ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Любов ШИШАЦЬКА

04 лютого 18:16

420

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Йому було страшно. Жах холодною кригою сковував зболіле серце, змієм заповзав у душу.

Відчай виривався назовні страшним важким стогоном. Порятунку годі було чекати. Його не було. Ще декілька місяців тому він мав слабку надію. Тепер вона розтанула, мов сніжинка на теплій долоні. В його ослабленому тілі чорним спрутом розросталася страшна хвороба. Той монстр жер його серце, мізки, нутрощі, пив його кров. Від того міцнішав. Тоді припинив опиратися страху, перестав леліяти надію. І від того чоловікові ставало ще важче, бо, незважаючи на все, дуже хотів жити. Жити!!! Чому це сталося саме з ним? Чому саме тоді, коли все склалося так, як хотів? Так, як хотів би жити будь-хто із селян... Вони всі заздрили йому. Всі! Бісові діти! Нехай заздрять! Та часом спадало на думку, що саме людська заздрість стала причиною його смертельної хвороби. Відразу гнав від себе ті думки. Декілька десятиліть він витратив на те, щоб нажити чималі статки. Не зважав на людські сльози й осуд. Що йому до них? Він мав мету і йшов до неї, змітаючи все на своєму шляху.

Олег зростав у родині простого селянина. Батьки від світання до смеркання гарували в колгоспі. За свою надважку працю отримували невеликі кошти. Утримували господарку, тож якось викручувались. Таке жалюгідне існування їх цілком улаштовувало. Як і багатьох громадян країни, де панував соціалізм.

– Живемо так, як усі. Маємо дах над головою, голі та голодні не ходимо. Все інше – то дурні забаганки. Основне – це жити із чистим сумлінням. Працювати, не лінуватись, чужого не брати, людей поважати, то й тебе поважатимуть, – повчав батько Олега та його старшого брата. Олега ті настанови доводили ледь не до сказу. Він хотів жити значно краще! Так, як жив його приятель Артем, син голови колгоспу. В Артема завжди все було найкраще: іграшки, одіж, будинок, двір. Олег заздрив другові з дитинства. Ті чорні заздрощі клубилися в його душі, немов гадюччя. Олег усміхався до Артема, вдавав щирого друга, та в серці кипіла до нього ненависть. Як на біду, ще підлітками закохались обидва в Іринку, дочку агронома. Жили неподалік, отож у школу та зі школи ходили трійцею. Олег помічав, що дівчина віддає перевагу приятелеві. Ще б пак! Артем красувався у фірмових джинсах та в імпортній сорочці, тоді як Олег доношував речі старшого брата. Та й сама Іринка жила в заможній родині. Друзі поводилися з Олегом як із рівнею, ніколи не вказували на його бідність. Та коли Артем купував цукерки і частував ними не лише Іринку, а й товариша, той відчував таке приниження, що ладен був крізь землю провалитися. Йому здавалось, що Артем зумисне вказує на те, що друг не має коштів на солодощі для дівчини.

Олег із дитинства був звичним до праці. Тож підлітком під час канікул почав працювати в колгоспі. Пас телят, корів, підвозив воду жінкам на поле. Заробляв небагато, але з’явилася змога пригостити Іринку її улюбленими цукерками. Хлопець пишався цим неабияк. Окрім того, міг придбати собі нехай недорогу, але нову одіж. Завдячуючи тим невеличким коштам, почав почуватись упевненішим у собі. На той час Артем та Іринка мали власні велосипеди. Катались на них селом. Інколи, сидячи на багажнику Артемового велосипеда, катався з ними Олег. Але часто-густо Артем та Іринка удвох їхали далеко за село. Олег заздрив. До серцевого болю. Інколи заздрощі мають гарні наслідки. Принаймні у випадку з велосипедами. Олег всеньке літо важко працював і врешті придбав собі новенький велосипед. Своїми планами з друзями не ділився. Готував їм несподіванку. Якось Артем та Іринка приїхали до його двору.

– Олеже! Виходь! – погукав Артем. – Сідай на багажник. До річки поїдемо, – запропонував, коли Олег вийшов за ворота.

