СВІТЛИНА З МИНУЛОГО

– Він що, за місяць коридорів школи не вивчив чи дороги до їдальні не може знайти? Тобі робити більше нічого під час пе­рерви? Тільки з хлопцями реготати? Не смій мені! Чула? – І мама гримнула кулаком по столі, що аж маленька пузата цукерничка злякано задзвеніла. Дівчина здригнулася від цього звуку і хотіла ще щось сказати, але мама перебила її гучним «Не хочу нічого чути! Ти мене зрозуміла? Ти ходиш до школи вчитися, а не з хлопцями залицятися. Соромно мені за тебе». І вийшла з кухні.

Анничка зрозуміла, що плаче, коли побачила сліди від сліз на скатертині. Повільно підвелася й пішла до кімнати. Намагалася виконувати домашнє завдання, втім, зовсім не могла зосередитися. А з-перед очей чомусь не зникав образ Максима, з його трішки задовгим русявим чубчиком, зі щирою лагідною усмішкою на обличчі, з проникливим поглядом карих очей.

Відклала підручник з історії, лягла на по-армійському застелене ліжко і втупилася поглядом у стелю. Штучні кришталики світильника химерно розпливалися через наповнений сльозами погляд.

– Чому ж вона так? Чому так розізлилася? Соромно за мене – ця фраза ранила найбільше. Я ж усе життя намагаюся бути найкращою донькою. Ніколи не суперечу, не створюю проблем, добре навчаюся, допомагаю їй у всьому… – Думки швидкими блискавками змінювали одна одну в дівочій голові.

– Вона все робить для мене, вона живе задля мене, і я це ціную, справді. Нам добре удвох. Але з Максимом мені теж добре. Якось по-іншому, ніби стає легше дихати, коли він поруч. Ніби весь час хочеться усміхатися. Коли я дивлюся на його долоню з тонкими довгими пальцями, хочеться дізнатися, яка вона на дотик… Чому ж мама так зреагувала? Зрештою, вона ж любила мого батька. Я ж народилася.

Різкий гуркіт від удару вхідних дверей об поріг вивів Анну із задуми. Глянула на циферблат настінного годинника – 17:30. Мама пішла до одного зі своїх учнів. Після школи вона ще підроб­ляла репетиторством. Сьогодні четвер, а це означає, що ненька не повернеться щонайменше до 19:00.

Раптом виникла ідея. Дів­чина підхопилася і поспішила до вітальні. Спробувала дотяг­тися до антресолі, але не змогла. Принесла табурет із кухні, вибралася на нього й відчинила маленькі дверцята шафки. Там були стосики папок з різноманітними документами, файлик з маминими дипломами й нагородами, старий фотоапарат і пакетик зі ще не проявленими фотоплівками, а ще декілька великих фотоальбомів. Нагорі лежали темно-зелені в глянцевих обкладинках – їх Анна добре знала, бо допомагала мамі впорядковувати в них світлини, а от двох світло-коричневих у м’яких оксамитових на дотик палітурках мама ніколи не діставала. Дівчина трохи помучилася, щоб саме їх дістати. Злізла з табурета й так сіла збоку на старенький кавовий килим з вигадливими візерунками. Поклала важкий альбом на коліна і розгорнула.

Сторінки були товсті, темно-сірого кольору, не зіпсовані пластиковою плівкою, як сучасні, а ніби теплі й дуже приємні на дотик. Фотографії трималися на сторінках за допомогою маленьких прорізів на кутиках. Зі сторінок до Анни подекуди усміхалося молоде материне обличчя. Багато фотографій зображали застиглі миті з життя їхнього міста. Дів­чина впізнавала рідні вулиці за дахами будинків, за поворотами знайомих доріг, за вітринами тепер старих, а тоді ще яскравих і сучасних крамниць. Там були люди, яких вона не знала, чиїсь весілля, пікніки на лісових галявинах, застілля і навіть, о боже, декілька похоронів. Але жодної фотографії мами з татом. Не було звичного для того часу знімка з фотоательє з вишитим весільним рушником. Дивно, але там не було жодної світлини її батьків. Мама не любила про це говорити.

