КАМЕЯ З МАДОННОЮ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

01 травня 18:54

490

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Сонце падало на землю гарячим золотом. Воно проростало жовтогарячими кульбабками, що визирали з-під смарагдового долинового килима, ховалося в пухнастих вербових котиках та рясно вкривало плесо річки, яка велично несла свої коштовні прикраси в незвідану далеч. Їй, річці, було байдуже, хто милуватиметься її красою, аби тільки не завдавали шкоди, не руйнували того, що колись визначили мудрі боги природи, які знали напевно, куди кому плисти, летіти, де вити птахам гнізда та будувати інші звірині житла і коли хто з них має народжуватися чи помирати.

«Як там, у світі природи, все просто, – з жалем і водночас із заздрістю подумала Мирослава. – Люди ж мусять самі ухвалювати рішення, а за помилкові потім ще й сплачувати величезну ціну».

Мирослава напівлежала в шезлонгу на відкритій терасі біля ошатного будинку, який належав її студентській подрузі і який та отримала у спадок від своїх батьків. Десять років тому вони з Аліною закінчили столичний виш, здобувши престижну спеціальність менеджерів готельно-ресторанного бізнесу. Але жоден пристойний заклад не квапився приймати на відповідальні посади новоспечених кандидаток, отож довелося спочатку попрацювати і офіціантками, і покоївками. Однак амбіційні дівчата таки довели, що варті більшого, і за якийсь рік уже піднялися до рівня адміністраторок. На цьому етапі затрималися надовго: чомусь так склалося, що більш грошовиті місця займали або ж прямі спадкоємці, або дуже близькі родичі та друзі власників прибуткової галузі. Дівчата не належали до жодної з цих категорій.

– Так не піде! – категорично сказала Мирослава. – Нам потрібен покровитель.

– Святий? – пожартувала Аліна.

– Та будь-який, аби лише допоміг досягти бажаного.

«Бажане» для Мирослави – то власний дім чи квартира в елітному будинку, круте авто, змога відвідувати заморські курорти і, звісно, брендові одяг та взувачка.

– Набридло рахувати копійки й одягатися у стоках. Тебе хоча б батьки підтримують, а мої вважають, що допомогли мені здобути освіту – і досить, далі сама маю вигрібати. Воно й зрозуміло: на їхній шиї ще двоє – Тарас і Неля.

У сім’ї Мирослави підростали двійнята, на яких і витрачали більшість коштів.

Дівчата разом винаймали квартиру, і Аліна добре знала, що Мирослава мусила заощаджувати навіть на їжі, аби придбати якусь недешеву річ. Ні, дівчина не голодувала, але зайві смаколики дозволити собі не могла.

– Що це за життя? – скаржилася Аліні. – Так і вся молодість промайне без розваг і насолоди. Не буде про що й згадати на старості років.

– Як ти можеш так говорити? – дивувалася Аліна. – У тебе ж є Сашко. Кохання – то найвища насолода!

Мирослава скривила вуста:

– Що мені з його кохання? Декілька хвилин фізичного задоволення, і тільки. А мені хочеться відпочинку в Буковелі чи в Еміратах, хочу сумочку від Versace, фірмове взуття та багато чого ще. І не в далекому майбутньому, коли роки зігнуть спину і до всього буде байдуже, а тепер, коли я молода та вродлива.

Хлопець Мирослави працював технологом на підприємстві, яке виготовляло овочеві консерви. Зарплатня там була такою, що задовольнити елітні потреби коханої він не міг. Скромні подарунки Сашка здебільшого потрапляли на полиці шафи, а звідти перекочовували в те невелике містечко, звідки була родом дівчина.

– Буде малій забавка, – пояснювала Мирослава, маючи на увазі молодшу сестру.

Справді, навіщо Мирославі ті кумедні ведмежатка, зайчики та інші звірята, які закоханий хлопець трепетно дарував з будь-якої нагоди? Чи оті неоковирні чашечки, браслети та ланцюжки з так званого медичного золота? Мирослава надивилася на справжні прикраси в тих дам, які відвідували ресторан, у якому вона працювала. Сашкові довго доведеться збирати на них. Не один рік! Отож, коли на горизонті з’явився Орест, дівчина без вагань попрощалася зі своїм коханим. Хоча чи був він для неї таким? Мабуть, ні, незважаючи на те, що деякий час вона сумувала і навіть плакала, згадуючи про Сашка.

