ТАМ, ДЕ МОЄ СЕРЦЕ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Марина сиділа біля вікна, сьорбаючи вранішню каву з горнятка із написом «Ченстохова». Донька щойно пішла на лекції, а вона сьогодні вдома – вихідний. Маленьке ошатне польське містечко прихистило їх після всього, що сталося…

Якби хтось колись «поворожив на картах» і сказав, що Марина опиниться тут з донькою-студенткою сама, без чоловіка, не повірила б. Хоча… в житті – як на довгій ниві! Та не про таку ниву мріяла жінка. Особливо коли того лютневого ранку на Київ поперли танки і полетіли перші ракети.

Довго не вагаючись, Марина спакувала основні речі, замкнула своє помешкання на шістнадцятому поверсі у віддаленому районі столиці й вирушила на захід.

На той час її донька Наталка вже навчилась водити машину, тому їхати було якось простіше, та й багаж спокійно помістився в машину. А ще везли мамі в Золочів свого пухнастого песика шитцу, свою улюбленицю, бо брати її за кордон якось не було змоги, та й документів на неї не оформлено. А залишити – кому? Хіба своїх залишають?

Мама зустріла їх радісно, розуміючи, що далі в доньки і внучки – довга й непроста дорога. Марина з Наталкою також розуміли: мама залишається сама, тобто на родичів і сусідів. Єдине, чим вони реально допоможуть, – надішлють їй трохи грошей, якщо зможуть. А може, й приїдуть пізніше, але в таких умовах навіть не знаєш, що буде завтра.

Чемний маленький песик шитцу поривався їхати з ними – бабця ледве втримала, аби той не чкурнув назад у машину. Наталі було шкода залишати свою улюбленицю, але дівчина знала, що бабця подбає про неї і любитиме її так само, як і вони з мамою.

Не відразу їм пощастило знай­ти житло і роботу. Хоч і правда в тому, що поляки поставились до наших біженців як до рідних. Слідом за Мариною поїхала туди і сестра Ірина. А в неї ситуація ще цікавіша: чоловік залишився в Україні, а вона з трьома синами вирушила на чужину.

Першими роботами Марини були збір урожаю та сезонна праця в якомусь селі. Там виявилось дуже багато українців, охочих працювати за малі гроші. Бо для наших ті гроші таки зов­сім не малі. Та й самі польські господарі задоволені, що врожай не пропаде.

Наталка підучила мову і подала документи на вступ до Університету імені Яна Длугоша. (Авжеж, їй довелось залишити навчання у столичному університеті, і, найімовірніше, безповоротно.) І, як на диво, вступила. Та ще й має пільги на навчання. Природно, що разом із нею поїхала туди й Марина. Напитала там собі роботу в одному цеху. Трохи складно було опанувати електроніку, але нічого – клацала-клацала, та й вдалося. Дали Марині місце роботи. Вже можна було й винайняти простеньке житло, аби бути разом і переїхати з людного гуртожитку. Слідом за Мариною приїхала сюди й Ірина. А це, вважайте, вже родина разом! Найбільше з такої новини тішились їхня мама, яка залишилась у Золочеві, та, мабуть, собачка шитцу.

Кава вже не обпікала уста, пити її було приємно і спокійно. Марина задивилась на хмарину й подумала: «Добре ж бути хмариною, пливти без кордонів. Бо хмари не мають національності, не мають почуттів… Хіба що нагадують про душі рідних, які відлетіли…».

Чоловік Марини прожив небагато – якраз відсвяткував п’ятдесят п’ять років. Так, вони одружилися ще студентами, але понад десять років не планували дітей, тільки вислуховували від баби з дідом, що то так не можна, що то неправильно. А правильно було те, що молоде подружжя тинялось орендованими квартирами. Марко, чоловік Марини, шукав гідну роботу в Золочеві, та місто ж маленьке. Там нема нічого, що пов’язане з його фахом. От вони одного дня зібрались і поїхали до Києва.

Там теж усе було не так просто. Та все ж легше, ніж у райцентрі. У стольному граді мешкала Маркова сестра, а її чоловік теж працював за тим самим фахом. Напитали Маркові роботу, змогли винайняти хрущівку десь на лівому березі, як іноді грубо жартував сам Марко, «в сраці світу». Там закінчувалась цивілізація і починався простір для медитації. Туди із залізничного вокзалу треба було їхати понад годину, та ще й простоювати в корках.

Та все ж за ті тридцять років, які вони прожили разом, Марко таки виправдав очікування і довів собі та дружині, що може бути успішним та діловим. Спочатку він узяв кредит на житло, ризикуючи його вчасно не віддати. Тож брав додаткову роботу, допомагав сестрі, налагоджував потрібні зв’язки. Щойно вдалося оплатити останні внески, Марко заговорив про дитину. І так у них народилась Наталочка.

Дитина змалку була здібна до музики, як і її тато. Однак усі розуміли, що лише одиниці музикантів їздять світами і заробляють великі гроші. Тому віддали доньку навчатися в бізнес-школу. Та й непогано все склалося: вже юнкою вона допомагала татові у фірмі, відповідала на дзвінки, вчилася спілкуватися з клієнтами і цим ще більше виявила в собі хист до ведення бізнесу.

Біда прийшла до них у роки найбільшого успіху. Саме тоді, коли ніхто її не чекав. Одного вечора в Марка дуже розболілась голова. Довелося навіть викликати швидку. Забрали, провели діагностику.

– Час іще є. Може, навіть вдасться повністю забрати цю пухлину… – сказав лікар, готуючи Марка до тривалого і вартісного лікування.

Марко й сам зрозумів, що не можна отак залишити свою сім’ю напризволяще і пустити все на самоплин. А також чудово усвідомлював, що дні його пораховані, навіть якщо він здолає хворобу. Лікуючись, Марко водночас владнав усі справи, оформив дарчу на доньку і передбачив усі можливі нюанси, порадившись зі знайомим нотаріусом.

На ро...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.