Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

25 липня
63

Історія з життя

ТАЄМНИЦЯ МОЄЇ МАМИ

У нічному місті шаленіла пізня весна. Їй було байдуже до людського горя, смутку, втрат. Вона принесла цим суєтним створінням свій найбільший дар – кохання. Розкинула його на зелені килими газонів, наповнила місто запахом бузку, пташиними хоралами, роздарувала себе до останку, сп’яніла сама від почуттів і напоїла ними місто. Ось вам, люди, беріть, радійте, живіть! На нічному небі величезним ліхтарем, немов підглядаючи за закоханими та насміхаючись із їхніх намагань усамітнитись, висів круглобокий місяць. І лише Юлька блукала містом, байдужа до всіх цих чарів. Вона не могла дати собі ради з тим, про що сьогодні дізналась, на душі було порожньо і чорно. Лише божевільна думка, цілком, здавалось, позбавлена сенсу, раз у раз боляче дряпала серце: «Мама вбила мою маму!».

 

Передісторія

Таня і Катруся товаришували з пелюшок. Народились вони в одному пологовому будинку з різницею в декілька годин (Таня була старшою), їхні матері лежали на сусідніх ліжках, а потім з’ясувалося, що й живуть вони неподалік. Отож тепер молоді мами часто гуляли разом. Важко сказати, що пов’язувало цих жінок. Одна була старша на десять років, ризикувала життям, щоб народити свою Тетянку, і носилася з донечкою, як сама казала, усміхаючись, мов курка з яйцем. Мати Катрусі, молода, весела, вийшла заміж лише тому, що завагітніла, і тепер крутила своїм чоловіком, як хотіла.

Ніколи не пропускала нагоди пофліртувати з молодими людьми, але доньку любила до нестями.

Можливо, саме любов до доньок стала причиною довготривалої щирої дружби, тож не дивно, що дівчатка, такі ж різні, як і їхні мами, теж товаришували, та ще й ходили в один дитячий садок, а згодом – у школу. Потім Тетяна вступила до вишу, а Катруся – до технікуму, але дружбі це ніяк не завадило: весь вільний час дівчата проводили разом, вічно про щось шепотілись, годинами розмовляли телефоном. Задерикувата реготуха Катруся відбою не мала від кавалерів і використовувала всіх, як тільки могла. Хтось приносив квіти, хтось навіть допомагав робити ремонт у квартирі (батьки розлучились, коли дівчинці було три роки, і відтоді вона не бачила тата), закохані хлопці писали за неї курсові та навіть дипломну, а Катруся лише ясніла до всіх усмішкою, пускала бісики із синіх, як весняне небо, очей, ходила на побачення, незмінно беручи із собою серйозну та спокійну приятельку. Тетянка ставилась до цього з іронією, але відмовити подрузі, яка просила оберігати її «обліко моралє», не могла. Вона, однак, теж не скаржилась на відсутність уваги протилежної статі, але уникала стосунків задля стосунків і чекала на справжнє велике кохання.

На другому курсі в Тані помер тато, а мама потрапила до лікарні з інфарктом. І якби не Катруся з мамою, то невідомо, чи Таня впоралась би з горем, із навчанням в інституті та доглядом хворої матері.

 

Історія Тані

Того пам’ятного травневого вечора, після кількох годин, які провела в читальному залі, Таня вийшла на вулицю і вражено зупинилась. Здавалося, що почався другий всесвітній потоп: розлючене небо виливало на землю потоки води. Дерева, раз у раз здригаючись від натиску бурі, стояли мокрі, обшарпані та жалюгідні обабіч пустельного провулку. Було чутно лише грізне завивання вітру, хлюпання води по асфальту і перелякане нявчання кошеняти з якогось підворіття. Таня хотіла повернути назад, але двері бібліотеки, випустивши останнього відвідувача – довготелесого молодика в окулярах, лунко гупнувши, зачинились. Уже добряче змокла та замерзла Таня розгублено роззиралась навколо, аж раптом хтось накрив її парасолькою.

