СТАРША СЕСТРА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

07 травня 19:36

462

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Iсторія з життя

У четвер останнім уроком було малювання. Вчителька написала на дошці каліграфічним почерком тему уроку: «Щедра осінь», розкладаючи на столі невибагливу композицію з гарбузика та двох яблук, загадала всім малювати натюрморт, а сама заходилася гортати щось у смартфоні.

Христя десять хвилин чесно намагалася малювати, та гарбузик виходив надто кривобоким, вона стирала, малювала знову, тоді покинула й почала дивитися крізь вікно. Там теж було нерадісно: сіре небо погрожувало дощем, гілляки покидали листя на брудний асфальт і тепер сумували за ним, бо залишилися голісінькими. Чи відчувають дерева холод?

А на дротах висить мертвий голуб. Христя завжди говорила «мертвий», уголос чи подумки, – слово «дохлий» здавалося образливим. Отож голуб висить тут уже декілька днів. Усе б нічого, та зараз поруч із мертвим сидять два живісінькі голуби. І цих живих зовсім не турбує мертвий брат. Дивно.

Урок зрештою закінчився, діти гучно совгали стільцями та гомоніли, втішені, що дочекалися довгоочікуваної волі. Христя запхнула в рюкзак пенал і альбом та попленталася разом з усіма. Настрою чомусь не було й додому насправді не хотілося. Дівчинка повільно вийшла за шкільну браму і звернула за кут. Попереду неї йшла літня жінка і вела на повідці цибатого руденького песика. Той увесь час підстрибував, намагаючись зазирнути за паркан. Високий парапет не давав кумедному цуцикові розгледіти собак, які гуляли на майданчику позаду школи.

Ті, що на майданчику, радісно ганяли за м’ячиком. Мабуть, і цьому собачаті хотілося долучитися до гри, то він увесь час підстрибував, а жінка сердито смикала за повідець. Після ще одного надто різкого смикання жінка озирнулася. Позаду йшла лише Христя. Певний час вони так і крокували утрьох: песик підстрибує, жінка смикає, Христя плентається позаду. З провулку вийшла ще якась жінка, наче долучилася до них – опинилася між тіткою з песиком і Христею. Як на диво, у присутності дорослого свідка песика смикати припинили. А може, просто галявина, де вільні собаки бігали за м’ячем, залишилася позаду.

Настрій у Христі зіпсувався цілковито. У потаємній кишені дівчинка мала заощаджених сімнадцять гривень, – цього вистачить на шоколадний батончик. Це, безумовно, підбадьорить. Та улюблених «Снікерсів» у крамниці не було, і Христина купила печиво у глазурі. Воно виявилося нудотним, і, вкрай розчарована, школярка пішла-таки додому.

– Доню, ти їстимеш? – мама визирнула з кухні.

– Ні…

Їсти Христі й справді не хотілося, гидкий післясмак глазурі апетиту не додавав. Христя помила руки, переодягнулася у спортивний костюм і вирішила не відкладати домашнє завдання. Та й відкладати далі нікуди, твір здавати завтра. Писати твори Христя не любила, а тут ще й тема така – опис людини. Вчителька української мови довго торочила щось про те, що найкраще писати про близьких, мовляв, їх ми знаємо найкраще, любимо, тож і твір вийде цікавим.

Дівчинка міркувала, про кого писати. Про тата? «Мій тато невисокий, лисуватий, увесь час на роботі». Оце й усе. Ну, ще можна додати, що працює столяром. Про маму Христя, звісно, написала б більше, але… Та що мама? Працює бібліотекарем, заробляє мало, сама скаржиться. Мама у Христі така собі… непоказна, словом. Невисока, волосся із сивиною збирає у хвостик, ходить, здається, в єдиних джинсах узимку і влітку. Дві кофтини, три футболки, та й ті із секонд-хенду. От у Мілани з їхнього класу мама красуня: волосся біляве, макіяж, манікюр аж виблискує, завжди на підборах, та й автівкою по Мілану приїздить. А у Христі мама у старих кросівках до перших морозів бігає…

А ще мама постійно повчає: «Я хочу, аби ви виросли порядними людьми!». Христя міркує, чи часом «бути порядними» не означає «бути бідними». Бо ж вона, як і більшість дітей, любить слухати дорослі розмови, а мама і тато часто говорять про те, що заможні люди непорядні, заробляють гроші, обдурюючи інших.

