СУПЕРНИЦЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Любов ШИШАЦЬКА

20 березня 11:18

455

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Наталка стояла на ґанку районної поліклініки і щасливо усміхалась. Підставивши гарненьке личко до теплого сонечка, заплющивши оченята, завмираючи серцем, дослуховувалась до того, що відбувалось у її юному тілі. І здавалось їй, ніби чує, як стукотить у її лоні маленьке серденько. Вже декілька тижнів Наталка здогадувалася про свій стан. Щоб остаточно упевнитись, сьогодні зранку відпросилась із роботи і поїхала в поліклініку. Тепер має беззаперечний висновок лікаря. Вона вагітна! Хіба це не диво? В ній зародилося нове життя! Більшого щастя Наталка не відчувала за свої двадцять років!

Теплий травневий день здавався ще теплішим, а сонце – яскравішим. І пташки щебетали веселіше. Люди, які снували туди-сюди біля поліклініки, здавались такими гарними! Щастя переповнювало все її тендітне тіло, вразливу юну душу. Весело засміявшись, дівчина збігла з ґанку і помчала алеєю. Потім ураз зупинилась. «Я ж незабаром стану мамою, а поводжуся мов пустотливе дівчисько. Маю бути поважною і обережною», – подумалось Наталці. Приклавши долоньки до ще плаского животика, повагом дійшла до паркової лавки. Зручно всілася на неї і поринула в щасливі думки.

Наталка дуже кохала свого чоловіка. За рік їхнього шлюбу її кохання розгорілось іще більше. Мов вогонь на вітрі. Олежик був сенсом її існування. Не уявляла, як могла жити без нього раніше. Яке щастя, що вони зустрілись, одружились. Одружились наперекір її матері. Ірина рано вийшла заміж, рано народила Наталку. Коли дівчинці було тринадцять років, тато помер. Мати залишилася молодою вдовицею. Недовго сумувала за чоловіком. Усе намагалась улаштувати особисте життя. Співмешканців у матері було чимало, та ніхто не міг догодити вередливій удові. Тож Ірина була в постійних пошуках. Наталка ніколи не дорікала матері. Боялась, бо та мала твердий, рішучий характер. Повністю підкорила своїй волі м’яку за вдачею доньку. Але кохання творить дива. Наталка закохалась у красеня Олега з першої їхньої зустрічі. Хлопець відповів дівчині взаємністю. За декілька місяців спілкування вони вирішили одружитись. Коли Наталка повідомила про це матір, та дуже розгнівалась.

– Навіть мріяти не смій! Тобі лише дев’ятнадцять років! – кричала гнівно Ірина.

– Але ти в такому віці вже мала мене, – заперечувала донька.

– Бо дурною була! Мені тридцять вісім років, я ще молода. Сама сподіваюсь на заміжжя. Не бажаю бути тещею чи, не доведи Господи, бабусею! Нізащо! Спочатку маю вийти заміж я, а вже потім – ти! Зрозуміла? – обурено запитала мати.

Наталка мовчки кивнула головою на знак згоди. Вона все добре розуміла. Мати думала тільки про себе. Хотіла щастя лише для себе. Доросла донька зайвий раз нагадувала Ірині, що її молодість спливає, мов вода у річці. Заздрила Наталчиній молодості та вроді. Але кохання до Олега, бажання бути з ним усе життя зробило Наталку рішучою.

Вони з Олегом одружилися потай від матері. І того ж дня Наталка привела його додому.

– Хочеш ти чи ні, але ми побрались. Ось свідоцтво про одруження. Олег рідні не має. До цього жив у гуртожитку. Віднині мешкатиме тут. Це й моя квартира теж, – упевнено сповістила матері. Та від здивування й слова мовити не змогла. Не сподівалася від своєї завжди сумирної дитини такої рішучості. Різко повернулась і пішла до своєї кімнати, не промовивши й слова.

Декілька днів ігнорувала Наталку та її чоловіка. Проте згодом змирилась. У родині запанували лад і спокій. Ірина заприязнилась із молодим зятем, стала привітною та турботливою тещею.

