ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

Світ навколо мене завмер. Хоча ні, завмерла я, а все інше: дерева, птахи, люди, вітер, навіть каміння – живе, змінюється, рухається. Он равлик кудись повзе – ледве-ледве, але таки не стоїть на місці, прямує до своєї мети.

Метелик з яскравими жовто-коричневими крильцями – ще одне ніжне створіння природи – безтурботно ширяє подвір’ям, насолоджується літнім теплом та квітковим нектаром. Мабуть, відчуває себе цієї миті щасливим, незважаючи на те, що тішитися йому всіма тими благами судилося зовсім недовго. Чи знає метелик про це? І чи знає він про війну, яка нас, людей, перетворила на таких самих метеликів, які можуть раптово зникнути?

Здається, давні римляни вважали, що метелики – то душі загиблих воїнів. Скільки їх кружлятиме над нашою землею? З огляду на жовто-блакитні кладовища, їх будуть легіони…

Нарешті! Нарешті я почула твій, синочку, голос! Сім днів чорної невідомості я не жила – мене скував тваринний страх, не дозволяючи мені дихати на повні груди, вільно рухатися, будь-що робити. Спрага нещадно палила моє серце, і я, щоб утамувати її, випила, здається, озеро води. Ти поранений, а я почуваюся найщасливішою матір’ю у світі, бо ти живий!!! Сміюся і плачу, плачу і сміюся! Завтра їду до тебе в госпіталь, але мені так не терпиться тебе обійняти, що я пригортаю до себе твою футболку, светр, у якому ти був востаннє перед своїм від’їздом у те страшне пекло. Якби хтось бачив мене в ці хвилини, подумав би, що я втратила глузд, бо розмовляю з твоєю світлиною вголос, цілую її, оту випускну, де ти такий гарний, такий юний і безтурботний, адже навіть не здогадувався, що на твою долю, долю вашого покоління випаде це божевілля з назвою «війна». Але зараз, незважаючи ні на що, зокрема й на моторошне звучання сирени, яке стало невід’ємним атрибутом нашого життя, я щаслива, бо Господь змилувався наді мною, почув мої молитви. Дякую Йому! І дякую тим людям, які тебе врятували!

У школі мені важко давалася фізика. Мої уява і логіка відмовлялися працювати, коли заходило про різні там опори, електрони, кванти і всілякі інші фізичні премудрості. Я по декілька разів перечитувала параграфи, розуміла, що всі оті закони, які відкрили ще Архімед, Ньютон, Джоуль, украй важливі, що вони насправді керують нашим життям, отже, той, хто їх опанує, вже матиме якісь переваги. Але це усвідомлення не робило для мене науку доступнішою, і лише з плином років я переконалася, наскільки правильне і справедливе твердження Ейнштейна про відносність усього того, що відбувається з нами і навколо нас. Так, він мав на увазі суто фізичні, а не психологічні процеси, однак хіба вони не взаємопозв’язані?

Мій син народився передчасно. Кволе крихітне пташенятко, яке впродовж першого тижня свого життя навіть їсти самостійно не могло. Я цілодобово не відходила спочатку від кувезу, а потім і від Максимкового ліжечка. Боялася, що, якщо засну, із синочком станеться щось непоправне. Після третьої доби знепритомніла. Мені на зміну почала приходити моя мати. Максимків татусь у цей час насолоджувався новим коханням. Власне, його зрада і стала причиною незапланового народження маляти. Стресу могло б не бути, якби Віталій мав мужність відверто поговорити зі мною і попередити мене про розлучення. Однак він грав роль неймовірно дбайливого чоловіка, носив мені передачі в лікарню, де я лежала на збереженні, й до останнього дня не припиняв говорити про те, як йому самотньо без мене в нашій квартирі.

– Навіть квіти сумують за тобою: я поливаю їх стільки разів, як ти казала, а вони чомусь в’януть, – сумно скаржився Віталій, і я, наївна дурепа, сліпо йому вірила.

Насправді чоловікові було не до квітів, тому й гинули вони від засухи.

Пройнявшись співчуттям до самотності чоловіка, я вблагала свого лікаря виписати мене на день раніше.

– Але, щойно ваш тиск (саме ця проблема загнала мене на лікарняне ліжко) почне підвищуватися, одразу даєте про це знати. Ви знаєте, чим це загрожує і для вас, і для дитини, – ще раз попередив мене лікар, коли я виходила з його кабінету.

Тиск мій і до вагітності був трохи підвищений, а з нею сягав недопустимих показників. Варто було пішки вийти на п’ятий поверх, де була наша квартира, і дві-три години гарантовано випадали з мого активного життя. Того дня я почувалася добре і за декілька хвилин уже стояла перед своїми дверима. Відчиняючи їх, планувала одразу взятися готувати улюблений пиріг Віталія і навіть встигла уявити його радість, коли він повернеться з роботи. Почала скидати взуття і раптом почула, як відчиняються двері в туалеті. Я не пам’ятаю, чи встигла злякатися, бо всі подальші події розгорталися зі швидкістю світла.

– Ой…

Юна особа в моєму домашньому халаті з’явилася в рамі дверей. І майже одночасно зі спальні на її «ой» вискочив мій благовірний.

Німа сцена. У голові промайнуло оманливе: «Не може бути», і водночас здоровий глузд заперечив: «Це саме те, що ти бачиш». Віталієві знадобилося декілька хвилин, аби опанувати себе й усвідомити, що заперечувати очевидне – марно. Юна особа тим часом встигла переодягнутися і безшумно зникнути.