– Мамо… Ми бідні? – запитує донька прямо.

Мама ніяковіє:

– Ну… Ми не бідні… Просто… У нас немає великих коштів, розкішних речей. Але так тепер живе більшість. Розкошувати не обов’язково, щасливі люди вміють тішитися тим, що мають…

Христя відчуває, що мама бреше, ні, негарно казати «бреше», мама каже неправду. Хоч зрозуміти, де саме неправда, дівчинка не може. У Христі дешеві китайські кросівки, рюкзак, який колись належав старшій сестрі, і телефон у неї старий – мамин, з тріснутим екраном. А Мілана вихвалялася, що влітку їздила з мамою до Італії, купалася в морі. Телефон у Мілани новенький, а кросівок не злічити.

Може, про сестру писати? Мабуть, таки писатиме про неї. Софія класна, хоч старша на вісім років. Мама казала, коли Христя народилася, Софія все хотіла потримати її на руках. Дорослі, звісно, забороняли, проте бажання було непереборним. Тому, дочекавшись слушної миті, Софія прокралася до кімнати, де спала Христя, і взяла-таки її на руки. Саме цієї миті в кімнату зайшла мама, Софія злякалася і впустила Христю з рук. Мама дуже любила розповідати цю історію, а Софія дуже не любила її слухати. Зате любила розповідати, як Христя ходила за неї хвостиком, вимагала у Софії шкільні підручники і зошити, аби теж там писати. Сестра не дозволяла, злилася, називала Христю козою малою і зачинялася від неї в кімнаті. Христя, виявляючи незвичну чотирирічній наполегливість, поцупила-таки Софіїн зошит з біології й заходилася там «писати уроки». Софія плакала, скаржилася мамі, тоді переписувала зошит. Покарана Христя стояла в кутку, теж розмазуючи сльози і шмарклі. Чи її це спинило? Зовсім ні. Дочекавшись наступної слушної миті, вона поцупила те, що Софія пильнувала найдужче, – щоденник. Шукаючи місце, де б заховати здобич, пробралася у ванну. Світла не вмикала, аби не виказати себе, тоді якось невдало повернулася, перекинула щось важке, воно впало гучно, і Христя впустила щоденник із рук. Прибігла мама, увімкнула світло. Виявилося, що перекинула Христя шампунь, він упав і порозливався. Та справді трагічною виявилася доля щоденника, який втрапив у таз із замоченим пранням. Тут уже кутком не обмежилося, мама наляскала Христю по дупі й вигнала з ванної…

Мала ридала так гірко, що Софія не витримала і віддала їй… усі торішні зошити, контурну карту і щоденник за п’ятий клас. Христя, мабуть, теж стала з плином часу мудрішою, шкоди більше не робила, на сестру дивилася з обожнюванням. Софія, якій, найімовірніше, лестило таке ставлення, часом розважалася, заплітаючи молодшій сестричці хитромудрі косички, малюючи барвисті ляльки, або ж просто кидала Христю на диван і лоскотала. Мала реготала, звивалася, зрештою видиралася, втікала, і лоскоталки раптово переростали в хованки.

Тепер Софія вже навчається в коледжі. Христя дивиться на вродливу старшу сестру й подумує, чи буде, коли виросте, такою ж. Потайки розглядає всі атрибути дорослості: косметичка зі скромними тушшю, підводкою для очей та блиском для губ здається їй скарбом. Софія любить крутитися біля старого трюмо, скептично розглядаючи себе з різних боків.

– Софійко… А я колись матиму такі?

– Які? – Софія переводить погляд на меншу сестру.

– Такі, – Христя показує пальцем на груди Софії.

