила байдужість колишнього. У ньому не залишилося нічого людського, бо й приблудному собаці надають допомогу. А він просто пройшов повз матір його дітей! Цієї миті жінці вистачило, щоб назавжди викинути його і з голови, і з серця. Коли досі ще жевріли якісь залишки почуття й образи за скоєне, то відтепер він став гидким створінням, про яке й не варто згадувати.

Світлана опанувала себе, запереч­ливо похитала головою. Пересилила бажання плюнути їм у вічі, дочекалася, поки вони щезнуть з очей, встала і пішла без жодних думок. Абсолютна прострація. Вакуум. До тями жінку повернув запах свіжої випічки з кондитерської, до якої Світлана ніколи й не заглядала, хоч вона розташована навпроти їхнього офісу.

Механічно пішла на запах. На віт­рині – різноманітні булочки, кекси, круасани. Погляд упав на чотири тістечка у формі сердечок. Вибрала одне з червоною помадкою, інше – з білою. Такі ж два залишились.

Робочий день почався звично – всім «Добридень!» і не більше. А в обід підійшла до Павла зі смачним подарунком, кажучи:

– Ось, одне тобі купила. Каву приготуєш? Ти мені на сьогодні снився. Гарно снився. Дякую за чудовий сон. Яке тістечко вибираєш?

Чоловік мовчки відсунув шухляду, а там у гарній коробочці красувалися такі ж два смаколики.

– І я тобі купив. Останні були. Чогось сьогодні отак мені спало на гадку – потішити тебе чимось незвичним. Ішов біля кондитерки, вирішив придбати щось смачне... Хотів одне тістечко, а мила дівчина вмовила взяти пару: «Перед вами жінка теж купила два, беріть, бо серце мусить бути в парі». Я ще подумав, що нам би такого маркетолога...

Світлана вперше за два роки засміялась:

– Оце дотепне дівча! Я два тістечка зараз не подужаю. То з’їмо по одному, я з обіду піду у справах в податкову, а звідти вже додому. Не пропадати ж добру – візьмеш решту тістечок, якщо до того часу не з’їси, і прийдеш увечері до нас на чай – ти ж давно хотів познайомитися з моїми дітьми.

Павло відповів самими очима. Світлана побачила в тому погляді все: і вдячність, і кохання, і надійне плече.

Жінка поверталася додому, коли сонечко ховалося за сусідній будинок. Навскісні промені сліпили очі, що й сонцезахисні окуляри не надто допомагали. Бічним поглядом Світлана вловила знайому постать. Усміхнулась щиро Павлові, який з великим тортом і зі ще більшим букетом польових квітів стояв біля її під’їзду.

– Руки зайняті, мобілки не дістану, коду не знаю, бо й невідома квартира, зате серцем відчував, що ти за хвилину надійдеш, – промовив чоловік.

– Дякую, що привів мене до чистої води...

– Тобто? – не второпав.

– Ходи, розповім, – узяла в Павла квіти й подала йому ключі.