Тонкий паросток

Грива м’яких русявих кучерів, завжди непокірних та сердитих на гребінець, ховалась під стильним картузом. На тлі виголених скронь акуратна форма вух із маленькими сережками-павучками чіпляла погляди перехожих – зачудовані, усміхнені, зацікавлені й навіть зрідка осудливі. Оці її мішкуваті светри із черепами на грудях, сорочки вільного крою, широкі штани, обліплені або кишенями, або дірками. За таку форму одягу Яну не раз вичитувала на роботі  колишня директорка. Мовляв, у центральній, найбільшій у місті книгарні неприй­нятно мати такий вигляд. На що Яна мовчки знизувала плечима, усміхалась і тихо карбувала кожне слово:

– Демократія – це свобода вибору. Тож я носитиму одяг, у якому мені зручно. Маєте якісь зауваження щодо моїх безпосередніх посадових обов’язків?
Начальниці залишалося тільки невдоволено сопіти й іти у своїх справах. Бо що тут скажеш? Це мале, дрібне дівчисько, більше схоже на підлітка, зуміло настільки суттєво збільшити обсяги продажів, що ще два роки тому про такі вони навіть не мріяли. Яна приваблювала покупців чи то власною ексцентричністю, чи тим, що сама спрагло читала книги, могла підтримати будь-яку розмову і порадити  працю нового мегакрутого автора.
Яна ж після кожної такої супереч­ки без зайвої метушні заливала окропом міцну каву у великому горнятку, вмощувалась біля вікна і так сиділа, спостерігаючи за гамірною вулицею. Достоту як зараз. Робочий день має розпочинатися з ароматної кави. І зі споглядання… Дивні люди. Усі біжать, поспішають. І ніхто навіть голови не підніме, щоб розгледіти, як квітують абрикоси, а довкола дерев похитують голівками ранні тюльпани, що за день-два вибухнуть яскравими кольорами, бризкаючи навсібіч тонкими ніжними пахощами… Настала весна. Природа оживає, наливається красою і силою. А  люди цього навіть не помічають. Відколи стали такими байдужими? Прогрес дійшов до стадії роботизації живих істот. Принайм­ні більшості.
Мова не стільки про чужих і незнайомих людей, скільки про рідних. Батько в постійній гонитві за грошима та кар’єрним зростанням давно забув, що має родину. Мати приходить із крамниці брендових речей, де працює адміністратором, і невтомно розповідає, дружину якого депутата чи бізнесмена сьогодні обслуговувала, в чому пані була одягнена, яким авто приїхала, скільки діамантів на собі принесла… Щоб не слухати тієї маячні, Яна надіває навушники й тікає до своєї кімнати. Там на дівчину зазвичай чекає недочитана книга. Тільки б мати не надумала ще сюди свої теревені принести! Спершу провокує її, змушуючи вступати в суперечку, а тоді тицяє носом у старшу доньку-улюбленицю:
– Вікторія старша від тебе лише на два роки, а вже заміж вийшла, Соню народила, на роботі отримала підвищення. А як вона елегантно вдягається! Справжня пані. Не те, що ти – гопниця із підворітні! Що це за вигляд? Звідки всі ці бридкі светри, картаті сорочки, футболки, більші на два розміри, і страшні штани, продірявлені, наче на тебе зграя собак накинулась?! Тобі незабаром двадцять п’ять років виповниться! А в голові – досі вітер. Подорослішай нарешті! Не ганьби нашої родини. Он сусіди постійно на язиках тебе носять. Слухати гидко!
– То не слухай!     
Усі їхні розмови завжди закінчувались однаково: мама пила заспокійливе, а Яна кидала книгу в наплічник і йшла надвір, аби вдихнути свіжого повітря й позбутися гіркоти в грудях, що осідала від материних слів.
