ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

07 квітня 00:15

548

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Ще школяркою Алла була абсолютно байдужою до ранніх квітів із назвою півники, оскільки бачила лише їхні невеличкі сині вогники серед пласких мечів сизо-зеленого листу.
А тепер у її весняному садку їх багато. І ймення носять від грецької богині веселки Ірис – неймовірні гібридні іриси.

Сонячно-жовті й молочно-білі, чорнильно-лілові та блакитноокі, сливові з бузковими віночками й бордові в рожевих капелюшках, шоколадні, з кавовою пінкою й теракотові, з вершковими голівками, аквамаринові, у сріблястих діадемах. А є ще й такі, немов балерини в пачках кольору слонової кістки та в жовтогарячих тіарах. І навіть іще дивніші – коралові, в малинових тюрбанах. І кожен вид має свій особливий, хоч і солодкуватий аромат.

Вони здаються Аллі неземними, по-царському величними, коронованими істотами, що заблукали якось навесні і причаїлися біля півоній та лілій.

Сонце голубить іриси цілий день, а ніч сповиває теплим серпанком, оберігаючи їхній сон. Жінка так любить свої квіти, милується ними досхочу! Вони ж зацвітають першими, немов перше чисте, як роса, кохання...

Сергієві батьки без радості готувалися до весілля молодшого сина. Старший нещодавно одружився вдруге – і знову невдало, а тут ще й Сергій надумав.

Після приїзду Сергія до невістки дедалі частіше почала приходити подруга Ліда, сусідка, яка намагалася завоювати увагу парубка. Врешті захопився хлопець молодою, спокусливою жінкою. Мати нарікала:

– Чи ж тобі, сину, людей не було в інституті чи в місті, що Ліду вибрав? Ну, не пара вона тобі! Усе село гуде: «Куди він її бере?».

– Мамо, в неї характер лагідний, – мовив на те син. – Та й вагітна вона, – додав сором’язливо.

– Ну, тоді нічого воду в ступі товкти, Ганно. Нехай тепер жениться Сергій. Очевидно, вже Бог йому послав її, – поставив крапку в розмові батько.

Весілля справили до ладу. Родичі нареченої, дивлячись на пару, бачили, що не кохає молодий молодої, однак змовчали. Нехай, зате якого ж красеня наша Лідуся вхопила!

Але не була Ліда вагітною. І Сергій за місяць зрозумів, що дав себе обманути. На душу ліг камінь...

Уперше Алла побачила Сергія в конторі колгоспу (вона була секретаркою).

Пролунав стукіт у двері. Алла підвела голову від документів. Зайшов молодий чоловік – і враз ніби якась рука стиснула їй серце, вона з болем подумала: «Ну, чом ти не мій?». І злякалася своєї думки.

«Не очі, а стиглі вишні, – відзначив подумки він, – але такі сумні».

На Аллу дивилися зелені, мов літо, усміхнені очі незнайомця. На вітання й запитання «Де голова колгоспу?» ледве вичавила, що Марія Григорівна поїхала в район. Молодик переступив із ноги на ногу, а Алла знову чомусь подумала: «Бувають же в людей такі чоловіки!». Подумала, хоч і не знала, одружений він чи ні. Незнайомець зачинив за собою двері, і Алла так і не спромоглася спитати: «Хто ви?..».

В Алли сімейне життя не склалося. Вона з маленькою донькою повернулася до матері «із дурного заміжжя», як зазвичай говорять у селі про невдалий шлюб. Петро, її чоловік, приїздив зі своїми батьками, всі вмовляли Аллу повернутися до чоловіка або нехай він тут шукає роботу. Обіцяли, що і не питиме, і не ревнуватиме, і не гулятиме. Але жінка твердо вирішила не повертатися. Петра їй більше не треба. Отак і пішли свати із зятем із двору... Одне питання залишилося незалагодженим – офіційного розлучення не було.

– Ой, дівчата, – торохтіла в бухгалтерії Оля – економістка, – а чи ви бачили дружину нашого інженера? У дитсадку працює кухарем. Наче баба, ходить у хустині й валянках!

– І як він із нею живе? Та ще й не гуляє! – не вгавали дівчата.

– Алко, а ти чого мовчиш? Гарний же в нас Сергій Михайлович! Ми б усі не проти такого мати, а ти?

– Ну, так, – мимоволі вирвалося з Аллиних вуст. – Та що з того, дівчата? Помрійте, він зайнятий.

– То й що? – засміялася Ольга. – Жінка – не стінка! Правда ж, дівчата?

