ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
580Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
…Падав дощ – спочатку спокійний, навіть лінивий, а потім він ставав дедалі сильнішим, набираючи потужність. Дивно, як цей трохи розманіжений дощ так швидко перейшов у зливу, яка стіною нависла над містом.
Богдана спостерігала за цим майже містичним дійством з вікна квартири, подумки перегортаючи сторінки свого життя, яке останнім часом змінилося докорінно… А все починалося так добре, ніби сама доля віщувала щасливе подружнє життя. З Андрієм познайомилися на курсах французької мови, які відвідували як студенти університету. Він називав її Даною, просив пояснити граматику, писав її ім’я в зошитах, малював сердечка на дошці… Романтичні стосунки потребували продовження, бо як може бути по-іншому, коли зустрілися люди, яким судилося бути разом? Здавалося, нічогісінько у світі не могло затьмарити того доброго, світлого, часом наївного почуття, яке між ними зародилося. Коли ти на світанку життя жадібно всотуєш нові, досі незвідані почуття, не задумуючись над тим, що буде далі. Утім, Дані не було чим дорікнути Андрієві ані на світанку їхніх стосунків, ані впродовж щасливих років родинного життя.
…Пам’ять дбайливо підбирає факти з їхнього спільного життя, щоб Дана пересвідчилася, що все було добре. Андрій ніколи не давав приводів ані ревнувати, ані хвилюватися. Чорно-біла світлина, на якій вони втрьох, зовсім молоді. Тоді їхньому Михасикові ще не було двох рочків, але він уже добре розмовляв і щоранку видавав: «Не хочу! Не хочу! Не піду!». Йшлося, звісно, про садочок, куди молоді батьки вперто намагалися доправити сина. Чого лишень не вигадували, аби Михась трохи забув про свої витребеньки й пішов таки до дошкільного закладу.
Вони обоє працювали, сподіватися доводилося лише на власні сили, проте дивували одне одного кількістю вигаданих казок, оповідок, веселих пісеньок. Отак, співаючи і граючи, швиденько відправляли Михася в садочок. Здавалося, з малим було стільки клопотів, що більше вони дітей не захочуть. Але за три роки в Михасика з’явився братик Івасик. Дана все-таки хотіла донечку, та й Андрій був не проти. Вони так часто про це говорили, що вибрали вже ім’я своїй майбутній красуні, але з’явився Івасик, і молоді батьки знову взялися до роботи.
Чи стало трохи легше? Так, бо вже був певний досвід. Окрім того, старший братик бавився з молодшим, отож тепер у батьків з’явилося трохи більше часу. У вихідні вони любили їздити до лісу, брали вудки, бо Андрій захопився риболовлею після того, як одного чудового дня родина знайшла премиле лісове озерце. Андрій був у захопленні від цього і тішився, наче маленький. Михасик, коли витягнув свою першу рибину, так стрибав, що Дана схопила його за руку. Ще бракувало, щоб її старшенький упав в озерце.
Одного дня, коли Андрій був у відрядженні, Михасик раптом згадав, як тато розповідав йому казки та вигадував неймовірні історії, і розплакався.
Раніше такого не було, тож поведінка дитини Дану здивувала. Сльози капали з очей малого, він намагався їх витерти, та лише розмазував кулачками на личку. Дана метнулася по улюблені іграшки Михасика, насилу заспокоїла синочка. На серці була якась тривога, жінка й сама не розуміла, чого почала хвилюватися.
…Він повернувся, як завжди, усміхнений, з подарунками для неї та дітей. Срібний браслет, прикрашений камінцями, Дані сподобався, вона вибігла в кухню, щоб подякувати чоловікові ще раз, але вмить завмерла, бо Андрій розмовляв телефоном. Долетіли уривки фраз: «Телефонувати не треба, я сам тебе наберу…».
Чомусь одразу Дана запідозрила щось недобре. Інтуїція підказувала, що то не діловий дзвінок, пов’язаний із роботою та відрядженням. Жінка побігла в кімнату, чогось почала збирати дитячі речі. Хоча вони були ще чистими, жбурнула їх у пральну машину. Нехай випере, чистішими будуть. Аби швиденько відволікти себе і втекти від надокучливих думок, що обсіли роєм. І треба ж було Дані почути уривок цієї розмови, яка так її налякала. Це відрядження, подарунки дітям, браслет – нібито нічого дивного, але щось тривожить душу, муляє. Їй би відразу з’ясувати ситуацію, порозмовляти з Андрієм відверто…
Але тоді Дана просто побоялася озвучити те, що так її непокоїло. Хотіла жити так, як завжди. Вірити Андрієві, бо як же без довіри виховувати дітей? Якось увечері, перемикаючи канали, зачепилася поглядом за передачу про співачку, яку через те, що вона мала стосунки з одруженим чоловіком, називали розлучницею. Щось неприємно колихнулося всередині, ніби задавнений біль нагадав про себе. Дана запитувала себе, навіщо дивиться цю дурню, дратувалась, бо співачка й далі розповідала про своє дивовижно космічне кохання і повторювала, наче мантру:
– Я його за вуха не тягнула.