– Олежику, можеш мене називати на ймення, – якось запропонувала зятеві. Той погодився. Наталка раділа добрим стосункам матері та коханого. І те, що мати клала Олегові в тарілку найсмачніші страви, що сама прасувала зятеві сорочки, здавалось їй цілком природним.

– Мамо, я сама здатна дбати про чоловіка. Дай-но я виперу його одіж, – якось запропонувала Ірині.

– Встигнеш. Ще наперешся. Допоки я при силі, то допомагатиму тобі, – твердо відповіла мати.

– Яка ти в мене чудова, мамусю, – розчулено прошепотіла Наталка, цмокнувши матір у щічку.

Ірина працювала начальником зміни на взуттєвій фабриці. Заробітки в неї були доволі великі. Незабаром і Олега влаштувала до себе у зміну. Разом ішли на роботу, разом поверталися звідти. У них з’явилось багато спільних зацікавлень. Часто, сидячи за столом, весело обговорювали свої справи, зовсім не звертаючи уваги на Наталку. Ніби її не було поряд. У такі хвилини дівчина почувалась зайвою у власній родині. Наталці було образливо, та вона не подавала виду. Розуміла, що в матері та чоловіка спільна робота, знайомі.

Грошей у родині побільшало. Мати припинила присікатись до доньки через дрібниці. Чоловік не ображав, хоча й почав відводити менше уваги молодій дружині. Але це й зрозуміло. Робота не з легких, до того ж часто в нічну зміну. Повертався на ранок, коли Наталка вже мала йти на роботу (працювала комірником), ледь привітавшись до дружини, падав у ліжко і засинав. А коли Наталка поверталася з роботи, мати з Олегом уже збирались на фабрику. Дівчина до всього ставилася з розумінням. Не здіймати ж бучу через те, що чоловік багато працює? У родині мир та покій, і це найважливіше. А незабаром у них буде дитятко! Це ж таке щастя! Наталка легесенько погладила свій животик.

– Моє малесеньке, – прошепотіла тихесенько, ніжно усміхнулась і з тією усмішкою підвелась із лавки. «Мої ще сплять після нічної зміни. Думають, що я на роботі. Зроблю їм несподіванку. Зайду тихесенько, приготую смачний обід, а тоді сповіщу радісну новину», – подумала Наталка і зі щасливою усмішкою на вустах попрямувала до трамвайної зупинки.

Та усмішка не згасла й коли дівчина дісталась до свого будинку. На лавці біля вхідних дверей сиділа тітка Олена, яка жила поверхом нижче від Наталки. Дівчина дуже любила тітку Олену, адже та опікувалась нею від дитинства.

– Добридень, тіточко, – весело привіталась.

– Добридень, Наталочко. А чому ти не на роботі?

– Відгул узяла. Мої ще сплять після нічної зміни, а я тихенько наготую різних смаколиків. Покажу їм, яка я гарна господиня, – Наталка засміялась і рушила до дверей.

– То вони не знають, що ти прийдеш? – якось ніби налякано запитала тітка Олена.

– Ні! – весело скрикнула Наталя, заходячи у будинок.

Сусідка щось застережливе гукнула їй услід, але Наталя не чула. Вона вже вихором злетіла на другий поверх. Біля дверей своєї квартири зупинилася, перевела подих. Тихенько відімкнула двері, навшпиньки увійшла, завмерла, прислухаючись. Тихо. Сплять. «Мої дорогі, мої золоті, найрідніші у всьому світі. Втомилися», – подумалось їй. Тепла хвиля любові до матері та чоловіка наповнила її душу. Ладна була небо прихилити для них. У ту хвилину Наталка почувалась найщасливішою людиною на світі. Навшпиньки пройшла повз зачинені двері маминої кімнати. Хай люба матуся відпочиває. Вона ж бо втомилась. Двері до їхньої з Олегом кімнати були прочинені. Так захотілося поглянути на нехай і сплячого чоловіка. Наталка навшпиньки підійшла до дверей і зазирнула в кімнату. Те, що вона побачила, не могло наснитись навіть у найстрашнішому сні. На зім’ятих простирадлах її постелі переплелись у тісних обіймах два оголені тіла. Її чоловік та її мати. Вони міцно спали, втомившись від любовних утіх. Наталка вклякла, споглядаючи ту картину. Розум дівчини відмовлявся сприйняти побачене. «Ні, це не може бути правдою! Я сплю! Зараз прокинуся – і все буде як завжди!» – ця розпачлива думка примусила щільно стулити повіки. Постоявши так якусь хвилину, розплющила очі. Та нічого не змінилося. Олег спав, міцно притискаючи її матір до себе. Ірина, поклавши голову на груди її чоловіка, задоволено усміхалась уві сні.

