МОЛИТВИ ТАВРІЙСЬКОГО СТЕПУ

Валерія СТЕПОВА

08 серпня 11:39

440

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Не пощастило мені побувати в Криму. Коли читаю або чую, як хтось у засобах масової інформації впевнено заявляє, що в часи радянщини лише лінивий не відвідав цей благодатний півострів, так і хочеться голосно заперечити: «Неправда! Не всім трудівникам кримська засмага була по кишені. І мої батьки, робочий день яких розпочинався до сходу сонця, а закінчувався пізно ввечері, не бачили кримських красот, і більшість їхніх односельців не любувалися ними. І ми, сільські діти, про них лише мріяли».

Із нашого доволі величенького села (за мого дитинства воно налічувало близько п’яти тисяч жителів) відвідало цей курортний край від сили два-три десятки людей. Серед них відпочивати туди їздили керівники колгоспу та партійні чиновники, а звичайні селяни – хіба що раз на кілька років відвідати родину або ж їхні могили. Задля цього задовго до поїздки з кожної зарплатні відкладали енну суму на дорогу, подарунки для родичів і святковий одяг та взуття для себе. Ледарями селян важко назвати, бо працювали вони в тих колгоспах до сьомого поту, але отримували за надважку ненормовану працю копійки, саме тому підготовчий процес затягувався на місяці. Можливо, були винятки, та загалом ситуація складалася саме так. Про містян не говорю – на підприємствах отримували зарплатню в рази більшу порівняно з хліборобською, тому відпочинок на морі для них був доступнішим.

Недосяжний Крим оселився в моїй душі, коли навчалася у виші. І хоча матеріальне становище моєї сім’ї на той час трохи покращилося, туристична поїздка все ще залишалася невиправданими витратами. Про Крим мені розповідала одногрупниця з незвичним для всіх нас, Галин, Наталь, Надій, іменем – Заміра. Чомусь ми намагалися переінакшити його на свій лад, називаючи її то Зоя, то Зіна, на що вона реагувала спокійно, але вперто виправляла: «Заміра! Мене звати Заміра». Коли ми зійшлися з нею ближче, то я зрозуміла, чому вона так боролася за своє ім’я.

– У нас, татар, батьки, обираючи дитині ім’я, знають, що воно означає. Разом із ним передаються і їхні побажання новонародженому. Ім’я – це як оберіг, як прогнозування долі. Розумієш?

Я не зовсім розуміла Заміру, бо тоді, особливо в селі, де не завжди, правду кажучи, була спеціальна література з тлумаченням значень імен, батьки називали своїх діток або на чиюсь честь, або звертали увагу на його звучання, але не на зміст.

Прізвище в Заміри було типово російським – Воробйова, і мене таке поєднання зацікавило, до того дівчина вважала себе стовідсотковою кримською татаркою.

– На щастя, національність визначають по матері, – якось проговорилася вона, тим самим ніби зізнавшись у своїй неповазі до батька.

– Ти його не любиш? – запитала я напрямки.

– Я його майже не знаю. Матуся розлучилася з ним, коли я була зовсім малою. Але я вдячна йому за те, що він допоміг нам із матір’ю виїхати звідти.

– «Звідти» – це де?

– Узбекистан.

Каюся, спершу я навіть трохи позаздрила Замірі. Крім свого села, я встигла у свої вісімнадцять побувати, не враховуючи районного центру, лише в обласному місті. То були короткочасні поїздки, в яких я допомагала татусеві торгувати яблуками з нашого саду, а ця дівчина жила в зовсім іншій республіці, потім, як я дізналася, в Харкові, а тепер їздить на канікули в Крим, де поселилися її мати і старший брат. Це ж скільки цікавого можна побачити, скільки нових вражень отримати! Лише згодом я усвідомила всю трагічність тих вимушених «екскурсій», наслідками яких були скалічені долі та загибель десятків тисяч людей.

– Степ має свою мову!

Заміра промовляє це так упевнено, серйозно, що я їй вірю. Чому б і ні? Довелося читати про досліди, які проводили науковці. Вони довели, що деякі рослини здатні реагувати на стресові ситуації, гарний чи поганий настрій своїх господарів, який ті проявляли не лише у почуттях, а й у словах. Отже, якщо ці створіння природи розуміють нашу мову, то напрошується аналогічний висновок: у них вона також є. Тому я цілком згідна з твердженням Заміри, для якої степ – це щось живе, наділене всіма органами відчуття.