Чоловік вирішив скористатися класичним прийомом: найкращий захист – це напад:

– Відколи ти завагітніла, в нас немає повноцінного інтиму. Може, для вас, жінок, це нормально, а здоровий чоловік потребує…

Господи, невже я маю слухати цю маячню?!

– Я все зрозуміла! Ти вільний! Маю лише одне прохання: збери свої речі якнайшвидше.

А вночі мені стало погано. Я мусила викликати «швидку». Син народився о сьомій годині ранку, і його одразу ж помістили в кувез, але перші промені сонечка встигли обцілувати крихітне личко. У підлітковому віці Максим комплексував через ті зовсім малопомітні цяточки, які з віком майже зникли. Він радів із того, а я трохи шкодувала за ними, бо то було ніби свідчення любові небесного світила до мого сина.

Я не перешкоджала батькові Максима спілкуватися з ним, однак у нього таке бажання з’являлося нечасто. У перші два роки Віталій приходив на день народження дитини та на Різдво, приносив малому дешеві подарунки, хоча міг би
не скупитися, адже на аліменти я чоловіка не подавала. Не хотіла, аби син був чимось зобов’язаним пристарілому татусеві. А така ситуація можлива, бо інших дітей у Віталія не народилося, хоча він і одружувався після того двічі чи тричі. Щоправда, спочатку чоловік намагався помиритися зі мною, просив пробачити йому, але майбутнього з ним я вже не уявляла. Забути зраду? Викреслити з пам’яті мій халатик на його коханці? До речі, я його викинула, як і постільну білизну та ще багато що, до чого, ймовірно, торкалися її руки.

Після повернення з лікарні я не мала жодної вільної хвилини: ми мали надолужити те, що не отримав Максим, народившись передчасно. Постійна зайнятість урятувала мене від зайвих переживань через чоловікову зраду. Коли ж загроза для здоров’я сина минула, я усвідомила, що мені не болить серце за тим коханням. Воно вичахло, розчинилося в турботах про малюка, розтеребилося, як торішня трава в юних пагонах нової весни. Мене мучило лише одне – як я могла так помилитися в людині? Не могла ж ота підлість (бо по-іншому це не назвеш) з’явитися в душі Віталія раптово. Сказав би правду – я зрозуміла б, хоч як би було важко з тим змиритися, але, як виявилося, на таку відвагу він був нездатний. Ні, таки добре, що цей чоловік, лицемірний і легковажний, зник із мого життя. Я знаю, що син заздрив своїм ровесникам, які розповідали про спільні зі своїми батьками походи на риболовлю чи на стадіон. Мені також нелегко було бачити засмученого Максима. Але мій любий хлопчик ріс у щирості та любові, а це аж ніяк не другорядні речі.

Зрада чоловіка і страх за життя сина стали для мене, мабуть, першим підтвердженням реального існування теорії відносності. Порівняно з ризиками, які чекали на мою крихітку, вчинок Віталія здавався мені незначним непорозумінням.

Лікарі прогнозували дитині не лише затримку розумового розвитку – нас очікувала і фізична інвалідність. Я дуже швидко опанувала багато спеціальної літератури, навчилася робити масажі, почала розумітися на різних видах терапії, і вже до року Максимко почав дивувати наших педіатрів своїми успіхами. Перші свої кроки він зробив в одинадцять місяців, а у дворічному віці розповідав невеличкі віршики і казки. За всім тим стояла повсякденна нелегка праця, чималі кошти, і в тому насамперед величезна заслуга моїх батьків. Без них я долала б усі ті перешкоди не так швидко і, найімовірніше, не так успішно. Дуже шкода, що мої батьки вже спочивають там, звідки немає зворотної дороги, і лише подумки я можу порозмовляти з ними про наболіле.

Син ріс і тішив мене не лише успіхами в навчанні. Я раділа, що в моєї дитини не черства душа, що Максим співчутливий, не байдужий до чужої біди. У нас ночували діти сусідів-алкоголіків, яких Максим рятував від буйства батьків. Печива я випікала декілька дек, бо син частував ними діток із багатодітної сім’ї, яка жила поверхом нижче (мати їхня чомусь обмежувалася супами та кашами, а малі любили випічку). У нашому дворі знаходили прихисток покинуті кошенята і цуценята, що дратувало інших мешканців. Інколи і я сердилася:

– Ми не прогодуємо всіх! Ти знаєш, скільки грошей ми витратили за цей місяць на корм для цих тваринок? А тобі потрібен новий спортивний костюм, кеди.

– Не потрібно! – прохально заперечував Максимко. – Кеди я вже підклеїв, вони ще послужать мені, і костюм нормальний – обійдусь!

Я дякувала Всевишньому за те, що послав мені таку дитину, але інколи мене охоплював страх: як Максим житиме в цьому світі, де стільки зла, де люди намагаються обманути, обікрасти інших заради власної вигоди?

Син здавався мені надто м’яким, тому, коли повідомив про своє рішення йти на війну, я спочатку здивувалася:

– Ти підеш убивати людей? Та ти ж курки не в змозі зарізати! Прошу сусідку, щоб виручила (сама також не можу подолати цього бар’єру).

Згадую, як Максим розсердився:

– Йду не людей убивати, а захищати свою країну від ворога.

Я одразу ж згадала про наслідки його передчасного народження, сподіваючись, що то важливий аргумент.

Хтось скаже: «А як же...