– Зачекайте хвилину. Я зараз, – промовив Олег. За мить вийшов із двору, котячи свого блискучого нового велосипеда. Друзі зі схвальними вигуками оглядали його придбання.

– Так легко котиться! Класна машинерія! – похвалив Артем, проїхавши обновкою вздовж вулиці. Олегові здалося, що в його словах були заздрощі. Це було ніби бальзам на душу. Тепер Олег почувався рівним Артемові. Уперше в житті відчув упевненість завдяки коштам, заробленим важкою працею. Хлопець зрозумів це дуже чітко. Гроші – це сила, яка дає все. Тож потрібно багато працювати, аби мати цю силу. Наразі Олег утішався новим велосипедом і пишався собою. Та це було недовго. За рік Артемові батьки подарували синові мотоцикл. Юнак, наче вітер, літав вулицями, околицею, катаючи Іринку або Олега. Останнього від заздрощів аж судомило. «Завжди, завжди він попереду мене! Ні. Навіть працюючи двадцять чотири години на добу, я не наздожену Артема. Тут потрібно щось інше. Я знайду можливість. Нехай не зараз, то згодом наздожену і випереджу його», – думав хлопець крізь сльози.

Час минав. Вони дорослішали. Дорослішали і їхні стосунки. Іринка стала прегарною юнкою. Артем був доволі симпатичним, невисоким на зріст, хворобливого вигляду юнаком. У нього виявили хворобу серця. А от Олег виріс красенем. Високий і міцний, мов молодий дубок. Смолянистого кольору волосся кучерями спадало на високе чоло. Сірі очі в обрамленні довгих вій дивилися на світ хижим поглядом. Дівчата липли до Олега, наче мухи до меду. Деякі ладні були на все, аби хлопець звернув на них увагу. Він звертав і брав оте «все», оком не змигнувши. Мав владу над будь-якою дівчиною, та не над тією, якої прагнув понад усе, – Іриною.

На випускному вечорі Олег освідчився дівчині у своїх почуттях. Вони стояли під яблунею у шкільному саду. В чистому небі здивовано блимали зорі, те здивування відбивалось у ясних очах Іринки.

– Олежику, ми з дитинства товаришуємо, ти мені як брат. А кохаю я Артема. По-іншому бути не може. Тож залишмо все, як є, і забудьмо про цю розмову, – дівчина попестила рукою його буйне волосся й лагідно усміхнулась. Ці слова, дотики спровокували Олега. Він рвучко притиснув Ірину до себе. Відчув тепло її тіла, її пахощі та ніжність. Занурив обличчя в духмяне волосся. Припав вустами до тендітної шийки.

– Його кохаєш? За що? Він же проти мене – як хробак облізлий. Хіба Артем може кохати так, як я? Що він знає про кохання? Я покажу тобі, як потрібно кохати, – шепотів, уже не володіючи собою.

– Зате ти знаєш забагато на свій вік.Завдячуючи тим хвойдам, яких волочив кущами. Але я не така. Пусти! – пручалася дівчина. Та сили були нерівними. Олегові почало шуміти в голові, стемніло в очах. Важко дихаючи, всім тілом притиснув Ірину до яблуні, намагаючись підняти довгий поділ випускної сукні. Припав хижим поцілунком до жаданих вуст, заглушуючи її крик. Дівчина боляче вкусила Олега за губу.

– Ой! – скрикнув хлопець, відпустивши свою жертву, притиснув долоню до губи. – Кров! Ти мені губу прокусила! – вигукнув ображено.

– Дякуй Богові, що не відкусила зовсім, – крізь сльози промовила Ірина. – Що ти, дурню, витіваєш? Я тебе мала за найкращого друга, а ти...

– Мене – за друга, а його – за коханого? Бо я бідний, а Артем багатий? Не для Гриця паляниця, так? Хай би яким красенем і розумником я був, але ти обереш Артема, бо він із багатої родини! Оце і є твоє кохання? – кричав до Ірини.

– Якби я покохала тебе, то мені було б байдуже до статків твоєї родини. Але я кохаю його! Просто кохаю і все! – плакала дівчина.