– Степ бачив… степ знає… степ пам’ятає…

Згодом я так звикла до таких визначень з вуст подруги, що мимоволі асоціювала ту далеку, недосяжну планету з найменням «степ» з образом казкового велетенського героя, перед мудрим сумовитим поглядом якого промайнули картини нелегкої долі народу, що змушений був роками боротися за своє виживання. А ще пізніше, коли зацікавилася минувшиною і власної нації (до речі, не без впливу Заміри), я побачила багато спільного в наших історіях, бо й українці не раз стояли на межі втрати своєї державності. І здогадайтеся, хто був тим, хто намагався знищити ці волелюбні народи, хто бажав від них рабської покори та жорстоко вбивав тих, хто не схиляв голови перед їхнім насиллям? Думаю, що відповідь очевидна.

Мене дивувало трепетне ставлення Заміри до минулого своєї родини. Вона знала багато подробиць про життя своїх прабабусь, прадідусів і навіть їхніх батьків.

– Мій прадідусь вирощував виноград і робив з нього пречудове вино! Воно славилося далеко за межами їхньої губернії, по нього приїжджали дуже заможні люди. А бабуся матері ткала килими на замовлення, мабуть, також непогані, якщо було чимало охочих придбати їх. На жаль, не збереглося жодного, бо, коли в травні 1944-го нас виселяли з півострова, дозволили взяти лише особисті речі. Все інше дісталося тим чужинцям, які прийшли в наш дім.

Оте «нас», «ми», коли йшлося про давню рідню, також звучало для мене незвично. Заміра не розділяла себе і свого сьогодення з минулим своїх предків, хоча народилася значно пізніше, коли трапилися ті трагічні події. Воно ніби продовжувало жити в ній, зшивалося невидимими, але надзвичайно міцними ниточками в єдине полотнище, отой стародавній килим, який у далекі, ще передреволюційні часи розпочала ткати її прабабуся Шефіка.

Наша ж історія, історія українських дітей, брала початок із жовтневої «перемоги», яка мала зробити не лише нас, а й усе людство щасливим. Усе, що відбувалося до того вирішального моменту, не мало права на існування або ж його вважали категорично помилковим, згубним. Лише згодом прийшло усвідомлення, що таким чином злочинна влада намагалася стерти історичну пам’ять народів, які прагнули захистити свою незалежність, які не хотіли бути рабами «великоросів». Мабуть, десь ми, українці, виявилися більш доступним «матеріалом», а може, страх батьків за наше життя переважив непокору перед радянським репресивним катком, що нищив незгідних, бо від моїх бабусь (дідусі загинули під час Другої світової війни) в дитинстві я не чула розповідей про бунти проти більшовицького насилля, а от Заміра знала і про розстріляного батька свого дідуся, який прихистив пораненого офіцера добровольчої армії, і про його двоюрідного брата, що поплатився життям за критику нової влади.

– Тоді в Криму більшовики вбили понад сто тисяч людей. Не лише татар – у великій кількості загинули євреї, не милували й інших. Вірмени, греки, українці… Нелюди залили Крим кров’ю. Степ плакав від болю…

Заміра замовкає. Її погляд звернений у себе, і, мабуть, вона бачить там отой засніжений степ двадцятих років ХХ століття, вкритий тілами сотень полеглих кримчан, які намагалися врятувати свої сім’ї від червоного терору.

– Крим завжди був багатонаціональним. Так склалося, що прихисток там знайшли вихідці з багатьох інших країн. Звичайно, інколи виникали якісь конфлікти, пов’язані з національністю, але ніколи це не переходило критичної межі. Коли ж ступила на нашу землю нога росіянця, біди посипалися на нас одна за одною. Безгрошів’я, голод, хвороби… А до всього того переслідування за мову, традиції, віру.

Мушу зізнатися, що страшне слово «голодомор» уперше я почула не на шкільних уроках з історії, а з вуст тієї ж таки Заміри. Так, бабусі зрідка намагалися розповісти деяку правду про несправедливу колективізацію, про свавілля керівників-комуністів, про голод, який забрав чимало односельців, але робили це несміливо, із застереженням, що про це краще мовчати, бо хтозна, чим закінчиться таке звинувачення. Ох, оте «краще мовчати»… Чи не воно стало причиною і сьогоднішнього нашого лиха?

