ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

Ще школяркою Алла була абсолютно байдужою до ранніх квітів із назвою півники, оскільки бачила лише їхні невеличкі сині вогники серед пласких мечів сизо-зеленого листу.
А тепер у її весняному садку їх багато. І ймення носять від грецької богині веселки Ірис – неймовірні гібридні іриси.

Сонячно-жовті й молочно-білі, чорнильно-лілові та блакитноокі, сливові з бузковими віночками й бордові в рожевих капелюшках, шоколадні, з кавовою пінкою й теракотові, з вершковими голівками, аквамаринові, у сріблястих діадемах. А є ще й такі, немов балерини в пачках кольору слонової кістки та в жовтогарячих тіарах. І навіть іще дивніші – коралові, в малинових тюрбанах. І кожен вид має свій особливий, хоч і солодкуватий аромат.

Вони здаються Аллі неземними, по-царському величними, коронованими істотами, що заблукали якось навесні і причаїлися біля півоній та лілій.

Сонце голубить іриси цілий день, а ніч сповиває теплим серпанком, оберігаючи їхній сон. Жінка так любить свої квіти, милується ними досхочу! Вони ж зацвітають першими, немов перше чисте, як роса, кохання...

Сергієві батьки без радості готувалися до весілля молодшого сина. Старший нещодавно одружився вдруге – і знову невдало, а тут ще й Сергій надумав.

Після приїзду Сергія до невістки дедалі частіше почала приходити подруга Ліда, сусідка, яка намагалася завоювати увагу парубка. Врешті захопився хлопець молодою, спо­кусливою жінкою. Мати нарікала:

– Чи ж тобі, сину, людей не було в інституті чи в місті, що Ліду вибрав? Ну, не пара вона тобі! Усе село гуде: «Куди він її бере?».

– Мамо, в неї характер лагідний, – мовив на те син. – Та й вагітна вона, – додав сором’язливо.

– Ну, тоді нічого воду в ступі товкти, Ганно. Нехай тепер жениться Сергій. Очевидно, вже Бог йому послав її, – поставив крапку в розмові батько.

Весілля справили до ладу. Родичі нареченої, дивлячись на пару, бачили, що не кохає молодий молодої, однак змовчали. Нехай, зате якого ж красеня наша Лідуся вхопила!

Але не була Ліда вагітною. І Сергій за місяць зрозумів, що дав себе обманути. На душу ліг камінь...

Уперше Алла побачила Сергія в конторі колгоспу (вона була секретаркою).

Пролунав стукіт у двері. Алла підвела голову від документів. Зайшов молодий чоловік – і враз ніби якась рука стиснула їй серце, вона з болем подумала: «Ну, чом ти не мій?». І злякалася своєї думки.

«Не очі, а стиглі вишні, – відзначив подумки він, – але такі сумні».

На Аллу дивилися зелені, мов літо, усміхнені очі незнайомця. На вітання й запитання «Де голова колгоспу?» ледве вичавила, що Марія Григорівна поїхала в район. Молодик пе­реступив із ноги на ногу, а Алла знову чомусь подумала: «Бувають же в людей такі чоловіки!». Подумала, хоч і не знала, одружений він чи ні. Незнайомець зачинив за собою двері, і Алла так і не спромоглася спитати: «Хто ви?..».

В Алли сімейне життя не склалося. Вона з маленькою донькою повернулася до матері «із дурного заміжжя», як зазвичай говорять у селі про невдалий шлюб. Петро, її чоловік, приїздив зі своїми батьками, всі вмовляли Аллу повернутися до чоловіка або нехай він тут шукає роботу. Обі­цяли, що і не питиме, і не ревнуватиме, і не гулятиме. Але жінка твердо вирішила не повертатися. Петра їй більше не треба. Отак і пішли свати із зятем із двору... Одне питання залишилося незалагодженим – офіційного розлучення не було.

– Ой, дівчата, – торохтіла в бухгалтерії Оля – економістка, – а чи ви бачили дружину нашого інженера? У дитсадку працює кухарем. Наче баба, ходить у хустині й валянках!

– І як він із нею живе? Та ще й не гуляє! – не вгавали дівчата.

– Алко, а ти чого мовчиш? Гарний же в нас Сергій Михайлович! Ми б усі не проти такого мати, а ти?

– Ну, так, – мимоволі вирвалося з Аллиних вуст. – Та що з того, дівчата? Помрійте, він зайнятий.

– То й що? – засміялася Ольга. – Жінка – не стінка! Правда ж, дівчата?

Алла вийшла з бухгалтерії задумана, як і зайшла, а дівчата далі собі обговорювали свої «проєкти» щодо женихів.

Так спл...