 – Дівчино, а ви радіо не слухаєте, телевізор не дивитесь? Уже другий день тільки й розмов, що про штормове попередження, – поглядаючи на дівчину поверх окулярів, тоном професора на іспиті запитав незнайомець.

– Та ні, звичайно ж, чула, але забула зовсім, ще й парасолю вчора у трамваї посіяла.

– Ну що, пані роззяво, – не зовсім ґречно повів далі молодик, – найімовірніше, ми не дочекаємось, що ваша забута парасоля проросте чи дощ припиниться. А тому краще кажіть, куди вас допровадити, щоб ви на русалку не перетворились?

– Тут недалеко, лише декілька кварталів, але я можу й сама… – невпевнено почала Таня.

– Ну, знаєте, це вже зовсім казна-що. За що ви мене так ненавидите? – грізно навис над нею незнайомець. – Хочете, щоб мене сумління потім загризло на смерть? Ходіть уже, – він раптом приязно усміхнувся. Таня усміхнулась у відповідь.

А потім вони пили чай, їли тістечка і грілись у Тетяниній кухні, й дівчині здавалося, що Дмитра вона знає все життя, так легко і просто було їй із ним. Хлопець закінчував аспірантуру, приїхав до міста зі столиці, казав, що тут найкращі викладачі, хоча й провінція. Батьки винайняли для сина-одинака квартиру. Незабаром мав відбутися попередній захист, саме тому Дмитро пропадав у бібліотеці. Молоді люди почали зустрічатись.

І невдовзі Тетянка зрозуміла, що закохалась. Її любов була тихою та спокійною, а водночас глибокою та сильною, як течія могутньої великої ріки. Катруся не впізнавала подругу. Завжди така розсудлива, стримана Таня тепер, здавалось, геть утратила голову. Втім, хоча Катруся і кпила з товаришки, щиро раділа за неї й навіть трохи їй заздрила. Дмитро часто бував у Тані в гостях. До його приходу Катерина Семенівна завжди намагалась спекти щось смачненьке, і вони втрьох допізна засиджувались за запашним чаєм.

 – Знаєш, доню, мені тепер навіть померти нестрашно. Бо в тебе є Катруся і Дмитро, ти вже ніколи не будеш сама, – якось навіть розчулено сказала Тані мама після таких кухонних посиденьок.

А час спливав, не зогледілись, як у місто прийшла зима, і згодом воно вже чепурилось, готуючись зустріти Новий рік. Дмитро запросив Таню провести Новорічну ніч у нього. Дівчина спершу відмовлялась. Їй не хотілось залишати матір саму, але таки не встояла перед обіцяним надзвичайним сюрпризом.

Сюрприз і справді був надзвичайний. Дмитро перевершив усі найсміливіші сподівання дівчини. Він не лише освідчився їй у коханні, а й запропонував стати його дружиною, а коли щаслива дів­чина відповіла згодою, Дмитро одягнув на тендітний пальчик золоту каблучку. А потім вони кохались і вперше дарували одне одному себе, трохи невміло, соромлячись своєї пристрасті та наготи.

Додому Таня повернулась аж увечері 1 січня. Відчуваючи провину, тихенько відчинила двері, навшпиньки зайшла до кімнати. Дівчині так хотілось поділитись своїм щастям із мамою. Катерина Семенівна спала. Таня ніжно поцілувала її в чоло, легенько погладила по щоці й раптом відчула, що щось негаразд. Мама була жива, вона дихала, однак лежала в якійсь незручній, навіть неприродній позі, на її обличчі застигла гримаса болю. Тетяна намагалась розбудити маму, але та не ворушилась і не озивалась.

Перелякана дівчина викликала «швид­ку». Лікар, від якого добряче тхнуло коньяком, ледь усміхаючись, зайшов до квартири та, поглянувши на хвору, вмить посерйознішав:

– Одягайся, поїдемо до лікарні, інсульт у твоєї матері.

– Вона житиме? – ледь чутно спитала дівчина.

– Не знаю. Однак сподіватимемось на краще.