Авжеж! Яна ніколи не була улюбленою донечкою. Це місце зайняла старша сестра – надто мила, надто правильна і слухняна, безмежно талановита у всіх сферах, найкраща у світі… За майже двадцять п’ять Яна змушена була звикнути до цього. Хай навіть іноді вкрай важко та боляче усвідомлювати очевидне…
Єдиним місцем, де дівчина почувалась потрібною, була ця книгарня. Навіть попри те, що удвічі старша колега Віра Захарівна жартома називала її хлопчиськом, Яна обожнювала свій колектив. Цей затишний, незважаючи на величезний простір, палац  книжкового царства став її рідною стихією, де дівчина могла почуватися вільно, спокійно і натхненно. Особливо коли пів року тому звільнилась вічно невдоволена директорка, а їй на зміну прийшла донька власника Юля. І з першого ж дня прихилила до себе весь колектив. Моторна, життєрадісна, балакуха, а основне – абсолютно без блискучої обгортки пихи, притаманної розпещеним донечкам багатих батьків. Отож тепер тут працювати – суцільне задоволення! На роботу – як на свято.
***
Сьогодні Яна трохи затримувалась на роботі. Вирішила розкласти нові книги, які із самого ранку лежали в комірчині, досі запаковані в коробки.
– Допомогти? – знову перепитала пані Віра, вдягаючи стильне пальто з хутряним комірцем.
– Дякую. Не треба, – крутнула головою Яна і засяяла усмішкою. – Скільки тут тієї роботи? Йдіть уже додому. Маєте чоловіка застудженого, то лікуйте. 
– Ох, треба! – жінка закотила очі. – То ж таке дитя безпорадне, що без мене й пігулку не вип’є. Учора висварила чоловіка, а він тільки  дивиться на мене посоловілими очима і руками розводить. Бо навіщо йому знати, які ліки пити і де вони лежать, якщо є дружина? Прошу дуже, – я аж розсердилась! – дружина, а не наймичка. А чоловік здивовано очима покліпав, знизав плечима й мовчки посунув до ліжка. Я як глянула на ту худу, зігнуту спину, серце жалем захлинулось. Побігла я в кухню чай трав’яний запарювати, щоб чоловік пив і одужував. І супчику з курятиною та свіжим кропом зварила. Ще й його улюблений тертий пиріг із сиром та вишнями спекла. 
– От бачите! – засміялась Яна. – Маєте багато справ. А мені розпаковувати коробки – пів години. Чи ж не впораюсь?
Пані Віра торкнулась теплими пальцями її руки, мовлячи: 
– Ти прірву часу присвячуєш роботі! Краще б на побачення сходила. Стільки гожих парубків гарцюють містом, як жеребчики необ’їжджені! А ти в книгах загреблася з головою. 
– То не для мене жеребчики, – махнула рукою дівчина. – Сама собі режисер! І своє життя зніматиму, як захочу.
– Певно, що так! Хто ж заперечує? Але у зйомках фільму бере участь команда. Принаймні оператор тобі точно не завадить.
Пані Віра змовницьки підморгнула, крутнула довкола шиї елегантний вовняний шарф, кивнула на прощання і вийшла з крамниці. Уже за декілька хвилин її струнка висока постать занурилась у людський мурашник. 
Яна зітхнула, дістала із шухлядки канцелярський ніж й акуратно провела по липкій стрічці на коробці. Розкрила. Ніздрі затріпотіли від терпкуватого аромату нових книг. Дівчина нахилилась, підняла й поставила на стіл іще одну. Аж раптом двері гучно дзенькнули. Яна аж здригнулась від несподіванки. 
– Хто там? – попрямувала до входу.
Незнайомий молодик стояв біля рецепції, тримаючись обома руками за стільницю. Яна відразу звернула увагу, як сильно тремтять і підгинаються в нього ноги.
– Крамниця вже зачинена. Завтра приходьте! – обережно мовила, а сама ступила декілька кроків до дверей, щоб у разі чого тікати.
– До… по… мо…
Молодик похитнувся. Його пальці зісковзнули з лакованого дерева. Він хапнув ротом повітря, застогнав і важко звалився просто до її ніг. 
