СТЕЛИСЯ, БАРВІНКУ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Аліна СЛЮТА

22 липня 16:45

442

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Допоможіть! Допоможіть! – гукала жінка. – Хтось допоможіть!

Люди, які йшли по хліб до магазину, верталися і вдивлялися, хто це може бути. Голос про допомогу лунав і лунав. Придивившись, помітили, що десь далеко на городі стояла жінка. Та це ж Марія Юхимова!

Син пішов по хліб, матір залишив саму в хаті. Увімкнув музику. Мама любила її слухати, а слухаючи, заспокоювалась, іноді засинала. Дверей не замикав, бо тоді стукає у вікна.

Марія, не дочекавшись сина, вийшла з хати, попрямувала на город і заблукала.

Люди співчували цій жінці. Це ж треба: за два роки похоронила трьох онуків: відспівали в церкві Світланчиного Влада, який розбився на мотоциклі, Юриного сина знайшли мертвим на дорозі, а Наталчиного Ігоря застрелили з рушниці. Горе жінці, горе. Тільки Аллин Євген десь біля Авдіївки б’є прокляту русню, а в жіночки ж двоє маленьких синочків. Переживає. За всіх переживає.

Втратила Марія спокій. Втратила через нервові зриви й зір. Нічого не бачить, навіть стежки, йде навмання. А це щось і з головою, розум помутився. Іноді ходить співає – гарний голос у жінки, він і дітям передався. Співуча сім’я була.

Тепер син Сашко доглядає матір. Дружина, забравши дитину, покинула його. Доньки возили до лікарів. Але хто хоче дивитися на хвору жінку, якій не сьогодні-завтра 80 років виповниться. Ходять щодня до матері Наталка й Алла. Приберуть, наварять, поперуть. Згадують тата, який пішов із життя, коли мамі ще й 50 не було.

Вдруге Марія вийшла заміж за Миколу – вдівця. Микола зараз у своєї доньки, за ним теж догляд потрібен. Чоловік переніс операцію на серці.

Життя занадто жорстоко обійшлося із цією жінкою. Вона шукає співчуття, сподівається на допомогу, підтримку. Час лікує, кажуть у народі. Ну, якщо не зовсім лікує, то хоча б маскує згарища душевних пожеж.

Церковний дзвін запрошував людей на недільну службу. Наталя вже впоралася із господарством: видоїла корівок, відправила до череди, нагодувала свиней, насипала зерна птиці. Тепер і самій час збиратися до храму. Добре, що йти близько, тільки через дорогу перейти. Згадала свого синочка Ігорка, який постійно допомагав батюшці дзвонити у дзвін і так усяку роботу виконував. Згадала – і клубок стиснув горло, покотилися сльози. «Заспокойся», – сказала сама собі й почала вдягати святковий одяг. Щонеділі вона обов’язково заходила до церкви, ставила свічки, читала молитву, просила прощення у Всевишнього за себе, за дітей своїх. Тоді ставало легше, біль відступав. А коли почала ходити на крилас співати, ніби линула до сина в захмарне життя, була десь поруч із ним на небі, відпочивала душею.

…Наталя була закохана в Олега. Зустрічалася з ним, хоч мама Марія і сварила: школярка ще ж. Її бутон дитячого захоплення розпускав пелюстки й перетворювався на прекрасну, ніжну та тендітну квітку кохання. Провела Олега в армію і казала, що буде чекати. Чекала листів, бігала постійно до поштової скриньки. Вдихала пахощі солодкого літа. Купалась у променях вранішнього сонця. З насолодою підставляла обличчя. Солов’ї своїм співом розтинали навіть душу – і линуло закохане серце в безкрайнє небо.

Сільською вулицею йшов красивий парубок. І де тільки він узявся? Микола відразу запримітив дівчину. Розчервонілась, мов квітка в саду. Щоки вогнем запалали від його слів, коли привітався. А він пускав очима їй бісики. Усміхнений, веселий, чепурний, модно вдягнений, спитав: «Як справи, Наталочко?». «Щось у нього таке є, що заворожує», – майнула думка в дівчини.

Ніч темними очима зазирала в хату. Надворі сіяла маком набридлива мряка. Так само вогко й незатишно було в душі. Вона лежала на ліжку без сну. Юнак запав їй у душу. Всередині ніби все перевернулось. «У житті всяке стається. За будь-яких обставин не впадати у відчай і все налагодиться», – думала Наталя. Любов народжувалась у відповідь на любов. Тоненька дівоча постать у білій сукні, що тріпала від кожного подиху вітру, блукала садом. Вона покохала.