Щоразу, коли маленька Анничка запитувала про батька, маминим обличчям пробігала тінь чи то смутку, чи горя, чи страху. Згодом дівчинка перестала питати. Вона гортала сторінки, думки в голові горталися самі собою, і от наприкінці альбому вона натрапила на невеличку «кишеньку» у сторінці. Спробувала підважити її нігтем, але вони, як завжди, були коротко підрізані. Дівчина встала з підлоги, розім’яла стерплі ноги і принесла з кухні ножа. Легенько підрізала верх «кишеньки» і спробувала дістати світлину. З невеликими зусиллями це їй вдалося. Вона вийняла фотографію і повернула зображення до себе. На мить не зрозуміла, на що чи, точніше, на кого дивиться. З фото… вона сама? Що це таке? Анна піднесла зображення ближче до очей. Дивина… На залитій сонцем галявині, просто у траві сиділа дівчина приблизно її віку. У неї були такі самі округлі сірі очі, такі самі охайні русяві коси, така сама трішки нерівна грайлива усмішка. Тільки-от яскравий жовтий сарафан недвозначно округлювався на животі. Дівчина вагітна, сумнівів не могло бути. На звороті фотокартки маленькими друкованими літерами було написано «Надійко, ти стала другим сонцем для мене. Не дочекаюся, коли нас стане троє. Твій назавжди, І.»

Анничка крутила фотографію в руках, вдивлялася і відкладала, вкотре читала напис на звороті й знову вдивлялася в таке знайоме усміхнене обличчя. Хто ця Надійка? Чому вона така схожа на мене?

Дівчина навіть не зауважила, як у дверях прокрутився ключ і до квартири увійшла мама. Почула тільки шелест пакетів з продуктами в коридорі.

Спробувала встати, але стерплі від довгого сидіння ноги не слухалися. Мама увійшла до вітальні й завмерла. Колір зник з її обличчя, очі збільшилися. Вона переводила погляд з доньки на фотокартку в її руках.

– Що це ти робиш? – запитала, хоча з її горла прозвучав якийсь чужий, захриплий голос.

– Хто така Надійка? – запитанням у відповідь відгукнулася Анна, хоча добре пам’ятала, як мама цього не любить.

Мама опустила на диван сумку із зошитами, яку все ще тримала в руках, і сіла на підлогу поруч.

– Я думала, я надіялася, що мені не доведеться розповідати тобі цю історію, – тихо почала вона, і Анничка помітила, що в материних очах зрадливо забриніли сльози. Галина Мирославівна ніколи не плакала. Це було звичкою слабких людей, любила повторювати вона.

