ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
470Сьогодення
Cинку, я тебе виглядаю-виглядаю, а тебе все немає!» – мати не знає, чи сваритися, чи порадіти з того, що Сашко все-таки повернувся додому. Ото так завжди – як настане черга гнати череду, Сашка хоч з хати не випускай. Ні, він дивитиметься за корівкою, як і решта малих пастушків.
Але ж мати знала, що Сашко виривався задля того, аби там, подалі від людських очей, забратися на високу гору, де зроблена тарзанка, і, заплющивши очі, злітати до неба. Обожнював оту гойдалку, хоча вона й небезпечна. Можна було необачно розгойдатися, втратити рівновагу і не втриматися. Але ж ті хвилини щастя, коли Сашко так розгойдувався, що уявляв, ніби він злітає високо, до самих зірок, були для нього безцінними.
...Підмовляв хлопців: «Я ненадовго, а ви поки... той... придивіться там і за моєю Квіткою, а я вам солодких ягід назбираю у лісі...» Хлопці Сашкові заздрили, мовляв, поки вони тут гарують на низині, ганяючись за корівками і відбиваючись від надокучливих мух, він там собі злітає до зірок...
«Ну то ходімо разом!» – Сашко пропонував щиро. Проте хлопці наїжачувалися і відверталися. Соромно було зізнатися самим собі, що вони бояться отак, як Сашко, розгойдуватися над самісінькою кручею, злітати високо, уявляючи себе пілотом справжнісінького літака. Уже й череду хлопчаки погнали додому, а Сашко все літає, все ближче й ближче до зірок. Хоча до пуття ще не знав, як воно точно називається той заклад, де вчать на льотчиків, проте свій вибір зробив іще там, на горі, з якої безстрашно злітав на саморобній тарзанці. Сказати, що Сашко мав багато послідовників, було б несправедливо. Однолітки-хлопчаки не наважувалися на авантюри, що їх лякали. А от старший товариш, Михайло, той теж любив це небезпечне, проте таке захопливе дійство. Отак літав-літав Мишко та й прилетів куди треба – вступив до льотного училища. Тепер Сашко від свого друга знав достеменно, що в тому училищі діється, як навчають на майбутніх льотчиків. Щоразу з нетерпінням чекав, коли на порозі хати з’явиться його Михайло. Коли той приходив – підтягнутий, у льотній формі, то був справжній фурор. Подивитися на майбутнього льотчика збігалися всі. А Михайло частував своїх шанувальників солодощами і промовляв: «Льотчикам постійно дають шоколад».
Уява Сашка в такі миті малювала дивовижні картини. От він приїздить до великого міста, вступає до льотного училища й отримує, як кажуть, усі дивіденди. По-перше, здійснюється його мрія – політати у справжніх літаках і... поласувати шоколадками. Що ж тут поганого? Небо кликало до себе, зірки ставали все ближче й ближче. А тут ще й шоколадка, яка тане в роті, і Сашко потім довго тримає в пам’яті такі приємні моменти... Серце калатало, коли їхав підкорювати військове авіаційне училище у Харкові. Знав достеменно, що іншого шляху немає, бо хто ж, як не він, злітатиме до зірок? Коли вперше піднявся в небо разом з інструктором, почувався найщасливішою людиною у світі. Емоції переповнювали... «Гордієнко, зберися і зосередься», – інструктор швидко повернув до реальності.
А вже незабаром до Сашка зверталися з повагою і кликали Олександром Тарасовичем. Йому було трохи незвично, проте довелося звикати, бо він став льотчиком-інструктором, готував до польотів таких самих закоханих у небо, як і він, колишніх сільських хлопців. Минуло зовсім небагато часу, а про Гордієнка вже складали легенди.