Мріяла про чоловіка старшого. Такого, щоб був без вітру в голові, щоб допоміг їй влаштуватися в житті. Та й мама казала, що варто шукати вигіднішу партію, бо захоплення колись мине, а жити треба гідно та забезпечено. Микола старший на шість років, але ж нічого. Віддають Наталочку заміж у багатодітну сім’ю. Свекруха зі свекром прийняли невістку. Хата маленька, своїх п’ятеро, але і їй місце знайшлося. Тісно, не те слово.

Микола щоранку поспішав на тракторний стан, до свого залізного друга. Свекруха коло печі, свекор-інвалід – у дворі. Заміж ішла вже із «приданим». Чекали первістка. Наталі перед декретом дали роботу в дитячому садку. Тут вона знаходила собі відпочинок, любила малечу, любила гратися з нею, додому не поспішала. Чоловік повертався з роботи втомлений, не до кохання було, та й людей повна хата. Вмивався, вечеряв. Тоді так хотілося, щоб чоловік із зарплати купив їй якусь обновку. Де там. Гроші – у спільну касу, а попросити у свекрухи боязко було, хоч бачила, що дівчатам своїм справляли обновки. Заспокоювалась на роботі. Скрізь лунало дитяче щебетання, співали пташки.

А потім літо допливало до обрію, гайнуло на спочинок. У двері осель тихо осінь постукала. Вже відчувався солодкий дух ранньої осені. То тут, то там у садках важко гупали достиглі яблука. Палахкотіли яскравим цвітом чорнобривці, пишно квітнули айстри. Попід хатами кивали оксамитові жоржини, зацікавлено глипали темними очима дрібні соняхи. Осінь щедро обдарувала врожаєм, засіяла густим дощиком поля і впала першою памороззю на поруділу траву. Не забарився і перший сніг.

Із першими сніжинками поспішила Наталя до пологового будинку. Там «купила» собі Сергійка. Красень! Нічого від нього не забереш і зайвого не даси. Вродився гарний, справжній козак. І полинули одноманітні дні. Пелюшки, неспокій, дитячий плач. Няньок багато, але дитина твоя, бав сама. Добре, що колгосп виділив хатину. Не хатину – хороми. Новий дім. Його побудували западенці, як у нас кажуть. Добротний будинок звели. Його й віддали молодій сім’ї. Гадали, що тепер залишаться в селі. Молодь у селі потрібна. Хоч у той час тракторний стан налічував 60 трактористів. Усією родиною з обох боків облаштовували сімейне гніздечко.

Тепер господинею в домі була Наталя. Сама і за прачку, і за кухарку. Господарство завели. Вчилася робити все. Питала поради в сусідів, знайомих, у мами. І почали розкриватися секрети куховарства, господарства, квітникарства. Тішила синочка. І коли хлоп’ятко прокидалося серед ночі чи коли хворіло, воно завжди бачило біля себе свою неньку. До неї простягало рученята, їй усміхалося. А за два роки з’явився братик у Сергійка. Славний хлопчик. Назвали Ігорем. Любила двох, але Ігор був маминим пестунчиком. Він більше тягнувся до мами. Любила своїх дітей дуже любила. Кохання ж, як промінчик сонця, проткнеться в душу і залишиться там назавжди: то спалахуючи, то ховаючись за хмарку, а то й проллється дощиком сліз. Діти підростали, не засмучували. Тато тільки вечорами міг із ними погратися, а цілий день був у полі на роботі.

Наталя влаштувалася прибиральницею. Взимку, коли дитячий садок не працював, возила дітей до бабусь, куди доводилось, а влітку – до дитячого садочка. Працювала як бджілка, старалася, виконувала всі вказівки керівництва. Робота кипіла в її руках.