Олег дивився на неї, і в його погляді не було жалю, каяття чи кохання. Було таке, чого словами не описати. Щось страшне. Дівчина заніміла від того погляду. Олег упритул наблизився до Ірини. Дивлячись їй у вічі, твердо промовив:

– Настане час, і ти на колінах приповзеш до мене, благаючи, аби я взяв тебе. Та я ще подумаю, – з тими словами пішов геть.

Іринка не розповіла Артемові про цей прикрий випадок, але звела спілкування з Олегом до мінімуму. А на осінь троє друзів розлучилися. Поїхали здобувати освіту. Артем вибрав фах педагога, Ірина – економіста. Вони навчались в одному місті. Олег за скеруванням рідного колгоспу поїхав до іншого міста. Мав вивчитись на агронома. Це рішення хлопця здивувало всіх, бо знали, що з дитинства мріяв бути лікарем, і раптом... Де їм було знати, що Олег поставив собі за мету стати головою колгоспу, в якому виріс? Щоб піднятися вище за Артема та Ірини, щоб вони заздрили йому. Навчання – то була перша сходинка на шляху до його мрії.

Навчався Олег старанно. Був найкращим серед студентів сільськогосподарського інституту і секретарем комсомольської організації. Це відкривало перед хлопцем широкі перспективи. Щоб чогось досягнути, він був украй обережним у стосунках із дівчатами. Не хотів плямувати собі репутацію. Та й часу на постійні стосунки не мав. Старанно навчався, провадив громадську діяльність, вечорами працював вантажником. Додому приїздив украй рідко. З Артемом та Іринкою стосунків не підтримував. Декілька разів бачив їх у рідному селі. Те недовге спілкування збурювало в Олегові заздрість, породжувало ненависть. На його думку, їм усе в житті давалось легко. Завдяки заможним батькам. Олегові ж доводилося самому себе утримувати і до того ж добре навчатись. Але хлопець був упевнений, що колись і на його вулиці буде свято. Той час неодмінно настане.

Олег здавався приємним молодиком. Завжди усміхнений, ґречний. Але то була тільки маска. Справжню його сутність видавали очі. Холодний, хижий погляд замаскувати не вдавалось. Однокурсники остерігались Олега. Друзів він не мав. Але й не надто переймався цим. Мав покровителів серед ректорату. Це було найважливіше. З теплом і щирістю хлопець ставився лише до своєї родини. Інколи ніжністю наповнювалось його серце, коли він згадував про Іринку. Але бажання помститися, принизити її було сильнішим.

Під час навчання сталося дві важкі події. Його брат загинув в Афганістані. Олег плакав за братом, не соромлячись сліз. Але вони не могли зарадити невиправній утраті. Хлопець дивився на заплаканих батьків, і його серце стискалось від жалю до них. Чому саме на їхню бідняцьку долю випало таке горе? Достеменно знав, що сини тих, які мають гроші та владу, не потраплять до Афганістану. За них віддуватимуться хлопці з бідних родин. Таких, як його. І вже вкотре Олег заприсягся стати багатієм. Бо гроші – то і є влада.

Коли хлопець навчався на останньому курсі, помер його батько. Можливо, й пожив би ще, бо мав не так багато років, але важка праця біля колгоспної худоби звела його в могилу. Серце зупинилось, коли накидав сіно у віз. Так з вилами в руках і знайшли тата. Надірвався. Мати залишилась сама-самісінька в хаті. Та ненадовго. Закінчивши інститут з відзнакою, Олег повернувся до рідного села. До колгоспної контори пішов наступного ж дня після повернення.

Ранкової пори прямував Олег вулицею. Яскраве сонце щедро поливало землю приємним теплом. Тріпотіли листям садки, розливався навколо ніжний аромат квітів. Селяни тепло вітались до Олега. Він з усмішкою відповідав. А на серці у хлопця було тоскно. Не тішили його ці краєвиди. За роки навчання Олег звик до міста. Бруд та простота селянського життя нині жахала хлопця. Якби не мав за мету стати керівником колгоспу, то нізащо не повернувся б до села. Навіть заради матері.

– Здоров, здоров, козаче. Нарешті ми тебе дочекалися, – голова колгоспу, тепло усміхаючись, потиснув Олегові руку. – Чув, знаю, що ти закінчив навчання з відзнакою, вступив до лав КПРС. Молодчина! Ми пишаємось тобою. Правда, хлопці? – звернувся до членів правління, які на той час були в кабінеті. Чоловіки схвально зашуміли. Деякі потиснули молодикові руку. Олегові така увага була неймовірно приємною. Він навіть зашарівся.