Яна скрикнула. Відсахнулась. І тільки коли його руки розімкнули замок, яким тримався за бік, вона із жахом помітила величезну червону пляму на светрі. Кров, яка густо просочила тканину, скрапувала на кахель кольору капучино. 
– Агов! – Яна нахилилась над молодиком, однією рукою мацаючи пульс на шиї, а іншою намагаючись набрати номер поліції та «швидкої»…
Молодик мляво ворухнув блідими губами. Розплющив очі.
– Тс-с-с! Лежіть і не ворушіться. Просто притисніть руку до рани. Гаразд? – Яна вологою серветкою обережно змахнула з його високого чола дрібний бісер поту. – Незабаром приїдуть лікарі…
Хлопець розтулив рота, неначе риба, викинута на берег спекотного дня, помацав вільною рукою довкола себе підлогу, навіть спробував встати. Але від цього він лише втратив свідомість. Яна почула завивання сирен і видихнула:
– Нарешті!
Доки лікарі клопотались над непритомним, Яна розмовляла з поліцейськими.
– Щойно я розпакувала коробку з книгами, планувала їх записати в перелік для продажу, виставити на рекламній вітрині та на полицях, як забіг цей чоловік… Далі ви самі знаєте. 
– Можливо, ви помітили підозрілих осіб, які переслідували цього хлопця? – поліцейський просвічував її лазерами темно-сірих, як небо в негоду, очей.
– Нікого. Принаймні на вулицю я точно не ризикнула вийти. Та й не одразу зрозуміла, що хлопець стікає кров’ю. Доки він не впав…
Яна озирнулась на постраждалого, якого саме обережно клали на ноші. 
– Йому сильно дісталось? – тихо запитала в правоохоронця.
Той мовчки кивнув.
– Як думаєте: виживе?
Поліцейський знизав плечима. 
– Глибоке ножове поранення. Час покаже. А вам я б рекомендував узяти відпустку й тиждень-два побути вдома. Хто може знати, чи не захочуть зловмисники відплатити за порятунок цього хлопця... 
– Ой, припиніть! – відмахнулась. – Я не з полохливих. У кишені завжди маю газовий балончик. 
– Ну, мій обов’язок – попередити, а ви робіть, як уважаєте за потрібне.
– Перепрошую! – до них наблизився лікар «швидкої», потиснув руку поліцейському. – Можна вас на декілька слів? – промовив до Яни.
– Я – суцільна увага! 
Той аж виструнчився.
– Я так розумію, в потерпілого немає жодних документів, телефона і ніхто з присутніх тут його не знає?
– Так. До чого ви хилите?
– До того, що хлопцеві потрібне оперативне втручання і дороговартісні ліки, але ж хтось має за це платити…
– Робіть! – Яна зупинила потік його слів. – Я придбаю все потрібне.
Лікар ковзнув по ній здивованим поглядом, і нижню частину його видовженого обличчя перекосила скептична посмішка.
– Хіба ж ви не говорили щойно, що зовсім не знаєте цього хлопця?
– Казала. І що? – наїжачилась дівчина.
– Готові віддавати власні кошти за незнайому людину?
Вона проковтнула грубість, що рвалась назовні. Розвела руками:
– Не розумію, якого дідька ви так переймаєтесь чужими грішми, якщо єдине, про що справді маєте турбуватися, – життя та здоров’я пацієнта?!
Карі очі лікаря спалахнули недобрими вогниками. Та вже наступної миті він різко розвернувся і вийшов надвір. За лікарем, по одному, – троє правоохоронців. Яна схопила ключі, наплічник, накинула теплий кардиган, щоб не йти в комірчину, де на вішаку чекала курточка, і вилетіла з крамниці, на ходу замикаючи двері. 
– У яку лікарню везете? – підбігла до автомобіля «швидкої», зазираючи у віконце водія.
Вусатий сивий добряк усміхнувся, підкурив цигарку й видихнув:
– У центральну. На вулицю Володимирську…
– Дякую! 
