ТИХА ВОДА ГРЕБЛЮ РВЕ

Ангеліна чула і від Валерія, і від своєї матері, що Діана – доволі самолюбива і зарозуміла особа, яка дуже легко переступить через будь-що і будь-кого заради власної забаганки.

– Шкода Руслана, бо сам він хлопець непоганий, працьовитий, от тільки примуд­рився потрапити до рук цієї егоїстичної дівиці, якій тепер мусить догоджати, аби не виносила йому мізки, – із жалем промовила мати, коли якось Валерій подивувався з терплячості та простодушності свого приятеля.

Що цікаво, з Діаною Руслан познайомився саме завдяки Валерієві, хоча й без його особистої участі. Дівчина жила в сусідньому з батьками Валерія будинку, де частенько бував хлопець. Двоповерхівки і п’ятиповерхівки їхнього невеликого міста сприяли тому, що майже всі жителі того чи іншого району швидко перезнайомлювалися між собою, тож знали про більшість подій, що відбувалися в сім’ях сусідів. Батьки Діани жили небагато, і було там більше амбіцій, особливо в матері, ніж підстав для них. Вона працювала на ринку реалізатором, і не дивно, що своїй дитині бажала кращої долі, ніж її власна. Мабуть, й ім’я вирішила обрати для дівчинки не буденне, а претензійне – Діана, сподіваючись тим самим прокласти своїй донечці шлях у гідне життя, адже недаремно кажуть: «Як човен назвеш, так він і попливе». Батько дівчинки, який більше переймався не проблемами сім’ї, а випивкою, згодом узагалі покинув дружину, яка вимагала від нього пристойної зарплатні, і перейшов жити до більш згідливої жіночки. Діанина мати жили рвала, аби забезпечити своє єдине дитя всім потрібним. Торгівля на ринку, обробіток бабусиного городу в селі, що давав змогу заощадити на овочах, прибирання в офісі – то неповний перелік того, за що бралася, аби одягти доню якнайкраще, нагодувати не лише супом, а й усім тим, що їдять пещені дітки в заможних сім’ях.

– Занадто годиш Діані, – попереджала тітка Раїса свою доньку. – Дивися, аби не сіла тобі на голову. Краще навчи доньку, аби знала ціну окрайця хліба.

– Досить того, що я це знаю, – оборонялася жінка, – а моя дитина не повинна жити в таких самих злиднях і заздрити своїм заможним однокласникам.

Ніякі докази про шкоду такого виховання не впливали на Ірину, навіть перші вияви егоїзму Діани не зупинили люблячу матір.

Вона латала свої речі, перешивала одяг, задовольнялася найпотрібнішим. У п’ятому і шостому класах Діана з нетерпінням чекала маму на шкільних святах, а от у восьмому вже повідомила:

– Краще не приходь, бо там буде нецікаво, тільки час витратиш.

Ірина все розуміла: річ в іншому, в її вигляді – оцій плащівці з базару, дешевій сукні, несалонному макіяжі. Жінка дивилася у вікно, як її донечка-лялечка прямувала до подружок, які чекали на неї у дворі, і тішилася, проймаючись гордістю: «А моя має не гірший, а може, навіть і кращий вигляд за інших! І чобітки, і курточка – все фірмове!».

Руслан був іще той ловелас. Високий, симпатичний юнак з голлівудською усмішкою і з поглядом, від якого танули дівочі серця. Про таких кажуть – харизматичний. Не розчаровував і під час ближчого знайомства, бо вмів підтримати бесіду на будь-яку тему. Було відчутно, що, крім навчальної літератури (закінчив політех), багато читав художньої. Нестачі в дівчатах, які хотіли б мати з ним серйозні стосунки, не мав, тому дуже здивував Валерія, коли розповів, що закохався саме в Діану.

– Скажи відразу: тіло прагне сексу, а то вигадуєш казки про якесь там кохання…

– Помиляєшся, у мене це серйозно! Я маю намір зробити цій дівчині пропозицію, – заперечив товариш.

Валерій на деякий час втратив дар мови.

– Але ж… Ви різні! Я, звісно, не надто доб­ре знаю Діану, та в неї на чолі написано: «Са-мо-люб-ка!». Ти бачив, як одягається її мати? А вона? Можна здогадатися, якою ціною дістається жінці отой Діанин шик. Та й у голові в неї, крім салонів краси, брендових ганчірок і походів до ресторанів, нічого немає. Я сумніваюся, чи взагалі Діана прочитала хоча б одну книжку поза шкільною програмою.

Руслан нічого цього помічати не хотів. Він у той час перебував на сьомому небі від щастя, а звідти все земне здається зов­сім несуттєвим.

