ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
301Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
(Продовження)
Влітку ставок у селі – то місце відпочинку, різних пригод, спортивних змагань і, звичайно, риболовлі. А ще там можна поласувати смачною шовковицею, грушами, яблуками, якими обсаджено греблю, що відокремлює водне плесо від рибозаплідників. Крутий схил греблі був зміцнений плитами, які за довгі роки покрилися зеленим слизьким мохом. Мая спробувала дотягнутися до гілки із соковитими ягодами, яка нависала майже над самою водою. Не пам’ятає, як опинилася у воді. Жах скував тіло, потягнув його в холодну глибочінь.
– Я ж просила тебе не йти туди! А що б я сказала твоїм батькам, якби сталося лихо? – приповідала бабуся над Маєю, яка лежала безсило на ліжку в лікарні, куди відвезли дівчину після того, як витягнули її, напівпритомну, з води. – Це добре, що дядько Микола косив сіно неподалік і почув Лідин крик, а якби поруч нікого з дорослих не було?
Після того випадку бабуся ще декілька років не погоджувалася, щоб батьки залишали онучку саму.
– Ото приїжджайте всі разом, бо я ще раз одного такого стресу не переживу! – сказала категорично.
Довго після тієї пригоди дівчинку лікували від заїкання. Довелося й до психолога звертатися.
У тринадцять років з Маєю трапилося ще одне нещастя. Вона поверталася додому зі школи, коли на тротуар, яким ішла, вилетіла автівка. Шість місяців непорушності в гіпсовому корсеті, сто вісімдесят днів страшної невідомості, бо лікарі не гарантували, що Мая зможе самостійно рухатися. Потім іще роки напруженої реабілітації, коли надія майже покидала її, коли здавалося, що біль ніколи не відпустить змучене тіло. На щастя, поруч були батьки, які не дозволяли запанувати зневірі. І була перемога! Перші кроки через знемогу, сльози радості та величезна вдячність лікарям, які повернули дівчині здоров’я. Саме тоді Мая вирішила: вона також рятуватиме людей, бо то найшляхетніша і найпотрібніша справа!
Мая думала, що доля вже достатньо вділила їй гіркоти, але ж ні – потрібно пройти ще й таке випробування, випробування зрадою.
Арсен не поспішав забирати свої речі (найпотрібніше взяв одразу), і жінка ще якийсь час тішила себе надією, що він передумає, усвідомить свою помилку і повернеться. Ладна була пробачити Арсенові зраду, бо не уявляла свого життя без коханого. Він був її першим і єдиним чоловіком, вона розчинилася в ньому і тепер, коли він пішов, почувалася беззахисною пташкою серед пустелі – самотньою і спраглою без води.
Але, повернувшись одного разу після роботи, побачила, мабуть, навмисне відчинені дверцята шафи з порожніми полицями, на яких раніше лежав одяг Арсена.
«Отже, це кінець…» – зробила для себе невтішний висновок. Раптова слабкість у ногах змусила опуститися на стілець, і Мая довго сиділа, бездумно втупившись у порожнечу шафи.
– Таки мав рацію батько, коли засумнівався в щирості цього негідника, – згадала Маїна мати його застереження, коли дізналася про все. – Добре, що дітей не встигли народити, бо ще більше було б проблем.
Мая з докором поглянула на маму. Про що вона? Які проблеми? Та вона мала б за велике щастя мати поруч себе часточку коханого! Торкатися того дитяти і знати: це плід їхнього кохання, в якому кожна клітинка, кровинка від нього, Арсена. А що отримала натомість? Пустку, самотність, зневіру. А їй уже за тридцять. У такі роки хочеться мати сім’ю, діток.
Мати спробувала розраяти доньку:
– Не поспішай підписувати собі вирок. Можливо, доля вже готує для тебе подарунок. Потрібно набратися терпіння.
Маї було байдуже до слів неньки. Не хочеться їй уже нічого від тієї долі – хай тільки дасть спокій.
