ТАМ, ДЕ МОЄ СЕРЦЕ

Наталка підучила мову і подала документи на вступ до Університету імені Яна Длугоша. (Авжеж, їй довелось залишити навчання у столичному університеті, і, найімовірніше, безповоротно.) І, як на диво, вступила. Та ще й має пільги на навчання. Природно, що разом із нею поїхала туди й Марина. Напитала там собі роботу в одному цеху. Трохи складно було опанувати електроніку, але нічого – клацала-клацала, та й вдалося. Дали Марині місце роботи. Вже можна було й винайняти простеньке житло, аби бути разом і переїхати з людного гуртожитку. Слідом за Мариною приїхала сюди й Ірина. А це, вважайте, вже родина разом! Найбільше з такої новини тішились їхня мама, яка залишилась у Золочеві, та, мабуть, собачка шитцу.

Кава вже не обпікала уста, пити її було приємно і спокійно. Марина задивилась на хмарину й подумала: «Добре ж бути хмариною, пливти без кордонів. Бо хмари не мають національності, не мають почуттів… Хіба що нагадують про душі рідних, які відлетіли…».

Чоловік Марини прожив небагато – якраз відсвяткував п’ятдесят п’ять років. Так, вони одружилися ще студентами, але понад десять років не планували дітей, тільки вислуховували від баби з дідом, що то так не можна, що то неправильно. А правильно було те, що молоде подружжя тинялось орендованими квартирами. Марко, чоловік Марини, шукав гідну роботу в Золочеві, та місто ж маленьке. Там нема нічого, що пов’язане з його фахом. От вони одного дня зібрались і поїхали до Києва.

Там теж усе було не так просто. Та все ж легше, ніж у райцентрі. У стольному граді мешкала Маркова сестра, а її чоловік теж працював за тим самим фахом. Напитали Маркові роботу, змогли винайняти хрущівку десь на лівому березі, як іноді грубо жартував сам Марко, «в сраці світу». Там закінчувалась цивілізація і починався простір для медитації. Туди із залізничного вокзалу треба було їхати понад годину, та ще й простоювати в корках.

Та все ж за ті тридцять років, які вони прожили разом, Марко таки виправдав очікування і довів собі та дружині, що може бути успішним та діловим. Спочатку він узяв кредит на житло, ризикуючи його вчасно не віддати. Тож брав додаткову роботу, допомагав сестрі, налагоджував потрібні зв’язки. Щойно вдалося оплатити останні внески, Марко заговорив про дитину. І так у них народилась Наталочка.

Дитина змалку була здібна до музики, як і її тато. Однак усі розуміли, що лише одиниці музикантів їздять світами і заробляють великі гроші. Тому віддали доньку навчатися в бізнес-школу. Та й непогано все склалося: вже юнкою вона допомагала татові у фірмі, відповідала на дзвінки, вчилася спілкуватися з клієнтами і цим ще більше виявила в собі хист до ведення бізнесу.

Біда прийшла до них у роки найбільшого успіху. Саме тоді, коли ніхто її не чекав. Одного вечора в Марка дуже розболілась голова. Довелося навіть викликати швидку. Забрали, провели діагностику.

– Час іще є. Може, навіть вдасться повністю забрати цю пухлину… – сказав лікар, готуючи Марка до тривалого і вартісного лікування.

Марко й сам зрозумів, що не можна отак залишити свою сім’ю напризволяще і пустити все на самоплин. А також чудово усвідомлював, що дні його пораховані, навіть якщо він здолає хворобу. Лікуючись, Марко водночас владнав усі справи, оформив дарчу на доньку і передбачив усі можливі нюанси, порадившись зі знайомим нотаріусом.

На роботі Марко нікому не казав про свої проблеми зі здо­ров’ям. Біль та лікування переносив мужньо. Хоча ніколи не був простим, але тут варто віддати йому належне – повівся як справжній чоловік, витримуючи все сам.

