ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Син ріс і тішив мене не лише успіхами в навчанні. Я раділа, що в моєї дитини не черства душа, що Максим співчутливий, не байдужий до чужої біди. У нас ночували діти сусідів-алкоголіків, яких Максим рятував від буйства батьків. Печива я випікала декілька дек, бо син частував ними діток із багатодітної сім’ї, яка жила поверхом нижче (мати їхня чомусь обмежувалася супами та кашами, а малі любили випічку). У нашому дворі знаходили прихисток покинуті кошенята і цуценята, що дратувало інших мешканців. Інколи і я сердилася:

– Ми не прогодуємо всіх! Ти знаєш, скільки грошей ми витратили за цей місяць на корм для цих тваринок? А тобі потрібен новий спортивний костюм, кеди.

– Не потрібно! – прохально заперечував Максимко. – Кеди я вже підклеїв, вони ще послужать мені, і костюм нормальний – обійдусь!

Я дякувала Всевишньому за те, що послав мені таку дитину, але інколи мене охоплював страх: як Максим житиме в цьому світі, де стільки зла, де люди намагаються обманути, обікрасти інших заради власної вигоди?

Син здавався мені надто м’яким, тому, коли повідомив про своє рішення йти на війну, я спочатку здивувалася:

– Ти підеш убивати людей? Та ти ж курки не в змозі зарізати! Прошу сусідку, щоб виручила (сама також не можу подолати цього бар’єру).

Згадую, як Максим розсердився:

– Йду не людей убивати, а захищати свою країну від ворога.

Я одразу ж згадала про наслідки його передчасного народження, сподіваючись, що то важливий аргумент.

Хтось скаже: «А як же інші сини? Що буде, якщо всі сховаються за маминою спідницею?». Я все розумію, але, коли уявила свою дитину в тому пеклі, страх і жалість переважили свідомі думки.

– У тебе ж проблеми з очима. Що ти робитимеш там зі своїм поганим зором? Ти ж маєш астигматизм.

– Думаю, що робота для мене знайдеться. Снаряди підноситиму, і то вже користь якась буде від мене. Крім того, знаю, з чого складається техніка, отже, зможу її ремонтувати.

Знаючи Максимів характер, я зрозуміла, що він не змінить свого рішення. Якщо вже озвучив його, то стоятиме на своєму.

– А що стосовно цього думає Неля?

– Вона ще не знає.

Максим зустрічався з цією дів­чиною майже три роки, хоча взаєм­на симпатія в них виникла давно. Мабуть, ще у школі, але син, знаючи моє ставлення до родини Нелі, ховався з тим почуттям і намагався не реагувати на відверті загравання пещеної красуні. Так-так, саме Неля не соромилася виявляти свою увагу до мого сина. Могла собі таке дозволити, бо росла надто незалежною, непокірною і ніколи не брала до уваги чужої думки, якщо вважала свою правильною. Неля не накидалася собою, але й не боялася визнати, що Максим їй подобається. А далі, мовляв, справа за ним. Якщо і вона йому не байдужа, то чому б їм не бути разом? Не знаю, випадково чи ні дівчина опинилася в тому самому місті, де навчався син. Підозрюю, що ні, бо з можливостями її татуся могла б обрати столичний виш, а не провінцію. Саме там Максим і Неля й почали зустрічатися.

А тепер про те, чому я не в захопленні від вибору сина. Батько Нелі – місцевий багатій. Ставки, млин, сотні гектарів землі. І ми із сином – безземельні інтелігенти. У мене, щоправда, є гектар соціальної землі, за який я отримую мізерну орендну плату, а Максим після закінчення вишу встиг лише рік попрацювати інженером у ліфтовій компанії. У сина ні землі, ні високої зарплатні. Потрібен він отій панянці? Скажете, що кохання не рахує грошей? Я знаю життя, трішки знаюся на людях, тому передбачаю фініш у таких стосунках. Люди з різними статками, з різним вихованням і відповідно з різними життєвими цінностями рідко створюють щасливу сім’ю. І навіть якщо Неля захоче вийти за Максима заміж, то це буде одна з її чергових примх, а вони, як відомо, недовготривалі. Я боюся, що син повторить мою долю, і дуже не хочу цього.

– Ви такі різні з Нелею, – несміливо йому закинула, коли дізналася про їхні стосунки. – Ти впевнений, що її почуття – то серйозно? Чи не розвага це для Нелі?

– Матусю, як можна бути впевненим у таких речах? Не турбуйся, ми не поспішатимемо з дітьми, – віджартувався хлопець.

Потім таки не втримався, щоб не стати на захист своєї коханої:

– Неля лише здається такою вітрогонкою, насправді вона надзвичайно відповідальна дівчина і просто чудова людина!