Інструктор-пілот Олександр Гордієнко служив у різних частинах, готував до польотів побратимів і сам здіймався в небо. А скільки було переможних польотів на авіашоу в різних містах світу. На Мальті, у Великобританії, у Словаччині та Чехії. У Словаччині він виступав разом із другом – таким самим пілотом-асом Миколою Вернигорою. Тоді добряче здивували публіку, хоча це було непросто, бо іноземні глядачі бачили і сучасну техніку, і підготовлених льотчиків. Та українці вразили навіть бувалих у бувальцях своєю програмою. Публіка не стримувала захоплення, спостерігаючи за фігурами вищого пілотажу, особливо ефектними були так звані «косі петлі». Видовище дивовижне, адже літак розвертається на 90 градусів. Були й бездоганне виконання петлі Нестерова, «дзвони», бойові розвороти з поворотом у внутрішній бік. А коли льотчики-аси виконували бойові розвороти з «бочками» – фігури пілотажу, під час виконання якої літак розвертається на 360 градусів, зберігаючи загальний напрямок польоту – аудиторія просто шаленіла. Гордієнко з Вернигорою були справжніми героями, їх були готові носити на руках. А вони, усміхнені й щасливі, лише подивилися один на одного і все зрозуміли.
Якби ж то прискіпливі глядачі знали, якою ціною давалися ті запаморочливі перемоги! Ні, професіоналізму українським льотчикам-асам не бракувало, а от техніка... Вернигора все розумів без слів, бо ж у країнах, де доводилося їм виступати, вони бачили сучасну техніку, про яку можна було тільки мріяти. А в нас так складалося, що Україна не модернізувала техніку, тож і підготовка льотчиків часом заходила в глухий кут.
– Друже, вітаю, – Сашко простягнув руку Миколі. – Ми це зробили... – Разючий контраст, ніби дві людини стояли перед Вернигорою. Мить тому усміхнений, щасливий Сашко, який демонстрував фігури вищого пілотажу. І за якусь мить геть інший Сашко, втомлений, навіть похмурий.
– Я щоразу молюся, аби техніка не підвела і ми повернулися живими, – зізнавався своєму другові. Бо побратими бачили потужні американські F16 і розуміли, що за такою технікою – майбутнє.
І майбутніх льотчиків варто було б готувати на сучасних літаках, але ніхто тоді не переймався тим, що чекає на Україну.
До війни не готувалися, хоча вона вже дихала у спину... Та поки грім не вдарив, очевидних речей воліли не помічати. І того, що в нас застаріла техніка, і майже знищена авіація, бо ж готували льотчиків на майстерності, ентузіазмі та професіоналізмі.
Коли в Гордієнка запитували, чи можна було уникнути цієї найкривавішої війни ХХІ століття, він твердо відповідав, що це зробити було неможливо. Це фатум, призначення долі. Ніколи не існуватиме поряд хижацька плоть московії та демократичної України. Сашко змалку читав історію, хоча в час його дитинства та юності вона була спотворена настільки, що від самої лише згадки про Україну віяло холодними сибірськими вітрами. Правдиву історію Олександр пізнавав, як і більшість представників його покоління, вже у віці зрілому. «І то ми знаємо лише частину, а не всю правду», – говорив Гордієнко... «Поки не впаде та імперія, життя нікому не буде», – коли він говорив ці слова востаннє, Сашко і сам не пам’ятав, бо були розмови і в колі друзів, і в родині. А той біль, який був завжди з ним, нікуди не зникав. Бо розумів льотчик, що жодні фігури вищого пілотажу від сучасних літаків і ракет не врятують.
Перші повітряні бої були найжорстокішими. Саме тоді, в перші дні війни, й народилася легенда про Привида Києва – такого собі месника, який безжально нищить ворога, прикриваючи собою столицю. От лишень були то не привиди, а льотчики-аси, які піднялися в небо, добре розуміючи, що сили нерівні. Ворог мав перевагу в техніці, та й москалів тих пригнали до біса – «гарматного м’яса» вистачало. Гордієнко наперед знав, що учні, яких він підготував, не ховатимуться за спинами, не тікатимуть, не зраджуватимуть. Звісно, ризик був завжди, але то в мирному житті Гордієнко давав настанови своїм учням: «Коли вас кличе небо, пам’ятайте про те, що ви – професіонали, і вас чекають удома, на землі». А що сказати хлопцям того тривожного дня, коли повсякчас чути вибухи, а ти маєш піднятися в небо і прикрити його?
– Небо і сьогодні кличе нас, от тільки все змінилося. Нині воно, наше небо, грозове, суворе, – Гордієнко підбирав потрібні слова. – Та захищатимемо його таки ми на наших «пташенятах». Нехай же уникнуть вони ворожих ракет і уціліють у тому жорстокому двобої. Як завжди, пам’ятайте про майстерність, продуманість операцій, досвід та ентузіазм. Так, як ми працюємо завжди...
