СТВОРЕНІ, ЩОБ ЖИТИ

Лише діти сприймали від’їзд як пригоду. Запитували в мам дозволу побігати між рядами лав – випустити накопичену за час вимушеної бездіяльності енергію. Ті хапали дітлахів за руки, силкувалися втримати на місці, ризикуючи зробити зачіпки на одязі шорсткими пластиковими краями сидінь.

Раптом залою пробіг тривожний шепіт. Жінки почали озиратися і щільніше притискати ногами валізи. Чоловіки насторожено крутили головами. Оточені горластою ватагою циганчат, у приміщення впливло дві молоді циганки. Циганчата миттю розосередилися між рядами, простягаючи замурзані рученята з обламаними брудними нігтями.

Худеньке кучеряве хлопченя вибігло посеред зали, тріпнуло голівкою і… заспівало. Високим чистим дискантом. Голос линув у височінь, журчав струмком, відлунював від барельєфів на стінах, пробирався в душу і тріпотів по її струнах, бажаючи вилитися сльозами.

Хлопченя співало про пташку. Що висиділа пташенят і загинула від кулі безсердечного мисливця.

«Серед кущів смородини,

Серед густих гілок,

Звила гніздо синичка –

Покинула діток».

Хлопчина заплющував оченята і весь перетворювався на спів. У той час як його швидкі родичі бігали поміж лав та збирали копійки, що похапцем витягало з кишень розчулене жіноцтво.

Яскраво вбрані циганки чимчикували проходами, пропонуючи поворожити, але зворотної реакції не зустрічали. Люди сподівалися лише на долю і не бажали чути циганських пророцтв. За кілька хвилин одна із циганок кинула клич незнайомою мовою – і вся галаслива ватага висипала за двері.

Жінки, що притискали валізи, розслабили ноги й зітхнули з полегшенням. У дальньому кутку зали очікування, за крайніми рядами пластикових крісел, на брудній, зачовганій підлозі сиділо двоє. Чоловік і жінка.

Чоловік був одягнений у посірілі від часу штани, які місцями все ще зберегли колір робочої спецівки. Штани надувалися в стегнах, висіли в матні і, не інакше, як були йому задовгими. Про що свідчив суконний мотузок, який підтримував їх на поясі. А ще – холоші, запхані в шкарпетки. На диво, цілі. Хоч і брудні. Сховані у протерті на підошвах капці.

Поверх розтягнутої колись блакитної футболки вирізнялася картата сорочка. Малюнок на якій було негоже розібрати не лише через брудно-вишневі патьоки, а й через здоровенну булавку, що застібала дірку – від кишені й до рукава. Зверху сорочки був одягнений жилет. Знайдений, мабуть, на місцевому смітнику. Жилет був трохи затісний. Але його це не бентежило – ґудзиків і так не було. На доповнення рідку волосистість на голові прикривав засмальцьований картуз, який чудово гармоніював з більш як триденною плямистою щетиною.

Жінка була одягнена скромніше. Розтягнута кофтина прикривала легкий сатиновий халат, що намагався втримати обвисле тіло, яке випирало в проміжках між ґудзиками. На ногах – гумові капці. Як у чоловіка. Але цілі, без дірок.

Обоє сиділи на підлозі. Обпершись об стіну. Витягнувши ноги. Між ними стояли картаті сумки, старі й замурзані. У кожного – своя.

– Як ти мені набрид зі своїми викрутасами! – відчитувала чоловіка жінка, не відводячи очей від власного пальця на нозі, де набухала здоровенна водянка. – Скільки будеш з чоловіками чубитися? Коли розуму наберешся?

– Не сердься, Зая, я їх не чіпав. Це був мій контейнер. Я його вже три дні як «обслуговую». Там і протермінованого багато. І картону. І склотара трапляється. А вони прийшли і права почали пред’являти. Що ділянка їхня. Тож я їм і показав, хто цього контейнера хазяїн, – чоловік почухав плече під жилетом і віддано подивився на жінку.

– Знімай сорочку, горе моє. Зашию, – зітхнула та й почала копирсатися в кишені однієї з картатих валіз.

Чоловік важко піднявся. Застогнав. Потер коліно. Зняв розхристаний жилет. Поклав на валізу. Почав розстібати ґудзики сорочки. Їх виявилося небагато – лише три. Під сорочкою світила діркою футболка. На плечі, по шву. Зняв і її. Сорочку з футболкою простягнув жінці. Та взяла.

На вкрите синцями тіло чоловіка було боляче дивитися спокійно. По всій грудині, від плеча і до ребер, шкіра відсвічувала фіолетово-синім. З бордовими прожилками на кістках, що добряче випирали.

Жінка дістала котушку, змочила кінчик нитки в роті і вправно всилила в голку. Чоловік схвально хмикнув. Вмостився знову на підлозі. Притягнув свою валізу.

– Ти на мене, Зая, лаєшся, а я ось що роздобув! – з цими словами він дістав з валізи колись білу шматину, розстелив її на кахлях і почав «сервірувати стіл». – Твердий сир. Лише трішечки запліснявів. Отут зріжемо – і можна їсти, – чоловік знову засунув руку у валізу. – І консерви. Рибні. Не здуті й не поіржавілі. А ще, Зая, хліба буханець. Щоправда, теж запліснявілий. Але це нічого, лікарі стверджують, що пліснява – то антибіотик, – він переможно засміявся беззубим ротом і хитро глянув на жінку. – Тепер скажи: чи я не молодець?!

Не підводячи очей, та закінчувала шити. Потім зібрала швейне причандалля. Дбайливо зав’язала в хустинку. Простягнула чоловікові відремонтований одяг.

Він, постогнуючи, одягнувся. Гордо обвів очима нещодавно «сервірований стіл».

– Діставай, Зая, ножа. Забирай невинність у консервів, – набрався хоробрості пожартувати.

Та схвально хмикнула і встромила в кришку консервів ніж. Просторами зали поплив приємний аромат оливкової олії та тушкованої риби.

– Смачного, Зая, – беззубо всміхнувся чоловік, беручи з рук жінки окраєць очищеного від плісняви хліба, застелений добрячим шматком сиру, який зверху прикривав товстий шар ароматних рибних консервів.

Зал очікування із завмиранням спостерігав за дійством на підлозі. Чітко розуміючи, що для від’їжджих усе, що з ними трапилося, – не кінець. Що в них шансів виборсатися у рази більше, ніж у цих двох, які опустилися на саме дно. Без жодної надії звідти піднятися…