Він кивнув та завів двигун. Яна краєм ока вихопила на узбіччі машину таксі. Кулею метнулась до неї. 
– За цією «швидкою», будь ласка! – гукнула, пірнаючи в салон.
Водій покосував недовірливим поглядом, наче на якусь босячку. 
– Гроші є? – хрипко каркнув.
– Ось! – вихопила з наплічника гаманець. – Їдьте вже! Знову гроші… Всюди тільки гроші…
Авто плавно покотилось уперед, набираючи швидкість. Таксист навіть не звернув уваги на Янине невдоволене бурмотіння. І вона притихла. Обхопила себе обома руками, намагаючись зігрітися. Треба було вдягнути куртку! Холодний весняний вітер просто наскрізь пронизав тіло. До кісток. Аж зуби цокотять… Зараз би гарячого чаю чи кави… Ох!..
***
Яна нервово тупцяла біля дверей операційного відділення. Врешті звідти випурхнула вертка медсестричка, прискіпливо оглянула препарати за списком, а тоді нахилилась ближче до Яни і по-змовницьки прошепотіла:
– Анестезіологові та хірургові ще треба…
– Що? – вражено кліпнула дів­чина.
Медсестра промовисто потерла пучками пальців, ніби перераховуючи купюри. Яну пересмикнуло від гніву.
– Я скажу, а ви слухайте і нічого не пропустіть! Поранений чоловік мені – абсолютно не знайомий чувак. Купила йому ліки, бо хтось мав це зробити. Щодо решти, то це державна хірургія, тож невідкладні оперативні втручання мають проводити безкоштовно. Ще одне слово – і ви будете притягнуті до відповідальності за протизаконне вимагання грошової винагороди. Здирники!  
Медсестра зблідла, притиснула до грудей пакет із ліками й миттю зникла за дверима.
Яна важко перевела подих, притиснула до скронь крижані пальці й повільно пішла до ліфта. Уже в холі викликала таксі. Ще ж потрібно відмити кров на кахлях, розпакувати решту книг, забрати куртку й повимикати світло… Дівчина давно не почувалась настільки виснаженою. У неї аж ноги підкошувалися…
Додому того дня Яна прийшла після десятої. Скинула взуття, зняла куртку, намагаючись не шуміти, прошмигнула до своєї кімнати, щоб перевдягнутися. Доведеться їй ще трохи потерпіти без гарячого чаю. Спершу – не менш гарячий душ!
Дівчина випірнула з ванної кімнати, розімліла, як цукерка на сонці. Клацнула вимикачем у кухні й остовпіла: мати стояла, підпираючи попереком плиту, червона від люті, в не менш червоному халаті. Накручене на бігуді волосся сердито стирчало врізнобіч і помітно ворушилося. 
– Де ти була до цього часу? – глухо запитала вона.
Яна повільно розтягнула губи в іронічній посмішці:
– У ванній…
– Не мавпуй! Ти добре знаєш, про що я запитую.
– На роботі. Отримали партію нових книг. Мусила розібрати, – ліниво потягнулась і позіхнула дівчина. – Мамо, можна мені хоч чаю нормально попити? Без оцих твоїх безглуздих лекцій! 
– Он як!? – очі матері перетворились на вузькі щілинки, схожі на леза ножів. – А зателефонувати не могла? Не думала, що ми хвилюємося? Ні? У твоїй виголеній макітрі не виникало таких здогадів? Безсердечна! Розпещене егоїстичне дівчисько, без жодних моральних принципів!
Яна затамувала подих, аби стишити біль, що пройняв тіло від материних слів. Схопила чайник, набрала в нього води і поставила його на плиту.