Але повернімося до Заміри. Весна 1944 року стане ще однією трагічною сторінкою історії її родини.

– Моїй матусі на той час виповнилося чотири рочки. Бабусю з нею і двома синочками завантажили в товарняк на станції Джанкой. Так, завантажили, – вперто повторює Заміра у відповідь на мій здивований погляд. – Як колоди чи ящики, як щось неживе, що не відчуває ні болю, ні приниження від того, що з ним так поводяться. Бабуся розповідала, що її так сильно штовхнули у спину, запихаючи до того вагона, що вона не втрималася на ногах, упала разом із матір’ю на підлогу, і та розбила носик до крові. А потім буда довга, виснажлива дорога без достатньої кількості води, без їжі, яка дуже швидко закінчилася. Ільяс, молодший братик матері, захворів. Бабуся благала про допомогу, але марно. Конвоїри, які супроводжували їх, лише посміялися.

– Вы, татары плодовитые, родишь ещё не одного. От узбека или от своего Махмуда, если вернётся с войны.

Серед людей уже ширилися чутки, що кінцевий пункт їхньої довгої поїздки – Узбекистан, де вкрай потрібні працьовиті руки на бавовняних плантаціях, у шахтах, на будівництві. Саме зводили Фархадську ГЕС, на якій багато кримських татар працювали за кусень хліба.

Заміра якусь мить вагається, чи варто говорити всю правду про ті жахливі події, адже в часи нашого студентства таку інформацію все ще ретельно приховували. «Найсправедливіша, найгуманніша, наймудріша» комуністична партія не могла допустити насилля над людиною і, взагалі, проявів будь-якого беззаконня щодо неї» – такі казки втовкмачували в наші голови з дитячих літ, і це не минало безслідно. Так, у зрілому віці багато що переосмислили, але тоді ми сприймали все поверхово, політику вважали справою нудних дядечків пенсійного віку, а юність надавала перевагу іншим цінностям – музиці, книгам, фільмам, спорту, зрештою, коханню… Все, звичайно, в межах дозволеного моральним кодексом будівника комунізму, а якщо й траплялися якісь прикрі відхилення, то це суворо засуджувала та ж таки владна партія. А тут раптом її звинувачують у геноциді, репресіях, депортаціях, створенні таборів, де в жахливих умовах масово гинули люди!

– Бабуся розповідала, що вони падали від голоду, хвороб, виснажливої праці. За цілий день роботи на полі під пекучим сонцем отримували декілька копійок, а інколи й зовсім нічого.

У голосі Заміри невимовний біль, образа і… гнів. Так, він мені здається найвиразнішим і дуже справедливим, бо те, про що тоді почула, здалося диким, недопустимим, незрозумілим.

– Дуже багато загинуло ще в дорозі, особливо маленьких діток. Їх викидали з вагонів під час коротких зупинок, і добре, якщо рідні встигали пригорнути померлих землею десь на узбіччі, а часто й такої змоги не було, бо не всі конвоїри дозволяли це робити.

«Ні! – кричить моя свідомість. – Такого не може бути! Люди не могли так озвіріти, так цинічно збайдужіти! Це ж що в їхніх грудях замість серця? Камінь? Але ж і він кришиться від ударів, а тут страждання безневинних діток їх не проймали».

Заміра називає страшні цифри: понад сто тисяч загиблих – це майже половина тих, кого силою змусили залишити рідні домівки з надбаним майном, могили рідних, степ, який став невід’ємною частиною їхнього життя.

– Бабуся тужила за ним… Вона з любов’ю розповідала про кожну степову рослинку, тварину, в кожній травинці вона бачила душу. Шкода, що так і не змогла повернутися до рідного краю, хоча марила цим.

– Що завадило?

Моє запитання, як зрозуміла пізніше, для Заміри видавалося наївним чи навіть безглуздим. Але звідки ж було мені знати про ті таємні постанови-заборони, які не дозволяли вигнанцям повернутися на свою Батьківщину? І про те, що цілий народ звинуватили у зраді, за яку мають поплатитися не лише дорослі, а й малюки, нам також не розповідали. Хтозна, чи дізналася б я в ранній юності про цю трагедію, якби випадковість не звела мене із Замірою?