– Ви вели коли-небудь щоденник? – запитала ведуча, намагаючись вивідати в гості, чи не мучить ту сумління. – Щоденник – то дзеркало душі, – не вгавала ведуча. – Йому ми звіряємо свої найпотаємніші почуття, тож якби ви вели, то чи збігались би ті рядки зі словами, які говорили щойно…
Співачка ще довго розповідала про почуття і задавнені психологічні травми, та Дана пригадала, як колись давно, в юності, записувала свої думки в щоденник. Це справді було корисним, бо не завжди можна довіритися навіть найближчим людям. А от щоденнику можна, і Дана вирішила знову поділитися своїм болем та тривогою зі щоденником. Особливо після слів співачки, яка на запитання ведучої, чи не хотіла б вона опинитися на місці дружини чоловіка, якого вона «позичила», відповіла… А що вона відповіла? Звісно, що дружина сама була винна, бо нещасливою була їхня родина. Тож чоловік і дременув від неї в пошуках нового щастя…
«Чомусь мене так зачепили ті слова, що я не втрималася і написала все, що думаю про ту співачку і про чоловіка, якому начхати на своїх дітей. До слова, у нього сини, як і в мене.
Нещодавно нас з Андрієм запросили в гості друзі – ми товаришуємо зі студентських років. У нас було так багато спільного, що ми навіть синів однаково назвали – Михайло й Іван. Щоправда, у наших друзів народилася ще й донечка. Андрій якось дивно на це відреагував – бурхливо, радісно, наче це в нього з’явилася на світ мала. Все бігав біля дівчинки, очей з неї не спускав. Мені було трохи дивно. Не витримала і покликала його на хвилину, мовляв, треба поспілкуватися. Андрій якось дивно глипнув на мене. Мені здалося, що він хвилювався, але я намагалася говорити спокійно, навіть жартувати: “Бачу, ти ще не награвся в тата. До речі, Івась колись просив сестричку… Тож можна знову стати молодими батьками…” Андрій випростався, сахнувся від мене. Здивувала його поведінка. Здавалося, він щось приховував від мене. Заговорив, ніби виправдовуючись, мовляв, у нас і так клопотів вистачає…
Я засміялася і жартома дорікнула, мовляв, що ж ти так злякався, у нас іще все попереду… Андрій хотів щось сказати на це, але нас покликала Злата, наша приятелька. І все, більше цієї теми ми не порушували. Якби ж знати, що мине зовсім небагато часу і мені розкриється таємниця мого чоловіка», – Дана гортала сторінки свого щоденника, ніби повертаючись у той час. Тоді їй здавалося, що попереду ще багато років і можна стільки всього змінити та виправити.
Але насправді того життя попереду не так уже й багато і змінити щось уже було неможливо. Жінка стояла біля вікна, вчитувалася в рядки, які вона написала у хвилини найбільшого емоційного напруження, Дана пожертвувала б багато чим, аби всі ці рядки виявилися тільки художньою вигадкою, плодом багатої фантазії. «Я навіть спочатку не зрозуміла, хто телефонує і що сталося. Телефон розривався, а я лише дивилася на нього, наче зачарована, і не наважувалася розпочати розмову. Інтуїція підказувала мені, що гарних новин не буде. Незнайомий голос повідомив, що Андрій потрапив у ДТП, зараз перебуває в лікарні у важкому стані, – Дана читала написані власноруч рядки і не могла повірити, що все це відбувалося з нею. – Питаю: “Ви впевнені, що це Андрій?”. Незнайомий голос відповів, що в потерпілого був паспорт, отож помилки бути не може…
Не пам’ятаю, як я опинилася в тій лікарні. З’ясувалося, Андрія підрізала автівка на дорозі, він був травмований, а той водій просто втік із місця злочину. Зовсім сторонні люди стали свідками аварії, вони ж викликали «швидку» та поліцію. І потім уже повідомили мене. Андрій був у надзвичайно важкому стані. Лікарі боролися за його життя. А я… З мого життя просто випав цілий пласт, і я не пам’ятала нічого…»
Дана зупинилася, не в змозі далі читати власноруч написані рядки. Їй здалося, що все, що відбулося тоді з нею, було сном, який ось-ось має скінчитися. Так буває, коли раптом увірветься у твоє сновидіння щось недобре та лихе, розкуйовдить звичний ритм твого життя, примусить тебе здригатися ночами від незрозумілого передчуття. І чому лихо зачепило саме нашу родину, чому? Сиділа біля Андрія і повторювала: «Повернися з потойбіччя, благаю…».
