ТИ КВІТКА МОЯ ЧАРІВНА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Тетяна СТЕЦЕНКО

24 березня 11:36

339

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

1960-ті роки

Чорнява повненька дівонька у форменому платті та білому накрохмаленому фартушку, ляснувши дерев’яною хвірткою, випурхнула із чепурного обійстя. Сьогодні треба раніше, тож хутко метнулась вузенькою вуличкою. Дві довгі коси з капроновими бантами вже складені кошиком, а не стрибали за спиною, як було дотепер. Втім, рудий портфель у такт швидкої ходи розмашисто літав у руці веселої юнки. Її десниця притискала до грудей оберемок рожевих півоній, перев’язаних по три зеленими нитками з клубочка, аби всіх учителів обдарувати.

Світлана поспішала на святкову лінійку з нагоди останнього дзвоника. З дворів на її шляху вигулькували молодші школярики, також з букетами, тому дівчина трохи стишила свою ходу, згадавши, що слід бути статечною, адже вона – випускниця, і геть не та, якою була вчора…

* * *

Як же швидко пролетіло її дитинство! А що ж там попереду? Сто доріг кликатимуть за собою, і посеред інших мусиш обрати свою. Єдину! Якою ж піти, щоб не пожалкувати потім?..

…Ніби вчора бігали босоніж із сусідськими дітлахами у поле по волошки, перекотиполе та ромен на вінки; ніби вчора вони гуртом гасали на вигонці в гилки або квача чи моталися аж на річку Удай по лепеху до празника Трійці та по жовте водяне латаття, щоб поламати довге стебло на пацьорки; чи крадькома пробирались кукурудзою на город до баби Куделихи по горіхи, а чи в колгоспний сад гуляти ходили, де абрикоси ранні духмяніли, рожевими щічками манили: «Ну ж бо, з’їж мене!»

Неначе вчора (а було те аж дев’ять років тому) насмілилась вона потайки від мами збігати увечері до хрещеної, щоб нагадати про свій учорашній день народження, і Назариха – голова колгоспу – вийняла з прискринка коралі в дарунок. Своїх дітей жінка не мала, зате похресників було хоч греблю гати!

Немов учора гойдалися з молодшим братом на гойдалці (називалась вихалкою), яку батько прилаштував на шовковиці перед хатою; кришила щирицю для кабанчика біля ферми або випасала гусей та корову, тягаючи за собою Вовчика, а той рюмсав, бо було йому спекотно і нестерпно хотілось вишеньок-шпанок, котрі росли у бабусі на іншому кутку села.

Наче вчора вони, сільські веселі дітиська, валялися серед золотого розквіття кульбаб на леваді або роздмухували їхні сивенькі кучерики, з яких урізнобіч пурхали дрібнісінькі парашутики, несучи гострі зернятка, щоби вродити нове зелене кубелечко й почати все спочатку.

Усе було мов учора…

* * *

Їй і не хотілося покидати рідне батьківське дворище – кудись їхати. Вона й жила б у селі, бо дуже його любила, але ж тут, окрім ланки чи ферми, піти нікуди. Її, доньку вчителів, срібну медалістку, таке майбуття аж ніяк не приваблювало.

Звична річ, був у дівчини й кавалер – кароокий Василь – однокласник, що носив їй у пазусі сорочки абрикоси та мак, якими завше вона залюбки ласувала. Навіть заміж зважився кликати, аби Світланка в селі лишилась, а сам збирався осідлати залізного коня й у полі працювати. Ні, не для неї така перспектива! Юнку вабили література та перо! І, відверто кажучи, хлопця того вона й не любила…

* * *

Ой, скільки художніх книг заради мрії вона перечитала! А скільки творів написала (особливо полюбляла вільні теми)! Й усе те хороше в стінах рідної домівки та рідної школи відбулося. І віршувати почала ще з молодших класів. І як воно в неї саме собою десь бралося? Аж сама собі дивувалась. У школі, на лінійці, й першу нагороду за вірш до 150‑х роковин Т. Г. Шевченка з рук директора школи отримала. Це була її перша перемога! А скільки їх за життя буде, адже ужинок на творчій ниві матиме досить вагомий: дванадцять написаних і виданих збірок, а ще безліч газетних публікацій – нарисів про земляків-трударів, чиї золоті руки плекають хліб, добро, мир і красу. А зустрічі із читачами, поціновувачами її творчості, даватимуть нові крила та наснагу.