Орест дав Мирославі все, про що вона мріяла. Старший за неї на десяток років, він досяг уже того матеріального рівня, коли стоїть питання не про вартість бажаної речі, а лише про її вибір. Не мільйонер, але міг дозволити собі змінювати авто мало не щороку, дарував дружині дорогі прикраси не тільки з нагоди свята, а й просто так, улаштовував їй вояжі на закупи до столиць світової моди. Мирослава купалася в розкоші та коханні Ореста.

– Алінко, я потрапила в казку! – хвалилася вона перед подругою. – Мрії все ж таки здійснюються! Бачила б ти, як Орест піклується про мене: і сніданок уранці може приготувати, і прибиральницю наймає, щоб я не перевтомлювалася. Єдине, що нас трохи засмучує, – це те, що я не вагітнію. Орест мріє і про сина, і про донечку, але чомусь лелека не поспішає з ними в нашу оселю. У мене попереду ще достатньо часу, а от йому вже далеко за сорок. Ми навіть з лікарями консультувалися: кажуть, що зі здоров’ям у нас усе гаразд, але ось так буває…

– Нічого, встигнете ще народити, – заспокоювала Аліна Мирославу. – Орест якраз у розквіті сил, отож сподівайся на краще.

За чотири роки Мирослава і справді поділилася з подругою радісною новиною – нарешті вона стане матір’ю! І подарує коханому чоловікові не одного малюка, а одразу двох!

– Уявляєш, яку несподіванку нам підготувало життя? Орест мене на руках носить, не дає мені нічого робити. Він такий щасливий! – щебетала Мирослава, не помічаючи, як зблідло обличчя Аліни.

А була б вона уважнішою… Однак щастя засліплює людей.

Орест оберігав дружину від усього, що могло б нашкодити такій довгоочікуваній вагітності. Виконував найменші примхи дружини, хоча Мирослава і не зловживала своїм становищем. Щоправда, одного разу, переглядаючи каталог ювелірної крамниці, побачила коштовність, яка так сподобалася, що захотілося отримати її негайно. Це була камея з оніксу, огранована ажурною золотою рамкою. На матовому тлі – зображення витонченого обличчя жінки, яка тримає на руках дитя.

– Мадонна… Я хочу собі таку камею, – Мирослава попросила Ореста, навіть не сумніваючись, що він виконає її бажання. – Вона буде для мене і наших майбутніх дітей оберегом.

Однак такої прикраси в магазині не виявилося.

– Продали, – почули від продавця, коли зателефонували в ювелірну крамницю. – Такий товар потрапляє до нас в обмеженій кількості, але можемо для вас особисто замовити цю річ у виробника.

Орест пообіцяв Мирославі, що він владнає все і вона найближчим часом отримає свою прикрасу.

Діткам, на жаль, не судилося з’явитися на світ. Під час чергового УЗД виявили аномалії в їхньому розвитку.

– Вони не такі вже й критичні, і, можливо, корекція за сучасного розвитку медицини допоможе з ними впоратися, – обнадіював лікар приголомшене новиною подружжя.

Мирослава поглянула на чоловіка. У його погляді – тверда рішучість.

– Ні, ми не народжуватимемо калік! Це безвідповідально – прирікати на муки дітей.

Після аборту Мирослава довго лікувалася. Лікарі вже не давали оптимістичних прогнозів щодо народження спадкоємців.

– Потрібно зачекати. Буває, що дива трапляються… – відповідали невпевнено, обминаючи гострі кути сумної правди.

– За що мені таке? – скаржилася Мирослава Аліні. – Невже я настільки грішна, що Бог забрав у мене цих діток? Чому в якихось п’яничок вони народжуються без проблем і навіть здорові, а я так берегла себе, дотримувалася всіх вимог, однак маю таку біду?

Не знала Аліна, як утішити подругу, тому мовчала. А може, були й інші причини, які змушували до того мовчання?

За три місяці Аліна раптом розрахувалася з роботи і переїхала до батьків, які жили в одному з курортних містечок Закарпаття.