– Тарасовичу, ти забув додати: «завжди, яким би не був складним політ, пам’ятайте, що вас чекають вдома, на землі...» – нагадав льотчик-винищувач Матвій Мостицький. О, з тим Матвієм було чимало пригод. Гордієнко пригадав, як вони прийшли з братом на тренування. Гордієнко відразу зауважив, що хлопці тямковиті, беручкі, і головне – закохані в небо. Вони завжди були разом, обоє брали участь у боях. Матвій захищав Київ, а його брат, Сергій, – аеропорт у Гостомелі, під час якого із хаосу перших годин війни народилася перша перемога. Але те все буде потім. А поки Гордієнко інструктував, вчив хлопців: «Для льотчика головне, щоб після виконання складного пілотажу перерва не перевищувала три місяці. Перевищив термін – необхідно відновити навички в контрольному польоті з інструктором та простих вправ. Без практики ми не можемо підніматися в небо».
Гордієнко пригадував, як часто підіймався разом із Матвієм, ділився з ним усіма секретами майстерності пілота. І ось уже Матвій політав з інструктором, пройшов усі етапи, що передувати польотам, і мав уже летіти сам. День, коли учні Олександра Гордієнка підіймалися в небо, завжди був для нього особливим. Він хвилювався, як за власних дітей, завжди підтримував, наставляв. Матвій уже мав летіли самостійно, і Гордієнко чекав на цей момент з особливим хвилюванням. Раптом Матвій підійшов до свого командира і попросив ще кілька польотів з інструктором. Відчувалося, що хлопець хвилюється і хоче бути впевненим на сто відсотків.
– Усе нормально, – заспокоював Гордієнко, вкотре підіймаючись у небо з вихованцем. – На тебе чекає земля, і ми всі чекаємо, – потиснув руку Матвієві, коли той самостійно увійшов у кабіну...
Треба ж таке, не забув того епізоду. І зараз усміхається: мовляв, не забулися твої уроки, Тарасовичу... А він сьогодні по-особливому тривожиться, бо знає, що все буде по-дорослому, жорстко і без сентиментів. «Не всі ми повернемося», – фраза вже готова була зірватися з його вуст, та він стримав себе. Ніколи не можна капітулювати перед боєм, то ознака слабкої людини. Вони ж воїни, льотчики-винищувачі, тому налаштовуватися треба на суворі випробування, проте вірити, що знову ступатимуть ногами по землі.
Хтось із хлопців, аби розрядити напружену атмосферу, зауважив:
– Повітряні аси йдуть у бій...
Гордієнко на мить відвів погляд – не хотілося, щоб бачили смуток у його очах. І зайвої бравади не хотілося, бо ж не на авіашоу їдуть виступати.
– Повітряний ас – то не статус, а величезна відповідальність, будьмо максимально зібраними, – попросив хлопців. Якби він міг, дав би відбій, наказав би всім навіть не наближатися до літаків. Він би сам піднявся в небо, сам би став тим «привидом», який жахав ворогів у нічному небі столиці. Та сили нерівні, потрібна допомога, тому знову в бій йшли ті, кого покликало небо...
Коли відбувалися інтенсивні бої за Київ і в небі над столицею гриміли вибухи, побратими були разом: Сашко Гордієнко, Микола Вернигора, їхні вихованці. «Привиди Києва», які наводили жах на рашистів. «Тарасовичу, коли вже мені даси команду піднятися в небо?» – Матвієві вже не терпілося приєднатися до свого наставника. Гордієнко мовчав...
Так хотілося вберегти цих хлопців, яких вважав своїми дітьми, так кортіло не випустити в небо, яке вони всі любили більше за життя. Скільки щасливих хвилин подарувало їм небо, коли вони почувалися, мов птахи... Вільні й нескорені. Бої тривали жорстокі, кілька разів Гордієнко з Вернигорою пройшли забрати, наче краєм леза, настільки було небезпечно. І знову потрібно було піднятися в небо, не було навіть часу, аби привітати з днем народження Софійку, свою єдину доньку.