Сказати, що Наталка була приголомшена, то нічого не сказати, почувалась розчавленою, напівживою. Думки хаотично снували в її голові. Дівчина ніяк не могла зібрати їх докупи. Те, що побачила, здавалось їй нереальним, страшним і бридким. А потім стало так соромно, що захотілось утекти звідси чимдуж. Тихцем вийшла з квартири. Притулившись спиною до дверей, постояла декілька хвилин, тамуючи серцебиття. Розпач рвався назовні. Аби не вирвався криком, вона міцно притисла долоньку до рота. Ноги підкошувались, та Наталка, тримаючись за поручні, хитаючись, стогнучи, рушила геть від цих страшних дверей. Жити не хотілось. У голові дзвоном гула єдина думка: «Вийду на вулицю... і – під першу автівку... І все скінчиться...».

Бліда, як сама смерть, із широко розплющеними безтямними, невидющими очима вийшла Наталка з будинку. Мов заведена лялька, пройшла повз оторопілу тітку Олену, прямуючи до дороги, якою мчали автомобілі.

– Ой, лишенько! – скрикнула сусідка. – Наталочко, що з тобою!? Стій! – жінка наздогнала Наталку, спинила, ухопивши за руку. – Наталочко, що сталося? Ти як з хреста знята, – допитувалась у нещасної. Наталка, намагаючись вивільнитись, стогнала, наче поранена тварина.

– Отямся, отямся, – прохала її Олена.

– Пустіть. Боляче. Жити не хочу, – врешті прошепотіла нещасна.

– Що ти кажеш? Отямся, дитинко, – Олена обійняла Наталю, міцно притисла до себе, аби та не вивільнилась. Саме оте «дитинко» привело дівчину до тями. Хай там що, а її дитинка мала право на життя.

– Там... Олег і мама... в ліжку, – прошепотіла, припавши до плеча сусідки, і чомусь тихо засміялася.

– Ой, лишенько! Я так не хотіла, щоб ти дізналась. Бідолашна, бідолашна моя дівчинко, – Олена, заспокійливо погладжуючи Наталю по спині, повела її до своєї квартири.

– То ви знали? – вражено запитала Наталка.

– Звісно. Та всі в нашому будинку знають. Лише ти нічого не підозрювала. Я сподівалась, що в них це все закінчиться до того, як ти дізнаєшся. А бач, як воно склалося, – казала сусідка, ведучи напівпритомну Наталку до своєї квартири. «Всі знали, тільки я мов осліпла. Господи, як принизливо!» – подумалось сердешній, і знову в пам’яті відновилася картина, побачена в спальні. Наталка істерично засміялась, потім заридала, тоді знову засміялась. Налякана Олена вмила її холодною водою, силоміць напоїла заспокійливим, вклала на диван. Сівши поруч, ласкавими рухами пестила русяве волосся Наталі.

– Заспокойся, сонечко, заспокойся. Все минає, і твій біль мине. Пам’ятаєш, як у дитинстві я наглядала за тобою, коли батьки затримувались на роботі. Інколи ти й ночувала в мене. Я вкладала тебе в одне ліжечко зі своїми доньками і співала вам колискову. Ось і зараз заспіваю, а ти поспи, поспи, – Олена тихим голосом почала співати. Слухаючи той лагідний спів, Наталя припинила схлипувати і заснула.