– Матимеш кращі, – усміхається та і повертається до споглядання власної персони у дзеркалі. Минулого тижня Христя, пригадавши дитячу звичку, поцупила з ванної і випатрала декілька гігієнічних прокладок, Софія знайшла шматки у смітнику та в їхній спільній кімнаті.

– Софійко, а нам твір задали написати, я вирішила, що напишу про тебе!

– Гаразд, даси почитати ввечері… – Христі здалося, що Софія якась неуважна. Цікаво, куди це вона зібралася так пізно?

Повернулася Софія швидше, ніж зазвичай поверталася після побачень. Христя кинулася до сестри, радісно розмахуючи зошитом. Та Софія роззулася і пішла в кімнату, кажучи:

– Не зараз, мала… Скажи мамі, що я не вечерятиму.

Софія, не роздягаючись, лягла а ліжко, вкрилася з головою ковдрою та принишкла. Якоїсь миті Христі здалося, що сестра ледь помітно здригається. Невже плаче? Дівчинка змогла лише підійти і погладити її по спині. Здається, здригатися Софія припинила. А далі Христя й сама заснула.

Вихідні минули спокійно, а в понеділок Христя прокинулася від дивного шуму. Виявляється, це Софія зірвалася й побігла у ванну. Христя, яка однаково вже не спала, намацала ногами тапки і попленталася за сестрою. Софія бігла так швидко, що навіть двері до ванної залишилися напівпрочиненими, тому молодша, притулившись до одвірка, з подивом спостерігала, як старша блює.

– Тобі зле? Ти з’їла щось зіпсоване?

Та Софія не зважала на сестру. Христя не вигадала нічого, крім як розбудити маму. Даремно вона це зробила, справді даремно. Адже мама, зачинившись із Софією в кімнаті, вигнала Христю в кухню. От і розказуй їй після цього щось… Христя, переповнена почуттям несправедливості та цікавістю, пішла нарешті в школу. А далі день минав так, як звичайно. Шкода, що Софія не читала її твору, адже вчителька похвалила Христю, написала під твором «Високий рівень. Молодець!». Христя поверталася додому в доброму гуморі, цілком задоволена собою та життям. Батьки були на роботі, проте виявилося, що Софія вдома. Втім, вона не помітила повернення Христі, адже телефоном саме сварилися з кимось. Якусь хвилю Христя спостерігала, як Софія ходить із кута у кут і кричить у слухавку. А коли старша сестра таки зауважила молодшу, то, звісно, замкнула перед її носом двері до кімнати. Тепер Христя не могла розібрати слів, сенсу стирчати перед дверима не було, тож вона пішла в кухню у пошуках чогось смачного. Треба скористатися нагодою, поки ніхто не примушує їсти суп. Там мала діловито розчахнула холодильник і заходилася обирати, чим же поласувати. Зрештою, знайшла холодну котлету, кетчуп, відрізала два шматки батона й зорганізувала собі імпровізований бургер. Насолоджуючись тим, що ніхто не контролює й не роздає вказівок, дівча наминало, тримаючи однією рукою канапку, а іншою – телефон.

Нарешті з кімнати вийшла Софія, Христя помітила, що вона знову плакала.

– Софійко, що трапилося?

– Ти… Ти не зрозумієш.

– Ти захворіла? Тебе так сильно нудило.

– Ні, – Софія сумно усміхнулася. – Я здорова. Хоча… Ти однаково дізнаєшся. Постав-но чайник.

Поки Христя ставила чайник, Софія вмилася у ванній і знову повернулася в кухню.

– Слухай, мала… А ти взагалі знаєш, звідки діти беруться?

Христя знала. Про це їй іще у другому класі розповіла подружка Діана. Із грифом «велика таємниця», на гойдалці, так, аби ніхто не почув. Отак просто розповіла, звичними словами, що куди треба встромляти і як у животі після цього виростає дитина. Христя слухала уважно, трохи роззявивши рота від здивування, проте так і не вирішила для себе, вірити Діані чи ні. Окрім того, Діана не знала, як дитина вибирається з живота назовні, тому її компетентність породжувала сумнів.