* * *

…Будучи вже зрілою жінкою, згадає якось з усмішкою, як вона, голубоока Світланка, ще худорлявим неоформленим піддівком, бігала до сусідки Наталі – писаної кралі із чорними бровами й карими очима – і, мов зачарована, спостерігала, як дівка гожа чепурилася, збираючись до клубу. А та, старша, звабами налита, вихвалялася, що жодного танцю не стоїть під стіною, як декотрі подружки. За неї хлопці ще й б’ються і чергу займають, аби до танцю повести та додому потім провести. Й ні разечку сама за квиток у кіно ще не платила! Овва!

Дівча лиш гірко зітхало на ті слова, комплексуючи через кирпатого носика, де повсідалися ненависні веснянки, та ще й на щічках оті зухвалі цілунки сонця розсівалися щовесни. Як уже терла личко сироваткою, а позбутися того лиха ніяк не вдавалось… «Ну, мабуть, це я весь вік стоятиму попід стіною, бо куди вже мені змагатися з Наталею», – горювала бідолашна дівчинка, мало не з плачами повертаючись додому, а там уже давала волю сльозам.

Матуся втішала:

– Доню, запевняю тебе: твої тривоги марні. Ти неодмінно будеш щасливою. Скоро і ти станеш привабливою, і на тебе будуть задивлятися, просто слід трішки зачекати, потерпіти, адже ти ще ростеш. А краса не єдина умова щастя…

Давно те було й забулось, а через багато років зустріне вона ту саму Наталю та дізнається, що колишня кралиця досі самотня. Зате в теперішньої гарної Світлани Павлівни є найкращий чоловік на світі, діти та онуки чудові є! І вона – справді щаслива жінка! Сама так вважала, люди теж так про неї думали й ішли по пораду, а часом і розраду, довіряючи свої таємниці. Погодьтеся, що до абикого людина не зважиться прихилити душу.

* * *

…Не згасла з роками любов до книги, тож у п’ятдесят Світлана Павлівна обійняла посаду бібліотекаря. Отут і проявила вона свої знання про звичаї та традиції українців. Проводила різноманітні народознавчі заходи, долучаючи молодь до витоків нації. Хто ми? Звідки пішли? Як жили? Що цінували? Як берегти наше – українське…

На великі свята – Великдень, Різдво, Трійцю, Петра і Павла, Покрову – на гостину збирались доньки із зятями та онуками, друзі, адже всі празники здавна шанували в родині Світланиних батьків, дарма що були заборонені «совєтами». Задушевна розмова, народна пісня, щедре застілля – любов та радість із повагою навіки міцно обнялись. Коріння древа роду не витравити нікому й ніколи, як не зміліє криниця українського народу, бо світлом та добром наповнена у кожного душа…

* * *

Умань! Дивовижне місто на землі черкаській!

Тут пролетять незабутні й найрадісніші студентські роки. У сільськогосподарському інституті на… плодофаці, куди вступить Світлана, склавши однісінький іспит на відмінно. Оце так доля підняла на глузи!? А як же хотілося журналісткою стати! Однак… злякалась! У Київському інституті ім. Т. Г. Шевченка через подвійний випуск у середніх школах (10-й та 11-й класи 1966 року) абітурієнтів було вдвічі більше, тому, не подавши навіть документів, повернулася дівчина додому. Отакої!