Довгі три місяці Таня боролася за мамине життя. І весь цей час поруч із нею була Катруся, а от Дмитро приходив дедалі рідше, хоча дівчата так потребували чоловічої допомоги, адже піднімати нерухоме тіло, щоб помити, переодягти, було важко навіть удвох. Утім, Таня тільки раділа цьому. В тому, що трапилося, звинувачувала себе. Якби вона залишилась удома, то, може, зараз мама була б здоровою, а Дмитро постійно нагадував їй про її провину.

Турботи про хвору матір, про гроші та навчання геть знесилили дівчину, тож вона не відразу звернула увагу на власне нездужання, думала, що це просто втома, лише коли дитя вже заворушилось у лоні, Таня з відчаєм зрозуміла, що вагітна. Щоправда, мамі на той час уже було легше: вона навіть могла самостійно сидіти і до неї потроху поверталось мовлення. Поза тим така бажана за інших обставин дитина в цей час була ще однією проблемою. Але так чи інакше, аборт робити було запізно, та й як можна вбити дитя, зачате в коханні. Залишивши свою маму на Катрусину, Таня поїхала до Дмитра.

– Я вагітна, – сказала втомлено відразу з порога замість привітатися.

Дмитро зблід, а потім якось напівперелякано, напіврадісно взяв Таню за руку і завів до кімнати.

– Усе буде добре, – намагався переконати чи то дівчину, чи то себе. А потім лагідно усміхнувся, так, як умів лише він. – Ну, звісно ж, усе буде добре. Наприкінці місяця я їду до Києва, розкажу все батькам, приїдемо втрьох. Вони в мене чудові, от побачиш, а тоді подамо заяву до РАЦСу і я стану татком. – Він поцілував дівчину. Щоками Тані текли сльози, і вона теж повторювала, як заклинання:

– Усе буде добре.

Потім Дмитро провів Тетянку додому, вони довго розмовляли в кухні, як у давні добрі часи, складали плани на майбутнє, вибирали ім’я дитині – й у серце дівчини повернулась надія. Надія, якій не судилося здійснитися, зустріч із коханим була останньою: він поїхав до Києва і не повернувся.

За декілька місяців поштовим переказом зі столиці надійшла доволі велика сума грошей. Таня спершу не хотіла брати, але Катря переконала подругу:

– Не для себе береш, а для дитини.

Каблучку дівчата теж продали, саме вистачило на пологи. Дівчинка народилась міцною та здоровою, назвали її Юлею, на честь Таниної бабусі.

 

Історія Катрусі

Катря з пелюшок уміла давати собі раду. Симпатична, розумна, незалежна, наслухавшись маминих скептичних розповідей про нікудишнього батька, який був іще «не найгіршим зі всіх жеребців», дівчина вирішила спершу твердо стати на ноги, підкорити цей світ своїми талантами і провести життя весело та щасливо, а не гаруючи вдень на роботі, а увечері біля плити. Коли Дмитро поїхав до Києва, щоб привезти батьків, і не повернувся, Катя остаточно впевнилась у тому, що має рацію.

– Не плач, Таню. Маля ми самі на ноги поставимо. І маля, і вас, Катерино Семенівно, – запевняла прикуту до інвалідного візка жінку. – А то внук – на порозі, а ви сидите, як якась пані. Готуйтеся, зараз ноги вам масажуватиму, бо Таня вже із-за живота не дістане. От почне маля дибати, а ви разом із ним крок за кроком, та й розходитесь.

Із Катрусею в сумну, тиху квартиру вривалось інше життя, сповнене надій. Вона зуміла знайти домашній підробіток для Тані, змусила ту працювати над дипломною роботою.

– Ще нам тільки бракувало недовченої мами для дитини! – повторювала. Навіть закрутила роман із реабілітологом, і той тепер щовечора безкоштовно робив масажі хворій жінці. Однією з перших у місті пішла торгувати на ринок, відкрила свою ятку, товар возила спершу з Чернівців, потім із Польщі. Вже мала знайомих на митниці. Весела, язиката, до біса гарненька, вона кокетувала, роздавала порожні обіцянки сходити на каву, дарувала запальнички й інші дрібнички митникам, керівництву – дефіцитний коньяк.