– Вирішили облаштувати власний мініготель, – пояснила Мирославі своє несподіване рішення. – Досить працювати на чужого дядька. До того ж маємо великий будинок, у якому пустує декілька кімнат.

Мирославі бракувало Аліни. Особливо тепер, коли вона втратила діток, а з ними і надію будь-коли стати матір’ю. Відчула, що ця сумна подія віддалила від неї Ореста. Чоловік не прагнув з нею близькості, як раніше, посилався то на втому, то просто на поганий настрій. Мирослава телефонувала подрузі, ділилася своїми переживаннями.

– Минеться, – втішала її Аліна. – Кожне подружжя проживає такі етапи.

Про своє особисте життя розповідати не квапилася.

– Нічого цікавого. Все, як завжди, – відбувалася звичними фразами.

Десь за пів року після від’їзду Аліни слухавку взяла не вона особисто, а її мати. Мирослава, звичайно, поцікавилася, чим зайнята подруга.

– Вона саме зараз народжує! – почула схвильований голос Антоніни Іванівни.

Від несподіванки Мирославі аж мову на деякий час відібрало:

– Як?..

То було доволі безглузде запитання в цій ситуації, хоча й мала вона на увазі зовсім не сам процес народження людини на світ.

Антоніна Іванівна розсміялася у відповідь:

– Так, як природою задумано! Слава Богу, Алінка має добре здоров’я, тому її не треба кесарити, вона може народити звичним способом.

Жінка говорила ще щось, але Мирослава була настільки вражена новиною, що зовсім погано сприймала почуте. «Яка ж потайна, – подумала з образою. – Я з Аліною всім ділилася, а вона про таку важливу подію мовчала стільки місяців!»

Згодом Мирослава почала шукати виправдання для подруги. «Мабуть, батько дитини відмовився одружуватися з нею, тож Аліні було неприємно розповідати про те, що її залишили в такому стані. Чи, може, вважала, що мені буде боляче чути про її вагітність?»

Словом, Мирослава пробачила подрузі її потаємність. Зателефонувала наступного дня, привітала з народженням донечки.

– Дякую, – відповіла Аліна, як здалося Мирославі, без жодної краплі радості в голосі, що зовсім не відповідало статусу новоспеченої матусі.

Мирослава й цього разу виправдала мінорний настрій подруги післяпологовою втомою.

За місяць Мирослава поїхала її відвідати. Привезла подарунки не лише для дитини, а й для матері.

– Не варто було так витрачатися, – майже байдуже промовила Аліна, складаючи пакунки в шафку. – В нас усього вистачає.

Мирослава вкотре здивувалася реакції подруги. Що з нею не так? Чому вона стала такою закритою? І зовсім чужою, хоча раніше між ними були надзвичайно теплі стосунки.

Не менше вразило Мирославу й те, що Аліна навіть не поцікавилася, чому вона приїхала потягом, а не автівкою разом з Орестом, адже то було б значно зручніше.

– Мабуть, таки доведеться мені піти на курси водіння, бо в Ореста не завжди є змога відвезти мене, куди потрібно, – вирішила сама почати мову про чоловіка.

Аліна промовчала.

Наступного дня Мирослава вирушила додому. Її ніхто не затримував, і жінка зрозуміла, що виявилася не надто бажаною гостею. Якийсь час чекала на пропозицію стати хрещеною матір’ю маленької Вероніки (адже кому, як не їй, найближчій подрузі Аліни, нею бути?), та цього так і не сталося.

Не втрималася, щоб не поскаржитися Орестові:

– Не розумію, чому Аліна поводиться так, ніби я її чимось образила? Можливо, я чогось не знаю?

– Викинь ці дурні думки з голови, – порадив чоловік. – Ні в чому ти не винувата. Просто ти надаєш аж надто великої ваги вашій дружбі, а в Аліни з переїздом змінилися умови, з’явилися інші друзі, народилася дитина, тож нічого дивного, що в її новому житті на тебе не вистачає часу.

Ніби й слушні були Орестові пояснення, але Мирослава однаково не могла змиритися з віддаленням Аліни. Відчувала, що річ не в часі та не у відстані, змінилися почуття, які пов’язували їх не один рік, а для цього має бути якась вагома причина.

