ТЕБЕ ПОКЛИКАЛО НЕБО

Cинку, я тебе виглядаю-виглядаю, а тебе все немає!» – мати не знає, чи свари­тися, чи порадіти з того, що Сашко все-таки повернувся додому. Ото так завжди – як настане черга гнати череду, Сашка хоч з хати не випускай. Ні, він дивитиметься за корівкою, як і решта малих пастушків.

Але ж мати знала, що Сашко виривався задля того, аби там, подалі від людських очей, забратися на високу гору, де зроблена тарзанка, і, заплющивши очі, злітати до неба. Обожнював оту гойдалку, хоча вона й небезпечна. Можна було необачно розгойдатися, втратити рівновагу і не втриматися. Але ж ті хвилини щастя, коли Сашко так розгойдувався, що уявляв, ніби він злітає високо, до самих зірок, були для нього безцінними.

...Підмовляв хлопців: «Я ненадовго, а ви поки... той... придивіться там і за моєю Квіткою, а я вам солодких ягід назбираю у лісі...» Хлопці Сашкові заздрили, мовляв, поки вони...