Танину доньку Юлю просто обожнювала.

– От розкручуся і народжу собі багато дітей. Від різних чоловіків, щоб цікавіше було, щоб і блондиночка була, і брюнеточка, і мулаточка. І їх пеститиму, – сміючись, ділилась планами з Катериною Семенівною.

– Де ж ти, козо, негра візьмеш? У нашому місті їх днем з вогнем не знайдеш.

– Щоб я і не знайшла?! Та по­гляньте на мене, – Катря ставала в позу Одарки, коли та виливала весь праведний гнів на Карася. – Ну, погляньте, жінка як калина, а ви кажете!

Незабаром Катря почала долучати до свого бізнесу й Таню. Катерина Семенівна почувалась значно краще і вже цілком могла дати собі раду із дворічним дів­чам. А коли подруги вирушали по товар на декілька днів, приходила допомагати няня, колишня медсестра.

Якось подруги поверталися з Польщі вночі, падав дощ. Катруся залюбки переночувала б у невеличкому мотелі в Перемишлі, але Таня рвалась додому. Тепер вона, ледь умостившись поміж торбами, куняла на задньому сидінні. Кордон минули без пригод, зрештою, як і завжди.

– Ще трохи – і будемо вдома, – з полегшенням зітхнула Катря. Раптом задзвонив мобільний. Дів­чина почала намацувати рукою торбинку, але та, мабуть, зісковз­нула із сидіння. Телефон усе надривався. Лише на мить відвела очі від дороги, але цієї миті вистачило, щоб машину раптом різко розвернуло, потяг­ло і викинуло на узбіччя.

Як і чому серед ночі на шосе вийшла корова, так і не з’ясували. Катря відбулась синцями і ґулею на чолі, а от у Тані не було жодної подряпини, тільки невеличкий знак на шиї. Але врятувати її так і не змогли: перелом основи черепа – травма, що не сумісна із життям.

Невідомо, як далі склалась би доля Катрі, якби не Катерина Семенівна. Вислухавши страшну новину від Катрусиної мами, вона не плакала, сиділа страшна, якась аж почорніла і водночас спокійна, а потім попросила, щоб до неї негайно прийшла Катерина.

Змарніла, із запухлими від сліз очима дівчина боязко зупинилась на порозі.

– Підійди до мене, доню… – голос хворої жінки ледь було чути. Вона обійняла дівчину, притулила до себе, погладила по голові, втішаючи, наче то не її спіткало страшне горе. – Слухай мене уважно: я мушу поховати Таню. А ти потім поховаєш мене поруч із нею. Мовчи і не перебивай… У мене надто мало сил, щоб витрачати їх на суперечки… Там, у шухляді столу, обручка мого чоловіка, візьми ще й мою. Це на пам’ятник і на похорон. – Помітивши, що Катруся хоче заперечити, гнівно зблиснула очима. – Я ж, здається, сказала, що в мене надто мало сили, та й часу також. Я ще трималась за це життя, поки жила Таня, не заради себе – заради неї. Але тепер я буду лише зайвим тягарем. Не переч мені, дитино, я знаю все, що ти скажеш. Бо ти доб­ра, ти була Тані як сестра. А тому я заповідаю тобі найдорожче, що було в житті Тетянки, – Юлечку. І не картай себе… Ти не винна, це випадок, просто фатальний збіг обставин.

– Ні, це все через мене, Катерино Семенівно, це все через мене, через той проклятий телефон.

– Я не хочу знати подробиць, впевнена, що ти ніколи б не зав­дала Тані болю, не скривдила б її, тож забудь про все, пробач собі, так, як я тобі прощаю смерть своєї дитини. Але Юльку вирости, стань їй мамою, а потім, колись, якщо зможеш і захочеш, розкажеш їй про все, про нас, про Таню. Обіцяєш?

– Обіцяю, – ковтаючи сльози, сказала дівчина.

