ТОБІ, МІЙ СИНУ...

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

26 лютого 15:00

332

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Коли ти народився, ніч була чорна, як галка, але глибока і чарівлива, зорі були розкидані у височині так, що неможливо було навіть осягнути. Ніч була така, як ти, – безкрайня і простора. Ти народився, і я зрозуміла, що моє життя більше ніколи не буде колишнім. До твого народження я приймала життя як щось належне, а тоді почала розуміти, що це великий дарунок.

Ти вмів зачаровувати – своїм співом, своєю філософією життя, відкритістю і легкістю. Ти не шукав винних, не любив звинувачувати, завжди прагнув знайти пояснення людським учинкам. Емпатію успадкував від бабусі, але ти зробив із цього радше плюс, ніж мінус. Тебе оточували тільки щирі та відкриті люди, як ти сам. Ти, ніби магніт, притягував позитивних людей і справжніх однодумців. Не знаю як, але ти відчував фальш за кілометр.

Ти легко брався до нових справ, а якщо зникало бажання, то без жалю залишав їх незавершеними. І завжди казав, що не варто марнувати час на речі, які не роблять нас щасливими. Ти не любив очікувань, вважав, що вони крадуть найцінніше – час. Адже в години очікування чогось важливого ми марнуємо життя, яке вже триває. Ти так казав і осяював цей світ своєю трохи хитрою, трохи дитячою усмішкою, ніби відкривав якусь просту істину, до якої інші йдуть роками.

Ти не терпів напівтонів, якщо любив, то від усього серця, якщо товаришував, то щиро, якщо працював, то з вогнем у грудях. А якщо розчаровувався, мовчки відходив, без сцен і зайвої метушні. Я вчила тебе бути сильним, а ти навчив мене бути… живою.

Пам’ятаєш, як у дитинстві ти боявся грому? Ти ховався під ковдру і кликав мене. Я сідала поруч, гладила твоє волосся і казала, що грім – це ніби просто небо розмовляє. Тепер, коли гримить, я прислухаюся, і мені здається, що це ти говориш до мене – десь там, за обрієм, куди не долинає жоден людський голос.

Сьогодні минає чотириста двадцять третій день моєї невідомості, мого безсоння та глибокого болю. Немає нічого страшнішого для матері, яка не знає, що з її дитиною. Що тримає мене на цьому світі? Це те, що в мене є шанс зустріти тебе в земному житті. Адже так? Ніхто ніколи мене не переконає, що його немає. У моїй душі – вирва, безодня, яка затягує і відбирає сили. І ніхто й ніщо не може заповнити її, окрім тебе.

Мені не потрібне співчуття, як і не потрібні порожні слова, що неодмінно все буде добре. Цього не знає ніхто, крім Всевишнього. Я не кричу на кожному кроці про свій страх, я не вимагаю собі пільг і виплат. Мені потрібен син, мій син, моя дитина, яку я народила не для війни, але яку спіткала така важка доля. Все, що в мене залишилося, – це спогади, дрібні, короткі, уривчасті, але такі яскраві, ніби все було тільки вчора. Ні, фотоальбомів я не розгортаю: фізично боюся не витримати. А от спомини – вони мене обіймають щоночі. Беруть на хвилі, прагнучи заколисати… І ось я вже чую твій голос, сину, так, ніби ти гукнув із сусідньої кімнати. Ось я бачу твої очі, глибокі, безмежні… А ще твою усмішку, найріднішу і найтеплішу у світі…

Я не живу ілюзіями, не граю в мовчанку, не замикаю дверей, але й не вивертаю душі. Не хочу здаватися немічною, але й не хочу показувати, що я стальна. Це неправда. Я – суцільний оголений нерв… Та ще я розумію, що ніхто, крім мене, не може відчувати мій біль. І це нормально. В кожного – свій хрест. Часто думаю, що було б, якби був живий твій тато, звістка про твоє офіційне зникнення, гадаю, його б
знищила. Твій батько завжди мав хворе серце, і я переконана, що просто б не зміг упоратися з такою новиною. А ще батько неодмінно пишався б тобою, це правда. Гордо казав би, що його син – у Збройних силах України. Я вірю: саме зараз, у цей час, він, як ніхто, оберігає тебе з небес.

