ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
365Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Тату, не починай! – Олена сердито звузила очі. – Відпочиньте хоча б раз нормально. Без твоїх любесеньких друзяк. Бо як не риболовля, то полювання, посиденьки як не в гаражі, то з кумом на дачі…
– Оленко, – Валерія лагідно погладила її по руці. – Не треба так із батьком…
– А як треба? Скільки ще спокійно маємо дивитися на те, як ти киснеш сама в чотирьох стінах. Немає навіть до кого словом озватися…
– Надзвичайно мудра? – Петро починав закипати.
У кухню зайшов старший брат Ігор. Весело подивився на всіх і раптом розсміявся:
– Розбір польотів? Клас! Де мій попкорн? Вистава вже розпочалася…
– Ще й яка! Нашому батькові не подобається перспектива двотижневого відпочинку. Іншому б за щастя в гори поїхати, а наш бурчить.
– Що там робити аж два тижні? – Петро злісно дірявив доньку важким поглядом, а тоді перевів його на сина: – І ти з ними заодно? Зрадник!
Ігор похитав головою і розвів руками:
– Не думав, що це для тебе кінець світу! Поганих, тату, дітей маєш… Але вже які є.
Усі притихли. Петро голосно видихнув, аж у горлі кавкнуло.
– Нікуди я не поїду! – підвів жирну лінію.
Олена перезирнулась із братом, хитнула головою:
– Гаразд… Але щоб гроші марно не пропали, то запропонуємо дядькові Борису їхати замість тебе.
У чоловіка очі ледве з орбіт не викотились.
– Не зрозумів?.. – глухо перепитав.
– Чому б і ні, тату? Помешкання розраховане на двох, то нехай пан Борис теж відпочине. Дітей у нього немає, давно вдівець. Хто подбає про бідолашного? – говорила, а в самої регіт із грудей виривався.
Добре ж знала, що батько завжди ревнував маму до сусіда-одинака…
– Гаразд, – Петро демонстративно закашлявся. – Вмовили… Маніпулятори…
***
Ох ці нестерпно нудні збирання! Вони його до сказу доводили… Дві валізи, напхані нікому не потрібним мотлохом. І що в горах потрібно? Та ще й узимку… Досить теплого зручного одягу та двох змінних комплектів, аби кудись вийти. Але ж
куди там ходити? Лєрка якщо хоче, то нехай сама відвідує музеї, виставки, ярмарки – все, що їй подобається. А він на ті культурно-освітні заходи не ходитиме…
– Ти ще довго збиратимешся? – невдоволено кинув дружині, косячи на те, як вона фарбує губи. – Для кого так вимащуватися?
– Для тебе, любий, – дзвінко розсміялась. – Може, хоч згадаєш, що в тебе є дружина, діти й онук… Бо ти зі своєю постійною зайнятістю навіть не помітив, коли діти виросли… Правда ж?
Пропекла чоловіка наскрізь ураз потемнілим поглядом. Петро розгубився. Ніколи досі не розмовляла з ним таким тоном. Нічого собі!.. Набрав повні легені повітря, щоб заперечити, але раптом збагнув, що не може цього зробити. Адже Валерія правду сказала… Він таки не помітив, коли діти стали дорослими. Не мав на це часу. Робота, друзі, риболовля та полювання… Петро любив жити без обмежень і зайвого клопоту. Хто береже сімейне вогнище? Правильно, жінка! Тож гріх Валерії нарікати. Це її основні обов’язки…
– Ходімо вже! – буркнув. – Бо на потяг не встигнемо…
***
Власники котеджного поселення зустріли Петра і Валерію на пероні залізничного вокзалу.
– Як доїхали? – привітна жіночка середнього віку потиснула обом руки й хитнула головою до свого чоловіка: – Любий, допоможи з валізами та й поїдемо. Маю ще чимало справ на сьогодні…
Валерія зачаровано вдивлялась у живописні карпатські краєвиди… Ще коли діти у школу ходили, то декілька разів за весь час вони всі разом вибирались улітку до моря. І завше поверталися додому раніше, ніж планували, вкрай знервовані Петровим буркотінням. Він просто втрачав контроль над власними емоціями, роздратований скупченням людей.
– Як можна відпочивати в цьому мурашнику? Каторга! Краще б удома залишився…
Посидіти з вудкою біля річки – оце відпочинок! А ваше море мені вже ось де! – черкав себе ребром долоні по горлу.