Найшвидше по землі ходять новини. Не встигла одна сусідка на вухо сказати щось іншій, а кума через дорогу вже знає. Останньою дізнається новину тільки дружина. Як грім серед ясного неба пронеслося селом: Микола ходить до молоденької. І загуло село від розмов, і заплескали веслами по воді людські язики. Ще б пак! Так добре жили Наталка з Миколою. Будинок – як дзвін, господарство – оком не оглянеш, двоє синів. Хлопці ще не розуміють, що батько в «гречку» стрибає, а Наталя зчорніла. Набралася сміливості й одного разу застала чоловіка з коханкою. Звісно ж, п’яний був. Просила подумати про дітей. Пробувала страмити. Добрим господарем був. Усе в роботі. Усе в клопотах – ніколи було в небо глянути. А тепер горілка взяла гору, діти не потрібні, дружина теж. А коханка глипала очима:

– А що ж мені робити, ми ж любимо одне одного?

– Випивай зі своїм чоловіком, а мого не зачіпай! Його діти чекають. Йому є кого любити, – кричала Наталя.

Бувало, напідпитку ще ходив, а як діти підросли, мабуть, соромно стало. Хіба гадав, що любов поверне його в юність, наповнить почуттям душу. Думалось іще недавно, що достаток у хаті, повен двір худоби, двоє синів, дружина, яка догоджає, – то і є щастя. А виявилося, щастям зветься оця молода жінка. Чи, може, це обман, він і сам не знає.

Помер через горілку чоловік коханки, і вона з маленькою донечкою залишилася сама. Забрав її до себе колишній сусід, хатину свою продала. Перестала гуляти, народила чоловікові двох синів. Дорога Миколі до неї була закрита. Микола став частіше заходити до своєї мами – підобідають, по сто грамів вип’ють, щоб кращий апетит був. Почав частіше заглядати до чарки, заливаючи своє втрачене кохання.

Горілка поганий товариш, коли серце тужить. Так недовго й у прірву скотитись. Горілка – не мати рідна, жаліти не буде. Заведе в такі нетрі, звідки ходу назад уже немає.

За вікном повільно сповзали сутінки й снували сіру павутину вечора. І знову прожиті роки миготять перед очима, немов пейзажі за вікном швидкісного потяга. Наталя вихоплює з них найсвітліші моменти, сама до себе усміхається.

Сини стають на ноги. Уже Сергійко школу закінчив. Пішов навчатися на тракториста. Пригадує, як він любить прибиратися, наче дівчина: щоб завжди був біленький комірчик і светрик модний. Ігор не такий вимогливий. Пригадала, коли було безгрошів’я, їздила до Москви із сяким-таким товаром: сиру назбирає, сметани, капусти червоної наквасить, то калини в пучечки нав’яже, огірків із діжки дістане, то трішки м’яса. А як його все піднести?! Що вторгує, поміняє на долари, а може, щось і купить з одежини. Діти завжди охайні, модно підстрижені – сама навчилась, за плечима ж не носити. Дівчатам на роботі стрижку чи зачіску зробить, а мами школярів просять їхнім чадам навести лад на голові. Сама почала гарно вбиратися. Жінкою стала почуватися. Подруги різні дрібнички дарували, парфуми витончені. Завжди Наталя в модному вбранні, туфлі на підборах. Розцвіла жіночка. Ігор у Києві чай пакує. Коли приїжджає, мамі гостинці везе. А одного разу сказав: «Мамо. Це не моє. Я буду жити вдома». Вона на роботі, а син усе вдома поробить, ще й у колгосп ходив: то сіно заготовляв, то солому скиртував. Дуже любив коней, умів з ними поводитися. Наталя говорила, що путній чоловік, ніде не пропаде.

Усе обійстя потопало у квітах. Груші різних сортів, яблуні, стрункі вишні, жовті й сині сливи, густий виноград, смородина чорна та червона і ще багато всілякого смачного й духмяного різноманіття. А які троянди! Повились аж до самої коробочки. Господиня кохалася у квітах. Із вулиці можна побачити цей квітковий рай.

Проте не складалося щасливо сімейне життя. Немає злагоди, взаєморозуміння з чоловіком. Хоч була любов. Щастя їм удвох належало будувати. Хитким став місток у сімейному житті, який вона, любов, прокладала. Налетіли вітри, зруйнували місток, уже зрада, байдужість у сім’ї порядкують, і немає щастя, немає надії на порятунок його.

