ШКІЛЬНА ПОДРУГА

– Андрій сказав, що однієї дитини вистачить, а якщо мені нудно, то можу нарешті почати розвиватися. Уяви, я присвятила життя йому та доньці, і тепер він казав, що я нерозвинута. Наш шлюб розвалювався, як Союз після путчу. Ми віддалилися. Не мали спільних зацікавлень, бажань, мали лише спільне майно та дитину. Андрій вважав, що пішов далеко, а я сиджу, за його словами, як квочка на старті.

– Розумію, – я розрізала шніцель.

Лариса навіть не торкнулася їжі, заглиблена в темні липкі думки.

– Я наважилась не відразу. Спершу мучилася, думала, шукала підтримки в друзів, але що довше в цьому борсалася, то зрозуміліше ставало: потрібно все змінити.

– І що ти зробила?

– Не повіриш, – Лариса відкинулася на спинку стільця і вперше за вечір щиро усміхнулася. Я згадала, якою вона була в школі, як часто сміялась і як хлопці ходили слідом за нею, сподіваючись спіймати бодай погляд з-під густих вій.

– То що?

– Я влаштувалася перекладачем на круїзний лайнер.

– Не може бути! Це жарт? Ти ж не любила подорожей.

– Знаєш, який світ цікавий!.. Я бачила тюленів на півночі Данії, Пізанську вежу, Ейфелеву вежу, Атлантичний океан. Він не такий, як море, – потужніший, немов живий. Коли стоїш на березі й дивишся на хвилі, розумієш, якою нестримною буває стихія і на наскільки ми тимчасові на цій планеті. За ці кілька років я пережила більше, ніж за все життя.

– Але як твої рідні?

– Я приїжджаю раз на пів року, щоб побачити Альбіну.

– А чоловік?

– Удає, що в нас усе добре, а сам завів кралю. Я поставила жучок у його машину і з’ясувала, до кого зачастив. Тепер споглядаю у фейсбуці, як вона сидить біля річки за моїм розкладним столиком, п’є каву з моєї філіжанки, красиво викладає мої серветки.

Я мимоволі видала власні почуття, бо обличчя Лариси змінилося, ніби вмить постаріло. Зникла школярка, і на сцену вийшла розчарована жінка.

– Але тебе немає у фейсбуці.

– Є, – вона криво усміхнулася, – я там інкогніто.

– І хто ж та жінка? – певно, у моєму голосі з’явилися ноти, які насторожили Ларису.

Вона заглянула мені в очі:

– Ти її знаєш, – зробила паузу, – твоя сусідка Марина.

– Це неможливо!

– Можливо. І мені дивно, що ти не помітила, як Андрій щодня привозить її додому.

Я відчула, що щоки стають, як підошва лабутенів.

– Вибач. Я бачила їх кілька разів. Але подумала, що то випадковість. Якби ж знала…

– Та не переймайся, – Лариса заспокійливо погладила мою руку. – Це вже не має значення. Післязавтра повертаюся на роботу. Пливемо в Антарктиду. Вже не терпиться зустрітися з пінгвінами та китами.

– Ти кохаєш Андрія?

Я зазирнула в обличчя подруги, намагаючись прочитати те, що сховано за маскою змирення.

– Не знаю. Відчуваю розчарування, образу, біль. Мені шкода сил, вкладених у будинок, зруйнованого шлюбу та Альбіни. Але почуття померли.

Ми ще трохи поговорили й розійшлися. У її тарілці залишилася неторкнута їжа. На прощання обійнялися й домовились зустрітися, коли Лариса повернеться.

***

Вдома я скинула запис із диктофона на ноутбук і прокрутила його ще раз. Вирізала шматок, де Лариса говорить про свої почуття до Андрія, та відправила йому. Набрала повідомлення: «Сьогодні зустрілася з твоєю дружиною. Вона думає, що в тебе роман із Мариною. Розповідала про ваш шлюб. Коли я спитала, чи кохає тебе, сказала ось таке. Послухай запис. Думаю, вона готова до розлучення». Перечитала й додала: «Цілую, коханий, і з нетерпінням чекаю на зустріч».

Коли Лариса вийшла заміж за Андрія, це був найгірший день мого життя. Армагеддон юнацьких мрій. Я пішла на весілля, танцювала, сміялася й водночас і заливалася сльозами, сховавшись у курилці за рестораном. Життя пішло далі, але їхня родина постійно перебувала під моїм наглядом. Я двічі виходила заміж, проте не випустила їх із поля зору.

Одного разу випадково зустріла Андрія на вулиці. Розговорилися. Я вже не була дурепою, яка від погляду карих очей губиться, хихикає й не може вичавити бодай слово. Мала досвід роботи заступником директора великої компанії, десяток відвіданих країн, роки психотерапії, занять сальсою та цігун. Мій новий образ його вразив. Спілкуючись, незчулися, як опинилися за столиком вуличної кав’ярні. Проговорили до закриття.

Я посприяла, щоб Андрій перейшов у філію нашої компанії, а згодом очолив там відділ.

Поступово стосунки з дружніх стали близькими. Але я відчувала, що він кохає Ларису, тому поступово підводила його до думки, що вона відстала, нерозвинена, негідна його. І це мало потрібний ефект.

Коли я дізналася, що вона вирішила кинути все й поїхали на роботу в Європу, то зрозуміла, що переможу. Втім, Лариса була найкращою ученицею класу, і надурити її нелегко. Я спрогнозувала, що Лариса стежитиме за Андрієм. Тож створила «підставну коханку» – мою сусідку Марину. Ми з Андрієм узяли її кілька разів на пікнік, і так я отримала світлини. Створила їй профіль у фейсбуці й відвела підозри.

Тепер Лариса відкрилася, і я можу продовжити гру. Навіювати «потрібні думки» не лише Андрієві, а й його дружині. Хоча останні місяці все частіше відчуваю сумнів, чи потрібен мені чоловік, неспроможний розгледіти справжню відданість у жінці. У такі моменти з’являється відчуття, що в цій гонитві за примарою підліткового кохання втратила щось важливе. І тоді знову, як колись у школі, заздрю Ларисі, хочу все кинути і, як вона, поїхати світ за очі на побачення з китами.