Алла вийшла з бухгалтерії задумана, як і зайшла, а дівчата далі собі обговорювали свої «проєкти» щодо женихів.

Так спливло майже півтора року.

Алла все частіше ловила себе на думці, що дедалі більше думає про молодого інженера. Ночі для неї стали важкими й довгими, бо вона почала жити в очікуванні дня, коли, може, поталанить на роботі побачити Сергія. Удень же ні словом, ні поглядом не видавала себе, хоч потайки ловила на собі його довгий сумний погляд. Серце Алли тоді шалено билося, здавалося, що його стукіт чують усі... Та серцю не накажеш! Думки проганяла, а серце співало невблаганно: «Кохаю! Кохаю!».

Але жінка не могла припустити, що її кохання пустило паростки в серці Сергія.

Ця зустріч сталася в коридорі суду. Алла вийшла із засідання, під час якого розглядали її позов про розлучення. Раптом у дверях виріс він! Алла аж остовпіла.

– Ну, нарешті! Як довго я цього чекав! – на одному подиху вимовив Сергій. – Аллочко! Ти вільна тепер, а я так давно тебе кохаю! – пересохлими губами прошепотів. Алла ледве не знепритомніла від його слів й упала йому в обійми.

– Але ж ти?! Ти не вільний! Не вільний... – зболено тліла її душа, й Алла заридала. Сергій витирав тремтливою рукою її сльози.

– Коли я тебе тоді вперше побачив, то чомусь подумав: «Ну, чому вона не моя?». Я не кохаю Ліди й ніколи не кохав! – Якими ж банальними були ці слова, але Алла хотіла їх чути ще і ще. – Відтоді я втратив спокій. А коли дізнався, що ти не розлучена, мучився, що, може, ще повернешся до чоловіка.

І їхні вуста злилися в терпкому поцілунку. Скільки ще буде тих крадених цілунків!

– Сергію, а ти часом не закохався? – наважилася одного вечора спитати Ліда, з острахом очікуючи відповіді. Чоловік німо дивився телевізор. Він іще нічого не вирішив і злився на себе. А тут ще й вона...

– Ще не набридло тобі мовчати? Тижнями вже мовчиш. Чим я завинила? – домагалася свого Ліда. – Ти мене не чуєш, не бачиш. Що діється?

– Ну, закохався! – відрубав Сергій. – Я що, не можу? Чи ти, може, мені заборониш?! – і, забравши подушку, пішов спати до іншої кімнати.

Ліда вражено закусила губу, а серце її обірвалося. Он воно що! І хто ж вона?! Нервово перебирала в пам’яті всіх дівчат, яких знала. Ніч минула без сну...

Жінка обрала свою стратегію. Досі вона не могла завагітніти, тож сподівалася, що допоможе лікування. Тому зібралася в санаторій – профком давав путівки. Сергій особливо не цікавився – нехай поїде. Так і зробила.

Невдовзі Ліда відчула, що нарешті її мрія здійснилася: в ній зародилося маленьке життя. Сергій був вражений. Чому саме тепер? Як же бути?! Лише запитання без відповіді. Ліда мала право на щастя, і, хоч він тепер кохає Аллу, дитина не винна. А хто ж винен?! Сергій метався, наче зранений загнаний звір.

Спочатку Алла не повірила в Лідину вагітність. Проте новина отруєною стрілою пронизала її серце й розбила кришталеву мрію. Алла страждала. Усе. Він ніколи не належатиме їй! Вона виплакала всі сльози, але не втопила в них свого розпачу й горя. Не втопила і найдорожчого – кохання. Воно білою лілеєю цвіло на її долонях, а на дні її душі жевріла іскорка надії: а може, все це неправда?

Ватяними ногами Сергій підійшов до Аллиного двору. Що його чекає тепер?.. Промовчати і залишитися з Лідою? Підло вчинити з Аллою також не міг. Вона прожене його... І ось він тут. Серце вистрибує з грудей. Сергій ледве зміг постукати в шибку. Враз за жовтою шторою метнулася тінь, і жінка припала до вікна. Його щоками текли сльози. Алла зрозуміла все... І не вийшла!

«Це справді все?» – із жахом подумав кожен із них.

Сергій побрів назад, не бачачи дороги. Довго тинявся селом, урешті дістався до свого двору. Хтось міг би сказати, що він напився, та за ним того не водилося. Чоловік життя віддав би, тільки щоб кохана була щасливою.

Він карався, він терпів муки! Мусив терпіти. «Ох, і наламав я дров! Жорстоко розбив усе», – картав себе. – І виходу нема, нема!». Йому захотілося померти...

Зате Ліда тепер була веселою...