Софія дістала два горнятка, вкинула в кожне по пакетику найдешевшого чаю і залила окропом. Сіла навпроти Христі й промовила лише два слова:

– Я вагітна.

У звиклій ситуації ці слова промовляють радісно. Дружина урочистим голосом повідомляє чоловікові, що він стане татом. Батькам про майбутніх онуків теж сповіщають радісно. Звісно, якщо донька в них заміжня, а онуки очікувані. Софія заміжньою не була і дитини, звичайно, не планувала. Та найважче розповідати про вагітність їй було не батькові майбутньої дитини і навіть не власним батькам, а малій сестрі, яка зазирала їй у рот і жадібно всотувала кожне слово.

Історія Софії була короткою, майже буденною, Христя наче розуміла всі слова, проте відчувала, що чогось таки не тямить. Про те, що Софія зустрічається з Юрою, вона знала. І мама, до речі, знала, а от татові такі новини краще було не повідомляти. Юрко – із заможної родини, його батьки – власники невеликої мережі крамниць, юнак працював у сімейному бізнесі. Привозив Софію автівкою, на іменини подарував дівчині великий букет троянд. Софія була щасливою, абсолютно щасливою. А одного дня…

– Софійко, а як воно – дізнатися, що вагітна?

Розказати малій правду? Розказати, як пильно стежиш за тим, чи «ті дні» настали вчасно? Як ненавидиш їх за біль, за бруд і як чекаєш, наче засуджений до страти помилування? То одного разу Софія не дочекалася. Отак банально, не дочекалася – і все. Ні за тиждень, ні за два, ні за місяць. Зате з’явився страх. Страх зароджувався десь у потилиці, слизьким холодом ковзав попри серце і залягав унизу живота. Софія придбала тест. Як же в дівчини тремтіли руки, коли вона розкривала ту коробочку… Коли зрештою наважилася поглянути на картонну паличку, яка ось-ось мала вирішити її долю, таки побачила дві смужки – одну яскраву, іншу – блідо-рожеву.

Це не може бути правдою. З нею такого не могло трапитися. Тільки не з нею!..

Софія придбала ще один тест. Їй здалося, що цього разу друга смужка стала виразнішою. Декілька годин Софія набиралася відваги, а тоді зателефонувала Юрі. Зустрілися ввечері. Сиділи в його автівці. Софія плакала. Юра говорив різко, наче шмагав її словами. То кричав, що про жодних дітей мови бути не може, нехай Софія не грає вар’ята, робить аборт, і вони забудуть про все це, наче про нічне жахіття. То раптом захлинався злістю, припускаючи, що Софія все це вигадала, аби змусити його одружитися. Дівчина телефонувала йому наступного дня, сподіваючись, що Юра вгамувався, що все обміркував, отож розмова буде іншою. Зрештою, Софія сама винна, повідомила новину, наче сніг на голову, от хлопець і розгубився… Юра і справді був спокійним. Крижаним голосом сказав, що все добре обміркував і вважає, що якщо Софія справді вагітна, то дитина, безумовно, не його. Він був вкрай обережним і застерігався, тож вагітність неможлива. А Софія нехай пригадує, з ким вешталася.

– То в тебе буде дитинка? – Христя запитала чомусь зовсім тихенько, наче побоюючись розбудити невидимого малюка.

– Не знаю… – видихнула Софія.

– Як це? – отут Христя справді не втямила.

– Пий чай…

Певний час життя тривало, як завжди. Дощовий вітряний листопад змінив сухий, морозний грудень. Софія ходила в коледж, Христя – до школи, батьки – на роботу. Аж поки одного ранку мама, яка смажила яєчню, не озирнулася, бо Софія саме зайшла до кухні.

– Уже видно… Час татові розповісти.

– Може, ще є трохи часу? – скривилася Софія.

– Так, принесеш немовля з пологового, тоді тато сам здогадається…

Увечері, коли батько повернувся з роботи, дорослі знову зачинилися в кухні, а її, Христю, не пускали.