Проте, незважаючи на вітри часу, журналісткою та поеткою вона все ж таки стане. І заповітна мрія здійсниться завдяки наполегливості та підтримці її Богом посланої золотої половинки на ім’я Артем, без якого вона була б безкрилою…

Після закінчення вишу працюватиме Світлана Павлівна на різних керівних посадах у величезному і багатому радгоспі на Київщині. А чоловік, директор невеликого консервного заводу, особливо цінуватиме, особливо кохатиме й від дружини навзаєм усе матиме. Вона писатиме, вони удвох співатимуть її пісні, а також ті, які виконувало подружжя Кириченків. Їх шануватимуть люди.

* * *

Уманський Софіївський парк – диво природи й диво рукотворне. Диво, створене польотом фантазії людини заради коханої, завдячуючи коханню.

Щоосені казкова фея, вбрана в пурпурові ризи із золотавим вишиттям величавою ходою ступає парком. Найдовше ота чаклунка затримує свої чари на феєричному острові закоханих.

Саме його вона обдаровує найщедріше: золотом черленим, терпкими й хмільними ароматами падолисту, мереживним плетивом тремкого бабиного літа, діамантами росяної пудри, чаром вранішніх полохливих серпанків, розмаїттям кулястих хризантем, гарячими коралями горобин, спокушаючи медами й винами кохання.

Саме тоді чарівниця вливає у молоді серця трунок надії, віри та любові, промовляючи таємниче заклинання: «Кохайте і щасливими ставайте!». А хто потрапляв під отой заговорений дощик-мантру, проносив через усе життя чудодійну його силу та красу. Все справджувалося, як моглося, адже щастя кожного дозрівало у власній душі.

Умань! На світі ти єдина! Неповторна!

Чарівна, як і юність, яка буває один раз на віку, тому така й дорога серцю!

Острів закоханих вабив до себе молодь. Особливо, немов метелики на світло, линули до нього дівчата, адже саме їм найдужче вірилось, що тільки тут блукає їхня доля, саме отут кохання їм і зустрінеться! Може, й так… Проте найчастіше бували там парочки, а холості якось і соромилися, здалеку пасучи очима пестунчиків долі та зітхаючи важко. Утім, коли пильніше придивитись та повірити в дива, то десь там, у романтичному парку, можна було угледіти Амура зі стрілами, який, причаївшись за ялиною або в куточку таємничого грота, підстерігає кожного охочого до любові.

Навіть існувала легенда, що й принца на білому коні зустріти можна на повному місяці, от лишень на яку галяву бігти треба та ще й не спізнитись, ніхто не знав…

Студентські роки – найкращі роки! Але от лихо – мчать вони, немов ті коні без вуздечки…

Лекції, заліки, семінари, практичні, сесії – кожна днина заповнена ущерть. На відпочинок часу обмаль – дівчата в гуртожитку гризуть науку. Однак до парку вряди-годи та й навідаються: ну дуже він до себе манить…

* * *

Додому Світлана приїздила тільки на канікули. І далеко, і добиратися складно. Від поїзда кілометрів до двадцяти – путівцем пішки. Автобуса нема, тож виходив зустрічати батько. Він ніс валізу, ступаючи чинно, пишаючись донечкою-студенткою, а та дарувала щиру усмішку всім землякам, які траплялися, й злегка кланялась навсібіч, інколи зупинялася, аби перемовитись із декотрими людьми.

Вдома чекала мама з духмяним червоним борщиком та запашними гречаними пампушками з часничком. Виглядала онуку й бабуся Килина з житніми пирогами з калиною та вишневим киселиком. Здавалося, що вся ота смакота розсилала спокусливі запахи, тільки-но Світлана заходила в село. Отака-то є сила рідного дому та землі!

* * *

…Літа молодії ходять попід руки з коханням. А як інак?!

