СТВОРЕНІ, ЩОБ ЖИТИ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

«Будьте обережні. Електропоїзд сполученням… прибуває на… колію…» – гарчав гучномовець, затинаючись на шиплячих, ковтаючи закінчення, зливаючи слова в суцільний потік звуків без пауз.

Сімферопольський вокзал нагадував мурашник.

Переповнені потяги місцевого сполучення ледь вміщали тих, хто вбачав єдиною нагодою вирватися з ворожої пастки на терени материкової України саме це – дістатися до Сімферопольського залізничного вокзалу.

Охочих прямувати у зворотному напрямку майже не було.

Із вагонів люди висипали на платформи, підхоплювали набиті крамом валізи, ловили за руки дітей та прямували до величних арок, немов скопійованих із заставки «Санта-Барбари», і розпливалися
по обидва боки вишуканої колонади.

Схвильовані людські потоки плавно перетікали в задушливі зали очікувань, сподіваючись знайти вільне місце. А бажано кілька, для всієї родини. Кому місць у залах не діставалося, ті підпирали стіни квиткових кас, рахуючи години до того, як потяг вирушить «на материк».

На внутрішньому дворику, який називали «Італійським», чоловіки групувалися, затягувалися цигарками, намагалися спілкуватися.

Біля кулеподібного куща кипариса, що ріс навпроти фонтана з голубами, хтось згадував: колись їх було більше. Але після того як вокзал відвідала одна з партійних делегацій, двійко зникло: поважні мужі угледіли «не той» знак під певним кутом. Інші додавали, що і пам’ятників Сталіну тут було два: один зустрічав на пероні, другий проводжав на привокзальній площі. Але вирішили, що забагато. І прибрали. Обох.

А ще згадували спритних бабусь, які підстерігали під аркою потенціальних відпочивальників із пропозиціями дешевого житла… І таксистів, що ловили за рукав приїжджих, умовляючи скористатися послугами саме їхнього авто…

Після таких споминів курити більше не хотілося. Як не хотілося вірити, що розміреному життю – кінець. І роками напрацьованій стабільності – кінець. І мріям, які плекала вся сім’я, вже не судилося здійснитися. Ніколи.

З такими гіркими думками чоловіки поверталися до родин. Зала очікування була переповнена пасажирами. Люди сиділи на пологих пластикових кріслах, притискаючи ногами картаті сумки, шелесткі пакети, валізи на коліщатах.

Час від часу хтось із подорожніх починав соватися на сидінні, намагаючись розім’яти онімілі кінцівки.

Лише діти сприймали від’їзд як пригоду. Запитували в мам дозволу побігати між рядами лав – випустити накопичену за час вимушеної бездіяльності енергію. Ті хапали дітлахів за руки, силкувалися втримати на місці, ризикуючи зробити зачіпки на одязі шорсткими пластиковими краями сидінь.

Раптом залою пробіг тривожний шепіт. Жінки почали озиратися і щільніше притискати ногами валізи. Чоловіки насторожено крутили головами. Оточені горластою ватагою циганчат, у приміщення впливло дві молоді циганки. Циганчата миттю розосередилися між рядами, простягаючи замурзані рученята з обламаними брудними нігтями.

Худеньке кучеряве хлопченя вибігло посеред зали, тріпнуло голівкою і… заспівало. Високим чистим дискантом. Голос линув у височінь, журчав струмком, відлунював від барельєфів на стінах, пробирався в душу і тріпотів по її струнах, бажаючи вилитися сльозами.

Хлопченя співало про пташку. Що висиділа пташенят і загинула від кулі безсердечного мисливця.

«Серед кущів смородини,

Серед густих гілок,

Звила гніздо синичка –

Покинула діток».

Хлопчина заплющував оченята і весь перетворювався на спів. У той час як його швидкі родичі бігали поміж лав та збирали копійки, що похапцем витягало з кишень розчулене жіноцтво.

Яскраво вбрані циганки чимчикували проходами, пропонуючи поворожити, але зворотної реакції не зустрічали. Люди сподівалися лише на долю і не бажали чути циганських пророцтв. За кілька хвилин одна із циганок кинула клич незнайомою мовою – і вся галаслива ватага висипала за двері.

Жінки, що притискали валізи, розслабили ноги й зітхнули з полегшенням. У дальньому кутку зали очікування, за крайніми рядами пластикових крісел, на брудній, зачовганій підлозі сиділо двоє. Чоловік і жінка.

Чоловік був одягнений у посірілі від часу штани, які місцями все ще зберегли колір робочої спецівки. Штани надувалися в стегнах, висіли в матні і, не інакше, як були йому задовгими. Про що свідчив суконний мотузок, який підтримував їх на поясі. А ще – холоші, запхані в шкарпетки. На диво, цілі. Хоч і брудні. Сховані у протерті на підошвах капці.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!