СВОБОДА ПІД ЧУЖИМ ДАХОМ

Здається, Лимарчуки заїздили в гуртожиток наприкінці вересня, просто серед тижня. Хоча будь-хто, у кого хоч трохи лою під чуприною є, дотумкав би: у вихідні більше часу на те, щоб занести й розкласти речі, прибрати і створити сяку-таку подобу затишку.

Певно, нове посімейство сподівалося, що робочої днини в місцевих буде менше часу, аби інспектувати поглядами їх самих та їхні речі. От наївними бувають люди!

Звісно, ніхто не підглядав за ними зумисне, невже більше нема що робити? Але з вікон кімнат, спільних кухонь, із прозорого куба вахти на новаків кидали швидкі оцінювальні погляди.

Сам голова родини швидко розвантажував кумів драндулет, повнений найпотрібнішими речами. І солідно покрикував на двох синів-підлітків, аби не плуталися під ногами, а перетягували «мамині лахи» до кімнати.

Синочки вміло симулювали, що не до них мова, й лізли «допомагати» з розвантажуванням машини, таки добряче заважаючи дорослим. Особливо зацікавленого і ще більше зраділого вигляду парубки не мали. Ні, що до школи сьогодні дозволили не йти, то чудово. Але мало радості тягати об’ємні клунки через вестибюль повз вахтерку.

Тут урешті втрутилася розпашіла від пакування-розпаковування, втомлена всім цим гармидером мати. Шикнула спершу на чоловіка, аби не галасував дарма. Потім – на нащадків: «Ніхто гуляти не піде й у ґаджети не втупиться, поки всього не поробимо, тож доста лінуватися!».

Потім привітно усміхнулася кумові, ще раз подякувала за допомогу й натякнула, що ще трохи – і чоловіки зможуть відпочити за чаркою й нехитрою закускою на входинах. І робітники таки пришвидшились, відчувши тверду руку.

Інтерес до новеньких серед місцевих старожилів почав згасати. До кінця виставу з облаштуванням на новому місці додивилася лише Лідія. Адже, мала право, бо в неї саме був методичний день і на пари можна було не квапитися. А до того ж, вона саме вигулювала йорка Цезаря, що з однаковим ентузіазмом обнюхував колеса автівки і місцеву вуличну кішку. Та зашипіла на песика, але без ентузіазму: от що зробиш з дурним, який так і не втрачає надії потоваришувати з місцевими напівдикими котами?

А окрім того, і це найважливіше, сусіди мали вселитися саме в її блок: три кімнати на один душ-туалет. Одна належала саме Лідії, друга – Христині Симонівні, літній викладачці, яка мала таку славу, аж студенти в коридорі примовкали, як траплялося повз їхній блок проходити. А третя, найбільша, кімната була якась заговорена: у ній мешканці постійно змінювались, сусіди не завжди й прізвища та їхню кількість встигали запам’ятати.

Ось і зараз, за перевіреною інформацією, мала заселитися «цілком пристойна родина, вона – з канцелярії, працює вже десять років, кажуть, гарна людина. Він, щоправда, не з колег, а із заводу, але треба ж іти назустріч людям. А діти – не немовлята, здорові лоби, та батьки присягалися, що сини притомні, та й суворо вказати на якийсь недолік можна, мати тільки подякує».

«Суворо вказувати задля їхньої ж користі» дванадцяти-тринадцятирічним парубкам Лідія не планувала. Доста їй першокурсників, які отримали паспорти, але зберегли наївну дитячу віру, ніби викладачів можна розчулити чи що до колоквіуму з хімії можна підготуватися за перерву між парами.

Поза тим парубки однаково опинилися в надійних руках: Христина Симонівна відразу добре поставленим лекторським голосом повідомила, що навіть під час переїзду ноги варто витирати, перш аніж входити у блок. Чи бути готовим до того, що потім доведеться відмивати свої брудні сліди.

Тут навіть дорослі футболки осмикнули, чуби пригладили. А кум упівголоса кинув чоловікові:

– Що, втік від тещі, га? Тут бабця суворіша.

– Та чужа ж і послати під три чорти можна, якщо допече! – таке сміливе припущення було зроблено, однак, пошепки.

Хоч і це даремно ляпнув: Христина Симонівна зберегла, незважаючи на вік, винятковий слух, у чому не раз переконувались недбалі студенти – завжди з вельми показовими наслідками.

Тут уже втрутилася Лідія, яка зі щирою, хоч і трохи поспішною гостинністю запропонувала новій мешканці влаштувати експрес-ознайомлення з місцевим побутом.

Та, назвавшись Аліною, а після паузи уточнивши, що Микитівна, подякувала за допомогу за всіма правилами етикету й не стала заперечувати. Слухала уважно і про праву норовливу конфорку на плиті у спільній кухні, і про те, яка машинка найкраще працює в пральні в підвалі, і про інші важливі речі. Дещо перепитувала, всміхаючись ледь розгублено.

Лідія навіть трохи поспівчувала: вона знала характер начальниці канцелярії – сувору гранд-даму передпенсійного віку. Там, аби втриматись на роботі, треба вміти або шкірити зуби, або працювати за двох і кивати, коли тебе шпетять. Та й у родині, певно, на Аліну не надто зважали.

Словом, десь у глибині душі приємно було знати, що хтось помітно поступається їй у практичності. Бо до цього саме Лідусю намагалися навчити життєвих премудростей і практичності всім поверхом.

Із такими думками за декілька днів Лідія врятувала у спільній кухні каструлю з кашею, що от-от мала з розряду вареної перейти у підсмажену. Тут саме й прибігла Аліна, голосно зойкнула, мовляв, на мить лише відвернулася. Ліда трохи похмуро поцікавилась: а прання випадково не завантажили в кутню машинку і залишили на хвилинку без пригляду? Бо там техніка з норовом, ще підлогу водою заллє. Виявилося, що таки залишили, тож дякували за подвійний порятунок мудрій досвідченій сусідці на бігу.

Увечері того ж дня Ліда ліниво переглядала якийсь нудний серіал і чекала. Бо була впевнена, що зараз у двері постукають і доведеться вислуховувати жалісну історію тієї Аліни.

Стук справді був, майже безгучний – захочеш, можеш не почути. Однак Цезар гавкнув: кого проти ночі принесло? Тож навіть не довелося розмірковувати, чи варто вдавати гостинну господарку.

До того ж Аліна принесла песикові гумову кістку, а Лідії – шоколад, вгадавши з її улюбленим сортом. На диво, чаювання видалося не таким похмуро-співчутливим, як боялася Ліда: у нової знайомої виявилося непогане почуття гумору, з яким вона описувала своє призвичаювання до нового побуту:

– Збоку, певно, як глянути, то жах жахливий: жінка не може ні попрати, ні родину нагодувати. А виявляє...