Активістка, відмінниця навчання, староста групи, Світлана була на виду цілого факультету, не те що курсу. Славна, симпатична дівчина ще й в інститутському хорі співає. Саме там і принца свого знайшла, а зустрівши, ні краплі не пожалкувала, тому що Артем, парубок надійний і розумний, веселий і турботливий, був і буде справжнім лицарем. І кохання його вистачить на увесь відведений вік…

Спочатку молоді люди бачилися лише на репетиціях і аж за два роки почали зустрічатись. Артем призначав побачення на фантастичному острові, де мріялось Світлані про кохання. Тож, як підказав досвід, принци мешкають і в гуртожитках…

За прожиті в парі 52 роки коханий ні разу не образив, не принизив ні словом, ні дією. Часто-густо вимовляв їй слова любові, акцентуючи увагу на тому, що для нього вона найкрасивіша з усіх жінок. Це допомагало Світлані цвісти й радіти життю, почуваючись щасливою. Люди всюди бачили їх у парі, а очі подружжя, звернені одне на одного, випромінювали щире слово «Кохаю!».

* * *

Звили молодята сімейне гніздечко, де оселились любов і злагода, повага та відданість. Народилися одна за одною дві гарнесенькі донечки: зеленоока світленька, як тато, – старша; із барвінковим поглядом чорнява, ніби мама, – молодша. У майбутньому обидві закінчать музичну школу, здобудуть вищу освіту.

Розбудували вкупочці отримане у спадок – і вийшов великий гарний дім, поставили теплицю, посадили сад. У зеленому дворку, мов у віночку: квіткове море буяє, а з ягідників та декоративних кущів ріка ціла протікає – професія обох зіграла свою роль. Усе в садибі зроблено вправними руками господаря, аби душа коханої раділа, щоби, немов у раю, вона жила.

Відповідальний за сім’ю, цей мудрий чоловік вибудовуватиме найкращі стосунки перш за все з дружиною. Дітей любитиме, дбатиме про них, але вони вилетять кожна за своєю мрією, а віку звікувати належить їм удвох, тому на першому місці для Артема завжди буде його Світлана. Саме удвох їм жити, саме в любові, так, як у них і склалося.

А починалося у старій дідусевій хаті на одну кімнату з грубкою, яку Артем топив дровами, встаючи раненько, щоби його чарівна квіточка просиналася у теплі. Там він варив супчик на сніданок, обідали на роботі в їдальні, над вечерею чаклувала Світланка, а татусь тим часом приділяв увагу дівчаткам або гуртом вони ліпили варенички. У неділю в хаті зазвичай пахло пирогами, як у незабутньому Світланиному дитинстві.

Усі перемоги, всі невдачі у них ділились навпіл, тож радість ставала удвічі більшою, а негаразди маліли удвічі скоріше… Довіра та підтримка були в пріоритеті для обох. І почуттів своїх від дочок вони не приховували: справжнє не сором.

* * *

Минатимуть роки, діти підростатимуть і собі перейматимуть формулу тихої любові батьків. Їхньої доброти й уваги, де немає місця зраді чи брехні, а суперечки, якщо й траплялися, то якось відразу танули, перетворюючись на обійми або жарти.

Він – її опора, кам’яна стіна і муз, який дає їй творчий надих писати й розквітати, а собі з того Артем життєву енергію черпатиме і теж почуватиметься щасливим, бачачи дружину щасливою та сяючою.

Вона – його найкраща квітка чарівна – потребуватиме його тепла і захоплення, захисту від вітрів та посух – життєвих негод, чиє ім’я звучатиме для нього, немов музика. Вона була і залишилась єдиною та неповторною.

…Тепер живе вона за двох. «Нехай святиться ім’я твоє, коханий мій! Любов моя, на жаль, пережила тебе. Я живу, як ти й просив», – стиха промовляє Світлана, цілуючи портрет Артема…

А зірка вічного кохання хай незгасно сяє всім, хто у кохання вірить.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!