ТРИ ПАРТНЕРИ ДЛЯ САЛЬСИ

– А як у тебе, Христино? – поцікавився Руслан.

– О, у мене все просто, як по-писаному: хата, робота, сальса. Бракує ще кількох пунктів до пов­ноти життєвих вражень.

– Яких саме? – по-котячому промуркотів хлопець.

– Ну-у-у, таких: з перцем, із серцем, з романтикою! Щоби, як то кажуть, душа розгорнулась, а потім назад згорнулась! – не мог­ла ж Христина отак взяти і сказати майже незнайомому хлопцеві, що вона не пластмасова і що її молодість не для того, аби тратити час і красу на заробляння грошей чи кар’єру. Хоч про кар’єру не зайве подумати, бо танцюльки колись та й закінчаться, почнеться щось серйозне…

Словом, усе було наче й непогано до того дурнуватого четверга, коли Христина погодилась узяти із собою Руслана в Тернопіль на інтелектуальну зустріч, від якої залежала її наукова робота. Зустріч завершилась у каварні на дуже гарній вулиці Валовій. Авжеж, Христині залежало на думці тернопільських викладачів, тому вона запросила і, як то й годиться в таких ситуаціях, частувала поважне панство. Тобто платила за весь частунок. І ось тут Руслан вирішив шиканути перед розумними людьми і сказав, що погодиться оплатити все сам. Коли принесли рахунок, Христина відлучилась у вбиральню. Слідом за нею пішов і Руслан. Там, біля дверей, він зам’явся, мовляв, от він хотів шиканути, а йому бракує кілька сотень. Може, Христина йому накине? А він їй потім віддасть, коли повертатимуться поїздом до Львова. Христина, довго не вагаючись, вийняла з гаманця купюру з Вернадським (1000 грн). Хлопець розрахувався, товариство чемно і культурно розпрощалося. Уже вони сіли в поїзд. І Христина очікувала, що Руслан віддасть їй бодай решту.

– Руслане, а що там із рештою грошей? – делікатно поцікавилась Христина.

– Яких грошей? – здивувався хлопець.

– Ну, тих, якими ти розраховувався за частунок?! – нагадала Христина.

– Ах, тих… – хлопець швиденько гортав варіанти в голові, – а знаєш, нехай вони будуть поки що в мене! Так буде надійніше, правда ж?!

На таке фактичне хамство у Хрис­тини не було козирів. Вона й не сподівалась, що можна отак легко взяти і привласнити собі чужі гроші. Протягом тих двох з половиною годин, поки вони їхали поїздом, вона виправдовувала вчинок Руслана й шукала пояснення тому, що сталося: «Ну так. Це ж мої гості. А Русланові того не треба було взагалі. Поїхав зі мною, допоміг донести важкі рукописи. Захистив мене від якогось нахаби, який просив прикурити»… Словом, ні – не такий він, той Руслан. Та й якось незручно в поїзді з’ясовувати стосунки…

Наступні вечори на площі з танцями і сальсою виявились уже без Руслана. Якось Христина запитала кількох спільних знайомих, чи хтось знає, куди подівся Руслан. Що з ним. Чи не захворів часом. А може, з ним сталося щось прик­ре? На це їй відповів Михайло:

– Та що з ним могло статися? Живий-здоровий. Помирився зі своєю колишньою і поїхав в Одесу. Бо та чікса звідти.

– Зрозуміло, – промимрила Христина, хоч усе стало аж ніяк не зрозуміло.

Другим партнером Христини на танцях знайшовся такий собі Ромко. Невисокий, але якийсь метушливий. Він іноді занадто різко шарпав дівчину в рухах, нервувався і потім незґрабно просив вибачення.

– Та нічого, буває… – заспокоювала його Христина.

– Я – новачок у танцях. Але дуже хочу навчитися танцювати. Кажуть, який хто в танцях, такий і в ліжку, – отак просто і без пороху ляпнув Ромко.

– Хтозна. Може, десь так воно і є, – філософічно відповіла Христина.

Її терпіння вистачило ще на три вечори, після яких вона дала зрозуміти Ромкові, що він – явно не для неї. Хоч Роман і набивався у партнери, але зазнав фіаско, адже з’явився Зорян. Так-так, привабливий чоловік з таким нестандартним іменем. У його рисах також було щось чи то балканське, чи румунське.

– Взагалі-то я Зореслав, але краще називай мене Зоряном. Мені так більше подобається, – запропонував хлопець.

– Гаразд, тоді я буду просто Христею, – погодилась дівчина.

Танцювали вони фантастично, наче професіонали. Потім з’ясувалося, що в дитинстві Зорян відвідував заняття з народних танців, хоч дуже того не хотів, а тепер-от придалося. Глядачі милувались парою, яка танцювала. Хтось знімав відео на телефон. І якщо вірити попередньому «танцюристові», якому таки щось заважало в сальсі, саме Зорян підходив Христині – ну, майже ідеально.

Христина вирішила довго не розтягувати, тому запропонувала Зорянові перейтися трішки, але – отакої! – він відповів, що он там, під он тим деревом на нього чекає дружина й маленька донечка.

– А чому вона не танцює? – здивувалася Христина.

– Вона не вміє і не хоче. Але приходить сюди помилуватись, як танцюю я.

– І зовсім не ревнує? – Христина булла ошелешена почутим.

– Ні, вона в мене зовсім не ревнива! – гордо заявив Зорян.

– Що ж, дякую за танець! То було справді чудово! – дівчина не відразу втямила, як після одного речення про дружину і доньку в її уяві посипалися палаци з піску і туману. А вона вже собі намріяла… а вона вже так хотіла… а от як воно: на танці ходять не тільки, аби познайомитись.

Потім Христина з головою пірнула в наукову роботу, захистила її – таткові зв’язки допомогли, бо сама б не впоралась. Про танці довелося забути. І не тільки через прикрий випадок із Зоряном, а ще й тому, що після цілоденної біганини на високих підборах у неї почали дико боліти ноги. На жаль, спадковий варикоз виявили знач­но раніше, ніж у її мами. «Жодних зайвих навантажень на ноги!» – принаймні так порадив лікар. Ну, і – жодних високих підборів, тільки надійний міцний каблук і посилений догляд за ногами, бо інакше доведеться оперувати.

Що ж – у цьому житті ще так багато цікавих захоплень, якими можна заповнити час між хатою і роботою. Не танцями ж єдиними, правда? А сукні можна буде випродати, особливо ту золотисту. Саме в цій розкішній сукні Христина була того вечора на площі, коли танцювала із Зоряном і коли довідалась про дружину й донечку.

Христина ще кілька разів проходила повз танцмайданчик. Там і далі танцювали її друзі, були й новенькі. Серед них гордовито вирізнявся Зорян. Неподалік під тим же деревом сиділа його дружина. Все, як і колись, але тепер уже без неї!

Щось вона явно робила не так у цьому своєму молодому й недосвідченому житті. Кидалась на кожні стосунки, наче завтра закінчаться всі молоді чоловіки; брехала собі, що вони хороші й що можна стерпіти те, що їй у них зовсім не подобається; і зовсім не думала про те, що насамперед вона має сподобатись собі й навчитися радіти життю, а не тривожитися! І не боятися жити!

Не страшно! Треба лиш трохи часу, аби це прийняти, пережити й відпустити. І все буде добре в кожного з нас! І Христина ще знайде своє маленьке приватне щастя, коли зуміє почути свій внутрішній голос і збагнути свої найправдивіші бажання!