Так і минали всі їхні відпустки й родинне дозвілля…
І ось тепер, коли обоє вже далеко не молоді, нарешті здійснилась її давня мрія: засніжені гори, величні смереки й колоритні традиції тутешніх мешканців зовсім поруч – лише руку простягни… Тож Валерія готова зануритись у вир нового і прекрасного, щоб наскрізь просякнути величним карпатським духом. А Петро нехай сидить старим пеньком біля каміна й витріщається в телевізор. Для нього це звично.
***
Їхнє помешкання було доволі просторим і затишним.
– Тут гарно, – роззирнулась Валерія. – Є все для комфортного проживання.
Господиня готельного комплексу радісно усміхнулась:
– Упевнена, ви будете задоволені. Маємо власного гіда, тож туристичні мандрівки – звісно, за окрему плату – вам гарантуємо. Як і поїздки на снігоходах, квадроциклах чи походи в гори…
– Супер! – жінка заплескала в долоні, мов мала дитина. – Шкода, що вже сутеніє… Я б і сьогодні трохи прогулялась околицями.
– У вас для цього буде два тижні. Приємного відпочинку!
Вона пішла. Валерія озирнулась на чоловіка:
– Ти чув? Квадроцикли… Снігоходи… Мрії здійснюються.
– Чиї? – зморщився чоловік. – Я мріяв
Новорічні свята на дачі відгуляти. Уже і з Олегом домовились шашличків забацати… Тепер усе – котові під хвіст!
– Умієш ти настрій зіпсувати, – Валерія сердито махнула рукою і заходилася розбирати валізи.
***
Ранок видався на диво гарним – морозним та сонячним. Валерія заварила духмяного трав’яного чаю і вийшла на ґанок. Полинула поглядом удалину. Яка ж краса довкола! До лісу – якихось п’ятдесят кроків. Доріжки прочищені від снігу. Можна сміливо йти на прогулянку й не боятися, що заблукаєш…
Ні! Петра вона не візьме із собою. Немає бажання слухати його постійне скиглення.
Зазирнула у спальню – чоловік солодко хропів. От і добре!
Жінка вдягнулась. Вийшла з будиночка. Під ногами весело порипував сніг…
Вузька доріжка вела просто в ліс. Величний, старий, із густо переплетеним гіллям. Глянеш угору – і таке враження, ніби в храмі самої Природи перебуваєш. Така благодать проймає, аж до мурашок у тілі.
Неподалік промайнуло руде хутро. Білка! І ще одна… Помиготіли яскравими вогниками поміж стовбурами дерев. Тварини – і ті в парі… З грудей вирвалось зітхання.
Ніби й не далеко Валерія відійшла, а коли озирнулась, суцільна стіна лісу. Доріжка звузилась до ледь помітної стежки. Але ж хіба поганий путівничок? Будь-якої миті можна розвернутись і піти назад…
А тут дорога роздвоюється, наче риб’ячий хвіст. Валерія вирішила повернути праворуч. Десь угорі шугнула якась пташка – і на жінку посипався сніг із верховіття. Вона весело засміялась, струшуючи білі порошинки з хутряного коміра… І раптом нога Валерії провалилась під землю. Гострий біль розпанахав гомілку. Жінка впала на коліна, обхопила травмовану ногу обома руками й висмикнула з провалля. Гарно замаскували лисиці свою нору! Ще й снігом її притрусило… Тепер у Валерії гарантоване розтягнення зв’язок…
Жінка закусила губу, тамуючи стогін, запхала руку в кишеню пуховика. Зблідла. Так і є! Телефон залишився в будинку… А самотужки дійти не зможе… Біль у нозі щохвилини лише посилювався.
***
Петро не знаходив собі місця від хвилювання. Розпитав у персоналу, у власників готельного комплексу – ніхто не бачив Валерії. Телефон лежить на столику біля ліжка… Її немає.
– Не хвилюйтесь, – господиня сама помітно нервувалась, – знайдемо вашу дружину. Наш водій сказав, що сліди на снігу ведуть до лісу. Певно, пані вирішила трохи прогулятися і подихати свіжим повітрям.
– Вона ж там зовсім сама! А раптом ведмідь! Чи вовки…
– Та годі вам! У дворі збираються чоловіки. Зараз вирушать на пошуки. Усе буде добре…
– Яке тут добре? Я сам винен! Треба було з Валерією йти…
Петро вхопив куртку й миттю вискочив надвір…
У спину гукали, але чоловік не зупинявся. Не відривав погляду від чітких слідів її чобітків на снігу…
…Уперше зустрів Валерію, коли ще студентами ходили на так звану Лису гору за місто, щоб покататись на лижах чи на санчатах, позалицятись до гарненьких панночок. Почервоніла від морозу, зі щасливими очима і веселим сміхом, вона скотилась із пагорба просто йому до ніг. Іще й нагримала на Петра, щоб не стояв на шляху.