Минуло два роки. За цей час зв’язок між подругами ще більше ослаб. Хоча Мирославу щось змушувало не рвати його зовсім, вона періодично телефонувала Аліні з нагоди якихось свят, надсилала подарунки для її донечки. Може, то тримали її спогади про минуле, яке, як виявилося, було не таким уже й поганим? Бо сучасне дедалі більше ставало безрадісним і нудним. Мирослава подумувала про всиновлення дитини.

– Якщо вже Бог не дав нам власних, то подаруймо сім’ю якійсь нещасній сирітці, – запропонувала Орестові.

Він невдоволено скривився:

– Ти знаєш, які там можуть бути гени? Хто з нормальних людей відмовиться від власної дитини? Тобі мало проблем? Хочеш виростити на свою голову якогось наркомана чи пияка?

Ніякі аргументи на користь правильного виховання не переконали чоловіка, а сльози розпачу що не рік дратували його все більше і більше.

Коли ж Мирослава запропонувала Орестові взяти на виховання дівчинку, батьки якої загинули в автокатастрофі (порядні, до речі, люди, отже, з генетикою в дитини все гаразд), він зірвався на крик:

– Скільки можна торочити одне і те саме?! Я не гаруватиму на чужих дітей! Якщо тебе не влаштовує моя позиція в цьому питанні, подавай на розлучення.

Мирослава аж зіщулилася від тих слів. Розлучення вона дуже боялася і завжди потерпала, що те, що вона не може народити, стане його причиною, адже кожен нормальний чоловік мріє стати батьком, продовжити рід. Виявляється, Орест думає інакше. Він не переймається відсутністю дітей, а от для неї це – біль і безнадія. Як же Мирославі хотілося пригорнути дитя до грудей, зігріти його теплом і невитраченою любов’ю. Так, невитраченою, бо Орест давно її не потребує. Жінка вже не пам’ятає, коли востаннє вони кохалися. Пів року, рік тому чи ще давніше? То чоловік у ділових поїздках, то втомився, то настрій у нього невідповідний. Мирослава змирилася з таким становищем, рада вже тому, що не самотня, як багато хто з жінок сьогодення.

Спочатку, після того як Мирослава позбулася вагітності, Орест оточив її турботою й увагою. Мабуть, змушувало чоловіка до того відчуття провини, адже саме він наполіг на аборті, який суттєво підірвав здоров’я Мирослави. Але згодом те відчуття втратило гостроту, потьмяніло і вже не породжувало в Ореста докорів сумління. Тепер їхні стосунки були схожі на приятельські чи навіть ділові, що влаштовувало Ореста, але не Мирославу. Так, вона багато допомагала йому у веденні різної документації, зокрема й бухгалтерської, домовлялася про його зустрічі з партнерами, вела домашні справи, і за це Орест був їй дуже вдячний, дозволяв витрачати гроші на дорогі речі для себе чи на подарунки для родичів. В очах знайомих Мирослава була щасливою жінкою, яку кохає і поважає чоловік.

І вона всіляко підтримувала цей імідж, бо навіщо комусь знати гірку і принизливу для неї правду? Мирослава все ще сподівалася, що затяжна криза в їхніх подружніх стосунках зрештою закінчиться примиренням і відновленням тих почуттів, які й поєднали їх.

Того разу Мирослава вирішила влаштувати Аліні несподіванку: приїхала на її день народження без попередження. То нічого, що подруга запевнила, що ніякого святкування з цієї нагоди не влаштовує. Хіба їй потрібне застілля? Найважливіше – вона привезла Аліні подарунок, про який та давно мріяла, – британську короткошерсту кішку, руду красуню із сіро-зеленими очима. Недешеве задоволення, але Мирославі не шкода грошей – їй приємно було дивитися на радість і подруги, і її донечки.

– У нас зараз усі кімнати зайняті відпочивальниками, тому доведеться тобі пожити в нашій із Веронічкою, – пояснила Аліна. – Якби ти попередила…

– Не переймайся цим! Я навіть на терасі можу поспати, до того ж у вас тут таке повітря… Медом пахне, квітами – просто нектар!

Наступного дня Аліна повела доньку в дитячий садочок.

– Я повернуся швидко, потім поснідаємо разом, – пообіцяла.