– Серце тішиться, коли молодь повертається до села. Нам дуже потрібні молоді фахівці. У певний час хтось має нас замінити. Артем та Ірина теж незабаром повернуться. За місяць матимеш нагоду потанцювати у друзів на весіллі. Ти цей місяць відпочинь, матері допоможи, а опісля берися до роботи. Твоїм безпосереднім керівником буде головний агроном. Чудовий фахівець. Має понад тридцять років практики. Він навчить тебе всього, що знає сам. Хтозна, можливо, колись зміниш його на посаді, – голова приязно усміхнувся і поплескав Олега по плечі.

Йдучи додому, хлопець почувався непевно. Сум’яття цілковито заполонило його душу. Теплі слова голови тішили Олега. Як і перспектива замінити на посаді головного агронома. Батька Ірини. Це було другою сходинкою у планах Олега. Але звістка про весілля зводила його маленький тріумф нанівець. Досі Олег мав примарну надію на те, що дитяче кохання Ірини й Артема розвіється. У такому разі Олег мав би шанс на реванш. Але ні. Ірина й Артем досі разом. І навіть вирішили одружитись. Олег часто розмірковував над своїм ставленням до Ірини. Він розумів, що то було не кохання. Радше одержимість. Олег не знав відмови в дівчат, а Ірина відмовила йому. Заради Артема. Хлопця із заможної родини. Цим принизила Олега. Понад усе він хотів бачити її приниження.

Натомість він бачив її щасливою. Гарна, ніжна, немов ромашка, наречена, щасливо усміхаючись, закохано поглядала на свого Артема. І отримувала такий же закоханий погляд від нього. Олег був старшим дружбою на їхньому весіллі. Він вдавав вірного друга. Кричав «Гірко!», бажав молодим щастя, танцював до сьомого поту. Та в його душі знову клубилось гадюччя заздрощів і ненависті.

Такого пишного весілля ніхто із селян не міг собі дозволити. «Небожителі, блін. Запаніли на колгоспних коштах. Але заждіть! Я вас поскидаю з Олімпу. Будете в багнюці копирсатись, як мої батьки. Дайте-но мені час!» – думав зі злістю, але водночас привітно усміхався до молодят, їхніх батьків та гостей. Артем радів зустрічі з товаришем, він весело згадував їхні дитячі та юнацькі пригоди. Олег сміявся разом із ним, вдаючи щирість. Ірина більше мовчала, легенька усмішка грала на пухких вустах, однак очі дивились насторожено і зверхньо. Вона не вірила в Олегову щирість. І той це розумів. Вибравши слушну мить, нахилився до її вушка. Вдихнув пахощі русявого волосся, і хвиля бажання накрила Олега. Нестерпно захотілось йому зім’яти, зламати, принизити, робити з Іриною все, що йому заманеться, доти, доки погорда на її обличчі зміниться на відчай.

– Розслабся, Ірко. Веселись, допоки на твоїй вулиці свято, бо доля примхлива. Все може статися, – прошепотів проникливо й лизнув рожеве вушко.

Дівчина відсахнулась. Поглянула на Олега, гидливо скрививши вуста.

– Збоченець, – прошепотіла і відвернулась.

Олег задоволено усміхнувся. Нехай трішки, але зіпсував їй свято. Не боявся, що Ірина розповість усе Артемові. Першого ж разу не розказала, то й тепер мовчатиме. А якби й розповіла, то що з того? Олег не цінував більше дружби з Артемом.

Однак вони товаришували. Не так, як раніше, та все ж спілкувались. Артем працював у школі, Ірина – в колгоспній конторі, звідки розпочинався кожен робочий день Олега. Тож вони бачились щодня. Та молодий агроном не займав більше доньки свого керівника. Олег з головою поринув у роботу. Мов губка, всмоктував поради головного агронома, чим заслуговував неабияку повагу в керівництва.

– Тямовитий хлопець. За декілька років стане вмілим фахівцем, – нахвалював його голова колгоспу.

