ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
531Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
«Вправи на глибоке дихання… Так, Так… Дихаємо, дихаємо, глибше й глибше», – Ніка ховалася на спинами колег, старанно вдаючи, ніби вона дихає. Хоча дихати чомусь не хотілося, як і сидіти на черговому психологічному тренінгу. Останнім часом якась пошесть огорнула навчальний заклад – керівництво всіх рівнів заповзялося спускати свої психологічні розробки. Аби випробувати їх на педагогах, які за нинішніх умов «несуть подвійний тягар».
А хто порахував, що цей тягар, який впав на плечі переважно жінок, вимірюється саме у двократному розмірі? А не в чотирикратному, наприклад. Бо тільки під час повітряної тривоги в укритті можна збожеволіти. Опинившись у замкненому просторі, підлітки з’ясовують стосунки на підвищених тонах, та й бійки трапляються частенько. Здебільшого такий ґвалт, що волосся сторч стає. Ніка спочатку навіть лякалася, бо ж хлопці фізично міцні, хіба ж тендітна жінка дасть їм раду?
Школа, у якій працювала Ніка, мала свою специфіку, як висловлювалася директорка. Тут навчалися здебільшого учні, які «потребували корекції поведінки», тобто мали неабиякі проблеми з дисципліною. І психологічні поради на зразок «дихайте глибше» на них точно не діяли. Тож Ніка, яка насправді була не проти послухати поради, але вже вкотре переконувалася: чимало правил, інструкцій та тренінгових справ на практиці зовсім не спрацьовували.
Тож, зробивши кілька вправ на «вдих-видих», знайшла зручну позу за колегою, яка сиділа попереду, і… Ні, вона не куняла, як сусідка праворуч, втомлена уроками та війнами з одвічними порушниками дисципліни, а клацала на телефоні, спілкуючись у месенджері з потенційними роботодавцями. Пропозиції були, але всі вони надто короткотермінові, пов’язані з виконанням певного проєкту.
Ніка була фаховим редактором, роботу свою любила й навіть уявити не могла, що життя підготує їй таке випробування – сіяти добре, вічне розумне у стінах цього «спецзакладу». Коли її приймали на роботу, ніхто всієї правдоньки не розповів. Обережно, звісно, натякнули, що є діти зі складними долями, є такі, хто за живих батьків сиротою почувається. Але вона аж ніяк не очікувала такої навали «орлів»-правопорушників у кожному класі. Тож не дивно, що, скориставшись моментом, поки психолог відпрацьовує вправи на глибоке дихання, підшукує собі роботу.
Раптом пролунав дзвінок від потенційного роботодавця. І Віка, заховавшись за спини колег, тихенько дослухалась до того, що їй розповідає фахівець з управління персоналом. «Щоденне адміністрування контенту на сайті, підтримка його структури – логіка навігації, тегування, архітектура. Співучасть у плануванні нових розділів сайтів, лендінгів… Ейч ті емель, шаблонізатори, фронтенд фреймворки…» Це так роздратувало Ніку, що вона перервала зв’язок. Є чудові українські відповідники всім тим фреймворкам, але навіщо вживати зрозумілі слова рідною мовою, адже що більше іноземного та екзотичного, то крутішим видаєшся…
Що ж, меншовартість, поклоніння перед іноземним, приниження свого, рідного – задавнена українська хвороба. Ніка мала і чималий досвід, і напрацювання у своїй роботі. От тільки все менше й менше роботодавці потребували фаховості та професіоналізму, підміняючи їх схожою тарабарщиною.
Нарешті психолог закінчив свій виступ, і Ніка забігла до групи, у якій була куратором. «Господи милосердний!» – остовпіла на порозі. Підлітки, наче бички, борюкалися, вперто намагаючись звалити худющого Вітальку Очеретяного. Слабко розвинутий фізично, останнім часом той чимало часу проводив у спортзалі. Як же він старався. Боже праведний, як же він старався! Відпрацьовував удари, аби в реальному житті зуміти себе захистити. Бо від тих хлопців-здорованів на горіхи перепадало неодноразово, але поліціянта, який за штатним розписом працював у закладі, поряд ніколи не було.
Швидка приїздила за шкільною адресою як до себе на роботу. «Що сьогодні трапилося?» Наче й невідомо. Школярики з кулаками, мов гирі, випробовували міцність на тих, хто був слабшим, вразливішим. Потрібно було припиняти ці бійки, і не було такої людини, яка б із цим не погоджувалася. Але після тих профілактичних бесід, постановки найбільш задерикуватих підлітків на облік фактично нічого не змінювалося.
За виховну роботу відповідала Катерина Миколаївна – пані енергійна, охоча до різних експериментів, тож Ніка спробувала поговорити з нею. Катерина Миколаївна обіцяла допомогти. І можливо, саме тому у школі сьогодні відбувся черговий тренінг. Утім, там, де щоденне цькування та бійки, психологічні вправи на «вдих-видих» нічим не допоможуть. Неймовірно, але їй вдалося проштовхатись усередину, витягти Вітальку та відвести вбік.
«Добре ж вони тобі обличчя розписали, – Ніка не розуміла, кому ж той Віталька так насолив, що тепер йому немає життя. – Ти не хвилюйся, ми все це з’ясуємо і покладемо край образам. Головне, ти нічого не приховуй, гаразд?»
Віталька важко дихав, ніяк не міг відхекатися після битви з хлопцями. Глипнув на Ніку, ніби щось їй хотів сказати, однак промовчав. За своє коротке життя встиг переконатися, що довіряти не можна нікому. Ще раз глипнув на Ніку, замислився, помовчав. Побачив у її очах тривогу й співчуття. Шморгнувши носом, ледь чутно вичавив із себе: «Та вони… той… хотіли, аби я той… гроші відбирав і Змію віддавав…»
Змію? Ніка напружилася. Цим прізвиськом називали Захара Миколаєнка, учня 9-Б класу. Ще той типчик, верховода компанії хлопців, про яких кажуть, що за такими тюрма плаче.
