ЕФЕКТ КОЛІБРІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

…Час для кожного з нас протікає по-різному. Григір товк-розтовкав, наче в міцній ступці, терпеливо, з наполегливою послідовністю домовитого господаря. Товк власний японський магнітофон.

Несподівано накритий з головою темною хвилею свавілля. Власне, початок нетямної злості, коли, буцімто поза твоєю волею, непутні діла творяться, коли содіяне – напівмістична-малоусвідомлена гра долі (чи недолі), коли й не второпаєш до пуття, що чиниш, уже неквапно минався. Натомість з’явилася немилосердна, глуха впертість, як зависання-крилодріботіння пташки колібрі – на рівні своєї жертви-комахи: довести розпочате до кінця, щонайретельніше до крапки і навіть далі…

…А початок був блискавичний. Ні, навіть мізерної миті зволікань, вагань. Із силою звіропотвори. Буквально вирвав електрошнур разом із розеткою. Аж ляснуло, наче батогом. Утім, Григір не зважав: матірно лайнувся, смачно плюнув на долівку та, обіруч стиснувши величезне електронне «грайло-розмовляйло на всю потужність», хутко пронісся галереєю кімнат свого занедбаного, але таки величенького цегляного особняка, акуратно лавіруючи, аби випадком не зачепитися за одвірок. Сила в чоловікові явно дозріла. Щось шуміло в голові. Ніби наростало. І не зогледівся, як уся ця дурня виштовхнула на латано-забетоноване доволі просторе подвір’я… Тріумфально здійняв над головою бісів апарат. І до бетону – хрясь!!! Аж застогнало-задзеленчало! Ніби й зашипіло. Сприймалося це все як у кадрах уповільненої затамованої спецзйомки. Це був, безперечно, кінець пластикової штуковини, вщерть начиненої елект­ронікою. Дрібні друзки всіяли мало не всю забетоновану поверхню; траву та спориш доокола неї. А Григір не вгавав і все товкся підошвами своїх важких альпійських черевиків, мовби намагався допровадити все це до стану якогось непогамовного борошна. Ще раз! Ще раз! Ще раз! При-топ! При-топ! При-топ! Топ!!! Подекуди він робив це навіть із викрутасами та присіданнями. Примовляннями. Та колінцями. Таке ось задоволення. І це тішило до лоскоту в грудях, до самозабуття млосного.

– Ось так вам усім, мої гучносилі, непогамовні мої… Звучалка ваша віднині – лише внутрішня, тільки для вічності. Це незрівнянно приємніше й краще. А головне – нікому перешкоджати не буде!

Велику хромовану магнітофонну ручку, що ніяк не піддавалася «нігіляції», поцільним ударом ноги було відкинуто аж до ген-гену, аби не псувала загальної картини румовища своєю неушкодженіс­тю та блискучістю.

Згодом Григір товкся уже по нічому…

Дружина зі своєю донькою-підлітком від першого шлюбу вийшла на ґанок. Стояли мовчки на високих сходах, наче глядачі у древньому амфітеатрі. Не втручалися, бо добре знали: намарне. І сусіди зі своїх закапелків повиходили, вздрівши чудернацький танок-гармидер. А Григір усе товк і товк… Аж земля гуділа.

– Музика вічна, вічна музика! Оце вам моя терплячість. Мої довгі місяці мовчазних благань зупинити цю хвилю безуму, врятувати мене від химерної безодні, що пожирає мозок. Відвернути підступну пошесть тихого ідіотизму. Безконечна розвага для малої дівчинки; снігуроньки (народженої в січні), з неприродно синіми очима, на диво низьким голосом і золотавими товстими литками. Справді, маленька жриця хаосу, какофонії та імітацій. Нахабно цинічних приколів і майже невловимої спокуси. Орхідея! (Чомусь саме ця квітка асоціювалася з нею, а чи навпаки).

– Побачимо-послухаємо, як тепер оцей непотріб вам заграє-защебече. Нігіляція матерії, безумовно, існує. Бачте, ось вона! У мене під ногами! Второпали?! – Хоч Григір і живописець, а не композитор, він таки знається на якісній музиці… – Музику, мої дівчатонька, відтепер будете слухати у філармонії. А вночі… Ха-ха! Мабуть, згодом нічні філармонії з’являться! А поки нічні бари – до ваших послуг!

Григір ще певний час, уже уповільнено, тупцював на місці. Зір чомусь затягувало жовтавою пеленою, руки звисали спрацьованими ціпами, ноги нагадували про себе ниттям м’язів. Звідкись ледь вловлювалось сичання.

Мабуть, духи з грального пуделка стали бездомними. Достеменно безпритульні. Мо’, десь і притуляться. Аби тільки не тут!

Бралося на вечір. Скрадалася не за сезоном гостра прохолода.

Дружина з донькою терпеливо стояли на сходах ґанку. Сусіди потроху залишали «арену видовищ».

У повітрі щось гуло. І це гудіння гусло, самоорганізовувалось у невиразну звукову ману (Антимузика!?). Прибувало. Вмощувалось. Наскрізь порочне та непоборне. Спроквола заповзало в душу.

Григорові раптом так захотілося повернутися у свою робітню. До звичного духу свіжих олійних фарб, до своїх картин. У розгардіяш магічних знаків і видив. До себе. Забути про цей вандалізм спересердя. І пробути в майстерні неусвідомлено довго.

– Напевне, треба повертатись. Це «зависання» таки виснажило.

Починалося нове переживання себе в дивному просторі. Себе сьогоднішнього – схибленого та несправжнього. Відчайдушно виокремленого.

Світ незавершено. У ньому ще можливе все. Мабуть, передусім те, що відкривається самочинно.

Натужно силкувався щось передбачити, пригадати, заздалегідь відчуваючи невдатність своїх недолугих спроб, без життєвої певності… та марної енергії.

– Кінець літа, як і життя, скрадається непомітно, аби захопити зненацька. Щоб не було назад куди… І вперед не хоті­лося. Авжеж, Григоре. Авжеж. Непомітно! Промайнуло тепле літечко. Пройдисвіте.

Уже в майстерні, сидячи в улюбленому, прикритому грубою вовняною ковдрою фотелі, нібито спостерігав себе збоку: з певної відстані. А то зовсім не бачив нічого. Огортали терпкі сутінки. Темрява спадала на внутрішнього зору картини – його сакральну невидиму галерею образів нерукотворних. А вони все ж наполегливо проявлялись у промінні важкого золота, і ту темряву розсіювали їхні самозблиски.

…Розмите мерехтіння передсутінкових сонячних плям на стіні відволікало. Ненароком перебирало на себе увагу, спонукаючи до грайливих забав з...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!