Минуло декілька років. Олег стояв край безмежного пшеничного поля. Дивився на стиглі тугі колоски, які колихались від легкого вітерцю, і його серце наповнювалося гордощами. Урожай буде щедрий. У цьому і його заслуга теж. А щедрий урожай – то великі кошти. Але кошти колгоспні, не його. Якби ж хоч дещиця від тих грошей потрапила до його кишені! Олег був би на коні! Бо наразі що має? Щомісячну зарплатню і все. Заледве нашкріб на новий будинок у батьківському дворі. А ще хоче мати власний автомобіль. Он коли Ірка народила доньку, то її та Артемові батьки подарували їм новенькі «Жигулі». Олег мало не луснув від заздрощів. Це скільки років йому потрібно працювати, аби придбати й собі такий автомобіль? Ні. Чесною працею нічого не досягнеш. Голова колгоспу та головний агроном, на думку Олега, не за свої кревні купують дітям такі дорогі подарунки. Щось крутять із колгоспними коштами. Ну що ж, час і йому щось вигадати.

Недовго й думав. Разом із директором елеватора вигадали цілу схему, завдяки якій після здавання зерна на елеватор у їхніх кишенях осіли чималі кошти. Олег навіть розгубився. Ніколи таких грошей у руках не тримав.

– Будь обачним. Не купуй одразу автомобіль, щоб не виникли підозри, – навчав його директор елеватора, який став його старшим товаришем та наставником. Молодий чоловік дослухався до його порад. Та все ж головний агроном викрив його аферу із зерном. Він викликав Олега до свого кабінету і накрив його мокрим рядном:

– Це що таке? Що ти коїш? – тряс перед Олеговим обличчям документами. – Ти думаєш, якщо я доручив тобі відправляти зерно на елеватор, то не знаю, скільки його має бути? За дурня мене маєш? До в’язниці захотів? Даю тобі шанс. Негайно здай кошти в колгоспну касу, і я нікому нічого не розповім. Вважатимемо, що ти помилився. Чуєш? – повне обличчя головного агронома почервоніло від обурення. Важко дихаючи, він усе прикладав руку до серця. Олег, навпаки, був зовсім спокійним.

– Та до чого тут я? – знизав він плечима. – На всіх документах стоїть ваш підпис. Хочете на мене свою провину перекинути? Не вдасться. Я сам звернусь туди, куди потрібно. Тоді побачимо, хто потрапить до буцегарні.

– Ах ти ж погань! Я підписував ці документи, не читаючи, бо довіряв тобі, як синові! А ти… – нещасний похитнувся, вхопився за край столу, щоб не впасти.

– То потрібно було читати, – спокійно промовив Олег. Між тим батькові Ірини було зовсім зле. Чоловік важко дихав, його чоло вкрилося потом.

– Води... Дай води... – прохрипів ледь чутно. Олег неквапом встав зі стільця, поволі підійшов до столу, налив із графина склянку води і поставив її на стіл біля свого шефа. Той простягнув руку, та взяти не зміг. Упав зі стільця.

– Лікаря... – попрохав пошепки. Олег стояв над головним агрономом і мовчки спостерігав, як нещасний блідне на виду, як його очі закочуються під чоло. І лише коли той припинив дихати, з криком «Лікаря! Негайно!» вибіг до приймальні.

На похороні Олег стояв, сумно опустивши голову, всією поставою вдаючи скорботу. Виголосив невеличку промову, дякуючи покійному за науку. Навіть сльозу зронив. Докори сумління не гризли Олега. Дивлячись на заплакану Ірину, він ледь стримував усмішку. «Це тобі початок рахунку. Один», – думав задоволено.

Олег отримав посаду головного агронома. Поле його діяльності розширилось. Молодий чоловік придбав омріяний автомобіль і почувався вже більш упевнено. За якийсь час одружився. Його обраницею стала донька керівника району. Довгонога, манірна красуня Віка з першого погляду закохалась у вродливого головного агронома. Олег теж покохав дівчину. Тож справили таке гучне весілля, якого в селі раніше не було.

Олег почувався абсолютно щасливим. Віка переїхала жити до села.

– Я за тобою на край світу піду. Кохаю тебе більше за життя, – шепотіла, притискаючись до Олега гарячим тілом.