Зійшла і Наталя з того містка. Поклав на неї око родич чоловікової сестри Сергій. То додому забіжить до них, то щось хлопцям принесе, то якась у нього справа. Посада в нього така – керівник у селі. Закрутив голову жінці. А вона й не пручалась. Хотілося чоловічої ласки, підтримки. Знала: зрада – вчинок негідний. Але теплоти і ніжності в житті Наталі було мало. Хто заборонить надіятися, що і вона кохана? Хто заборонить кохати? Відійде все: і плітки, і сором, і, на жаль, молодість, а кохання…

Чим же вона його приворожила? Завжди чистенька, чепурна, охайно та зі смаком одягнена, струнка, беручка до роботи, без гонору. Микола не повірив. Не мав сили в те повірити. Однак почав помічати, що Наталя затримується на роботі. Раніше такого не було. Чепуриться перед дзеркалом. Запитав:

– Щось змінилося на роботі? Ми тебе довго чекали.

– Зустріла знайомого. Не зогледілась, як час пролетів, – збрехала чоловікові.

Тихий, теплий, лагідний, якийсь незвичайний день. Сонечко здавалося золотим. Легенький вітрець ніс на своїх крилах вишневі пелюстки. Зацвів бузок – і все повітря пропахло весняним ароматом. Очі втонули в мальовничих краєвидах рідної і дорогої серцю місцевості. Ще трохи й обійме Сергія. Попереду вимальовується соснова посадка. А за нею – поворот. Їхала велосипедом, поспішала на зустріч. Розуміла, що все, що робила, – великий гріх, але відмовитися від того щастя, хоч і короткочасного та безнадійного, не могла. Їй постійно хотілося опинитися в його обіймах, цілувати його і щоб він її цілував.

Коли сонце йшло на спочинок, жінка поверталася додому. Нізащо у світі раніше не могла подумати, що таке любовне божевілля може існувати насправді. Так, як і всі жінки, вона багато про це читала й бачила на екранах телевізора в нескінченних романтичних серіалах. Однак вважала все прочитане і побачене лише романтичною вигадкою, красивою казкою, якій не місце на цій грішній землі.

Але Сергій умів одним успіхом, одним словом, одним поглядом розігнати смуток, підняти настрій, додати впевненості й оптимізму. Поверталася з відчуттям неймовірного щастя та неземної закоханості, які тепер владно запанували в її серці. Знала, що то, мабуть, неправильно, що почуття ці назвуть недостойними, пристрасть – гріховною, але боротися із власним єством не могла, та й не хотіла.

Життя багате на сюрпризи. Спливали роки. Сини один за одним вилетіли з родинного гнізда. У кожного свої сім’ї, свої клопоти. Сергійко взяв собі за жінку сусідську дівчину Світлану. Трохи пожили в селі молоді, а тоді на сімейній раді вирішили, що поїдуть до обласного центру. Знайшли роботу, винаймали житло. Сім’я жила дружно. Свахи раділи за молодих. Одне тільки турбувало – що дітей у них не буде.

Оженився й Ігор. Зустрів суперсучасну дівчину. Для села було дивним: Таня постійно курила. Хотіла веселого життя, випити, друзів, дискотеки. Молодим ніхто не дорікав. Вирішили жити в райцентрі. Лелека приніс їм донечку. Назвали Діаною. Дуже схожа на тата. Він її любив найбільше за все. Мама не дуже хотіла сидіти з дитиною. Роки спливали, немов вода у бурхливій річці.

Наталя терпіла, не втручалась, умиваючись гіркими сльозами, міцно тулила до серця Ігоревого первістка. Не склалося подружнє життя в синочка. У Наталі іноді якесь недобре передчуття закрадалось у душу, але гнала його геть. А думки обсідали голову.

Забрали Діану до себе. Бабуся піклувалася про неї, тато теж. Пішла дівчинка до школи. Мама приїжджала, але нечасто. Привозила бабусині пиріжки, тортики. Часто бабуся передавала автобусом гостинці для онуки. Діана телефонувала бабусі, дякувала. Наталя навчила Діану вишивати бісером. Вечорами вишивали, разом учили уроки. Дівчинка старалася, була старанною ученицею.

А тато квітів у полі оберемок нарве, привезе, поставить на порозі й чкурне на роботу. Наталя та Діана раділи витівкам Ігоря. Але сталося лихо. На роботі син поранив око. Потрібно було їхати до клініки в Одесу. Інвестор виділив 90 тисяч гривень на операцію. Мама була поряд. Вдалося врятувати частину зору. Але ж живий – і це добре. Хлопець трохи занепав духом, та донечка обвивала руками, цілувала і казала, що він у неї найкращий.