Виявляється, бабуся не змогла побачити свій улюблений степ, бо радянська влада вважала її та її малолітніх дітей загрозою для себе. Вердикт «масове зрадництво та масовий колабораціонізм» став тим тавром, який назавжди закрив тисячам кримських татар дорогу до рідного порога. Вона померла в Харкові, куди зятя-росіянина перевели на керівну роботу на одне з підприємств.

– Мати в мене була справжньою красунею, і хоча шлюб з татаркою, та ще й з депортованої сім’ї, вважали небажаним для партійця, батько не відмовився від свого наміру. Чи то було кохання? Можливо, з його боку так. А от матір до того одруження змусила бабуся. Вона сама мені зізналася в цьому. Вважала, що лише так у доньки з’явиться шанс змінити свою долю на краще. В Узбекистані вони жили в бараку разом з іншими переселенцями. Часто доводилося вибирати між їжею та одягом. Зібрати кошти на пристойне житло для самотньої жінки з двома дітьми – це було неймовірним! Дідуся після горезвісної постанови про зрадництво демобілізували, але до сім’ї приїхати не дозволили – відправили за Урал, де він загинув у кар’єрі, отож на допомогу чоловіка розраховувати не доводилося.

– То нічого, що він старший за тебе (батькові було вже тридцять шість, а матері ледь минуло вісімнадцять) – дорожитиме тобою, – розраювала бабуся засмучену матір, яка саме зустріла своє перше кохання. – Камір (так звали узбецького юнака, з яким зустрічалася неня) ще дуже молодий, професії гарної не має, утримувати сім’ю не зможе, а тут людина з посадою, квартиру в місті має, забере тебе із цього безпросвітку, можливо, освіту допоможе здобути.

Мати, як і багато вчорашніх школярів, працювала на збиранні бавовни. Періодично для них організовували зустрічі з партійним керівництвом, яке мало своїми закликами «надихати» їх на ще більші «трудові подвиги». Ось там її і побачив батько.

– Бабуся незадовго до своєї смерті просила в матері пробачення за те, що змусила її погодитися на шлюб із нелюбом. Виявляється, вона боялася, що за відмову він помститься і їх запроторять до якогось табору або й у в’язницю. І таке траплялося. Після розлучення матір залишалася самотньою, хоча й отримувала пропозиції. Мабуть, розчарувалася в подружньому житті. Присвятила себе нам із братом.

– А чому ж ви з батьком стосунків не підтримували? Він відмовився від вас? – усе-таки цікавлюся цією обставиною.

– Мати чомусь намагалася уникати з ним спілкування, а до нас, дітей, його самого, здається, не тягнуло. Потім він одружився й, хоча інших дітей не мав, з нами зв’язків не налагоджував. Знаю, що кілька років тому помер. Ось так буває, що людина, якій ти завдячуєш своєю появою на світ, залишається для тебе зовсім чужою, – сумно підсумувала Заміра.

– А Крим? Чому ви знову опинилися там?

– Опинилися?

У голосі Заміри я вловлюю не зовсім зрозуміле мені обурення.

– Ми не покидали його! Чи, точніше сказати, він нас від себе не відпускав ні на мить. Бабуся благала Аллаха про повернення в рідний дім. Він їй постійно снився. І шовковиця, яка росла на подвір’ї, і степ, який розпочинався відразу за ним. Бабуся знала багато народних пісень. Коли щось шила, в’язала, тихенько співала. Я ще погано знала тоді кримськотатарську мову, але мені здавалося, що я добре розуміла їхній зміст. Мені вчувався в тому співі то лагідний, то загрозливий шум степового вітру, журба дівчини за коханим, з яким розлучила війна, радість матері, яка тішиться своїм дитям…

Заміра вкотре змушувала мене дивуватися. Так любити своє… Так глибоко відчувати зв’язок із землею, на якій народилися твої предки… І це тоді, коли ти свої перші кроки зробила далеко від неї, коли перші враження пов’язані з місцями за тисячі кілометрів від незвіданого степу та подвір’я з ароматною шовковицею на ньому. Може, в деяких людей чи навіть цілих народів закладений ген, який відповідає за вроджену ностальгію? Мене також завжди тягнуло додому, але це зрозуміло: я там народилася, там живуть мої рідні. Заміра ж уперше побачила землю своїх предків майже в дорослому віці.