Весілля святкували в дорогому закладі. Так захотіла Діана. Руслан улаштувався на ще одну роботу, аби якнайшвидше назбирати коштів на помпезний захід. Вважав, що гарував немарно: врода нареченої в ексклюзивному вбранні породжувала в усіх гостей щире захоплення: «Королева!». Ангеліну також було запрошено, як доб­ру знайому і близьку родичку старшого дружби. Але вона не пішла. Зачинилась у своїй кімнаті, пославшись на те, що має готуватися до захисту курсової роботи. Бездумно просиділа майже весь час за столом, схиливши голову над папкою з матеріалами. То був найпохмуріший, найнещасніший день у її житт і.

Далі воно, життя, пішло звичною ходою. Лекції, робота у клініці, дім, навчання. Часу на інші справи в Ангеліни залишалося зов­сім обмаль, але Руслан не йшов з її думок, а серце щоразу під час згадки про нього відгукувалося болючим щемом, який не меншав з роками. Коли випадково зустрічала Руслана, самого чи з Діаною, намагалася якнайшвидше закінчити розмову. Уникала прямого погляду, бо боялася, що він викаже таємницю її серця.

Але чоловіки вміють, коли хочуть, читати ненаписане. Руслан відчував, що подобається Ангеліні. Якось навіть пожартував:

– От не діждався я, коли ти підростеш…

Подивився на неї отим своїм глибоким поглядом, що підкорює серця.

Ангеліні чомусь було сумно і від того жарту, і від того погляду.

Однак дівчина змусила себе усміхнутися:

– Хто тобі винен? Не варто було поспішати.

Пішла, не озираючись і намагаючись якомога пряміше тримати спину: їй геть байдуже і до його слів, і до нього самого!

Час розставляв усе на свої місця. Примхи Діани поступово почали набридати Русланові.

– Ти мав, здається, рацію, – якось поскаржився він Валерієві. – Її абсолютно не хвилюють мої проблеми. Декілька днів тому я трохи прихворів, отож залишився вдома, то знаєш, чим Діана поцікавилася?

Валерій з очікуванням дивився на свого приятеля.

– Чи отримаю я лікарняні за пропущені дні? Запитала не про те, як я почуваюся, які ліки потрібно купити в аптеці, а про гроші – ось що для неї найважливіше!

– Я хотів би здивуватися, але не можу, – іронічно зауважив Валерій. – Діанина егоїстичність, здається, була помітна всім, окрім тебе.

Про розмову хлопців Ангеліна дізналася за вечерею, коли брат з обуренням переповідав її рідним.

– Не пощастило хлопцеві з дружиною, – поспівчував батько. – Найімовірніше, це ще тільки квіточки, попереду на Руслана чекають ягідки. Ото робіть висновки із цього й обирайте людину, а не яскраву обкладинку. І, перш ніж створювати сім’ю, добре зрозумійте, з ким маєте справу.

Поглянув на Валерія і все ж таки не втримався, щоб не додати:

– Але й парубкувати довго не варто, бо ми з матір’ю вже не проти онуків бавити.

Валерієві нещодавно виповнилося тридцять два роки, але він так захопився кар’єрою, що часу на особисте життя не вистачало. Хлопець давно переїхав жити у столицю, очолював якийсь важливий відділ в ІТ-компанії і додому приїжджав доволі рідко.

– Встигну ще ярмо на шию собі повісити, – жартував. – Та й приклад Руслана не мотивує. Він уже кається, що поквапився з одруженням.

Суперечливі почуття переживала Ангеліна. Співчуття до хлопця, якого не припиняла кохати, боролося з чимось таким, чому й назви не мала. Дріб’язкове задоволення? Ні, не схоже. То було якесь незрозуміле полегшення, ніби частину її страждань перебрав на себе розчарований у своїй дружині Руслан.

Його шлюб тим часом катастрофічно руйнувався. Те, що раніше в характері Діани здавалося Русланові милим і потішним, тепер доводило до люті. Руслан приходив додому втомлений, їв холодну магазинну піцу, бо інколи не було ні сил, ні бажання її розігрівати, а від нього очікували недешевих подарунків, романтичного настрою і фантастичного кохання. Працювала Діана на рецепції у фітнес-клубі, де й сама шліфувала свою фігуру, тож не перевтомлювалася, на відміну від свого чоловіка, який заради неї брав будь-який підробіток.

– Ти хоча б раз зварила нормальний борщ, а то мені ця штучна їжа вже в горло не лізе, – не втримався нарешті від докору.

Діана невдоволено скривила пухкі губки:

– Фу-у… Не вистачало тут іще запахів капусти та смаженої цибулі! Мене від них нудить.

Руслан криво усміхнувся:

– Щось не помічав цього, коли ти у своєї матусі їла той борщ. І котлети з часничком тобі непогано смакували.

Слово за словом… Виявилося, що претензій у кожного назбиралося чимало.