Вона проспала майже до вечора. Прокинувшись, довго лежала, повернувшись обличчям до стіни. На душі було порожньо і холодно. Ранок цього дня розділив її життя на «до» і «після». Наталка добре розуміла, що так, як раніше, вже ніколи не буде. У неї починається нове життя. Яким воно буде, невідомо. Але Наталя витримає всі негаразди заради своєї дитини. Думка про неї додала сили і трохи заспокоїла. Дівчина довго лежала непорушно, обмірковуючи останні події. За вікном почувся знайомий з дитинства сигнал робочого автобуса, який відвозив працівників на зміну. Це означало, що мати й Олег зараз поїдуть на роботу. Наталка підвелася з дивана і підійшла до вікна.

– Наталочко, ти що надумала? – наполохано запитала тітка Олена.

– Не переймайтесь, тіточко. Я не накою дурниць, – спокійно відповіла Наталка. Вона дивилась, як Олег та мати вийшли з будинку. Усміхнені, щасливі, гарно одягнені. Мати тримала Олега під лікоть і щось весело щебетала. Він нахиляв до неї голову і теж усміхався. Відразу видно, що ці двоє – коханці.

– Інколи я почувалася зайвою серед них. Думала, що то мені здається. А воно було так навсправжки. Вони мене навіть не помічали. От цікаво, чи зауважили, що я давно мала б бути вдома? Мабуть, ні, – промовила сумно, не відходячи від вікна. Хвилинку помовчавши, повернулась до тітки Олени і повела далі:

– Олег мене зрадив. Нічого не вдієш, таке трапляється. Але як могла так учинити зі своєю рідною донькою мати? Вона ж у мене одна-єдина, як і я в неї. Тож материнська зрада болить мені більше. Нестерпно болить, – з очей Наталки покотилися сльози.

Дивлячись на її бліде обличчя, слухаючи змучений болем голос, заплакала й Олена. Врешті Наталка припинила плакати, втерла мокрі щоки, підвела голову, випросталась і з упевненістю сказала:

– Все, досить плакати. Віднині в мене немає чоловіка. І матері немає. І тієї дурної, довірливої Наталки теж немає. Є лише я і дитинка в моєму лоні. Заради неї я все витримаю.

Того ж вечора Наталка востаннє увійшла до своєї квартири. «Я подаю заяву на розлучення. Пропоную розміняти квартиру. Якщо не погодитесь, подам до суду», – написала на аркуші паперу і залишила його на кухонному столі. Потім швидко зібрала свої речі, віднесла їх до тітки Олени. У неї ж і заночувала.

Директором будівельного тресту, де Наталка працювала комірником, а її покійний татко колись обіймав одну з керівних посад, був його добрий приятель. Дівчина знала його з дитинства, тож попрохала надати їй місце у гуртожитку. Не хотіла, але мусила розповісти знайомому про свої життєві негаразди. Того ж дня вона вселилась до гуртожитку й написала заяву на розлучення.

Їх розлучили. Під час розгляду справи Олег не визнав свого батьківства щодо майбутньої дитини і відмовився виплачувати аліменти. Він ні разу не поглянув на колишню дружину. Під час слухання справи стояв, опустивши очі. Наталка не хотіла нікому нічого доводити. Якби могла, то приховала б свою вагітність. І їй зовсім не потрібні були Олегові гроші. Навіть раділа такому повороту подій. Разом з Олегом до суду прийшла й Ірина. Як то ж без неї?! Як завжди, мала дуже гарний вигляд. Модно одягнена, гарна зачіска, напахчена, з макіяжем і манікюром. Пихата й самовпевнена, міцно тримала колишнього зятя під лікоть і дивилась на бліду, схудлу доньку зневажливим поглядом.

– То ти хочеш розміняти квартиру? – запитала байдуже, коли вийшли з будівлі суду.

– Так, – твердо відповіла Наталка.

– Та ми не проти. Але обмін може затягнутись на роки. Тому я пропоную продати квартиру, розділити гроші, і кожен купить окреме житло. Ти згодна?

– Так, – знову коротко відповіла Наталка.

– Чудово. Я підготувала папери на продаж. Тут має бути і твій підпис, – простягла доньці декілька аркушів. Наталка швидко підписалась.

– Речі якісь забереш? – знову запитала Ірина.

– Так. Усе з моєї кімнати. Крім ліжка. Тобі зручно ж було кублитись на ньому з моїм чоловіком, тож нехай вам залишиться, – не стримавшись, іронічно промовила Наталка.

