ОРЕНДОВАНА КВАРТИРА

– У мене син, вісім років, школяр, і собака, такса. Доросла. Можу надати контакти поперед­ніх господарів, вони обіцяли дати рекомендації, – так само скоромовкою промовила Марина.

– Да зачєм мнє ето? – відмахнулася Тамара Василівна. – Каріна сказала, главноє, чтоб платілі воврємя, било чісто і не було проблем із сусідами. Я лиш сусідка.

– Тоді домовились, – усміхнулася Марина. – Ще запитання. До мене може приїхати чоловік. Він зараз служить, але йому обіцяють відпустку на декілька днів. І що з паркінгом?

– На фронтє? – стрепенулася Тамара Василівна. – У мєня плємяннік там. Недавно в Полтаву перевівся, – зітхнула. – А на счьот такси, думаю, Каріна не будєт протів: у них у самих кіця жила.

– А паркінг? – нагадала Марина.

– С парковкой у нас сложно, – на хвилинку задумалася Тамара Василівна. – Ва дварє вдень місця є, а вєчером… – ще на мить замовкла, щось обмірковуючи. – Хоча знаю, як помогти. – І вона жестом покликала їх за собою до виходу з квартири.

Двір вабив зеленою прохолодою. Весна буяла у всій красі першого різнотрав’я. Пружне, налите соком листя тішило око, в повітрі линули пахощі бузку, свіжої трави і тонкі, ледь відчутні нотки акацієвого цвіту. Хотілося сісти на одну з нещодавно пофарбованих різнокольорових лавочок і просто сидіти, абстрагувавшись від буденності та тривог, спостерігати за метушінням пташок під стріхою червоної цегляної господарчої будівлі, за іграми галасливих дітей, які, мов маленькі пінгвіни, повзали розквітчаним кульбабами газоном, за неквапливим шарудінням трави та шелестом листя. Як колись у тому, минулому, мирному житті. Житті без війни.

Напівпорожній паркінг зустрів тишею. Марина зачекала, поки Тамара Василівна перекинеться кількома словами з охоронцем, а потім, взявши під руку насуплену Оксану, пішла за нею.

– Ну чого ти? – спитала в подруги пошепки.

– Нічого, – буркнула та і відвернулася.

Місце було під стінкою, майже в кутку паркінгу.

– Прийшли, – кивнула Тамара Василівна. Тут місце є, я скажу Каріні, щоб вона Аню попросила вам його здати.

– А де Аня? І хто вона?– насторожилася Оксана.

– Хазяйка паркомісця, – сухо відповіла Тамара Василівна, насторожено глянувши на неї, і за хвилинку додала: – Вони нескоро повернуться, та й чи повернуться
взагалі? Он їхня машина стоїть, – і кивнула на синю «ауді», що притулилася поряд.

Марина автоматично поглянула в тому напрямку і завмерла. Погляд вихопив запилений синій капот, павутинку тріщинок на лобовому склі та декілька до болю знайомих рівнесеньких круглих отворів у корпусі збоку, просто над лівим переднім колесом, уже рясно підсвічених коричневими плямами іржі. А ще ліворуч від водія наклеєний під склом уже трохи пожовклий аркуш стандартного офісного паперу, прихоплений із чотирьох боків скотчем, на якому колись червоним фломастером жирними літерами було виведене одне-єдине слово «ДІТИ».

Марина заклякла на мить, знову опинившись у минулому. У тих страшних чотирьох днях, коли вибиралися з херсонської окупації до Запоріжжя. Коли стояли серед поля під Василівкою, як плакали діти, скаржились на спеку та просили води. Як дорослі тривожно дивилися на небо, боячись, що з’явиться там рашистський бомбардувальник. Як, не витримавши напруження багатогодинного очікування, хтось із водіїв вирвався вперед, намагаючись на швидкості проскочити блокпост, а по ньому з різних боків сухо вдарили різкі, відривчасті автоматні черги. Досі пам’ятала, як затуляла руками очі та вуха Назарчикові, аби він тільки не чув і не бачив усього того жаху. Згадала, як до хрипоти молилася, не до Ісуса, ні, до всіх богів світу і до Всесвіту, благаючи дати шанс на порятунок, випустити їх живими з тієї пекельної черги… А потім – довгу дорогу до Києва через Запоріжжя. Пошуки квартири. Як Максим мовчки обійняв її і пішов зі словами: «Я не можу інакше, бо хто, як не я?». І життя знову розділилося на «до» і «після»: на очікування дзвінка, коротку мить полегшення, коли крізь тріскотіння та шум зовні проривався такий знайомий, такий рідний голос, линув до самого серця, дарував крила надії, щоб жити далі, і знову кидав до прірви, коли дзвінок уривався…

– Вони живі? – вивів її зі ступору хрипкий голос Оксани.

Тамара Василівна хитнула головою. Марина помітила, як налилися на мить вологою колись сині, а тепер уже вибілені роками очі.

– Діми больше нєт, а Аня со Свєточкой сейчас гдє-то в Англії. Да і нєкуда ім возвращаться: квартіра вигоріла послє прільота, – додала із сумом, дивлячись у порожнечу і бездумно перебираючи доглянутою рукою мереживо на рукаві трикотажної блузи.

– Скажіть, як підписати договір, – знайшлася нарешті Марина після короткої паузи.

– Це з Каріною вирішуйте, я ж тіки сусідка, – кивнула головою. – Але, оскільки інших охочих нема, думаю, можна хоч завтра.

– Тоді сьогодні наберу її! – кивнула Марина. – Може, потрібен завдаток?

Тамара Василівна лише похитала головою.

– Всі запитання до неї.

На тому й розійшлися. На­дворі дівчата сіли на лавку біля виходу. Обидві сиділи мовчки, кожна думала про своє.

– Ну-от не розумію, – стрепенулася Оксана, – як ти можеш бути такою безвідповідальною? Квартира ж недешева. Треба було хоча б перевірити, як працює техніка, може, там за рік і труби потріскали абощо! – додала на емоціях.

– Все буде нормально, – втомлено відмахнулась Марина. – Вона має рацію, будинок новий, люди для себе зводили, та й мені помешкання сподобалося. – Затулила очі, підставляючи обличчя сонячним променям. – Втомилася я від пошуків, а тут усе як треба: і школа поруч, і квартира затишна. Там уже за ситуацією…

– За ситуацією вона буде, – роздратовано пхинькнула Оксана. – Аякже! Нащо взагалі мене із собою тягла, якщо не слухаєш?!.

– Знаєш, я все думаю про тих людей, – перебила її задумливо Марина. – Ну про тих, що з машиною. Нас же теж могло… не стати, – промовила хрипко і вп’ялася поглядом кудись у порожнечу.

Оксана лише рвучко обійняла її за плечі й почала гладити, як маленьку, по голові, пригортаючи і стиха колишучи з боку в бік. Марина не плакала, просто тихо сиділа, поклавши голову їй на плече, і мовчала.

За декілька хвилин Марину відпустило. Жінка випросталася, глянула мружачись крізь листя на сонце, і промовила серйозно:

– А ходімо ще на школу подивимось. Якщо вижили, то треба жити далі, і за себе, і за них… – додала хрипко. І, рвучко піднявшись, попрямувала з двору. Оксана тільки похитала головою і побігла за подругою.