Керівництво, попри те, що розуміло, наскільки небезпечними є витівки тих «орлів», до активних дій не надто вдавалося. Бо якщо розворушити це осине гніздо, то стільки вийде на поверхню, що репутація школи неабияк постраждає. А кому воно треба? Отак і працювали – з одного боку, викликали на профілактичні бесіди, але так само за найменшої змоги закривали очі на бійки та інші «хуліганські дії», як писали в поліційному протоколі.
Єдине, чого боялися, – аби нічого не потрапило в соцмережі, бо не хотіли розголосу. Вже був випадок, коли один хлопчина виклав у мережу бійку, яку спровокував Змій. Після гучного скандалу до школи приїжджали комісії, були різні засідання, викликали головних героїв та їхніх жертв. На деякий час Захар притихнув, а згодом колесо знову закрутилося. Змій не гребував нічим – і бійки були, і лихослів’я, і примус молодших школярів виконувати його забаганки. Отак Віталька й потрапив на гачок до Змія та його підручних. Йому наказали вибивати гроші з молодших школярів, аби Змію було чим поповнити калитку. Треба ж і цигарок купити, та й чогось міцнішого взяти.
От тільки Змій не врахував, що Віталька йому не підкориться. А такого зухвальства Змій ще нікому не вибачав і не вибачатиме. Всі ті профілактичні бесіди вже давно вивітрилися з його голови, та й навряд чи вони там затримувались довше ніж на хвилину. Він давно звик покладатися на міцний кулак та силу. Словом, начувайся, Віталько. Якби не Ніка, не відомо, чим би та зустріч з Миколаєнком завершилася. А поки що Віталька сидів біля вчительки, зіщулений та наїжачений. «Може, чаю? – Ніка навіть не знала, як краще діяти. Знову йти до керівництва? Кликати поліціянта? Ну от навіщо ті всі тренінги, якщо на практиці Змій переслідує Вітальку, а той змушений відбиватися та з останніх сил захищати свою гідність… І як вона може допомогти?!
…Якось психолог, яка вела черговий тренінг, повчала: «Якщо ми бажаємо, аби день був вдалим та позитивним, потрібно увімкнути… позитивне мислення. А хочемо, щоб день не задався, накручуймо себе та готуймо сценарій такого самого похмурого й непривітного дня».
Ніка мимоволі всміхнулася, згадуючи свій сьогоднішній день. У пошуках роботи мрії поспілкувалася з роботодавцем. Наслухалася купу слів, від яких паморочилося в голові. Тож робота вислизнула, наче синій птах. Що у підсумку? Освітянська установа, яка більше нагадувала колонію для юних правопорушників, жорсткі розбірки Змія з Віталькою.
Як казала та психологиня: «Що ми посилаємо планеті, те й одержуємо». Видно, Ніка щось не те чи не туди посилала. Тож і не зарядилась потрібною дозою оптимізму. Але ж життя – то більше «мушу», ніж «хочу», думала жінка, поглядаючи на Віталика. І готовність до боротьби. Тому сучасні психологи все частіше рекомендують підхід, який отримав назву «реалістичний оптимізм». Його суть – не ігнорувати труднощі, а сприймати всі виклики з гідністю та готовністю їх здолати. Ну, і звісно, завжди є надія. Просто треба зробити все, аби віднайти ту краплинку щастя…
От що відчував цей набурмосений хлопець, який мусив постійно виборювати своє місце під сонцем? Що достеменно їй про нього відомо? І що він отримує, окрім постійних зауважень з боку педагогів та цькувань від однолітків? Ніка замислилася й усвідомила, що мало не вперше поглянула на ситуацію під таким кутом. Але ж, аби виправити ситуацію, потрібно знати, що з ними відбувається, із цими неідеальними підлітками. Чим вони живуть, що їх болить?
Насправді легше звинуватити Вітальку, мовляв, не вчитиься, недисциплінований, у бійки встрягає. Нікому й на гадку не спало розпитати, що насправді відбувається. А він сам, попри погрози, звинувачення, все-таки встояв.
Вони сиділи з Віталиком у парку неподалік школи. Під ноги з шурхотом лягало листя. У дитинстві Ніка робила гербарії, зберігала на пам’ять листочки клена чи дуба. Жовтогарячі, багряні, вони засинали поміж сторінок і прокидалися тоді, коли їх брали в руки, щоб помилуватися і згадати про теплі осінні дні. Ніка підіймала листячко, підносила догори й милувалася цим витвором природи. «Колись я вірила у прикмету, – простягнула кленове листя хлопцеві, – якщо на листочку побачу краплинку роси, все складеться вдало…»
Він підхопив її гру й собі заходився збирати різнокольорове листя. Глянула на нього й не впізнала. Замість зацькованого хлопчини побачила усміхненого, впевненого в собі підлітка, який умів так само радіти життю, як це вміють робити щасливі люди. Уважно придивилася до кленового листка й усміхнулася. На самому краєчку причаїлася росинка, наче сумна сльозинка осені. Красуне осене, невже сумуєш за тим, що зовсім скоро теплі дні зміняться холодними та похмурими, а на порозі вже чатує зима? Та не треба боятися холодів, якщо поряд є люди, які почують тебе і підтримають. Трохи лячно, бо всім нам здається, що це складно і ми не впораємося. Але варто спробувати. Для цього багато не треба. Лише зібрати осінній букет і подарувати краплинку щастя тому, хто так цього потребує…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
138
Життєві історії
Життєві історії