– Дуже зручно. Дуже! – нахабно усміхнулась Ірина. – Ми сповістимо тебе, коли знайдемо покупця. Ходімо, любий, – потягла Олега геть від Наталки, яка ледь трималася на ногах. Її била пропасниця. В голові паморочилось. Під час суду і розмови з матір’ю дівчина трималася з останніх сил, не подавала виду, як їй неприємно, важко і боляче. Нарешті могла розслабитись. Розпач, образа накотилися на Наталку з новою силою. Але мусила перебороти ту хвилю слабкості. Декілька разів глибоко вдихнувши, опанувала себе. «Все буде добре. Я сильна. Не розкисатиму ніколи», – впевнено подумала Наталя й усміхнулась.

За декілька тижнів їй на роботу зателефонувала тітка Олена:

– Наталочко, одна з моїх знайомих продає однокімнатну квартиру. Гарна квартирка. І від мене недалечко. Ти б приїхала й оглянула. Дасть Бог, домовитесь.

– Але в мене грошей немає. Нашу квартиру ще ж не продано.

– Як не продано? Там уже нові пожильці ремонт розпочали! Невже Ірка не віддала тобі твоєї частки? – налякано кричала у слухавку сусідка.

– Я не бачила матері від часу розлучення. Вона ще цікавилась, які речі мені залишити, – приголомшено прошепотіла Наталка.

– Це щоб ти нічого лихого не запідозрила. Продала Ірка всі ваші меблі. А коли вибиралась, то мені сказала, що відвезе тобі частку грошей і відразу – на потяг. Виїхали вони з Олегом десь дуже далеко. Навіть квитки мені показала. Наталочко, надурила тебе Ірина! Надурила! – плакала в слухавку тітка Олена. Наталці потемніло в очах. Стало зрозуміло, що мати зрадила її вдруге.

Декілька днів дівчина розмірковувала, як їй бути далі. Як вижити без сторонньої допомоги, без житла, з маленьким дитям на руках? Тітка Олена пропонувала їй пожити якийсь час у неї. Та Наталці було відомо, що обидві доньки Олени категорично проти цього. Не хотіла, аби через неї добра жінка сварилася з рідними дітьми. Та й житло Наталці було потрібне не тимчасове, а постійне. Тож, поміркувавши якийсь час, знову звернулася по допомогу до директора тресту. Знову розповідала про те, що хотіла забути, і знову батьків приятель поставився до її біди з розумінням:

– Ірка завжди була егоїстичною. Твій покійний тато все терпів, бо кохав її. Цього разу ця аферистка сама себе перевершила. Але ти не переймайся, дочко. Як самотня матір, ти маєш право на окреме житло позачергово. Напиши заяву. Я посприяю, щоб це сталося якнайшвидше. Не хвилюйся.

Наталка народила дівчинку. Назвала її Оленкою, на честь сусідки. Та навіть просльозилася від розчулення. Майже рік молода мати жила разом із немовлям у гуртожитку. Якщо сусідки з кімнати й були невдоволені, але виду не подавали. Навіть бавили маленьку Оленку. А коли Наталка отримала однокімнатну квартиру в новобудові, то прибігали, щоб допомогти. Допомагала й тітка Олена. Та все ж Наталці було доволі сутужно. Тому взялась до в’язання. В’язала на замовлення шапочки, шарфики, кофтини, жилетки, тож і мала якусь копійчину. Свою донечку плекала, мов квіточку. Дитинка була сенсом її життя. Її єдиним щастям. Коли маленькій виповнився рік, віддала донечку в садочок. Повернулась на роботу. Але не комірником. Улаштувалась маляром-штукатуром, щоб отримувати більшу зарплатню. Пів року була ученицею. І навіть у цьому статусі отримувала більше грошей, ніж комірник. Працювати маляром було важко. А Наталці, не звиклій до важкої фізичної праці, й поготів! Та не біда. Призвичаїлась. Основне – мати кошти на виховання Оленочки.