Утомлена, засинала біля нього. Лікар переконував, що варто відпочити, відволіктися, бо інакше вона довго не витримає. Але Дана витримала, про що повідомила свій щоденник: «Одного ранку, коли я чергувала біля Андрія, лікар сказав, що найстрашніше вже позаду. Тепер Андрієві стане легше, бо він подолав ту межу, яку вважають найкритичнішою. Я дозволила собі невеликий перепочинок. Біля Андрія залишилася його сестра, яку я про це попросила, аби трохи оговтатися. Але вдома мене не полишало відчуття тривоги. Я відчувала, що треба було підвестися та їхати в лікарню, бо інакше трапиться лихо. Однак я настільки втомилася, що не могла навіть поворухнутися…
…А потім так картала себе, так лаяла, як ніколи в житті, мовляв, це через мене Андрієві стало зле. Бідолашна його сестра теж місця собі не знаходила. Все відбулося миттєво. Коли я глянула на Андрія, нібито все добре. Хвилина – і його не стало… Не потрібно було нікуди їхати, не треба було сидіти в тій лікарні. У мене просто в голові не вкладалося, шо тепер я залишилася сама з дітьми, без нього. Найріднішої для мене людини… Як ми готувалися до похорону, що і як я робила, не пам’ятаю. Єдиний чіткий спогад: ми всі разом стоїмо над могилою, молимося разом зі священником. Трохи віддалік, окремо від усіх, стояла якась жінка, одягнена в усе чорне: хустка, пальто, шарф, туфлі. Вона раптом наблизилася до могили. З Андрієвої роботи прийшло багато людей, усі вони були знайомі між собою і трималися гуртом. Жінка, наче самотній чорний птах, який відбився від зграї, приковувала до себе зацікавлені погляди».
Дана помітила, як люди почали перешіптуватися і скоса поглядати на незнайомку. Вже на поминках до Дани підійшов Аркадій, колега Андрія:
– Богдано, до мене підходила та жінка в чорному. Вона сказала, що знала Андрія… Я порадив звернутися до його вдови, тобто до тебе, аби поспілкуватися, але ця жінка так швидко пішла, що я навіть не зрозумів, коли це сталося. Ти знаєш її?
Чи знала Дана незнайомку в чорному? Ні, не знала, але навіть біль утрати не міг заглушити неприємного відчуття і підозр, що виникли… Хоча, здавалося, тепер це не мало абсолютно ніякого значення.
Та на цьому ця дивовижна історія не закінчилася. На могилі Андрія почали з’являтися квіти, а одного разу Дану просто ошелешило: маленький іграшковий ведмедик, наче сиротинка, причаївся поміж квітів…
Дана пригадала, як розхвилювалася, коли побачила на могилі не лише квіти, а й іграшки. Її пройняв якийсь містичний жах, жінка навіть розгубилася, не знала, як краще вчинити. Перша думка, яка пульсувала в її голові, була найрадикальнішою – викинути геть усі ці квіти разом з іграшками. Але потім задумалася. Так, викинути – це просто, але ж треба з’ясувати, звідки то все береться. Адже квіти самі з’явитися не могли, це зрозуміло. Дана відразу пригадала постать жінки в чорному, яка ховалася поміж людей, але все-таки була присутня під час поховання.
Серце знову стиснулося і забилося в передчутті чогось лихого. Дана вирішила, що має, зрештою, дізнатись, що коїться. Як би їй хотілося, щоб то був якийсь незнайомець! Нехай і схиблений! Але серце підказувало: шерше ля фам… Потрібно було лише переконатись у цьому.
«Я не могла піти з кладовища, – писала Дана в щоденнику, – допоки не дізнаюся всієї правди. Неподалік люди поминали свого родича, було доволі гамірно, тож мені довелося піти в протилежному напрямку. Не хотіла, аби мене бачили. Тиняючись поміж могил, я намагалася все-таки не випускати з поля зору місце поховання Андрія. Проте нікого не було видно і ніхто так і не з’явився на цвинтарі того дня. Галаслива компанія рушила вже до виходу, людей поменшало. Мені було моторошно залишатися на цвинтарі, адже поблизу не було жодної живої душі. Мені довелося припинити свою «пошукову операцію» і попрямувати до виходу.