– Дивись мені, тезко, не підведи, – усміхнувшись, прошепотіла Катерина Семенівна. – Ми там із небес наглядатимемо за тобою.

 

Історія Дмитра

Він із дитинства панічно бо­явся лікарень, хвороб, смерті. Ріс пещеною дитиною, про яку батьки дбали, за яку все вирішували і з якої здмухували найменші пилинки. Школа із золотою медаллю, інститут із червоним дипломом, аспірантура, кандидатська, змога поїхати на стажування за кордон, а тут раптом… Квартира, пропахла запахом хворого тіла і ліків, виснажена Тетяна, нерухома Катерина Семенівна, а на додачу ще й вагітність. Ні, він кохав Таню, але жити так не міг, це було понад його сили.

Дмитро не кривив душею, пропонуючи Тані руку та серце, він і справді кохав її. Йому дуже імпонувала й інтелігентна, начитана, мила Катерина Семенівна. Він знав, що вона неодмінно сподобається його батькам. Але тепер привезти їх у цю халупу, де все життя обертається навколо напівтрупа…

Коли Дмитро повертався до Києва, то ще сподівався, вірив, що повернеться чи забере до себе бодай Тетяну, але потім, поживши трохи у звичній атмосфері комфорту, у великій світлій квартирі на Хрещатику, отримавши вигідну пропозицію стажування за кордоном, він зробив усе, щоб забути той жах, а щоб остаточно приспати сумління, переказав гроші.

Потім було одруження, аборт дружини на вимогу матері, адже «Дмитрові треба спершу стати доктором, а не чугикати над дитиною», потім два викидні у дружини, розлучення, другий невдалий шлюб, романи з молодими аспірантками, набридла робота, смерть батьків і самотність… Самотність, страх хвороби, смерті та старості, одинокої старості у великій і такій непривітній тепер столичній квартирі…

От тоді Дмитро і згадав про Таню та про те, що десь там, далеко, в нього, ймовірно, росте син чи донька. Був переконаний у тому, що Таня зрозуміє його і вибачить йому, а як же інакше, адже він батько їхньої дитини? Дмитро смакував цим словом «батько», як якісною цигаркою, всю ніч у потязі, що віз його на зустріч із минулим і майбутнім.

 

Історія Юльки

Найкращою подружкою Юльки завжди була мама, бабуся навіть дражнила її маминим хвостиком. У дівчини не було від неньки жодних таємниць, а от у мами були. Коли, наприклад, Юлька запитувала, чому вони живуть без батька, а тільки удвох, мама усміхалась сумно і відповідала, що це велика таємниця, до якої Юльці треба трохи дорости. А ще мама ніколи не розповідала, як загинула її найкраща товаришка Таня, на могилу якої вони часто їздили, зате залюбки розповідала про їхні дитячі пригоди та витівки. Слухаючи спогади мами про дитинство, Юлька реготала до сліз й обіцяла, коли виросте, написати про все книжку, щоб було чим онуків тішити.

Підростаючи, Юлька дедалі більше дізнавалась про життя маминої товаришки Тетяни, але про аварію, в якій вона загинула, мама вперто мовчала.

– Потім, на все свій час, – такою була відповідь на всі запитання.

Сьогодні Юлька поверталася зі школи в піднесеному настрої: вона нарешті вирішила, якого кольору буде її випускна сукня. Зайшовши у під’їзд, почула мамин сердитий голос. А згодом побачила дивну картину. Мама в домашньому халаті стояла у дверях, немов захищаючи квартиру від нападу. Над нею грізно нависав якийсь високий лисуватий дядько в окулярах. Червоний від злості, він обурено верещав тонким голосом:

– Ти ще пошкодуєш! Сусіди мені все розповіли, а я все розкажу Юлії!

– Тільки спробуй! – такою розлюченою дівчина маму ніколи не бачила, а тому вирішила втрутитись:

– Так, що це тут відбувається?

Побачивши доньку, мама розгублено замовкла, а дядько захоплено запитав:

– Маю честь говорити з Юлією Приходько?

– Не маєте, я справді Юлія, але не Приходько, а Семенова, тож ви, мабуть, помилились.