– Ви тут іще довго? – Христя намагалася говорити крізь двері жалібним голосом.

– Чого тобі? – суворо запитала мама. Тато і Софія мовчали.

– Їсти…

Мама відчинила двері, тицьнула Христі шматок пирога з яблуками, і Христя, визнавши марність спроб підслухати дорослу розмову, пішла дивитися телевізор. Та навіть крізь зачинені двері з кухні до Христі долинув батьків крик. Кричить тато рідко, тож те, що долинало, здавалося Христі дуже страшним. Але цікавість перемогла страх, та й кричав тато не на Христю, тож вона стрибнула з дивана й, не взуваючи тапочок, за мить опинилася під дверима, силкуючись розібрати слова. і… ледь встигла відстрибнути. Двері різко відчинилися, звідти швидко вийшов тато, кількома кроками здолав коридор, здер з вішака свою куртку, гримнув вхідними дверима.

Христя зазирнула до кухні. Мама стояла біля вікна, Софія сиділа за столом. Ніхто не плакав.

– Тобі чого? – втомлено запитала мама.

– Та той… Чаю можна?

Тато повернувся за годину, знову гучно грюкнув дверима. Мама вийшла до нього в коридор.

– Е, та там балакати нема з ким… Якась дурнувата баба верещала, щоб ми… – тато помітив, що з кімнати стирчить голова всюдисущої Христі. – Словом, щоб ми самі залагоджували цю ситуацію. А синочок її ще зо два місяці тому контракт підписав. Уявляєш? Люди чужих дітей всиновлюють, аби на війну не йти, а цей від власної втік…

А саме на самого Миколая Софії призначили УЗД. Те саме, найважливіше, під час якого всім кажуть, хлопчик буде чи дівчинка. Софія ходила разом із мамою, і хоч як Христя просилася, аби піти з ними, її не взяли. Лише коли Христя повернулася зі школи, Софія розповіла, що буде хлопчик. Мала скептично скривилася. Хлопці здавалися їй галасливими, непосидливими та забійкуватими. Принаймні якщо робити висновки, зважаючи на поведінку однокласників. Гаразд, хлопчик – то й хлопчик, нічого ж не зміниш.

– Софійко… А як дитинку вийматимуть з твого живота? Тобі живіт розріжуть?

Софія зайшлася сміхом, а коли нарешті дореготала, сказала:

– Христю, дай руку! – і раптом притулила долоньку малої до свого живота, кудись збоку… Щось легенько вдарило зсередини, так, наче знало, що вона, Христя, тут. Так, наче стукнуло саме її…

– Нехай уже буде хлопчик.

У кімнату зазирнула мама:

– Христю, коли з’явиться малюк, тобі доведеться переселитися в кухню… Спатимеш там на розкладачці. Принаймні певний час. У цю кімнату поставимо дитяче ліжечко, мало би вміститися. Ми не викидали твого ліжечка, воно десь у коморі має бути. От і згодиться! – мама так старалася здаватися веселою… Їй майже вдавалося. – Дівчата, ви обідатимете?

Софія відмовилася, а Христя пішла їсти борщ. Виловлювала з юшки шматочки м’яса та картоплі і міркувала, чи дозволять їй завести хом’яка, якщо Софії дозволили народити дитину.

Якось непомітно минули новорічні свята, розпочалися зимові канікули, довгі, аж на цілий місяць. Христя тішилася відносною свободою, спала досхочу, дивилася телевізор, бавилася тихцем у телефоні, із задоволенням качалася із сусідськими дітьми у снігу. Аж поки за тиждень до кінця канікул мама не вирішила «загнати Христю до книжки» – змусила розв’язувати-таки осоружні задачі з математики і читати про Пеппі Довгупанчоху. Навіть товстелезну книжку зі своєї бібліотеки принесла! І якщо з математикою у Христі вибору не було, бо ж мама щовечора перевіряла, то з Пеппі вдалося схитрувати, адже Христя знайшла в інтернеті аудіокнигу. Слухати легше, ніж ковзати рядками…

Квартиру повільно, проте неухильно наповнювали дитячі речі – сусідка згори віддала дитячу пластикову ванну, мамина колега – великий пакет дитячих речей. Тато звідкілясь приніс дитячий візочок їдкого зеленого кольору.