Нещодавно у твоїй школі була зустріч випускників. Односельці по-різному відгукувалися про цю подію: хтось говорив, що варто зустрічатися, поки є нагода, дехто несхвально хитав головою, вважаючи, що не на часі. Синку, як мало вас зібралося! Частина виїхала за кордон, з хлопців одиниці тільки не на фронті. А ще Олена Свинаренко також у лавах Збройних сил. І на зустрічі була. Худюща, тільки очі й залишилися. Так-от вона наполягла, і всі твої однокласники прийшли до нас. Сказати, що я розчулилася, то нічого не сказати. Всі ті ж обличчя, імена, але ніби не п’ятнадцять років минуло, а цілих п’ятдесят. Як же виснажила всіх ця війна, втомила і вкрала в них роки. В кожного – своя історія: брат, чоловік, кум, товариш… – війна торкнулася кожного. Зробили фото на згадку на нашому обійсті, і мені надіслали з підписом: «Наступного разу з Олегом». Нехай би ці слова стали пророчими. Світлину я поставила у великій кімнаті, над каміном, і щоразу, як дивлюся на неї, і мені стає тепліше, адже твого повернення чекають і вони.

А потім… надійшла звістка, що загинув твій однокласник Андрій Кравчук. За декілька днів його поховали на місцевому цвинтарі. Неможливо повірити в таку велику втрату, біль ніби сковує. А в Андрія донечка залишилася, така схожа на нього. Яке несправедливе життя! Ніхто не кликав війни, але вона без запрошення править свій бал…

Все літо я робила закрутки, заготовки на зиму. Частину віддала волонтерам, щось – переселенцям. А твоє улюблене абрикосове варення стоїть на горішніх полицях у погребі, чекає свого часу. Я знаю, як ти любиш абрикоси. Ти завжди казав, що в кожної пори року свій аромат: зима – хвоя, осінь – картопляне бадилля, весна – півонії, а літо – абрикоси. Як же хочеться, сину, щоб цього літа ти їв їх досхочу з нашого дерева! Як же хочеться, щоб ти заніс декілька відер до кухні і сказав: «Мамо, закриєш варення на зиму? Щоб літом пахло!» Знаєш, я б усім селом пройшла, зібрала б усі абрикоси, я б закрила сто, двісті банок варення, якби тільки знала, що то для тебе, сину.

Час від часу мене запрошують на психологічні зустрічі з людьми, рідні яких безвісти зникли. Спершу я відмовлялася. А потім… поїхала і зрозуміла, що інколи це навіть корисно – поговорити з тими, хто в такій же невідомості, як і ти сам. Їхні історії-сповіді душу рвуть на шмаття. Та знаєш, найбільше мені запам’яталася остання зустріч, коли одна із жінок прийшла в чорній хустці на голові й сказала, що її сина везуть додому. А потім усміхнулася, ніби була в тумані, ніби не з нами перебувала, і сказала, що їй уже й померти нестрашно. За декілька днів цієї жінки не стало… Вона пішла за сином.

Олеже, мій сину! Світ без твоєї присутності став іншим, наче з нього хтось забрав барви. Кажуть, що треба вірити. Я вірю… вірю так, як вірила, коли вперше почула твій крик у ту чорну зоряну ніч. Тоді ти повідомив про себе світові. І я знаю: ти не з тих, хто зникає без сліду.

Я щоранку прокидаюся з думкою, що сьогодні задзвонить телефон, що я почую: «Мамо, все добре». Я уявляю твій голос – трохи хрипкий, трохи втомлений, але живий. Я тримаю цю картину у своїй уяві, як свічку в темряві.

Ти завжди поспішав жити, хотів встигнути більше, побачити більше, відчути більше. І я прошу Бога тільки про одне – щоб тобі вистачило сил повернутися, щоб дорога, якою ти йдеш, вивела тебе додому.

Я бережу твої речі так, ніби ти просто вийшов на хвилину. Тобою пахне дім. Я не дозволяю часу стирати ці дрібниці – вони тримають мене на цьому світі.

Ти казав, що не варто марнувати час на те, що не робить нас щасливими. Але знаєш, сину, чекати на тебе – це не маринування часу. Це любити. А любов… ніколи не буває змарнованою.

Сину, якщо тобі холодно, я зігрію тебе молитвою. Якщо тобі страшно, я стану твоїм захистом. Якщо ти далеко, моя душа знайде тебе.

Ти народився в ніч глибоку, як всесвіт. І я вірю: навіть найтемніша ніч закінчується світанком. Повертайся, мій сину, я з нетерпінням тебе чекаю!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.