– То от у чому річ. Вкрала в мене і Тані доньку, а тепер виганяєш мене, законного батька, – бризкав слиною дядечко, зловтішно дивлячись на маму.

– Батька? – здивовано і зацікавлено глипнула на нього Юлька.

– Так, донечко, – розцвів незнайомець, – я твій батько, а ця тітка тобі не мама. І нам треба поговорити. Ходімо, я тобі все розповім.

Юлька глянула на пополотнілу матір і раптом зрозуміла, що цей не вельми симпатичний їй чоловік каже правду...

 

Післяісторія

Удвох вони сиділи за столиком у невеличкій кав’ярні. Дмитро все говорив і говорив, розповідав, як кохав Юлину маму, справж­ню маму, Тетяну. Як поїхав потім до Києва, як жив і страждав від самотності, як мучився від невідомості, розповів усе, що почув від балакливих сусідів про загибель Тетяни, про те, що за кермом була Катерина. Що він забере Юльку із собою до Києва, у столицю, відчинить перед нею всі двері. Він і не здогадувався про те, що в нього така доросла і вродлива донька.

Юлька слухала мовчки, тепер вона знала всі мамині таємниці, і від того дівчині було боляче, так боляче, що хотілося кричати на весь світ. Вона вже не чула, про що говорив чоловік, який сидів навпроти неї, та коли він торкнувся її руки, підскочила, як ужалена.

– Знаєте, здається, у своєму житті ви зробили лише одну добру справу – покинули Таню, мою матір, – промовила, мало не плачучи від душевного болю, що рвав її на шматки. – Ви слизняк, і мені було б гидко всі ці роки жити поруч із вами.

Юля підвелась і рушила вулицею. Її штовхали перехожі, інколи про щось запитували, але дівчина нічого не помічала. Уже було, мабуть, далеко за північ, коли вона, геть зморена, сіла на лавку та зі здивуванням впізнала двір свого будинку. Он і їхні вікна. Чи не єдині, в яких горить світло, там чекають на неї, мама і бабуся, насправді зовсім чужі для неї люди. І вона їм ніхто. А десь у кафе сидить її нікчема-батько, а мама… А мама, її справжня мама загинула через… маму.

Юлине серце зболено озвалось частим стукотом, і дівчина знову заплакала. Ну, чому їй не розповіли правди раніше? Юля почувалась такою самотньою, нещасною й ошуканою, і не було поруч нікого, хто б підійшов і втішив, як завжди робила мама, тобто не мама…

Дівчина пригадувала своє життя, в якому все, як виявилось, було неправдою, фальшивкою. Хоча гарною, доброю і світлою, але таки фальшивкою… І раптом Юля пригадала, як років зо два тому випадково підслухала, як бабуся переконувала маму вийти заміж за якогось там Степана Васильовича, а та спершу віджартовувалась, а потім відповіла, що не вийде, бо він ніколи не стане добрим батьком для Юльки. А коли бабуся мало не зі сльозами в голосі сказала: «Катрусю, ще трохи – і ти вже не зможеш мати дітей, подумай про це», мама відповіла: «У мене вже є донька, моя Юлька!».

Немов щось підштовхнуло дівчину, вона рвучко піднялась і побігла додому так, як, мабуть, не бігала ніколи в житті. Натиснула кнопку дзвінка, а потім почала гамселити у двері кулаками.

– Господи, хто там? – почула перелякане. Потім двері рвучко відчинились. Юля побачила бліде мамине обличчя, а тоді крізь сльози, задихаючись, ледь витиснула із себе:

– Мамо, це я… Юлька… Твоя донька, твоя Юлька.

 

 

Автор: Оксана МАКСИМ’ЯК

Газета «ЖИТТЯ»

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

КРИШТАЛЕВА ВАЗА
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
КРИШТАЛЕВА ВАЗА
16 лютого 9
ТОПОЛИНА БАЛАДА
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
ТОПОЛИНА БАЛАДА
16 лютого 9
КУРКУЛЬ
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
КУРКУЛЬ
16 лютого 12