– Нічого, я тут підкручу дещо, колеса до ладу доведу – і буде як новенький!

Нарешті настала весна, холодна, дощова, проте така довгоочікувана. Христя лічила дні до літніх канікул, а всі решта в родині – до пологів. Вони випадали на 10 травня. Та над ранок п’ятого травня Христя прокинулася від того, що всюди в помешканні повмикали світло і дорослі розмовляли на повний голос, не зважаючи на те, що хтось, може, спить… Спав до цієї миті. Мама з татом метушилися, щось запитували одне в одного, похапцем одягалися. Посеред цього шарварку, притулившись до одвірка, стояла Софія:

– Чого ви такий ґвалт здійняли? Я ж кажу, що ще зарано… Перейми тільки почалися.

У пологовий поїхали всі, крім Христі. Втім, тато повернувся доволі швидко, перевдягнувся і пішов на роботу. Мама залишилася із Софією. У метушні ніхто не помітив, що Христя того дня до школи так і не потрапила. Мама повернулася о сьомій вечора, показала Христі фото – бліда Софія силиться усміхнутися і притискає до грудей немовля.

– Уявляєш, вона досі не вирішила, як його назвати…

Софію з малюком виписали з пологового в понеділок, їх зустрічали всі-всі, і Христю батьки взяли із собою. А ще прийхали коліжанки Софії – одногрупниці з коледжу. Вони цілували Софію, зазирали по черзі на малюка, подарували гарний костюмчик та брязкальця і поїхали геть…

Повільно минав спекотний липень. Христя звично крутилася біля Софії та малюка. «Жахливо, малюки здебільшого сплять, їдять і плачуть!» – міркувала собі Христя, розглядаючи племінника, що недоладно махав рученятами й геть заслинився, поки Софія одягала його. Споглядання перервав вимогливий дзвінок у двері. Відчиняти пішла мама. На порозі стояла незнайома жінка, огрядна, з коротким, пофарбованим на біле волоссям.

– Вам кого?

– Я мама Юри! Я прийшла вам особисто повідомити, щоб ви не намагалися подавати на жодні аліменти! Я між людьми вам таку славу зроблю, що ховатиметеся! Я знаю, що, поки він там воює, ви захочете відкусити шматок від його зарплатні на утримання…

Софія з сином на руках вийшла з кімнати. Жінка на порозі, яка саме входила в раж від власної промови, раптом захлинулася на півслові. Так вони і стояли одна навпроти одної. Ні, жінка не дивилася на Софію. Вона дивилася на немовля. А малюк, якому виповнилося заледве три місяці, дивився на неї. Жінка просто розвернулася й пішла геть.

А десь наприкінці серпня Софія, користуючись солодким обіднім сном синочка, наводила лад у кімнаті. Черга дійшла до шухляди зі старими зошитами Христі. Софія переглядала їх, зважуючи, викидати чи таки спитати спершу в малої. На очі їй потрапив великий, каліграфічно виведений заголовок «Старша сестра». І вона почала читати.

«Я довго не могла вирішити, про кого писати твір, зрештою обрала, що писатиму про сестру. Їй вісімнадцять років, її звуть Софія. Моя сестра дуже вродлива, в неї гарна фігура, довге волосся і блакитні очі. Якби Софія була білявою, вона була б схожою на Барбі. Коли я була маленькою, я знайшла Барбі моєї сестри й обрізала їй коси. Софія на мене навіть не сварила! Отже, моя сестра добра. Софія навчається в коледжі і мріє стати дизайнером весільних суконь. Я думаю, що колись вона пошиє собі найкрасивішу у світі весільну сукню! Я люблю свою сестру і хочу бути схожою на неї».