ТАК НІХТО НЕ КОХАВ

Ще школяркою Алла була абсолютно байдужою до ранніх квітів із назвою півники, оскільки бачила лише їхні невеличкі сині вогники серед пласких мечів сизо-зеленого листу.
А тепер у її весняному садку їх багато. І ймення носять від грецької богині веселки Ірис – неймовірні гібридні іриси.

Сонячно-жовті й молочно-білі, чорнильно-лілові та блакитноокі, сливові з бузковими віночками й бордові в рожевих капелюшках, шоколадні, з кавовою пінкою й теракотові, з вершковими голівками, аквамаринові, у сріблястих діадемах. А є ще й такі, немов балерини в пачках кольору слонової кістки та в жовтогарячих тіарах. І навіть іще дивніші – коралові, в малинових тюрбанах. І кожен вид має свій особливий, хоч і солодкуватий аромат.

Вони здаються Аллі неземними, по-царському величними, коронованими істотами, що заблукали якось навесні і причаїлися біля півоній та лілій.

Сонце голубить іриси цілий день, а ніч сповиває теплим серпанком, оберігаючи їхній сон. Жінка так любить свої квіти, милується ними досхочу! Вони ж зацвітають першими, немов перше чисте, як роса, кохання...

Сергієві батьки без радості готувалися до весілля молодшого сина. Старший нещодавно одружився вдруге – і знову невдало, а тут ще й Сергій надумав.

Після приїзду Сергія до невістки дедалі частіше почала приходити подруга Ліда, сусідка, яка намагалася завоювати увагу парубка. Врешті захопився хлопець молодою, спо­кусливою жінкою. Мати нарікала:

– Чи ж тобі, сину, людей не було в інституті чи в місті, що Ліду вибрав? Ну, не пара вона тобі! Усе село гуде: «Куди він її бере?».

– Мамо, в неї характер лагідний, – мовив на те син. – Та й вагітна вона, – додав сором’язливо.

– Ну, тоді нічого воду в ступі товкти, Ганно. Нехай тепер жениться Сергій. Очевидно, вже Бог йому послав її, – поставив крапку в розмові батько.

Весілля справили до ладу. Родичі нареченої, дивлячись на пару, бачили, що не кохає молодий молодої, однак змовчали. Нехай, зате якого ж красеня наша Лідуся вхопила!

Але не була Ліда вагітною. І Сергій за місяць зрозумів, що дав себе обманути. На душу ліг камінь...

Уперше Алла побачила Сергія в конторі колгоспу (вона була секретаркою).

Пролунав стукіт у двері. Алла підвела голову від документів. Зайшов молодий чоловік – і враз ніби якась рука стиснула їй серце, вона з болем подумала: «Ну, чом ти не мій?». І злякалася своєї думки.

«Не очі, а стиглі вишні, – відзначив подумки він, – але такі сумні».

На Аллу дивилися зелені, мов літо, усміхнені очі незнайомця. На вітання й запитання «Де голова колгоспу?» ледве вичавила, що Марія Григорівна поїхала в район. Молодик пе­реступив із ноги на ногу, а Алла знову чомусь подумала: «Бувають же в людей такі чоловіки!». Подумала, хоч і не знала, одружений він чи ні. Незнайомець зачинив за собою двері, і Алла так і не спромоглася спитати: «Хто ви?..».

В Алли сімейне життя не склалося. Вона з маленькою донькою повернулася до матері «із дурного заміжжя», як зазвичай говорять у селі про невдалий шлюб. Петро, її чоловік, приїздив зі своїми батьками, всі вмовляли Аллу повернутися до чоловіка або нехай він тут шукає роботу. Обі­цяли, що і не питиме, і не ревнуватиме, і не гулятиме. Але жінка твердо вирішила не повертатися. Петра їй більше не треба. Отак і пішли свати із зятем із двору... Одне питання залишилося незалагодженим – офіційного розлучення не було.