– Лише 1989 року кримським татарам офіційно дозволили повернутися на Батьківщину, але ми з братом і матір’ю отримали таку змогу трохи раніше. Знову ж таки завдяки батьковому прізвищу. Працюючи в Харкові на швейній фабриці, мати з братом зібрали потрібну суму, за яку придбали в селищі неподалік Джанкоя невеличку хатину. Бабуся померла за місяць до повернення… Не дочекалася…

Сумні спогади Заміри відгукуються болісним щемом і в моєму серці. Несправедливо влаштоване життя людей. Необмежена влада та божевільні бажання одних калічать долі інших. «Так не має бути!» – вкотре бунтує моя душа.

– Коли я вперше ступила на кримську землю, пережила такі відчуття…

Заміра замовкає на якусь мить, а я помічаю, як міниться її обличчя. На ньому і радість, і хвилювання, і тиха журба…

– От ніби я опинилася в ніжних обіймах близької людини… Хотілося плакати від щастя. Водночас боляче було через те, що бабуся залишилася назавжди на чужині…

Чужина… Це слово повертає мене зі спогадів про далеку юність у теперішню реальність. На жаль, воно повернулося і в життя Заміри та її родини, а ще стало дійсністю багатьох українців. І знову ж таки, як і раніше, призвідником поневірянь уже мільйонів людей виявилася та сама країна. Може, це така її карма – виконувати роль світового злочинця? Неприваблива, м’яко кажучи, місія. На голови російських убивць упало вже стільки прокльонів, що вони мали б поглинути їх, однак…

Знайомий голос пролунав у слухавці напередодні трагічного 24 лютого. Донька Заміри виїхала на територію України майже відразу після анексії Криму, а вона такої змоги не мала: доглядала матір, яка злягла після інсульту.

– Куди мені з нею? – бідкалася. – Діти винаймають квартиру в Херсоні, а тут ще я з хворою матір’ю приїду на їхню голову? Окрім того, вона хоче знайти спочинок тут, у кримській землі. Вже потерпимо. Може, це лихо ненадовго?

«Лихо» вкоренилося на роки, а потім ще й розрослося до повномасштабної агресії.

– Ти розумієш, що відбувається? – схвильовано запитала Заміра. – Невже це війна?

Зв’язок переривався, поки врешті не зник зовсім. Наступного разу ми змогли поговорити майже за місяць.

– Учора я поховала матір, – сумно промовила Заміра. – Серце таки не витримало.

– Що робитимеш?

– Донька з онуком виїхала до Чехії. Просить перебиратися до них. Мабуть, так і зроблю. От тільки за степом сумуватиму. За нашими розмовами з ним…

Заміра не скаржилася на те, що вкотре вона та її народ змушені покидати свою Батьківщину, залишати рідну домівку, недоглянутими могили близьких людей. Я відчула той біль у її мовчанні, у стриманому стражданні та вкотре запитала себе: «Чому цей світ такий жорстокий? Чому ми, люди, зробили його таким? І невже зло таке всесильне?».

– Я не можу зрозуміти людей, – ніби відгукуючись на мої думки, промовляє Заміра. – Вони не чують одне одного, не бачать, як страждає земля від їхньої жорстокості. Ти знаєш, яким красивим буває степ навесні? Це таке різнобарв’я! Місцями він яскраво-зелений, ще десь – срібний, золотисто-жовтий, з острівцями тюльпанів, горицвіту, ірисів. А повітря яке! П’єш його, як нектар. А чим ми віддячуємо йому за ці безцінні дари?

Мовчання надовго застигає на невидимих лініях зв’язку.

Я хочу сказати Замірі щось обнадійливе. Водночас і себе заспокоїти, повернути віру у Вище милосердя. Вже несила дивитися на горе матерів, що оплакують своїх дітей, на те, як нищиться все живе навколо. Поки я підшукую потрібні слова, вона ділиться своїми сумними роздумами:

– Інколи здається, що вже вся наша багатостраждальна земля просить у Всевишнього допомоги. От тільки чи почує Він її мольбу?

Уява переносить мене на неосяжні простори Тавриди, де мені, на жаль, так і не довелося побувати. Я бачу перед собою вигадливі квіткові візерунки серед оксамитової зелені, відчуваю шовковистість тоненьких стебел ковили, вдихаю ніжний аромат різнотрав’я. І слухаю… слухаю тиху скорботну мову степу, який благає про порятунок…