Від згадки про Софійку на серці стало тепліше. Казали, що Софійка – викапаний тато. Блакитноока й русява, щира й усміхнена. Пригадалося, як його побратим міцно потиснув руку, уникаючи дивитися в очі: «Тарасовичу, якщо що... Ти знаєш, я завжди поряд». Це сталося того фатального дня, коли він втратив дружину... Софійку назвали на честь мами, так само безмежно закоханої в небо, як і її чоловік. Вони займалися парашутним спортом – Сашко і Софійка, і з нетерпінням чекали, коли ж відбудеться їхній перший політ. Земля здавалася різнобарвною кулькою і що ближче вона наближалася, то більше хотілося затриматися в небі. Чому ж так сталося, що їхнє улюблене небо відібрало його Софійку? Небо, якому він поклонявся, мов божеству, якоїсь миті стало жорстоким...
«Під час виконання стрибка виникли проблеми з повноцінним розкриттям купола парашута, внаслідок чого загинула людина», – так сухо, страшно і жорстоко звучало офіційне повідомлення про загибель Софії Гордієнко, його Софійки. Тієї миті він зненавидів небо. Йому хотілося мститися, креслити і перекреслювати все те, що було для нього дорогим. До біса всі ці фігури вищого пілотажу, якщо потрібно платити таку дорогу ціну...
Та небо знову покликало його, і він не зміг нічого вдіяти. Попри біль втрати, попри зневіру і страх за майбутнє. Втім, тепер усе його життя було підпорядковане лише їй – донечці Софійці, для якої він став усім: люблячим батьком, другом, однодумцем. Коли вона була зовсім маленькою, просила тата берегти себе, адже він для неї – цілий Всесвіт. І він беріг себе. Щоразу перед польотом, перед виконанням фігур надзвичайної складності просив у неба, аби воно дозволило йому повернутися на землю.
Та все змінилося. Ось і Софійка його виросла, повсякчас нагадуючи йому такі рідні риси обличчя незабутньої дружини. Коли тривали жорстокі бої за Київ, вона зверталася до неба, як до Бога, аби дозволило татові повернутися на землю... Перед кожним польотом Олександр намагався жартувати, аби Софійка не засмучувалася. І завжди повторював: «До зустрічі на землі».
Утім, того лютневого дня він був зосередженим і мовчазним.
– Тату, як ти? – запитала Софійка.
– Нормально, – щось у відповіді тата її насторожило. Стриманий, небагатослівний. Хвилюється? Не хоче засмучувати?
Зателефонувала батьковому напарникові Вернигорі – у відповідь мовчання. Серце стиснулося у передчутті чогось лихого. Більше батьківський телефон не відповідав... «У повітряному бою над Києвом загинув льотчик-ас Олександр Гордієнко», – від цього повідомлення земля попливла з-під ніг. Отже, він відчував, її тато відчував, що все може закінчитися фатально. Бо ніколи ще не було, аби він так сухо і без емоцій відповідав на її запитання: «Все нормально». Ледь опанувала себе, прагнула дізнатися подробиці про те, яким був цей останній бій. Та Вернигора на зв’язок так і не вийшов, а вже за декілька годин Софія дізналася, що небо покликало і його, відданого побратима її батька.
Своїх учнів вони вберегли, та Матвій уже рвався у бій. Нічне небо вже кликало його, аби помститися за своїх наставників.
– Тарасовичу, приглянь за мною, – промовляв Матвій, звертаючись подумки до свого наставника. – Привиди нічного Києва, ми тут, нікуди не ділися, – Матвієві хотілося волати на весь світ, аби його почули. Ніби живого, бачив перед собою Тарасовича – зосередженого, виваженого, спокійного.
«Повітряні аси не бояться нічого», – як часто по-молодечому зухвало любив повторювати Матвій. Та Гордієнко завжди стримував: не любив хизування та вихваляння. «Повітряний ас – то не статус, а величезна відповідальність» – Матвієві здалося, що він чує голос свого командира. Опанував себе, пригадавши, як наставляв Гордієнко: серце має бути гарячим, а розум холодним. «Не підведу, Тарасовичу – літак, яким керував Матвій, уже набирав швидкість. – Тебе назавжди покликало небо, але ми ще повернемося на землю. Обіцяю»...
Привиди Києва продовжували свою роботу, а небо спалахувало блискавками, і звуки громовиці діставалися до найвіддаленіших куточків. Бої за Київ, за рідну Україну тривали, не залишаючи ворогові жодного шансу на перемогу...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
1128