За декілька днів я знову вирушила на кладовище. Наближаючись до могили Андрія, помітила незнайому жінку, яка сиділа навпочіпки, розкладаючи квіти. Не наважуючись далі йти, я зупинилася. Мені було добре видно, як незнайомка дістає із сумочки якийсь предмет і також кладе його на могилу. Я напружила зір, силкуючись роздивитися, що то було. Від хвилювання думала, що в мене зупиниться серце! Це була лялька. Я вже не могла стримати себе, бо мене трясло, наче била пропасниця.
Забувши про обережність, я мерщій побігла до могили.
– Стійте! Що ви тут робите? Ви хто? – кричала я, намагаючись схопити незнайомку за руку, але вона відсахнулася від мене. За мить мені здалося, що то якась божевільна проводить тут ритуал…».
Картина, описана в щоденнику, знову постала перед Даною наживо. Незнайомка дивилася на неї винувато. Дана ж не вгавала: «Навіщо ви розкидаєте тут іграшки?» – і підступала впритул до жінки. Та мовчки поспіхом зібрала ляльку та квіти. Нарешті випросталася. Ця жінка була доволі високою, її світле волосся було заплетене і викладене косичкою. В очах забриніли сльози:
– Я все поясню… Однаково нам потрібно було з вами якось познайомитися, бо…
Дана не дала закінчити їй фразу, жінка усвідомлювала, що її світ просто зараз зруйнується удруге:
– Не треба мені нічого пояснювати, не треба.
Схрестила руки, ніби захищаючись від жінки-мари. Але зрештою таки змогла себе опанувати, опустила руки і втомлено попросила:
– Сядьмо на лавочку, так буде зручніше.
Жінка вмостилася біля неї. Дана мовчала, похиливши голову. За хвилину підвела очі й видихнула:
– Це те, про що я подумала?
Жінка затулила обличчя руками:
– Так… Я, мабуть, мала вам розповісти про це раніше, але…
– Давно це у вас? – обірвала її Дана. Серце калатало так, ніби його розгойдували, а потім скинули з висоти у провалля. Дані здавалося, що вона повільно помирає тут, на цвинтарі, поруч із могилою свого чоловіка. Чоловіка, якого завжди вважали зразковим сім’янином, люблячим батьком двох синів. І раптом…
Світ родинного тепла, який здавався Дані звичним та непохитним, сьогодні розлітався на друзки, падав кудись у провалля і зникав назавжди. Андрій, її найкращий Андрій, якого вона так берегла, приховав від неї, своєї Дани, найважливішу таємницю свого життя. І з цією таємницею пішов від неї назавжди…
І от тепер Дана бачить перед собою ту, яка так само вважала його своїм усесвітом, своїм захисником, своїм оберегом… А та все говорила і говорила, намагаючись висповідатися й очиститися від гріха, який не давав усі ці роки жити вільно, дихати та радіти життю. Однак ця жінка змушена була бути його тінню, ніколи не з’являтися на світ Божий поруч із ним.
«Можливо, я б змогла зрозуміти Андрія і навіть вибачити йому, – Дана крізь сльози перечитувала власноруч написані рядки. – Вона сказала, що в Андрія є донька, дівчинка, іграшки якої вона приносить тепер на могилу. Тож не було ніякої містики, все значно банальніше. Просто були подвійне життя, зрада і брехня.
– А доньку як звати? – нарешті запитала я, чомусь саме це хвилювало мене найбільше.
– Її звати Андріаною, на честь тата, – відповіла жінка. І знову дістала з торбинки ляльку, мовляв, дівчинка сумує за батьком і просить, аби мама передала йому її улюблені іграшки...»
Дана перегорнула сторінку, шукаючи продовження своїх записів. За мить згадала, що на цьому вони обірвалися, бо навіть щоденнику вона не змогла звірити свій біль, розчарування та журбу. Все випалено вщент, розтрощено і знищено. Навіть у найпотаємніших закутках душі Дана не могла знайти краплини розуміння і надії на те, що їй стане бодай трохи легше.
Поруч із Даною сиділа жінка, яка була винуватицею її поразки, краху всіх її сподівань і віри в себе. Дана мовчала. Мовчала й вона, жінка в чорному, яка тоді з’явилася під час поховання і більше вже не зникала з її життя. Жінка без імені – такою вона залишилася для Дани назавжди, бо запитати її ім’я вона так і не наважилася, ніби від цього залежало її подальше життя…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
72
Життєві історії