– Чому я був таким сліпим? Ти ж попереджав мене, а я, дурень, не слухав тебе! – знову скаржився Руслан Валерієві.

Ангеліна мимоволі дізнавалася про проблеми братового товариша: то в сім'ї почнуть говорити про нього, то хтось зі знайомих поділиться спостереженнями, мовляв, Діана ще більше розцвіла, а Руслан, навпаки, з привабливого молодого чоловіка перетворився на похмуру, завжди чимось роздратовану особу.

– Ой, втратить він Діану! – бідкалися. – Ви погляньте на неї – модель! А він?..

«А що він? – хотіла запитати любителів попліткувати Ангеліна. – Хіба ви не знаєте, якою насправді є Діана? З такою дружиною, звичайно, передчасно постарієш». Жалість до хлопця, якого пам’ятала зовсім іншим – веселим, безтурботним, з іскорками-бісиками в очах, інколи навіть легковажним, переповнювала її серце.

Можливо, події розгорталися б за зовсім іншим сценарієм, якби не ота страшна біда, яка сірим лютневим ранком постукала в оселі українців.

На щастя, ворога тоді зупинили далеко від міста, в якому жила Ангеліна. Вона навіть встигла отримати диплом. А ще за рік до того, оцінивши працелюбність і вміння дівчини, її прийняли на роботу за фахом у штат клініки. В Ангеліни вже з’явилися свої чотирилапі пацієнти, бо вона й справді була професіоналом. От тільки особисте життя…

– Ангелінко, невже тобі ніхто не подобається? – недовірливо запитували подруги. – Чим тебе не влаштовує Ігор? Він на тебе дивиться такими закоханими очима! Чи, наприклад, Назар? Розумний, відповідальний хлопець, він також хотів би зустрічатися з тобою.

Ангеліна намагалася відбутися звичними «мабуть, ще не настав мій час», «мій принц поки що в дорозі» тощо.

– Тобі ж незабаром двадцять п’ять, а ти ще жодного разу на побаченні не була! Раніше таких уже старими дів­ками вважали, – ніби жартували батьки, а насправді вже почали хвилюватися за долю доньки.

Бо хоч що б там говорили сьогодні про продовження молодості різні експерти і дослідники, а все-таки є речі, перевірені часом: народжувати діток потрібно тоді, коли ще вистачає енергії на догляд за ними та на їхнє виховання. А то взяли собі за моду в сорок років татусями й матусями ставати – колись такі онуків уже бавили! Такі лекції час від часу мусила вислуховувати Ангеліна від своїх рідних, однак стосунків із чоловіками уникала й надалі, живучи в очікуванні якогось несподіваного дива.

Щось підказувало Ангеліниному серцю: лише з нею Руслан буде щасливий! Можливо, це станеться через роки, можливо, швидше, але станеться неодмінно!

Війна диктує свої закони. Зазвичай нещадні, жорстокі. Водночас вона здатна пробудити милосердя і спонукати нас до вчинків, на які ми б не наважилися в мирному житті. Загострене відчуття швидкоплинності часу і відсутність упевненості в майбутньому – це також наслідки війни. Ми починаємо цінувати кожну мить, яку подарував нам Бог. Мить у теперішньому часі, бо наступного світанку, хоч як це страшно промовляти, може й не бути…

– Зустрівся сьогодні з матір’ю Руслана. За декілька днів він їде на війну, – повідомив за вечерею батько.

– А Діана? – мимоволі вирвалося в Ангеліни.

– А що Діана? Вона вже місяць, як у Польщу вирушила, а звідти планує поїхати далі. То ще та штучка, не забариться знайти собі якогось багатенького панка. Руслан для неї – використаний матеріал.

Ангеліна пішла до нього сама. Кудись зникла її нерішучість, десь подівся страх перед невідомістю. Не було сумніву – була лише тривожність: раптом у його очах прочитає зневагу чи навіть жалість? То було б…
жахливо…

За вікном згасав день. У сірих сутінках мостилася до сну зимова ніч. Немилосердний годинник наближав час розлуки Руслана й Ангеліни.

– Я боявся повірити у твої почуття… Думав, що не гідний їх, адже ти така… світла …

Русланові чи не вперше в житті важко було підшукати якісь особливі слова, якими б хотів висловити своє захоплення дівчиною, яка несподівано прийшла в його долю саме зараз, напередодні вирішального для кожного чоловіка шляху. Ті, які знав, здавалися цієї хвилини поверховими, неважливими.

Ангеліна пригорнулася до грудей коханого. Не відпустити б! І слухати б його серце цілу вічність! А слова… Вони ще встигнуть їх сказати одне одному, коли закінчиться війна і Руслан повернеться додому.

– Хоч де б ти був і хоч що б із тобою сталося, завжди пам’ятай: я кохаю тебе…