Він млів від кохання, забуваючи про все на світі. І про свою помсту теж. Ніколи в житті Олег не почувався так легко. Мов на крилах літав. Так минуло декілька місяців. Олег уже звик до свого щастя і почав помічати людей навколо себе. Особливо Артема та Ірину. Вони чекали на другу дитину.

– О, ти знову при надії? Вітаю, – звернувся до колишньої подруги.

– Дякую, – відповіла тихо, поглянувши на нього.

У тому погляді Олег знову побачив зверхність і погорду. «Та за кого вона себе має? Чим краща від мене?» – обурювався подумки Олег.

Тим часом про його афери із зерном почав здогадуватись голова колгоспу. Олег поскаржився на нього тестеві. І ось уже Артемового батька усунули з посади, яку відразу ж обійняв Олег. Це був його тріумф! Перемога! На честь свого нового призначення чоловік улаштував застілля в колгоспній їдальні. Запросив туди районне керівництво і колгоспну верхівку. А також Артема та Ірину. Як давніх друзів. Навсправжки хотів, аби почувались приниженими на його святі. Проте Артем та Ірина не дали йому такої нагоди, бо не прийшли.

Невдовзі після цього Олег зустрів їх обох серед вулиці. Вони вели своїх дівчаток до садочка.

– Привіт! Чому не прийшли на моє свято? Не хочете привітати мене з новою посадою? – запитав, навіть не приховуючи зловтіхи.

– Не мали часу. Вибач. Вітаю, – пригнічено промовив Артем.

– Висока посада не змінить твоєї ницої сутності, – зверхньо сказала Ірина. Ніби в обличчя плюнула Олегові. Він так обурився, що навіть не спромігся на відповідь.

Наступного дня Олег звільнив Ірину з роботи. Тепер уже обурилась вона.

– Чому?! – запитала, забігши до його кабінету.

– Бо я так захотів, – спокійно відповів, вільно розкинувшись у кріслі, й усміхнувся. Молода жінка підійшла до Олега, наблизила до нього обличчя, холодним поглядом подивилася в його очі та тихо промовила:

– Мстишся. За що? Ми з дитинства вважали тебе другом. А ти заздрив нам до почорніння в очах. Чому? Чим ми тебе образили? І ось нарешті тобі вдалося нас принизити. І що з того? Думаєш, ти досяг вершини? Ні. Ти впав так низько, що вже ніколи не піднімешся. Мені тебе шкода, – Ірина виструнчилась. Уся її постава, як і погляд, була сповнена зневаги і погорди. А на обличчі застиг бридливий вираз. Олег зрозумів, що Ірина з дитинства читала його, як розгорнуту книгу. Вона все знала і мовчала. Мабуть, завжди шкодувала його, хлопчика з бідної родини. Це обурило й розізлило Олега.

– Себе пошкодуй! Що ти із себе вдаєш? Блакитна кров, біла кістка? Все! Ваш час скінчився! Годі сидіти з манікюром на білих ручках у бухгалтерії! Не все коту масляна! Хочеш вижити, то шуруй корів доїти або сапати на поле! Годі із себе панію вдавати! Інтелігентка задрипана! – вигукнув, не стримуючи себе. Та враз заспокоївся. Навіть іронічно посміхнувся. – Але я все пробачу тобі. Працюватимеш у бухгалтерії й надалі, якщо будеш зі мною люб’язною. Дуже люб’язною. Ти розумієш, про що я… – промовив скрадливо, пильно дивлячись Ірині у вічі.

Жінка спокійно вислухала його тираду. Жоден м'яз не здригнувся на її блідому обличчі.

– Розумію. Але я залишусь порядною, хоч із сапою в руках чи біля корів. А тебе посада голови колгоспу порядним та інтелігентним не зробить. Як і жодна інша. Бо не буде з хама пана, – Ірина з гордо піднятою головою вийшла з кабінету.

Ця сварка добряче зіпсувала Олегові настрій. Він сподівався принизити Ірину, та сталося навпаки. Не зламав він її духу! Але все ще попереду. Таки приповзе ця жінка до нього на колінах!

(Закінчення – в наступному номері)

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.