А той подарунок усе-таки не забарився.
Не одразу Мая звернула увагу на деякі зміни у своєму організмі. Хвилювання, пов’язане з розлученням, геть її виснажило – ходила бліда, із синцями під очима, втратила апетит.
– Ти випадково не вагітна? – поцікавилася колега.
Мая заперечливо хитнула головою: «Яка вагітність? Арсен категорично був проти цього». Але коли вдруге відчула ранкову нудоту, вирішила зробити тест. Про всяк випадок.
Вражено дивилася на дві заповітні смужки. Невже?! Невже ота єдина ніч після її хвороби, коли вони були разом з Арсеном, подарувала їй омріяне щастя?
Мая довго не могла повірити. Її душа давно прагла материнства. Є жінки, які сенс життя вбачають у кар’єрі, хтось надміру закоханий у себе і насамперед дбає про своє здоров’я, а є й такі, як Мая, для кого жити – це дарувати комусь своє тепло, ласку, турботу. Жінка бачила таку взаємність у своїй родині, не уявляла інших стосунків, тому так важко сприйняла підступну зраду коханої людини. Але тепер, хоч як це дивно, відчула полегшення. То нічого, що не матиме чоловічої підтримки в такий нелегкий для жінки період, вона впорається з усіма викликами!
За місяць відбулося розлучення Арсена і Маї. Чоловік очікував побачити її пригніченою, майже розчавленою горем, навіть побоювався якоїсь істерики та благань не руйнувати їхнього шлюбу, однак перед ним стояла спокійна, байдужа до нього жінка, яка без вагань підписала всі потрібні документи і неквапливою ходою вийшла з приміщення, де відбувалася малоприємна процедура. Жодного слова докору не пролунало з Маїних вуст щодо Арсена, хоча… Хоча, звісно, чимось гарячим приснуло їй у груди, коли побачила свою суперницю, в якій упізнала пізню весільну гостю і яка тепер супроводжувала її уже колишнього чоловіка.
«Гарна, – відзначила подумки. – І, мабуть, заможна. Он яке круте авто чекає на парочку. Арсен – таки не промах».
Але ці висновки не затьмарили внутрішнього світла, яке зігрівало жінку від того доленосного дня, коли дізналася про свою вагітність.
Олеся народилася на початку квітня. Маїне щастя мало темно-сірі, як в Арсена, очі, а все інше: брови, вуста, носик – були такими, як на портреті з її дитинства.
– Тільки б характер не перейняла від свого татуся, – не втримався й цього разу від зауваження новоспечений дідусь.
Ганна Степанівна з ніжністю подивилася на онуку:
– Не перейме, бо ми і близько не підпустимо того негідника до неї. Так, донечко? – звернулася вже до Майї.
Та ствердно кивнула головою. Не тому, що їй стало зовсім байдуже до Арсена, ні, спогади про нього все ще відгукувалися тупим болем, але водночас твердо усвідомила: вона нізащо не захоче, аби він з’явився якось у їхньому з Олесею житті. Жінка добре пам’ятає образливі слова, якими Арсен намагався принизити її того дня, коли назавжди пішов до коханки, згадує його вчинки, які явно свідчили про егоїзм і нещирість, ні, такий батько донечці не потрібен.
Однак хтось там, де визначають життєві дороги, вирішив, що рідні за кров’ю люди все ж таки мають зустрітися хоча б на мить у земному житті.
Мая принципово не цікавилася долею Арсена після їхнього розлучення. Навіть коли спільні знайомі намагалися почати про нього розмову, одразу припиняла її: «Тему закрито». Так, думки про колишнього чоловіка все ще не залишали її, однак перед сторонніми Мая демонструвала цілковиту байдужість до того, хто знехтував її вірністю, її коханням. Але одного разу відбулася випадкова зустріч з братом Арсена, з яким вони не бачилися від часу розлучення і з яким мали надзвичайно гарні стосунки до того. Юрій засуджував учинок родича і вважав, що той скоїв справжню дурницю, зрадивши Маю.