Непомітно минуло чотири роки. Фізичні навантаження зробили Наталку грубішою на виду. Все її життя оберталось навкруг донечки і роботи. Жінка не знала розваг, на мала відпочинку. Від життєрадісної, тоненької, мов лозинка, дівчини на залишилось і сліду. Це вже була гарна, але похмура, замкнена в собі жінка. Інколи задумувалась над тим, що добре було б мати опору в житті. Чоловіка. Доброго і працьовитого, який сприймав би її донечку як рідну. Мріяла про власний будинок у передмісті. З городиком і садочком, а ще щоб квітничок і дворик були. Уявляла, як бігатиме її Оленочка тим садочком, і серце заходилось. Навіть задумувалась над тим, щоб продати квартиру і придбати невеличкий будинок, але ніяк не наважувалася.

Хлопці з бригади не обділяли самотню молодичку увагою, але Наталка рішуче присікала всі залицяння. Розуміла, що то все пусте. Їй потрібен був серйозний чоловік, а пустуна вона вже мала. Досить! Від деякого часу почала помічати зацікавлені погляди виконроба Петра Васильовича. Він був значно старшим від Наталки, але ще доволі гарним чоловіком. Довідалась, що він розлучений, живе в передмісті з хворою старенькою матір’ю. Буцімто розлучився з дружиною через те, що вона відмовлялася доглядати свекруху. Тож залишив Петро свою квартиру дружині та синові, а сам переїхав жити до матері. Дружина довго не журилася. Вийшла заміж удруге. Дорослий син теж одружився. Переїхав жити в інше місто. Всі ці факти цілком задовольняли Наталку. Про кохання вона навіть не думала. Кохала вже – досить! Не про кохання мусила думати, а про щасливе майбутнє своєї любої донечки. Тож, добряче все обміркувавши, вирішила не ігнорувати уваги виконроба. На його зацікавлені погляди почала відповідати усмішкою. Він усміхався Наталці у відповідь. А оскільки був скромної вдачі, то розмовляв з нею лише про роботу. Але очі його так променились, що молодичці теж трохи теплішало на серці.

Обіди їм привозили на роботу з громадської їдальні. Якось Наталка зауважила, з яким апетитом виконроб їсть несмачну страву. «Це ж, мабуть, сам собі готує, – подумала. – А який із чоловіка кухар?»

– Зголодніли? – запитала співчутливо.

– Так. Не встигаю снідати. Маму нагодую. Я сам мчу на роботу голодний, – ніяково усміхнувся Петро Васильович.

– А приходьте до мене в неділю на обід. Я вареників наварю. Приходьте. Не соромтесь, – несподівано для себе самої промовила Наталка. Виконроб аж застиг з ложкою біля рота від такої неочікуваної пропозиції.

– Дякую, Наталочко. Обов’язково прийду. Дякую, – сказав розгублено.

– Не дякуйте наперед. Можливо, мої вареники не смакуватимуть вам, – пожартувала Наталка.

– Смакуватимуть. Смакуватимуть, – поспіхом, трішки налякано промовив чоловік. І мав у цей момент такий кумедний вигляд, що Наталка засміялася.

Петро Васильович прийшов у неділю з коробкою цукерок для Оленки і букетом троянд для Наталки. Жінка смачно нагодувала гостя, а він відремонтував кран у кухні. А потім бавився з Оленкою. Возив її на спині, складав з нею будиночок із кубиків, малював кумедних звіряток. Дивилась на них Наталка і думала, що це саме той чоловік, який їм з Оленкою потрібен.

Петро Васильович приходив до них декілька неділь поспіль. Одного разу, червоніючи і затинаючись, запропонував молодиці побратися:

– Звісно, я вже не молодий і не дуже гарний. Але кохаю тебе, і донечка твоя мені до душі. Буду добрим чоловіком і татком. Дбатиму про вас якнайкраще. Ти, Наталочко, не відмовляй одразу. Поміркуй, зваж усе.

– Що тут міркувати? Згодна я, Петре. Згодна. Ти мені теж до душі. Буду тобі вірною дружиною і доглядатиму твою матір, як рідна донька, – запевнила його Наталка, а тоді міцно обійняла і поцілувала.

(Далі буде)

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.