– Дай мені спокій! – сухо промовила. – Я ніколи не стану настільки ідеальною, як ваша люба Вікуся! Час тобі вже це зрозуміти. Лягай спати… Поговоримо іншим разом, якщо буде потреба…
Пані Ольга різко випросталась, зміряла доньку зневажливим пог­лядом і вийшла, ляснувши кухонними дверима. «Ох, які італійські пристрасті! Ще б тарілкою жбурнула задля більшого ефекту… Таки варто вже подумати про орендоване помешкання. Життя під одним дахом із батьками дедалі погіршується», – подумала дівчина.
За пів години Яна лягла в ліжко. Сподівалась одразу заснути, але в її голові виринали спогади про вже минулий вечір. Хто ж той чоловік? І хто міг так люто бажати йому смерті?..
***
Ранок постукав сонцем у велике вікно. І болем – у скроні. У роті було сухо. Горло нестерпно пекло. Яна піднесла долоню до чола. Ого! Можна обпектися…
Ледве додибала до кухні, щоб у шухляді з ліками знайти термометр. Знесилено опустилась на маленьку канапу в кутку, біля столу. В очах мерехтіли світляки. Багато світляків…
Нагріта ртуть швидко минула червону позначку і добігла до тридцяти восьми з гаком. Доб­рячим таким гаком… Трясця візь­ми цю кляту застуду! Тільки ще хвороби бракувало… Але ж сама винувата! Вдягатися треба було. Весняний вітер завжди підступний. От тепер і має…
Зателефонувала на роботу.
– Температура? Висока? – у голосі начальниці вчувались нотки турботи. – Може, якісь ліки потрібні? То я миттю!
– Дякую тобі, Юлю! Все є… 
– Про роботу навіть не думай! Впораємось без тебе. Ти лікуйся. Сьогодні вже четвер. Можеш лікарняного не брати. Сподіваюсь, за чотири дні тобі стане краще. Але раптом що – повідом. Я ще зателефоную.
– Бувай! Переказуй усім вітання.
– Неодмінно! Бай-бай!
Янина рука з телефоном знесилено опустилась на стіл. Дівчина заледве змусила себе підвестись і випити пігулку аспірину. Знизиться температура – і має хоча б трохи полегшати…
Велике горня міцного чорного чаю з лимоном та імбиром допомогло зігрітися й угамувати дрижаки. І щойно припинило морозити, відразу в ліжко, під ковдру і спати. Сон – єдине, що допомагало Яні найбільше. Хоча, відверто кажучи, хворіла вона нечасто. Та вже якщо й траплялась така прикрість, то Яну просто валило з ніг. Як оце зараз…
Декілька разів, неначе крізь щільний шар вати, дівчина ловила слухом, як тихо відчиняються двері в її кімнату. Їй навіть вдалося зачепитись за уривки фраз батьків, які про щось перешіптувались у коридорі. Але сили не вистачило втримати увагу на їхній розмові, тож Яна знову пірнула в товщу сну-марення. Й аж до перших сутінків намагалась велетенською голкою з товстими білими нитками зашити різану рану постраждалому хлопцеві. А він відштовхував її руки, голос­но реготав і переконував, що вона вже й так допомогла і нехай краще про себе подбає… Яна прокинулась мокра від поту. 
– Тобі вже краще? – зазирнув батько в її кімнату. 
– Так. Тепер треба в душ. Мокра, хоч бери й викручуй.
– Горло не болить? – гукнула мати з кухні.
– Поки ні. Але може згодом почати боліти. Ти ж сама знаєш мій примхливий організм: не все одразу, бо задоволення краще розтягувати.
– Якесь не дуже добре задоволення, – батько похитав головою, несподівано пригорнув доньку до плеча і лагідно поцілував у маківку.
Яна стала під струмінь теплої води. А хворіти не так уже й погано, як виявилось. Її старих наче підмінили… Шкода лише, що це мине, щойно вона одужає… 
***
Травневий день розливався теплим сонцем і морем квітів. Легкий приємний вітерець торкався перехожих пахощами зеленої молодої трави, бузку і фруктових дерев, що занурились у шумовиння біло-рожевої піни. 