– Твоє? – запитав він, кивнувши на дитя, яке спало у візку.
– Моє.
– Нічого про тебе не знав: місто велике, не зустрічалися, а я ще й на заробітки в Чехію їздив, повернувся декілька днів тому. Моїй усе мало, не вистачає на чергову бряцалку.
І, не чекаючи якоїсь реакції від Маї, поквапився продовжити:
– Молодець, що заміж одразу вийшла, а не банувала за тим дурнем. Таку жінку втратив! А тепер, мабуть, кається, бо мусить годити своїй бізнес-вумен, як болячці. І не тільки їй, а й її синочкові, який сидить на шиї у своєї матусі та не хоче ні вчитися, ні працювати. А парубкові вже немало – майже двадцять років!
Побачив здивування в очах Маї, і, зрозумівши його по-своєму, пояснив:
– Авжеж, та жінка значно старша за Арсена. Там добре пластичні хірурги попрацювали, але однаково без штукатурки не обійтися: роки беруть своє. Ні, таки мій братик – справжній йолоп! Набридла йому провінція, бачте, захотілося в столицю, де, думав, житиме біля багатенької коханки, як у Бога за пазухою. Але не на ту натрапив: вона вміло ним користується. Якось Арсен обмовився, що, можливо, й кинув би її, але та хитра зміюка на нього оформила якісь кредити і без неї він їх не зможе повернути.
Юрій хотів би ще побалакати, але з дитячого візка долинуло невдоволене пхинькання.
– Вибач, мушу йти, – виправдалася Мая.
– Авжеж, розумію. До речі, хто в тебе? Кольори нейтральні. Беж – це дівчинка чи хлопчик?
Юрій зазирнув у візок. Завмер на якусь мить. Щось дуже знайоме побачив у погляді темно-сірих оченят, спрямованих на нього.
– Бувай! – поспішно промовила Мая і швидко розвернула візок у протилежному напрямку.
Простувала вулицею, намагаючись дати лад думкам. Чи співчувала Арсенові? Ні. Він живий, здоровий, отже, не потребує жалю. Чи тішило його принизливе становище? Також ні. Їй було байдуже. Виявляється, оте почуття, яке іншу людину робить твоєю невід’ємною половинкою, кожну емоцію якої – радість, сум, біль, тривогу – ти відчуваєш, у неї зникло! Жінка й не помітила, коли і як це сталося. Може, тоді, коли вперше взяла на руки свою донечку? Чи тоді, коли вона усміхнулася їй? Або, може, оте перше доньчине «мамо» стало найкращими ліками для її душевної рани?
Зустріч з Юрієм стала межею між її минулим і сьогоденням. Час цього разу впорався зі своїм завданням: звільнив Маю від непотрібних спогадів і дав їй простір, де стало легше дихати і де з’явилися мрії. Так, мрії! І вони пов’язані не лише з майбутнім Олесі, а й з її особистим життям, у якому обов’язково має бути кохання. Материнство позитивно вплинуло на Маю: колись скромна, непримітна дівчина стала справжньою красунею – вона ніби розквітла! Отож не дивно, що на неї почали звертати увагу чоловіки. А хто із жінок не отримує від цього радості? Однак Мая не поспішала відповідати комусь взаємністю. Поки що вона щаслива, насолоджується своєю донечкою. Хіба що трошки завмирає її серце під час зустрічі з Владиславом Сергійовичем, їхнім новим педіатром, який спостерігає Олесю. Він нещодавно переїхав у їхнє місто з Донеччини. Був неодружений, жартував, що йому й так вистачає любові молодих матусь, вдячних за лікування їхніх діток.
Подруга Маї, з якою вони разом працювали в лікарні, наполегливо радила:
– Придивися до Владислава. Здається, непогана він людина. А фахівець узагалі чудовий!