– Колись у мене була сестра – Надійка. Коли вона народилася, мені було дванадцять, тож я стала їй другою мамою. Я піклувалася про неї, годувала, перевдягала. Навіть твоя бабуся Люба не мог­ла заспокоїти її так швидко, як я. Вона була моєю радістю. В мене не виникало сестринських зазд­рощів, про які часто говорять люди. Надійка росла щасливою дівчинкою, розумною, жвавою і непосидливою. Вона гарно навчалася у школі і її чекало чудове майбутнє. Поки не з’явився він. Той задрипанець Ігор заявився в її житті, як грім посеред ясного неба. І геть задурив їй голову. Надійка говорила тільки про нього, думала тільки про нього, з’їхала у навчанні, бо жила вже тільки ним. Хай скільки я намагалася говорити з нею, пояснювати, тлумачити, вона навіть не хотіла мене слухати. Заховається до своєї кімнати, гримне дверима і знай тільки відкрикується: «Дай мені спокій, ти просто заздриш». А чому тут заздрити? Парі протертих джинсів і слинявим поцілункам? Догулялася Надійка до того, що завагітніла. І навіть це не змусило її задуматися і взятися за розум. Вирішили одружитися зі своїм голодранцем. Бабуся Люба сказала, що не проти. Але що їй було знати, простій неосвіченій жінці із села? Вона не розуміла, що Надійка цим хрест кладе на своєму майбутньому. Їй ж іще вісімнадцяти не було. А той її Ігор усе підтримував, годував казками про щасливе життя. Яке ж там щасливе життя могло бути у випускника профтехучилища? Старий батьків мотоцикл «Ява» і густий чорний чуб – ото й усе його багатство. Але вперті діти таки розписалися і стали офіційним подружжям. Надійка зібрала у валізку речі й переїхала до нього, у той свинарник з купою замурзаних дітлахів – я вже й не пригадаю, скільки їх там було в його сім’ї… Бабуся Люба тяжко переживала, бо ж дитина все-таки. А тут і місце було, і чисто все, охайно. Жила б собі з нами, там би й вихід із ситуації знайшли. Але ж вперлася тоді: «Він мій законний чоловік, у нас буде дитина і ми житимемо разом». Таки пішла. А за кілька місяців їхали вони тою клятою «Явою» на річку за містом, і «законний чоловік», – мама скорчила гидливу гримасу, – не впорався з керуванням і влетів у відбійник. Загинув на місці. А Надійку довезли до лікарні, до ранку лікарі боролися за неї. Довелося робити терміновий кесарів розтин, хоча до дати пологів ще залишалося понад місяць. Дівчинка вижила, а Надійки не врятували. Погубив Ігор мою сестричку, – і, заховавши обличчя в долоні, Галина Мирославівна гірко заплакала.

Анничка сиділа і, здава­лося, забула, як дихати. Слухала мамину розповідь, а в голові наче миготіли картинки з кінофільму.

– Бабуся Люба не змогла пережити – після похорону злягла, а за кілька місяців і її не стало, – закінчила мама.

– То я, – затнулася Анна, але глибоко вдихнула, видихнула і почала ще раз: – То я та дівчинка?

Мама кивнула.

– То ти мені не мама? І ти навіть не планувала мені колись розповісти? Як ти могла весь цей час мовчати?

Анну трусило, кидало то в жар, то в холод.

– Я – твоя мама, а ти – моя донька. Я тебе виростила, я тебе виховала. Ти – мій світ, ти ж знаєш, – знову заговорила мама. – І те, що я тебе не народила, нічого не означає.

– Ще й як означає! – скрикнула дівчина і зрозуміла, що це вперше в житті вона підвищила голос на матір.

– Ти мене виростила і виховала для себе. Ти хотіла зробити з мене другу Надійку. Ти, – її голос зі­рвався, а з очей горохом покотилися сльози, – ти не дозволяла мені мати друзів. Ти оскаженіла, коли дізналася, що в мене з’явився друг, та ще й хлопець. Ти – егоїстка і боягузка.

Ляпас видався сильний і оглушливий. Анна затнулася на півслові, притулила до розпашілої щоки долоню і підвелася.

– Я ніби вперше тебе побачила, – крізь схлипування мовила вона. – Все моє життя виявилося несправжнім, вигаданим, ти збудувала його для тебе. Тепер розумію, чому Надійка пішла.

Анничка вибігла в коридор, схопила з вішака куртку, на ходу взула черевики і вийшла з квартири. Мати говорила, ні, кричала їй щось услід, але вона нічого не чула.

Холодне осіннє повітря обпек­ло мокре від сліз обличчя кілким вітром. Дівчина попростувала хідником у бік школи й намагалася дати лад думкам. Тепер багато що для неї прояснилося. Перед очима досі бачила усміхнене обличчя Надійки й ті слова на звороті – «Ти стала для мене другим сонцем. Не можу дочекатися, коли нас стане троє»… Її батьки кохали одне одного, щиро і самовіддано, хоч і недовго. Тепер вона знала, що народилася від справжнього кохання, а це означало, що вона здатна кохати й бути коханою. Вона це точно знала.

Анна любила свою маму, вона сама була для мами цілим світом. Тепер залишилося тільки навчитися любити себе.