Від солодких пахощів і надто яскравого світла Яні запаморочилось у голові. На якусь мить дів­чина зупинилась, щоб перевести подих. Заплющила очі. 
– Доброго ранку! – незнайомий голос зненацька розбурхав стан спокою. 
Яна озирнулась. Зустрілась поглядом з очима шоколадної барви. Такого темного шоколаду, гіркого. Її улюбленого…
– Вітаю! Доволі неочікувано було вас тут знову зустріти, але вже у значно кращому стані, ніж попереднього разу, – усміхнулась дівчина, зашарівшись, наче хтось раптом налив окропу в обличчя. От іще бракувало червоніти перед ним, як мале дівчисько! І щоб приховати збентеження, поцікавилась: – Вас уже виписали з лікарні?
– Так. Декілька днів тому… Лікар сказав, що, доки я був непритомним, ви оплатили вартість медичних препаратів, – хлопець запхав руку в кишеню і дістав звідти довгастий конверт. – Візьміть, будь ласка! Дякую за допомогу! Якби не ви…
Яна перехопила його руку з конвертом і показала очима на кав’ярню:
– Та годі вам! Упевнена, горнятко запашної кави точно не завадить. Там і поговоримо…
Хлопець кивнув. Яна звернула увагу на його стильний одяг, дорогий годинник… «Що ж мог­ло статися того вечора? У які неприєм­ності потрапив цей молодик? Може, він якийсь бандит?..» – промайнуло в її голові. І дівчина ледь не засміялась із власних думок. Ну і ну! Вона щой­но повторила слова своєї матері, для якої колишні прихильники Яни були винятково гопниками, бандюганами і злочинцями. Певно, тому вона й ні з ким не зустрічається ось уже майже два роки. Хоча… Якби зустріла свою справжню половинку, то жодні докори та нотації не вплинули б на неї. Бо, коли життя по вінця наповнюється щирим коханням, на решту не залишається місця, часу і бажання. 
У кав’ярні о цій ранковій порі майже не було відвідувачів. Яна махнула рукою на столик у кутку зали. 
– Сядемо там? – глянула на молодика.
– Авжеж! – він раптом сповільнив крок, сміливо торкнувся її руки. – Тимофій…
– Приємно познайомитись. Яна…
– Знаю.
– Цікаво, звідки?
– Нещодавно приходив у книгарню. Ваша колега сказала, що ви трохи нездужаєте і будете тільки сьогодні. Тому й вирішив зустріти вас біля роботи. До речі, мій офіс теж тут неподалік. Дивно навіть, що ми ніколи раніше не перетинались.
Доки вони чекали на замовлену каву з горіховими тістечками, Яна дізналась, що кривдниками виявились конкуренти, які давно накинули оком на земельну ділянку під будівлею його офісу, а він відмовився продавати. Одного з нападників вдалося впізнати. Той давно тісно пов’язаний із кримінальним світом, має дві відсидки. Тепер матиме ще й третю. Поліція вже затримала підозрюваних і повезла у відділок. 
– Я вас тоді сильно налякав. Знаю! Вибачте! Але ж книгарня єдина працювала о тій порі. Тож я не мав вибору. Відверто кажучи, кудись далі ноги точно не донес­ли б, – молодик тихо засміявся. Його обличчям промайнув прихований біль. Певно, рана ще добряче дошкуляла…
– Налякали? Облиште! Я не з полохливих.
Тимофій пильно глянув. По-змовницьки підморгнув, кажучи:
– Це помітно. 
– Справді? Цікаво, за якими ознаками?
– Ваші очі… Такі великі, напов­нені небом і сонцем. Та я бачу вогонь непокори, що виринає з глибини. І цей сміливий образ, оригінальний стиль. Ви не схожі на більшість дівчат, призвичаєних до суконь, підборів та кілограмів косметики. І саме це характеризує вас як сильну особистість.
– Овва! Таке враження, ніби я на прийомі у психолога, – дівчина сипнула дрібку іронії.
