Тонкий паросток

Грива м’яких русявих кучерів, завжди непокірних та сердитих на гребінець, ховалась під стильним картузом. На тлі виголених скронь акуратна форма вух із маленькими сережками-павучками чіпляла погляди перехожих – зачудовані, усміхнені, зацікавлені й навіть зрідка осудливі. Оці її мішкуваті светри із черепами на грудях, сорочки вільного крою, широкі штани, обліплені або кишенями, або дірками. За таку форму одягу Яну не раз вичитувала на роботі  колишня директорка. Мовляв, у центральній, найбільшій у місті книгарні неприй­нятно мати такий вигляд. На що Яна мовчки знизувала плечима, усміхалась і тихо карбувала кожне слово:

– Демократія – це свобода вибору. Тож я носитиму одяг, у якому мені зручно. Маєте якісь зауваження щодо моїх безпосередніх посадових обов’язків?
Начальниці залишалося тільки невдоволено сопіти й іти у своїх справах. Бо що тут скажеш? Це мале, дрібне дівчисько, більше схоже на підлітка, зуміло настільки суттєво збільшити обсяги продажів, що ще два роки тому про такі вони навіть не мріяли. Яна приваблювала покупців чи то власною ексцентричністю, чи тим, що сама спрагло читала книги, могла підтримати будь-яку розмову і порадити  працю нового мегакрутого автора.
Яна ж після кожної такої супереч­ки без зайвої метушні заливала окропом міцну каву у великому горнятку, вмощувалась біля вікна і так сиділа, спостерігаючи за гамірною вулицею. Достоту як зараз. Робочий день має розпочинатися з ароматної кави. І зі споглядання… Дивні люди. Усі біжать, поспішають. І ніхто навіть голови не підніме, щоб розгледіти, як квітують абрикоси, а довкола дерев похитують голівками ранні тюльпани, що за день-два вибухнуть яскравими кольорами, бризкаючи навсібіч тонкими ніжними пахощами… Настала весна. Природа оживає, наливається красою і силою. А  люди цього навіть не помічають. Відколи стали такими байдужими? Прогрес дійшов до стадії роботизації живих істот. Принайм­ні більшості.
Мова не стільки про чужих і незнайомих людей, скільки про рідних. Батько в постійній гонитві за грошима та кар’єрним зростанням давно забув, що має родину. Мати приходить із крамниці брендових речей, де працює адміністратором, і невтомно розповідає, дружину якого депутата чи бізнесмена сьогодні обслуговувала, в чому пані була одягнена, яким авто приїхала, скільки діамантів на собі принесла… Щоб не слухати тієї маячні, Яна надіває навушники й тікає до своєї кімнати. Там на дівчину зазвичай чекає недочитана книга. Тільки б мати не надумала ще сюди свої теревені принести! Спершу провокує її, змушуючи вступати в суперечку, а тоді тицяє носом у старшу доньку-улюбленицю:
– Вікторія старша від тебе лише на два роки, а вже заміж вийшла, Соню народила, на роботі отримала підвищення. А як вона елегантно вдягається! Справжня пані. Не те, що ти – гопниця із підворітні! Що це за вигляд? Звідки всі ці бридкі светри, картаті сорочки, футболки, більші на два розміри, і страшні штани, продірявлені, наче на тебе зграя собак накинулась?! Тобі незабаром двадцять п’ять років виповниться! А в голові – досі вітер. Подорослішай нарешті! Не ганьби нашої родини. Он сусіди постійно на язиках тебе носять. Слухати гидко!
– То не слухай!     
Усі їхні розмови завжди закінчувались однаково: мама пила заспокійливе, а Яна кидала книгу в наплічник і йшла надвір, аби вдихнути свіжого повітря й позбутися гіркоти в грудях, що осідала від материних слів.
Авжеж! Яна ніколи не була улюбленою донечкою. Це місце зайняла старша сестра – надто мила, надто правильна і слухняна, безмежно талановита у всіх сферах, найкраща у світі… За майже двадцять п’ять Яна змушена була звикнути до цього. Хай навіть іноді вкрай важко та боляче усвідомлювати очевидне…
Єдиним місцем, де дівчина почувалась потрібною, була ця книгарня. Навіть попри те, що удвічі старша колега Віра Захарівна жартома називала її хлопчиськом, Яна обожнювала свій колектив. Цей затишний, незважаючи на величезний простір, палац  книжкового царства став її рідною стихією, де дівчина могла почуватися вільно, спокійно і натхненно. Особливо коли пів року тому звільнилась вічно невдоволена директорка, а їй на зміну прийшла донька власника Юля. І з першого ж дня прихилила до себе весь колектив. Моторна, життєрадісна, балакуха, а основне – абсолютно без блискучої обгортки пихи, притаманної розпещеним донечкам багатих батьків. Отож тепер тут працювати...