Сергій ходив, як чорна хмара. Колись, років сім тому, може, й зрадів би такій новині, але не тепер. Він попросив дружину ніколи не зачіпати Аллу, бо та, мовляв, ні в чому не винна. Він залишається з Лідою.

Але Ліда вчинила по-своєму – пішла ввечері до суперниці на роботу. В коридорі притисла Аллу до стіни і, випнувши живіт, сказала з ненавистю:

– Бачиш?! Ну що, гадюко, думаєш, не знаю, що ти кохаєш Сергія? Але він – мій чоловік! А ти хто?

Тоді боляче скубонула Аллу за волосся, нервово зареготала і плюнула суперниці в обличчя. «Диви, яке в неї шовкове волосся», – подумала зі злістю.

– Немає в мене сили, Лідо, боротися із собою, – пролепетала Алла перелякано. – Прошу, виїдь зі Сергієм із села. І нащо ви тільки приїхали сюди? – благально простогнала Алла. Її душили сльози відчаю й горя.

– Сама їдь, шльондро! – скажено крикнула Ліда й вибігла.

Повернувшись із роботи й не заставши дружини вдома, Сергій злякався, запідозривши щось лихе. Вискочив на дорогу і здалека побачив Ліду, яка йшла від контори. Здогадався про все.

– Я ж просив тебе!.. – почав було чоловік, та жінка сердито перебила його:

– Біжи, рятуй! Лежить убита твоя сучка! Я перемогла вас! – зловтішно посміхнулася й упала в риданні на ліжко.

Цей випадок і став останньою краплею. Сергій переїхав до батьків і почав їздити мотоциклом на роботу. Ліда сподівалася, що чоловік одумається й повернеться. До ворожок кинулася – ті запевняли, що «перебіситься за дев’ять днів».

Принижена і пригнічена Алла повернулася додому. Вона розуміла й навіть жаліла Ліду, але що вдієш? На милування нема силування.

«Господи, дай мені опанувати себе. Що я роблю? Навіщо все це на мене звалилося?» – думала, а відповіді не знаходила.

Вирішила Алла виїхати із села, бо боялася тепер і на роботу ходити. Порадившись із мамою, написала заяву на звільнення. Зібравши нашвидку речі – автобус не чекатиме, – рушила з двору, за нею – мати й доня. Усі плакали.

Аж раптом з бічної вулиці напереріз вилетів мотоцикліст. Сергій майже на ходу зіскочив із мотоцикла. Алла впустила сумку, а ноги приросли до землі. Своїм виглядом Сергій налякав усіх трьох: щоки запали, неголений, очі горять.

– Алло, я теж поїду з тобою. Пробач за все! – схопив її за руки.

– Стривай. Не можна так. Дитина твоя повинна мати батька. Якщо ми не можемо вдвох бути щасливими, будь, Сергійку, щасливим сам за нас обох! Прощавай! Я відрікаюся від тебе.

Тут і автобус приїхав. «От і все, – подумала Алла. – Усе, що стається, – до кращого. Оце й відрізала я “пуповину”», – втішала себе дорогою. – Але як же я без нього житиму?!.»

Алла влаштувалася на роботу в іншому районі. Минуло багато часу, вона трохи оговталася від усіх подій і забрала до себе донечку.

На столі серед улюблених книжок завжди лежало маленьке фото Сергія – поцупила з особової справи. Алла любила розмовляти з ним. Його кохала, ним жила й сподівалася, що тепер він щасливий із Лідою. А якщо він щасливий, думала, то й вона щаслива. Та чи ж буває людина щасливою без другої половинки?

Ліда народила доньку Світланку. А згодом і Алла народила доньку – Любов! Чому так її назвала? Бо зачала її й народила любов.

Так доля розпорядилася. Ліду вона нагородила материнським щастям. Але пішла Ліда сама своєю дорогою. Ненависть роз’їла її давно вимучену душу. Жінка спробувала спокусити ще одного чоловіка, але той кохав свою дружину... Сергій допомагав матеріально. А якось увечері не витримав – сів на мотоцикл і рвонув до Алли, до донечки. Точніше, до донечок, бо і старшу Аллину доньку від першого шлюбу прийняв за рідну... Там і залишився.

Онуками вже тішаться наші герої, бо скільки ж води спливло, а кохання цвіте... За одним жалкує Сергій – чом не звела їх доля раніше, коли вони були парубком і дівчиною? Бо ж недолюбив, недокохав він її на десять років. Але на все свій час. Так їм судилося. І нехай у них камінь кине той, хто ніколи не кохав, хто без гріха!..