МАМА

– Не роби цього, дитино. Бо добром не закінчиться, – умовляла Лізу бабуся Клава, проводжаючи онучку до порога.

– Бабцю, ти не розумієш. Страждають обоє: і він, і вона. Вона – бо молода каліка. Він – бо чоловік молодої каліки.

– Та це ж гріх який великий – подрузі смерті у відьми просити, – не вгамовувалася бабуся, витираючи кінчиком хустинки вологі очі.

– Гріх самій не жити й іншим не давати. Вітьок вартий кращого життя. І я йому його даю. А Настя тільки заважає. Сама не живе й нам не дає… Вона так житиме роками, до ліжка прикута, а він між нами розривається. Її жаліє, мене любить.

Накинувши на плече ремінчик сумочки, Ліза пішла до дверей. Бабуся Клава перехрестила онуку в спину, перехрестилася сама і важко зітхнула. Що тут поробиш – таке життя…

* * *

Хоронили Настю по-скромному: сусіди, три однокласниці та кілька товаришів з роботи Віктора. Ліза приготувала обід. Накрила стіл у центральній кімнаті, приставивши кухонного столика до розсувного. На дві табуретки поклали дошку, позичили стільців у сусідів. Та так і провели в останню путь рабу Божу Настасію.

Маленьку Асю бабця Клава забрала до себе. Щоб дитячої психіки не травмувати.

Ліза залишилася на ніч у Вітька. На правах нової господині дому. Вони й до цього не один рік разом спали. Але то робили криючись, від сторонніх очей ховалися. А зараз Асі мама потрібна, дбайлива й любляча. Так думав Віктор, загортаючи в себе Лізу, вкриваючи цілунками її тіло.

* * *

Минуло два роки.

У маленькому ліжечку, де раніше спала Ася, сопів-перевертався малий Тимко. Так правнука просила назвати бабця Клава на честь свого чоловіка, Лізиного діда. Послухали. Назвали. Адже Ася тепер у неї жила. Сама так захотіла.

Бабуся Клава відводила Лізу до школи, зі школи забирала. Водила в школу мистецтв, де Ася малювала. Вчителька хвалила, а бабця тішилася. Тільки й сонечка в її віконці було – маленька дівчинка Ася.

Про поїздку до відьми бабуся Лізі не нагадувала й не дорікала їй цим. Ніби забула про те, як просила не їхати. Ніби не здогадувалася, чому Насті за декілька днів після того не стало. Але не помічала – для Лізи. В душі бабуся ятрилася. Сама себе з’їдала, що не втримала внучки від дурного дійства, не вберегла душі її грішної.

Так, потроху себе з’їдаючи, серце бабці Клави не витримало – і бабуся померла. Маленька Ася повернулася жити додому. До батька й Лізи (називати Лізу мамою Ася відмовлялася). А ще до братика Тимка, якого відразу ж полюбила. Пропонувала почитати книжку (читала по складах). Намалювати зайчика (школу мистецтв довелося залишити – у нової мами часу не було водити).

Нерідко дівчинка сідала в куточку й розповідала вигадані історії. Ляльці. Пошепки. Про маму-кізочку і семеро козенят. У неї знайшлася донечка Ася. Про бабусю-коалу, котру обіймали звірята. І внучка Ася. Про маленьку бджілку, що годувала медом бджоленят. І бджілочку Асю.

Увечері приходив з роботи Віктор. Змучений і втомлений. Ліза була в декреті, грошей не вистачало, тож брався до будь-якої роботи, аби гроші платили. Ася вилазила батькові на коліна й починала шепотіти на вухо казки, вигадуючи на ходу. Але в кожній з них були мама і бабуся. Які любили Асю.

Ліза сердилася. Гримала на дівчинку. Пояснювала, що батько має відпочити. Хапала за руку, стягувала з батькових колін і заштовхувала в дитячу кімнату, киваючи на ляльку: «Розказуй їй». Дівчинка ковтала сльози (плакати Ліза їй не дозволяла) і йшла в куток до подруги-ляльки.

* * *

Мчали крізь ніч вогні ліхтарів на перегонах. У темний паркан сплелися гілки дерев, пропливаючи вздовж залізничного полотна. Лише зоряне мереживо в нічному піднебессі завмерло, накриваючи землю казковою безхмарною ковдрою.

Машиніст вантажного потяга Василь Петрович вдивлявся в ніч і проганяв сон. Скосивши очі на стіну лісонасаджень, що нескінченною стрічкою тягнулася вздовж залізничної колії, чоловік помітив світлу хмаринку, яка відділилася від скупчення дерев і рухалася врівень з електровозом.

Це було незрозуміло, схоже на галюцинацію. Або… нечисту силу. Василь Петрович у дурниці не вірив. Але перехрестився. Видіння не зникало. Щось молочно-біле, легко-повітряне, невловимо-прозоре рухалося паралельно з кабіною електровоза. То наближаючись до віконного скла, а то віддаляючись зовсім недалеко.

Чолом Василя Петровича побігли холодні краплинки поту. Він їх витер. Подивився навкруги. В кабіні був сам. Його помічник мирно спав у відведеному для того місці – вдень поїзд вести йому.

Повагавшись, машиніст узяв переговорний пристрій.

– Гришо, чуєш мене? Вставай! Хутко! Біжи сюди, – прогорланив у трубку, перекрикуючи шум колісних пар, що цокотіли по залізних рейках.

Григорій вскочив у кабіну електровоза, на ходу застібаючи ґудзики на фірмовій сорочці. Втупився в біле марево, що мчало за вікном зі швидкістю не меншою від швидкості локомотива, і, не розуміючи, глянув на Василя Петровича.

Попереду був переїзд. Далі – крутий поворот. Потрібно стишувати хід. Раптом молочна хмарина набула форми жінки в довгій прозорій сорочці. Зметнула рукавами-крилами. Помчала на обгін електровоза. Завмерла на місці. Розвернулася. І впечаталася у вітрове скло, закривши видимість машиністові.

Той різко загальмував. Тіло Григорія, як і самого Василя Петровича, подалося вперед, дивом не зачепивши дошки приладів.

Потяг зупинився.

Біла примара відліпилася від віконного скла, піднялася в повітря й неспішно поплила вздовж залізничної колії. Чоловіки мовчки стежили за її рухом. Аж тут пелена піднялася догори, пригальмувала на одному місці й почала тихо кружляти, розвиваючи прозорі хмарні простирадла.

– Підеш зі мною? Не боїшся? – прохрипів Василь Петрович, узяв масивного ліхтаря, відчинив двері електровоза й зіскочив на щебінь.

Григорій прослідував за ним. Чоловіки чимчикували шпалами, світячи під ноги ліхтарем.

Йшли спочатку швидко. З наближенням до скупчення матерій пішли повільніше.

У мороці ночі на залізничних рейках почало вимальовуватися невеличке підвищення. Чоловіки пришвидшили ходу. Біла хмарина, що досі кружляла над горбком, різко зметнула вгору, зробила коло і… розсипалася, наче й не було.

Чоловіки підійшли ближче. Василь Петрович навів ліхтар. На шпалах, скоцюрбившись калачиком, лежала дівчинка, яка притискала до себе ляльку. Затуливши рукою очі від світла потужного ліхтаря, дитина тихо запитала:

– Ви скоро поїдете? Бо я вже замерзла. А Ліза сказала, що там мене мама з бабусею чекають, – дівчинка докірливо подивилася на чоловіків, підняла пальчика догори і вказала в небо.