Тимофій похитав головою:
– Звик говорити щиро, просто і без прикрашання. Тож вибачайте, але вже як є…
– Не партесь! Маєте гарну звичку. Сама така…
Вони ще трохи погомоніли й непомітно перейшли на «ти». Врешті, Яна глянула на годинник і квапливо підвелась.
– Дякую за приємний початок робочого дня! Мені вже час. Я навіть трохи запізнююсь.
– Яно, – хлопець обережно торк­нувся її плеча й зазирнув у вічі, – повечеряєте сьогодні зі мною?
Дівчина зашарілась, відгорнула неслухняне волосся, що насунулось хвильками на чоло. 
– Чому б і ні? – знизала плечима. – О котрій?
– Ну, правду кажучи, планував наприкінці робочого дня зазирнути до вашої крамниці й придбати в ній декілька цікавих книг, – Тимофій весело примружився. – Проситиму вас, аби щось порадили мені з детективів. 
– О! Повірте, вибір у нас пречудовий!
– Супер! Тоді до вечора!
– Бувайте!
***
День так стрімко минув – Яна не встигла озирнутись. Віра Захарівна весь час тільки поглядала на дівчину, а потім не витримала й поцікавилась:
– Ти сьогодні сама на себе не схожа. У тебе все гаразд?
– Так. А що?
– Нічого. Просто ти якась надто розгублена, задумана і від самого ранку світишся щастям, наче ліхтарик.
– Справді?
– Не казала б того, чого немає. Ти ж мене знаєш… Дівчинко, або мені здається, або ти закохалась. Варто було тобі на два тижні злягти із пневмонією, як з’явився лицар в обладунках. І хто той щасливий? Бува, не лікар?
Яна розреготалась. Махнула рукою й мовила на те:
– Щось як скажете! Немає в мене ніякого кохання. 
Пані Віра недовірливо похитала головою, хитро примружила очі за скельцями великих окулярів і широко усміхнулась.
– Може, я і короткозора, але не настільки! – промовила, й далі витираючи пил на книжкових полицях, наче вони й не розмовляли.
Яна приклала руку до грудей, щоб стишити гучний стукіт серця. І чого б ото так сильно хвилюватися? З якого дива?
Щойно вгамувала галасливе серце, як дзенькнули дзвіночки на вхідних дверях і зайшов Тимо­фій. Радісно усміхаючись, він простягнув їй маленький букетик фіалок.
– Дякую, – Яна збентежено піднесла квіти до обличчя і вдихнула їхній ніжно-солодкий аромат.
– Ці квіти схожі на тебе.
– Чим? 
– Такий тендітний, зовні тонкий паросток. І водночас неймовірно міцний, здатний ламати асфальт і тягнутись до світла. Ти теж така. Я це відчуваю…
Із-за стелажів пролунало делікатне покашлювання. От Захарівна! Яна схопила курточку, наплічник, сміливо взяла Тимофія за руку й потягнула до дверей. На мить зупинилась, озирнулась, запитуючи:  
– Пані Віро, я трохи раніше злиняю! Ви ж не проти?
Жінка визирнула, весело підморгнула й махнула рукою.
– До завтра! Можеш навіть запізнитися. Леді-бос їде на книжкову виставку. 
Дівчина помахала рукою. Молоді люди вийшли на вулицю й одразу з головами пірнули в океан квіткового шаленства. Тимофій підніс Янину руку до губ, торкнувся цілунком зап’ястка.
– Мій друг має затишний бар за містом. Там така кухня!
М-м-м-м-м… Їжа богів.
– Клас! Смачно поїсти я люблю.
– Так одразу й не скажеш! – Тимо­фій засміявся, скептично оглядаючи дівоче струнке тіло.
– Хіба ж не ти щойно говорив, що то тільки зовні я тонкий паросток? Ну-от! Мушу визнати: так і є… 
Закохані по-змовницьки переглянулись і зайшлися веселим сміхом…
А довкола буяла весна. Нестримна. Розкішна у своїй красі. Щедра на сонце, любов і життя…