Одного зимового вечора Ігорю зателефонували, він зібрався і пішов, сказав, щоб лягали спати і його не чекали. Подався до місцевої жінки – дочки маминої подруги. У неї збиралася молодь, була й випивка. Вечір скрипів промерзлим снігом і немилосердно обпікав щоки сердитим морозом. Натруджене село поринуло у глибокий сон, і лише подекуди перегавкувались дзвінко собаки.

Страшна чорна звістка вихором увірвалася в їхню оселю. В одну мить світ перевернувся і згасло сонце. Родина враз осиротіла. Великий світлий дім сповився у темний світанок скорботи і застиг у німотній непорушності. Підлога пішла з-під ніг, а стеля, здавалося, ось-ось упаде на голову… Хотілося впасти і померти. Коли отямилася, майнула думка, що онучка нічого не повинна знати. Але таємне стало явним.

Того зловісного вечора Ліля чекала на Ігоря. Прийшов зі своєю дружиною і Сашко. Вони знали один одного, проводили час разом. Що там відбулося, що не поділили, хто його знає. Сашко пішов додому, взяв рушницю. Постріл – Ігор мертвий, а сам вийшов в іншу кімнату й там сам застрелився.

Уранці мчала машина поліції. Наталя запідозрила щось недобре. А людський язик – як помело: метнув туди, метнув сюди – і розлетівся бруд на всі боки. Люди хотіли розтерзати Лілю. Кажуть, що це все через неї. Поліція нікого не пропускала до хати. Матері до сина не впустили. Казали, що кров’ю залита була вся підлога в кімнаті.

Такого похорону сторожили не пам’ятають. Хоронити хлопця прийшло все село. Море людей, море квітів. Коли заграв духовий оркестр, сльози лилися рікою у всіх присутніх. Так рано, таке молоде життя залишало цей світ, залишав донечку.

Був… Скільки гіркоти в цьому єдиному слові! Скільки сліз невиплаканих, здушених десь глибоко всередині. Підтяла важка втрата батьків, їхню силу під самісінький корінь.

Вони пробачали одне одному все. Кохання випарувалось, ніби роса на сонці. Микола, відчувши, що над їхнім подружнім життям нависла чорна хмара, став шовковим. Але в Наталиному серці для нього місця вже давно не було.

Як часто ми робимо помилки, про які потім шкодуємо. Але, на жаль, життя так влаштоване, що нічого змінити не можна і час не повернеш назад. Гірчать неспокійні думки. Дні вилися чорною вервечкою. Наталя проковтнула гіркий клубок, що підступав до горла, і заплакала.

– Господи! За що ж така кара? Як нестерпно й прикро слухати всі пересуди, серце розривається навпіл.

Треба щось робити з дитиною. Замкнулась у собі, нічого не їсть, не реагує на звернення. Немає вогника в Діанчиних очах, не ясніють вони радістю, як раніше.

Допомогли оформити опікунство над дитиною. Депресія в жінки була такою глибокою і затяжною, що вона вже навіть подумувала про самогубство. Не відчувала більше потреби жити, бо життя вже не приносило їй ні краплини задоволення, ні крихти радості, ні дрібки щастя. Навіть материнство вже не тішило бідолашну. Як швидко зросли її сини і недалекі ті дні, коли вона залишить свій дім.

Розплющила очі. Наче з туману проступив перед нею силует чоловіка. І коли той підійшов ближче, впізнала Миколу. Просив оговтатись.

– Нам треба Діаночку ставити на ноги, нашу квіточку, – промовив.

– Постаріли ми з тобою! Що вдієш – життя не спинити. Одні приходять, інші відходять…

Діана несла плетену корзинку. В корзинці банка з водою. Біля банки пучечок барвінку, корінці якого були дбайливо обгорнуті вологою полотниною.

– Це ти барвінок хочеш посадити, що так обережно несеш? – подивилась Наталя на рослинки й погладила блискучі зелені листочки.

– Посаджу на могилці свого татуся Ігоря, – відповіла Діана. – Нам учителька на уроках казала, що барвінок і калина – одвічні українські символи. Вони приносять людям щастя і вірну любов. Ця любов має бути вічною. Думаю, що мій барвінок приживеться і встеле могилу татуся голубими-голубими зірочками.

Стелися, барвінку!

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!