ВІРНІСТЬ ЗАВДОВЖКИ В ЖИТТЯ

Віталій повертався додому й намагався збагнути власні почуття. Вже давно жодна жінка не зачіпала його нещасного серця, яке вкрили рубці втрат і щоденних турбот. Два роки тому під час пологів померла його дружина. Лікарі попереджали, що з її високим тиском у тридцять шість років народжувати небезпечно. Але Олена й слухати не хотіла про аборт. Лікарі не врятували ні її, ні восьмимісячної дівчинки. У тридцять сім років він зали­шився сам із двома дітьми і літніми батьками.

Незабаром померла мама, а згодом і батько. Віталій дав собі слово, що виростить дітей, поставить їх на ноги, що вони ніколи ні в чому не відчуватимуть потреби. І він виконував нелегке завдання батька-одинака, хоча бували хвилини, коли ладен був бігти на край світу, щоб забути про брудну білизну, незварену вечерю, невиконані уроки...

Старшому синові було тринадцять, він навчався у сьомому класі. Молодшій донечці – вісім, вона була третьокласницею. Звісно, дітям бракувало материнської ласки, тепла, його батьківська любов не могла замінити жіночої ніжності. Але діти жодним словом ніколи не натякнули йому, що хотіли б бачити в домі іншу жінку.

...Маргарита мало не проспала на роботу. Нашвидкуруч підігріла у мікрохвильовці вчорашню гречану кашу з котлетами, нагодувала дітей, відправила їх до школи, а сама побігла на роботу. Цілий день вона думала про Віталія. Розуміла і шкодувала його: сам, з двома дітьми... Вона теж сама з двома дітьми, але в неї є ще мама, і вона – жінка, а жінці завжди легше, ніж чоловікові, в господарстві.

Маргарита розлучилася зі своїм чоловіком, коли молодшому синові Вадику виповнилося два роки. Жінка довідалася про те, що в Ігоря (так звали чоловіка) з’явилася коханка. Вона не з’ясовувала стосунків, не влаштовувала скандалів, а просто зібрала його речі, поставила валізи в коридор і сказала, що подає на розлучення. Від аліментів відмовилася. І от уже шість років вона крутиться як білка в колесі, намагаючись звести кінці з кінцями і роблячи все, щоб її діти нічим не відрізнялися від тих, у кого є і тато, і мама.

Старша донька – Дарина – росла замкнутою, неговіркою, але розумною і доброю дівчинкою. Вадик був веселої вдачі, легкий і щирий у спілкуванні. Але як же їм бракувало батьківської любові, чоловічої підтримки і мудрої поради!

Думки знову поверталися до вчорашнього вечора і до Віталія. Чому, чому цей чоловік так запав їй у душу?

Коли наступного разу Маргарита зайшла до класу (знову були батьківські збори), то вільних місць було багато, але вона відразу побачила Віталія, який сидів за тією ж третьою партою в середньому ряду і махав їй рукою. Цього разу після зборів вони гуляли значно довше, а прощаючись, обмінялися номерами домашніх телефонів.

Вони почали зустрічатися – таємно, щоб не здогадалися ні їхні діти, ні родичі, ні знайомі. Але обоє розуміли, що так довго тривати не може. Їм було добре разом. Вони ніколи не відчували ніяковості чи потреби перервати мовчанку. Їм було легко розмовляти і мовчати. Найбільше боя­лися реакції дітей на новину про те, що їхні батьки планують одружитися. Річ у тім, що їхні старші діти – Валерій і Дарина, – навчаючись в одному класі, не любили одне одного, можна навіть сказати, ворогували. А от молодші – Світлана і Вадим (які за іронією долі теж навчалися в одному класі), навпаки – дружили.

Вони боялися недаремно. Старші діти сказали своє категоричне «ні!» Кохання батьків перетворило їхню ворожнечу на тимчасове перемир’я. Вони об’єднали свої зусилля, щоб не допустити шлюбу батьків. «Або вона, або я!» – заявив Валерій. «Або він, або я!» – вигукнула розпашіла Дарина, коли мати вкотре намагалася переконати доньку, що їй потрібен чоловік, а Дарині і Вадимові – батько.

Віталій і Маргарита були у відчаї. Вони розуміли, що дитячий егоїзм стоїть на заваді їхнього щастя. Але жертвувати дітьми ніхто не міг. Тому вирішили розлучитися. На батьківських зборах сідали за різні парти, а під час випадкової зустрічі лише кивали одне одному на знак вітання.