Нехай буде так. Я й не маю наміру руйнувати їхнє кохання, але мусила застерегти сина, бо молодість багато чого не помічає. Та й справді, вони ж не йдуть завтра до РАЦСу, а там хто знає, як воно все буде?

Усе пішло не так, як планувало багато людей, бо в нашу країну нахабно вдерлися загарбники. Руйнують, вбивають, плюндрують святу українську землю, гидкі у своїй зажерливості, фентезійні істоти з якимось патологічним озвірінням і ницістю. Запитай їх «навіщо?» – бурмочуть щось невиразне про нацистів, яких не існує, про «асвабаждение русс­ких земель и людей». Бракує мужності відверто визнати, що захотіли крові та чужих статків, бо на свої заробляти ліньки.

– Мамо, ти ж не вважаєш, що я маю залишатися осторонь, коли ті мерзотники таке чинять?

Мовчу, бо то неймовірно важко – благословити свою дитину на таке випробовування. Я боюся! Дуже боюся за Максима і вперше подумки шукаю підтримки в Нелі, просячи: «Не пускай його!».

Дівчина, як я дізналася пізніше, намагалася це зробити, але і її Максим не послухав. На зло йому чи з якоїсь іншої причини Неля вирішила разом із матір’ю і молодшою сестрою поїхати до Німеччини. Потреби в цьому не було, бо ворог, на щастя, і близько не підійшов до наших місць, але за декілька днів після від’їзду Максимові ймовірні родичі залишили наше селище.

Під час наших коротких розмов син жодного разу не згадав про Нелю. Я не витерпіла, поцікавилася, як у неї справи в чужій країні.

– Це Україна для Нелі чужа, – різко відповів Максим. – Забудь про неї. Мабуть, ти мала рацію: ми дуже різні.

Більше я цієї теми не порушувала: зрозуміла, що вона неприємна синові. Те, що моє передбачення справдилося, не принесло задоволення й мені. Але, може, воно й на краще, що все закінчилося так. Гірше, коли кидають у біді. Он онук Ганни Ставчицької залишився без ноги й ока, то його дружина, дізнав­шись про це, поїхала в Молдову, звідки вона родом, а не у шпиталь. Нібито мати там майже помирає. Може, й так, але минуло пів року, а його дружина чомусь не квапиться повертатися.

Максим отримав важке поранення. Лише за два місяці я змогла забрати його додому. З милицями, перемагаючи біль, долав син кожен метр. Пам’ятаю, як колись давно Максим прийшов зі школи дуже засмучений. Я запитала про причину.

– У нас сьогодні були змагання з бігу, і я програв учасникові команди з паралельного класу.

– Та це не біда! – спробувала я розрадити Максима. – Я думала, що щось серйозне сталося.

Син подивився на мене докірливо:

– Тобі цього не зрозуміти…

Тепер ми обоє тішимося кожним повільно пройденим метром, а я вкотре упевнилася, що теорія відносності – то найважливіше відкриття Ейнштейна! Те, що раніше здавалося таким важливим, тепер для мене стало дріб’язковим. Або ж навпаки. Хіба ж не це Ейнштейн мав на увазі?

А вчора з Німеччини поверну­лася Неля. Сама, без матері та сестри. Вони залишилися, бо життя там їм сподобалося.

– Поки не закінчиться війна, додому не приїду, – розповідала одній із родичок пані Марина. – Тут – рай! Нас, українців, безкоштовно возять на екскурсії, годують, нам виплачують допомогу, яка в декілька разів перевищує мінімальну зарплатню в Україні. Я, звісно, і вдома не бідувала, але чому б не скористатися таким шансом? Уже наскладала декілька тисяч євро – гроші зайвими не бувають.

Ось так. Люди дивуються, почувши ту інформацію. Вони тут ледве зводять кінці з кінцями, ще й намагаються чимось допомогти війську, а такі, як Марина, насолоджуються дармовими виплатами. Краще б та допомога дісталася тим, хто втратив житло, та дітям, які залишилися без батьків.

– Нема й не було у світі справедливості, – сумно констатує дід Кирило, старожил нашого селища і мій недалекий сусід, який розміняв останній десяток сотні.

– А чи буде? – запитую його.

Хитає головою:

– Повинна бути!

Отож про Нелю. Я бачила через вікно, як вона проходила повз наш будинок. Повільно йшла, дивлячись у нашому напрямку. Я розповіла про це Максимові. Він нахмурився:

– Не потрібно про Нелю. Вона зробила свій вибір.

Мені хотілося сказати, що людині властиво помилятися і що інколи те, що ми вважаємо правильним, виявляється хибним. Основне – вчасно це усвідомити. Мені шкода Нелю, яка, мабуть, зрозуміла, наскільки дорогий для неї мій син. Може, вони все-таки помиряться? Відповіді на це запитання я не знаю. Тут свої закони диктують уже інші теорії, не менш важливі, ніж та, яку я нарешті повністю засвоїла.