– Оце так! Щастя саме в руки впало! – підморгнув він і допоміг дівчині підвестись. – А я впіймав… І що тепер з тобою робити? Певно, заховаю в пазуху й заберу додому…
Її щоки густіше забарвились червоним, але виду Валерія не подала. Гордовито випросталась і гостро черкнула:
– Хіба я тобі якась річ, щоб носити мене, куди захочеш?
– Ні… Але з рук такої красуні я точно не випускав би все життя.
Дівчина пирхнула, розвернулась і пішла геть, волочачи за собою довгасті санчата. До неї підбігли подружки. Зашепотілися, озираючись на Петра. А він хвацько зсунув шапку на потилицю і пішов наздоганяти, бо серцем відчув, що не можна відпускати цю дрібну пташку від себе.
– Може, скажеш, як тебе звати, щастячко синьооке? – зупинив її за руку.
Валерія озирнулась. Насупила брови, та наступної миті її чоло розгладилось, а на губах заквітувала усмішка:
– Валерія…
– Радосте моя! – видихнув зачаровано і поцілував тонкі дівочі пальчики. – А я – Петро… Камінь… Будеш зі мною як за кам’яною стіною…
– Поет! – пирхнули дівчата й вибухнули реготом.
Та він навіть уваги на це не звернув. Бачив тільки Валерію…
– Змерзла? – тихо запитав.
– Трохи…
– Ходімо в кафе. Тут недалечко… Чаю хочеш? Гарячого, солодкого, з тістечком…
Валерія мовчки кивнула, помахала рукою подругам і взяла Петра під руку. Він захлинувся щастям…
За декілька місяців побралися. А з роками зачарування розвіялось, пристрасть згасла… Хоч Валерія досі залишилась такою ж милою, ніжною і дбайливою. А він… справжній бовдур! Стільки років навіть не помічав, наскільки самотньою вона почувається, як потребує його любові й турботи.
– Валеріє!!! – гукнув щосили. – Де ти?!
І тиша у відповідь… Лише сліди на снігу…
***
Валерія підповзла на колінах до дерев. Рішуче нахилила до себе гілку. Зламала. Опора не надто надійна, але хоч на одній нозі дошкандибає потихеньку. Залишатися тут не варто. Мороз тільки посилюється…
Ніби й швидко просувалась, а коли озиралась назад, то наче стояла на одному місці… Упріла. Від болю в нозі перед очима миготіли кольорові спалахи.
І враз почувся крик. Далекий, але такий, який сповнював надії… Той голос жінка впізнала б серед тисяч інших. Серце схвильовано застугоніло.
– Петре!!! Я тут!!! – і знесилено сіла на сніг. Тепер можна не боятися. Вона не сама…
Стежкою стрімко наближалися. Попереду – коханий чоловік. За ним – якісь люди… Валерія змучено усміхнулась. Петро підхопив її на руки, пригорнув до грудей. Великий і сильний, надміру схвильований.
– Ніколи більше тебе не відпущу саму! Нікуди… Ти ж моя мандрівниця кохана!..
– Я просто хотіла прогулятися. А тут ця лисяча нора… Нога сильно болить…
Петро ніс дружину до самого будинку. Валерії надали першу медичну допомогу, відвезли її до найближчого травмпункту, де жінці наклали тугу пов’язку й дали знеболювальне.
Пізно ввечері, насолоджуючись ароматним глінтвейном, Петро і Валерія милувались зірками та згадували минуле.
– Пробач, що я був таким егоїстом, – чоловік нахилився до дружини й торкнувся губами її розпашілої щоки. – Віднині з тебе очей не зводитиму! Більше ніяких друзів, риболовлі та полювання!
– Чому ж? – усміхнулась Валерія. – На риболовлю разом можемо їздити. Я теж колись любила з вудкою посидіти… А щодо полювання, то цей пункт узагалі треба викреслити зі свого життя. Убивство задля втіхи ще нікого не робило щасливим. Радше навпаки…
Петро мовчки хитнув головою, погоджуючись. А тоді полинув очима на прикрашену у дворі ялинку, що сяяла святковими вогниками, і сказав:
– Це будуть найкращі зимові свята.
– Чому?
– Бо я нарешті збагнув, наскільки сильно тебе кохаю… Ти, наші діти, онук – це ті вогники, які гріють душу, серце й усе моє життя.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
40
Життєві історії