Віталій міг лише здогадуватися, що Маргарита тяжко переживає їхню розлуку, але він не міг знати, якою ціною їй вдалося не впасти у депресію, а жити далі, ніби нічого не сталося. Він не міг знати, що її подушка була мокрою від солоних сліз, які вона проливала щоночі, що лише неймовірним зусиллям волі жінка примушувала себе навіть словом не дорікнути доньці за зруйноване щастя. Маргарита теж не знала, що Віталій тримався з останніх сил, що вона снилася йому щоночі, але проливати сльози у подушку, як це робила вона, він не міг собі дозволити.

Минали роки... Дарина і Валерій закінчили школу, вступили до інститутів. Згодом Дарина вийшла заміж. Валерій зустрічався з багатьма дівчатами, але поки не зустрів тієї єдиної, з якою хотів би прожити все життя. За рік після того, як закінчили школу Світлана і Вадим, на їхні сім’ї знову впало випробування. Виявляється, їхня шкільна дружба переросла в кохання. Саме тому вони обоє вступили на історичний факультет університету, а, закінчивши перший курс, заявили батькам, що хочуть одружитися. Віталій умовляв Світлану, Маргарита – Вадима, але все було марно. Вглибині душі їхні батьки були раді, що хоч дітям ніщо не заважає бути разом, але ж... Надто рано! Їм лише по дев’ятнадцять! Проте кохання дітей, яке тривало майже дванадцять років, виявилося сильнішим за розумні аргументи дорослих. Погожого осіннього дня вони таки влаштували весілля.

Коли забава була в розпалі, до Маргарити підійшла Дарина, тримаючи руки на округлому животі (вона була на п’ятому місяці вагітності) і сказала:

– Мамо, я хочу з тобою поговорити!

– Тут? Зараз? – здивувалася Маргарита.

– Так, мамочко, саме тут і саме зараз.

– Гаразд. Вони дочекалися, коли перестане грати музика, а гості знову посідають за столи.

– Мамо, я хочу попросити у тебе вибачення, – почала Дарина. – Тільки не перебивай мене, доб­ре? – Маргарита здивовано кивнула головою. – Отож, – мовила Дарина, – тільки тепер я розумію, якими ми були з Валерієм жорстокими егоїстами, коли не дозволили вам із дядьком Віта­лієм побратися. Я почала це розуміти, коли зустрі­ла і покохала свого Сергія, а вагітність вселила в мене впевненість у тому, що я мушу попросити побачення у вас і спробувати виправити нашу помилку.

– Яким чином? – запитала Маргарита. – Тепер уже, гадаю, немає перешкод на шляху до вашого з дядьком Віталієм щастя.

– Ти так гадаєш? Але нам уже не тридцять дев’ять, як було тоді...

– Так, я розумію. Але ж ви досі кохаєте одне одного, правда?

– Я його кохаю досі, а от чи кохає він мене – не знаю.

– Я знаю! Мамочко, він ніколи не переставав кохати тебе! Я розмовляла з Вале­рієм. Він сказав, що мав із батьком розмову, що теж просив вибачення у нього. Дядько Віталій зізнався йому, що кохає тебе, що кохав усі ці роки! А ось і він (до них наближався Віталій). Гадаю, він сам тобі це скаже.

Дарина підвелася, взяла Віталія за руку і вклала в неї руку матері. Підійшов Ва­лерій.

– Ми хочемо, щоб ви були щасливі! – майже в один голос вигукнули Дарина і Валерій. Очі Маргарити застилали сльози. Але це були не ті сльози, які зрошували її подушку, це були сльози щастя.

– Люба Маргарито, – сказав Віталій, цілуючи її руку, – я кохаю тебе. Я кохав тебе всі ці роки і вірив, що колись ми будемо разом. Ти згодна стати моєю дружиною?

– Господи, Віталику, та ми скоро станемо дідусем і бабусею!

– Так, але ще скоріше ми станемо чоловіком і дружиною, якщо ти скажеш «так!»

– Так, так, тисячу разів так! – вигукнула Маргарита, обняла Віталія і почала його цілувати.

– Гірко! Гірко! – залунало звід­усіль. Вони цілувалися, а гості плескали в долоні, піднімали келихи з шампанським за ще одну пару молодят і знову кричали «Гірко!»

За два місяці після весілля Світлани і Вадима відсвяткували весілля Маргарита і Віталій.

– Знаєш, люба, – прошепотів новоспечений наречений своїй коханій, коли авто везло їх додому, – таку дружину, як ти, варто було чекати все життя.

– Так, коханий, а такого чоловіка, як ти, варто чекати вічність.

– Тому ми просто зобов’язані бути щасливими, – виголосив Віталій, цілуючи дружину.