– Ой, дівчата, – торохтіла в бухгалтерії Оля – економістка, – а чи ви бачили дружину нашого інженера? У дитсадку працює кухарем. Наче баба, ходить у хустині й валянках!

– І як він із нею живе? Та ще й не гуляє! – не вгавали дівчата.

– Алко, а ти чого мовчиш? Гарний же в нас Сергій Михайлович! Ми б усі не проти такого мати, а ти?

– Ну, так, – мимоволі вирвалося з Аллиних вуст. – Та що з того, дівчата? Помрійте, він зайнятий.

– То й що? – засміялася Ольга. – Жінка – не стінка! Правда ж, дівчата?

Алла вийшла з бухгалтерії задумана, як і зайшла, а дівчата далі собі обговорювали свої «проєкти» щодо женихів.

Так спливло майже півтора року.

Алла все частіше ловила себе на думці, що дедалі більше думає про молодого інженера. Ночі для неї стали важкими й довгими, бо вона почала жити в очікуванні дня, коли, може, поталанить на роботі побачити Сергія. Удень же ні словом, ні поглядом не видавала себе, хоч потайки ловила на собі його довгий сумний погляд. Серце Алли тоді шалено би­лося, здавалося, що його стукіт чують усі... Та серцю не накажеш! Думки проганяла, а серце співало невблаганно: «Кохаю! Кохаю!».

Але жінка не могла припустити, що її кохання пустило паростки в серці Сергія.

Ця зустріч сталася в коридорі суду. Алла вийшла із засі­дання, під час якого розглядали її позов про розлучення. Раптом у дверях виріс він! Алла аж остовпіла.

– Ну, нарешті! Як довго я цього чекав! – на одному подиху вимовив Сергій. – Аллочко! Ти вільна тепер, а я так давно тебе кохаю! – пересохлими губами прошепотів. Алла ледве не знепритомніла від його слів й упала йому в обійми.

– Але ж ти?! Ти не вільний! Не вільний... – зболено тліла її душа, й Алла заридала. Сергій витирав тремтливою рукою її сльози.

– Коли я тебе тоді вперше побачив, то чомусь подумав: «Ну, чому вона не моя?». Я не кохаю Ліди й ніколи не кохав! – Якими ж банальними були ці слова, але Алла хотіла їх чути ще і ще. – Відтоді я втратив спокій. А коли дізнався, що ти не розлучена, мучився, що, може, ще повернешся до чоловіка.

І їхні вуста злилися в терпкому поцілунку. Скільки ще буде тих крадених цілунків!

– Сергію, а ти часом не закохався? – наважилася одного вечора спитати Ліда, з острахом очікуючи відповіді. Чоловік німо дивився телевізор. Він іще нічого не вирішив і злився на себе. А тут ще й вона...

– Ще не набридло тобі мовчати? Тижнями вже мовчиш. Чим я завинила? – домагалася свого Ліда. – Ти мене не чуєш, не бачиш. Що діється?

– Ну, закохався! – відрубав Сергій. – Я що, не можу? Чи ти, може, мені заборониш?! – і, забравши подушку, пішов спати до іншої кімнати.

Ліда вражено закусила губу, а серце її обірвалося. Он воно що! І хто ж вона?! Нервово перебирала в пам’яті всіх дів­чат, яких знала. Ніч минула без сну...

Жінка обрала свою стратегію. Досі вона не могла завагітніти, тож сподівалася, що допоможе лікування. Тому зібралася в санаторій – профком давав путівки. Сергій особливо не цікавився – нехай поїде. Так і зробила.

Невдовзі Ліда відчула, що нарешті її мрія здійснилася: в ній зародилося маленьке життя. Сергій був вражений. Чому саме тепер? Як же бути?! Лише запитання без відповіді. Ліда мала право на щастя, і, хоч він тепер кохає Аллу, дитина не винна. А хто ж винен?! Сергій метався, наче...