Навіть залишив на рахунку кош­ти, аби донька мала змогу увійти у спадщину, адже дівчині на той час було майже вісімнадцять. А звідки в такої юнки гроші?

Так, може, не було в них із Мариною великого романтичного кохання. Та й Марина ніколи не страждала від таких «манорій», як казала її бабця, але Марко її цілком влаштовував. З ним вона почувалася впевненою і захищеною. А все інше про щось неземне та неповторне можна прочитати у книжках або подивитись у фільмах.

Маркові вже ставало легше. Він ходив на роботу, керував справами, але одного ранку знову знеміг від страшного болю – і тоді вже чоловіка не стало. До вторгнення кацапів в Україну залишалось іще добрих півтора року. Та про можливу війну вже просочувалось з усіх інформаційних шпарин.

Тому, коли почалось оте пекло і коли половина країни водночас їхала до польського кордону, в Марини і Наталі все було юридично залагоджено. Свою київську квартиру вони замкнули, ключі залишили в мами у Золочеві, а самі поїхали туди, де можна врятуватись.

Найбільше Наталю вразили молоді мамусі з маленькими діть­ми. Їхні чоловіки залишалися з того боку українсько-польського кордону. Діти хотіли назад, до тата, але що довше вони прощались, то більше сліз було пролито. Ніхто ще тоді не знав, чи надовго вони вирушають і чи всі повернуться. Пригадуєте, весь світ облетіло фото маленького хлопчика, який із мішечком сам крокує в напрямку кордону, бо ж загубився, – заплаканий, розгуб­лений і сам-самісінький, нікому не потрібний?

Ось так один схиблений чорт, задумавши собі впокорити вільнолюбну націю, накоїв лиха і зворохобив мільйони людей. Українці рушили на захід, а тепер поляки вирушають іще далі, адже вони чудово пам’ятають той жах і ті тисячі людей, які ще декілька років тому отак їхали, аби врятуватися в їхніх гостинних оселях.

Марина сидить біля вікна. Каву вона вже допила. Завтра збирається з донькою в Україну. Мама попросила купити їй ліки і новий телефон, бо той уже геть-чисто глючить, навіть нема як спілкуватися з ними. Марина ще не знає, якою буде ця поїздка додому, бо всяке може трапитися! Он як обстрілюють великі міста! А про Київ то й читати страшно – у кожних новинах озивається жах. Після обстрілів столиці Марина телефонує сусідам, а після їхнього «обійшлося, живі» полегшено зітхає. І так – до наступного разу. Вона вже й, чесно кажучи, забула звуки сирен…

Так, Марині тепер добре в Польщі. Доньці її теж добре, адже дівчина здібна, навчається і складає всі іспити вчасно. Та все ж залишатися тут не хоче. І не тому, що десь там, у столиці, є власне помешкання, а тому, що дуже хочеться додому. Може, навіть до мами, в той маленький скромний Золочів, який можна обійти за декілька годин. Навіть якщо її донька знайде тут роботу і захоче жити в Польщі, Марина не протестуватиме – нехай! Це її життя! Вона не агітуватиме Наталю, аби та неодмінно виходила заміж, так, як до цього її підштовхували родичі. Свій шлюб із Марком жінка не вважає помилкою, але й чимось особливим назвати не може. Вони прожили разом тридцять років гідно, по-християнськи, не зраджуючи і не завдаючи одне одному жодних прикрощів. Так, нічого цікавого – звичайне, повсякденне життя, про таке не напишуть у романах. Найкраще в цьому шлюбі – їхня донечка!

Марина більше не шукає собі нового чоловіка. Хоча могла б навіть узяти шлюб, бо вдова… Та їй тепер просто хочеться спокою і бути в себе вдома. Думками Марина часто повертається на замкову гору в Золочеві, на споглядання стрілок годинника, що на костелі, у те кафе «Пінгвін», де вони з батьками і сестрою ласували «льодами» (морозивом). Там її душа і її думки. Там її серце. І одного дня жінка спакує валізу, і вже доросла донька відвезе її назад, додому, а може, й поїде разом із нею…