Мая вже впевнилася в останньому, бо всі його поради щодо догляду і лікування Олесі були неймовірно помічними. Подобалося жінці й те, з яким теплом Владислав Сергійович ставився до малят, зокрема до її донечки.
– Він не раз уже цікавився тобою, – не вгавала подруга. – Мабуть, подобаєшся ти Владиславові. І діток він любить – це ж очевидно!
Так, Мая також відчувала, що не байдужа цьому чоловікові, але страх перед іще однією помилкою змушував стримувати почуття, що зароджувалися в її серці.
Весна має чудодійний вплив на людей. Навіть літні люди відчувають його на собі. Хоч як би дошкуляли хвороби, вікова втома, а весняне сонечко змушує кров швидше струменіти у кволому тілі й додає йому сил. Про молодих і говорити нічого! Весна – то для них пора любовного шаленства, пора кохання, пора всеосяжного відродження. Хоча, звичайно, для тих, хто закохується, і серед зими цвіте розмай.
Кохання Маї та Владислава розквітло ранньої весни. Лише скромні першоцвіти несміливо визирнули з-під торішнього листя і ледь почали жовтіти кущі терену, а їм здавалося, що все навкруги буяє пишним цвітом. Мая вперше відчула оту ніжну турботу чоловіка, яка і є свідченням справжнього кохання.
Того дня вона з Олесею вийшла назустріч Владиславові, який мав от-от повернутися з роботи. Ще здалеку помітила знайому постать. Хода, помах рук, зріст і навіть звичка носити шарф, випускаючи один кінець поверх пальта, – за п’ять років ці речі міцно вкарбувалися в її пам’ять.
– Привіт!
Арсен мило усміхнувся й одразу ж присів перед Олесею.
– Яка гарна дівчинка! Як тебе звати?
Мая, яка спочатку розгубилася від несподіванки, нарешті опам’яталася:
– Ми поспішаємо. І ти не витрачай свого «дорогоцінного» часу на нас.
На обличчі Арсена з’явилася невдоволена гримаса. Очевидно, він очікував на іншу реакцію жінки, яка, сподівався, все ще безмежно кохає його.
– Це ж моя донька, так?
– Ні! – одразу ж заперечила Мая.
– А якщо я затребую ДНК-тест?
Мая добре знала свого колишнього. Він не робитиме цього, бо найбільше любить себе і ніколи добровільно не витрачатиме грошей на дитину. Ця гра була для того, щоб попсувати їй нерви. Така вже Арсен людина.
Все ж таки поцікавилася:
– Для чого тобі це?
Він мовчав. Мабуть, підшукував якнайдошкульніші слова.
– Ну… Постарію – хтось же має доглядати мене.
Мая обурилася, але не здивувалася: Арсен завжди був егоїстом.
– А ось на це навіть не сподівайся! Шукай доглядальників деінде.
Він вирішив зробити ще одну спробу:
– Має, я тоді вчинив нерозумно. Та що там говорити? Ганебно! Сто разів уже покаявся. Насправді завжди кохав лише тебе, тому…
Жінка побачила Владислава, який прямував до них. У руках він тримав горщик з фіолетовими крокусами (вчора вона сказала, що хотіла б мати такі на своєму підвіконні) та яскраву коробку, мабуть, із черговою іграшкою для Олесі.
– Не варто, Арсене, лицемірити, – обірвала його. – Я, зізнаюся, рада, що наші дороги розійшлися. І знаєш чому?
Він чекав відповіді.
– З тобою мені не судилося побачити, як цвіте розмай! Прощавай, Арсене!
Олеся вже побігла назустріч Владиславові, який ловив її у свої обійми. Мая пішла за нею.
Арсен розгублено дивився їм услід, не розуміючи щойно почутого. Розмай? Що за дивина? Може, вона мала на увазі оті квіти в руках чоловіка, до якого побігла його донька? Чи щось інше? Слова Маї так і залишилися для Арсена загадкою.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
64
Життєві історії
Життєві історії