Мирослава пройшлася кімнатою, зупинилася біля вікна, милуючись гарним краєвидом за ним. Потім сіла біля трюмо, і почала приводити себе до ладу. Увагу жінки привернув футляр, який виднівся у відсунутій шухлядці. Щось він нагадав Мирославі. Згадалося раптом: у такому самому Орест подарував їй камею з Мадонною. Тоді, коли вона готувалася стати матір’ю…

Після тих трагічних подій Мирослава сховала той неприємний подарунок якнайдалі. Рука тим часом сама потягнулася до футлярчика. Відчинила його. На блакитному оксамиті – святе обличчя із сумним поглядом чудових очей – очей матері, яка серцем відчувала трагічну долю своєї дитини…

Її, Мирославина, камея… Ось і ледь помітна подряпинка на футлярі. Мирослава пам’ятає про неї. Хтось необережно повівся з ним під час пакування.

Жінка вийшла на терасу. Важка втома раптом оволоділа всім тілом Мирослави. Вона безсило опустилася на шезлонг, заплющивши очі. В голові – фільм із кадрами її життя з Орестом. Спочатку вони були яскравими, з подіями, які наповнювали душу радістю, потім – безликі, що нічим не запам’яталися. А ось вони зовсім порожні… Навіть не чорно-білі – просто порожні.

«А що далі? – подумала із сумом Мирослава. – Обірвати цю історію? Чи вдати, що все нормально? Що нічого не сталося? І як повести себе з Аліною? Влаштувати розбірки?»

Уявила принизливу для обох сцену. Тільки не це!

Про те, що Вероніка – донька Ореста, здогадалася одразу. І звідки в Аліни знайшлися кошти на будівництво нового мініготелю, також зрозуміло. Але чому Орест не залишив її і не пішов до жінки, яка народила йому дитину? Що тримало його біля неї, Мирослави? Жалість? Чи якась вигода? Звісно, вона була зручною для нього як партнерка, колега, домогосподарка, можливо, ще чимось. От тільки коханою жінкою давно припинила бути. Від усвідомлення свого становища Мирославі хотілося заридати, виплакати свій відчай, аби позбутися цього нестерпного тягаря. Однак мусила зібрати докупи уламки свого розбитого зрадою серця, бо до неї наближалася Аліна. Перед нею Мирослава не заплаче!

«Ти крадійка! – хотіла б кинути їй в обличчя. – Безсоромна і підла!».

Аліна привітно усміхнулася до Мирослави.

– Зараз нам принесуть каву.

Вони смакували ароматним напоєм і круасанами з абрикосовою начинкою та згадували свої студентські роки.

– Все-таки то була чудова пора! – підсумувала Мирослава.

Зайшла мова про Сашка.

– Цікаво, як склалася його доля? – поцікавилася Аліна.

– Кепсько. Сім’ю він так і не створив, почав випивати, у нього виникли проблеми зі здоров’ям. Рік тому Сашко помер від цирозу печінки. Коли я дізналася про це, передала його матері гроші. Може, пам’ятник йому встановить, адже її скромної пенсії на це не вистачить.

Чи шкода було Мирославі Сашка? Так, бо хіба ж вона не мала серця? Чи вважала себе винною в його нещасній долі? Ні, звичайно! Вона ж не залишила безпорадну маленьку дитину – дорослий чоловік мав би опанувати себе.

Мирослава знову згадала про камею. Як несправедливо з нею повелися! І хто?! Найближча подруга і коханий чоловік! І як же важко Мирославі тепер ухвалити таке рішення, яке буде єдино правильним та найменш травматичним для неї! Зійти з дороги цих двох людей? Добровільно відмовитися від Ореста? Ні, вона не готова до цього! Не хоче втрачати те, що має. Тож, поки чоловік сам не почне мову про розлучення, вона також мовчатиме. Можливо, час зіграє на її користь.

Несподівані хмари заступили сонце. Одразу ж зникло золото, яке воно розсипало весняним долом. Різкий вітер почав безжально обтрушувати вишневий цвіт, щедро вкриваючи ним терасу. Чудові кольори весняного пейзажу дуже швидко втратили свою яскравість.

Мирослава задумалася: у людей так само – досить однієї миті, аби знищити в їхньому житті все найкраще, назавжди понівечивши долю. А зробить це вітер, злива, камея чи ще щось – то вже не має значення.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.